Тиша, мовчання, німота – сильні ліки від омани. Настільки сильні, що легко отруїтися токсичним розпачем. Коли помовчати достатньо довго, змовчувати на провокації до розмов, замовчувати всі думки, то розчиняється примарна завіса зі слів. А нею, виявляється, була заслонена самотність. Люди плетуть покривала із речень, розмов, спілкування, щоб прикритися від прикрої самоти. Очі не бачать - серце не болить.
Слова-ниточки, зсукані для співрозмовників, насправді призначені для запони, за котрою ховаються від власної самоти. Слова роблять співрозмовників спільниками-змовниками проти їхніх самотностей. Звичайно, що одинокість не щезає, від неї просто відгороджуються запиналами-балачками про погоду, дітей, політику, роботу, негаразди зі здоров’ям. Але чи когось обходять якісь переживання, клопоти, переконання, крім власних?
Головне: зробити вигляд, що слухаєш, треба, щоб інші теж підтримували цю гру та буцім чули тебе навзаєм. Чи спадає на гадку тим, хто робить вигляд, що інші також начебто слухають?
Чи душі помічають завіси, старанно виткані з безлічі слів? То тільки видимість, це лише штора, за якою ховають правду. Проте ілюзорна тканина слів дозволяє самообманюватися.
Мовчання ж спопеляє ненадійну фіранку. Німота загострює спостережливість. Власна шторка зі слів зникає, і видко те, що вона приховувала – одинокість. Ще помітно, як плетуть ослони інші люди. Кожен завзято тче тканину зі слів, проте без ентузіазму, з роздратуванням, з потаємним чи явним несприйняттям, неуважно слухає чужі просторікування. Адже коли ти їх чуєш, то це ж суцільні дурниці! От інші люди краще мовчали б і слухали б тебе, найрозумнішого, такого, що не переливає з пустого в порожнє, а говорить справді цікаві, потрібні слова!
Замовкати надовго небезпечно, треба говорити, без упину виплітаючи власну ослону від жахливої осамотілості.
Безперервна робота ткаль над тканиною, яка щойно виткана, а вже трухлявіє... Сізіфова праця. Але страх змушує навперейми перебивати одне іншого, старанно запихати якомога більше слів у хвилину часу, змагатися у красивості словесних конструкцій, застосовувати інструменти на кшталт дотепності, оригінальності суджень, важливості новин про війни, катастрофи, вбивства, котрі повторюються день у день, рік у рік, вік у вік, тисячоліття у тисячоліття з часів Єви й Адама, з нетерпінням дочікуватися найменшої паузи, аби встромити власні слова-нитки у рятівну завісу від одинокості. Посперечатися - яка безцінна нагода вплести оберемки слів у запону! Тоді вона буде щільною, непрозорою, непроникною! Еге ж. Надійним муром від… Ні-ні, ще краще переконати себе, що за пологом узагалі нема ніякої самотності.
Мовчання руйнує ілюзію. Заслона, в яку не вплітають нових ниток-слів, швидко тане, її знищення прискорюють думки та ситуації. Ти самотній у радості й горі. Нікого іншого, хто б не зумів проіснувати без тебе, нема. Тільки ти не можеш без себе, інші ж обійдуться, звикнуть без тебе.
Приходить відчай, з яким важко вижити. Нема навкруги жодної опори, ніхто не допоможе впоратися із самотою. Ти самотній. Це вирок. Остаточний невідворотний присуд.
Мало хто здатен витримати споглядання власної самотності. Більшість утікає за нові завіси. Проте комусь не щастить далі себе дурити ілюзорною ослоною. Тому іноді перелякані душі йдуть на розрив із тілами, самогубство – типова втеча нажаханої істоти від самотності, від пустелі екзистенції. Але хтось здатен витримати чорний сум, втриматися від плетення нової заслони і побачити повноту, якої навкруги катма.
Задачка підвищеної складності – побачити повноту там, де її апріорі нема. Бо дивитися треба не назовні, а вивернутися і глянути всередину.
Повнота
Пітьма – це неприсутність світла. Схоже із порожнечею – це відсутність, неіснування, пасивність. Так, назовні пустка, але всередині – ні, зовсім не порожньо. В тобі є все, що було, є й буде потрібно. Ти – протилежність пустоти, яка оточує і розчавлює байдужістю. Порожнеча не терпить повноти, присутності, а ти і є антагоністом відсутності. Ти – повнота і присутність, протидія безруху. Ти є всім, що протиставне порожнечі: активністю, рухом, існуванням. Ти є. А її нема.
І в усвідомленні уявності того, чого нема, народжується сила буття. Страх випаровується, бо з’явилася відвага не лише побачити самотність, як приреченість, але й прийняти її, як повноту, самодостатність, можливості, свободу від ілюзії, свободу діяти, рухатися, бути. Пустоти нема, а ти є. Все, що в тебе є – це ти.
