Закупив Петро насіння, посіяв свою надію. Гектарів зо два поля вділив під ячмінь, аби було чим свиней годувати, а все інше - кавуни, кавуни.
Зійшли рядочками, як під шнурочок сіяними. Виставили свої цупкі листочки до сонця, заблищали над світом.
Всю сім’ю, родичів і близьких зігнав Петро на свій наділ, нищив бур’яни. Знищив.
А тут нова напасть - ворони. Оті чорні граки, що пришелепуватими, нікому не потрібними темними цятками кружляли в небі, раптом стали для Петра найлютішими ворогами. Вони опускалися з піднебесся на Петрів наділ, ревізорами нипали по полю, косим оком придивлялися до порядку на грядці, стромляли свої дзьобаки в землю, витягували з неї тендітні рослинки кавунів, роздивлялися проти сонця і тут же кидали геть - не те, мовляв, не наша харч. В результаті такої діяльності небесних зайд у рівненьких і монолітних кавунових рядках почали з'являтися проміжки-прогалини, обіч яких валялися в'ялі, понівечені рослини.
І знову не злазив Петро з поля. Наварив яєць, насипав у них отрути і розклав по ділянці. Таким чином здобув з десяток трупів чорних хижаків. Розвішав їх на палі, розставив палі по площі. Але те не дуже відлякувало літаючих страховиськ, які так і норовили спікірувати на блискучі рядочки. Мусив Петро днювати в полі. Вже сонце ховалося за виднокрай, як вертався додому, сяк-так вечеряв, падав у ліжко, а вдосвіта, ледь надворі починало сіріти, мався бути в полі, бо з першими променями сонця здіймалися в небо його вороги і, зголоднілі за ніч, руйнівними каменюками норовили впасти на фермерську землю. Бігав по полю, свистів, улюлюкав, гнав геть пернатих паразитів.
Тим часом кавуни росли, випускали справжні листочки, пускали вуса, батоги, починали плестися. Ще раз зігнав Петро рідню на ділянку, прибрав бур'яни. .
З'явилися на рослинах перші квіточки. Радів їм Петро, пальцями торкався, придивлявся, чи літають довкола бджоли, мухи й інше пискляве та дзвеняче братство. Братство літало, лазило по квітах і своїми чисельними лапами та довгими носами робило потрібну справу. З квітів висукувалися маленькі кругленькі кавунчики, вони росли, більшали, обіцяли щедрий урожай.
Поназбирував Петро на подвір'ї дощок, обаполів, вициганив у якогось перекупника зо три рулони руберойду, змайстрував куреня і перевіз на баштан - будував цитадель майбутньої битви за врожай на стадії, коли він почне достигати і манитиме до себе вже не безмовних ворон, а балакучих та розумних сільських хлопчаків, та й не тільки сільських, та й не тільки хлопчаків.
А поки що кавуни були невеликими, зеленими, нікого вони до себе не вабили, тож видалася Петрові нагода трохи відпочити від днювань у полі.
Дошкуляли тільки спека та посуха. Немилосердне сонце пекло, ніби сковороду, землю, і на тій сковороді мусили рости кавуни. Це, звісно, дещо стримувало їх ріст і розвиток, тож і непокоїло Петра. Благав у неба дощу, навіть у церкву, чого ніколи раніше не було, сходив, свічку Богові поставив, ще раз подумки попросив у нього життєдайної вологи.
І вона з'явилася. Зранку із заходу потяглася до пекучого сонця хмара, затулила все довкола, набурмосилася, насупилася та як полилася рясними сльозами, то цілий день і проплакала. І вночі не втихала, і наступного дня плакала, і тільки аж надвечір ледь-ледь угамувалася.
А на ніч зблиснули зорі, ясні-ясні, мовби Петрове щастя.
Вранці взув Петро гумові чоботи і ні світ, ні зоря побрів до свого баштана, немов хотів напитися разом зі спраглими кавунами води з переповненого вологою ґрунту.
Село ще спало, а за селом птаство оспівувало вмитий дощем світ.
Дежегова долина аж ожила. Стоптані людськими чередами корів напівмертві схили запалали надією дати світові ще до осені бодай якусь поросль.
Топтав Петро чобітьми Дежегову долину, крокував до відродженого власними руками одного зі схилів, вкотре переконувався, що вросла кавунами власна земля - це значно краще, аніж затоптана коров'ячими ратицями суспільна пустка.
Обігнув пагорб, кинув погляд на власну землю - та ж сама чорна пустка, що й суспільне пасовище.
Аж підстрибнув, прожогом кинувся до ділянки. О, леле - розкисла під дощем земля була до такої міри стоптана, столочена коров'ячими ратицями, що на ній якщо й вижила якась рослина, то врожаю з неї чекати було годі. Кавунчики побиті, потоптані, погризені валялися довкола, як залишки харчів після орди на привалі. Тут не те що плакати треба було, тут треба було кричати і гризти землю, тут хотілося мстити і мститися, вирізавши все поголів'я корів у селі, повісивши власноруч того проклятого пастуха, що допустив стадо у мрію Петра-фермера.
Тільки ген на краю ділянки, обабіч столоченого скраю ячменю, ще вціліло гектарів зо два посівів кавунів. Вони аж відродилися після дощу, тугі кавунці аж тріщали, всмоктуючи в себе вологу, вони прямо на очах більшали, немов повітряні кульки в губах вітродува.
Але їх було мало. Їх було до образливого мало в порівнянні з тим, що було посіяно.
Не пустив Петро сліз з очей, він ковтнув їх, немов жмут вогню, та й пішов із запеченою душею назад до села.
Втиснувся до кабінету сільського голови Баланчука Ігоря Дмитровича, написав відповідну заяву. Потім вичислив, хто ж учора пас череду побіля його ділянки. Тим горе-пастухом виявився сусід Іван Червень.
- Що ж ти наробив, Іване? - виплеснув Петро свій біль.
- А що я наробив? - видавив важкий з похмілля Іван. – Корови сказилися, побігли, а я, знаєш, не скороход.
- Ти ж знищив мою працю!... - скрикнув Петро, як останню мольбу перед Богом.
- Та пішов ти... - розвернувся Іван.
- Як це пішов? - закипів Петро. ,
- А так, - сплюнув Іван. - Понагрібають чортові куркуляки землі, що ніде чесному селянинові з коровою розвернутися, а тоді ще когось і винним роблять. Пішов ти... - і матюком вказав дорогу.
Та не пішов Петро вказаним шляхом, він заїхав щосили в Іванову нахабну мармизу кулаком, а тоді остаточно вклав чоботом знахабнілого сусіда в грунт розкислого подвір’я.
Вибігла Іванова дружина, Настина, наробила репету, кляла проклятих куркулів, аж люди позбігалися.
- Та що це робиться? - гули невдоволено сусіди. - За що чоловіка побито? За якісь нещасні кавуни? Та їх у колгоспі он аж двісті гектарів, і топчуть їх, і крадуть, і ніхто нікого не вбиває, а це бачиш, хазяїн знайшовся...
- Люди добрі, він же знищив мою працю, - захищався Петро. - Його ж за це повісити варт.
- Тебе швидше треба повісити, аніж його, - гув гурт.
- А мене за що? - аж здивувався Петро.
- За те, що ти є, - відповіли. - Куркуляка чортів, мать твою, туди-перетуди.
Понесли важкого Івана до хати, налили йому чарку, аби біль притлумити, чому він невимовно зрадів, відтисли Петра на його подвір'я, ще й каменюку хтось у вікно пожбурив зі злості, але промахнувся, попав у криницю, що аж десь там, у глибині, у череві землі, важко булькнула стривожена каменюкою вода.
Село не сприйняло господаря землі. Воно потопталося по ньому коров'ячими ратицями, а тоді разом з каменюкою вкинуло його душу у глибоку криницю. Залишилося тільки засипати ту криницю землею і гарненько притоптати.
Та Шелюк не змирився. Він день при дні насідав на Баланчука Ігоря Дмитровича з вимогою розглянути його заяву на виконкомі, дати хід справі з метою відшкодування за рахунок Червеня Івана заподіяних збитків.
Через тиждень Баланчук здався і зібрав виконком.
У тіснуватому кабінеті голови села зібралися члени виконкому: руда Танька Чупка, доярка, Митро Гнатюк, дільничний інспектор, Бубрицький, директор школи, Пошелюжний, голова колгоспу, що царем розвалився на окремому стільці, Чап’юк і Левицький - агроном з інженером, та ще дід Шморко, якого хтось чи ради сміху, чи невідь і нащо включив до складу виконкому.
Секретар сільради, Оксана Пилипівна, покликала Шелюка й Червенів Івана та Настину до кабінету.
- Шановні товариші, - почав Баланчук, - на розгляд виконкому поступила заява від Шелюка Петра Олександровича, місцевого фермера, який стверджує, що його сусід, Червень Іван, пас тиждень тому череду в Дежеговій долині, був п’яний, не встеріг худоби і трохи витолочив йому кавуни…
- Яке трохи?! - аж схопився Петро. - Там від тих кавунів не лишилося ні диму, ні попелу.
- Зачекайте, вам буде надано слово, - приструнив Баланчук Шелюка. - Є й інша заява, від Червень Настини, про те, що її сусід, Шелюк Петро, до напівсмерті побив її чоловіка, Червеня Івана, чим завдав йому як шкоди здоров’ю, так і моральної шкоди. Обидві сторони вимагають компенсувати збитки. То що будемо робити?
- Хай виступлять, - глухо обізвався Чап’юк.
- Оцей ірод... - схопилася Настина.
- Зачекай, - перебив її Баланчук. - Перша заява від Шелюка, йому й слово.
- Товариші, - піднявся Петро. - Ви знаєте, я вийшов з колгоспу, бо там стало неможливо жити...
- Ледачим, - вставив Пошелюжний.
- Давайте не будемо, - захистився Петро. - Так от, я вийшов з колгоспу і став хазяйнувати. За перший рік дещо зіп’явся на ноги, а в цьому мав намір ствердитися, як господар. І все на це вказувало, якби через пиятику Червеня Івана людська череда не сплюндрувала всієї моєї праці. Я через недбалість однієї людини втратив майже все. Хіба ж це не злочин з боку Івана? Хіба він не повинен платити за своє головотяпство?
- Ах ти ж паскуда! - знову схопилася Настина. - Так побити чоловіка, а тепер ще й патякати казна про що. Де твоя совість, га?
- Настино, сядь! - гримнув Баланчук. - Іване, а ти що скажеш?
- А що мені казати, - встав Іван. - Тут і казати немає чого. Жили ми раніше й біди не знали. А тепер влада розплодила куркулів, розв’язала їм руки - бий, кого хочеш, роби, що знаєш. Не буде толку, от що я скажу, - та й сів.
- Ясно, - почухав долоню Баланчук, - але навіщо ти, Іване, потоптав Петрові кавуни?
- Ніби я хотів їх топтати, - буркнув Іван. - Дощ полив, корови побігли, а я, знаєте, тракторист, я вироблений, не здожену, я ж не можу ганяти так, як усякі різні куркулі, що тільки гроші на колгоспній роботі получали, а габель ні одних не зламали.
- Це хто, я габель не зламав? - схопився Петро.
- А де ж ти їх зламав? - вкотре схопилася Настина. - Мовчи краще, стерво ледаче.
- Попрошу без образ, - втрутився Баланчук.
- А звідки ж у мене ці мозолі? - витріщив Петро перед усіма натруджені долоні.
- Від злодійства, - дзявкнула Настина.
- Тьху на твою дурну голову, - сплюнув Петро. - Люди добрі, та ви ж усі мене знаєте, я ж ніколи від роботи не ховався.
- Як сказати, - багатозначно мовив Пошелюжний. – Трудящі люди - вони й зараз у колгоспі трудяться. А ледачі та хитрі - ті завжди по кутках.
- Але ж я... - заперечив Петро.
- Годі, - втрутився Баланчук. - Треба приймати якесь рішення. Які будуть пропозиції?
- Я скажу, - піднявся Пошелюжний. – Мені всі люди однакові, бо я, як голова колгоспу, за всіх відповідаю. Я не скажу, що Червень ангел, бо йому, як відверто, дещо заважає горілка. Але про Шелюка в мене думка одна - рвач, хитрюга, хапуга і хуліган. От що тобі, Петре, заважало в колгоспі? Голова, агроном, чи власні лінощі? Лінощі, звичайно. Бо робив би, то й мав би. Всі зараз без зарплати сидять, але роблять. А ти розумного з себе скорчив. Я не виправдовую Івана, що потоптав кавуни. Але й ніколи не проголосую за те, щоб він сплачував. Бо він трудяга, а ти, Петре, ледащо. І якщо вже ми доживемося, що трудяги будуть сплачувати ледацюгам, то гріш нам ціна, бо переведемо світ. Отак.
Сів, запишався власною міні-проповіддю.
- Хто іншу думку має? - звернувся до присутніх Баланчук.
- Я, - схопилася Тетяна Чупка, доярка. - Тут Микола Полікарпович дуже правильно сказав. Ось і я другий рік корів щоднини дою, ні копійки за це не маю, але ж іду на роботу. А ти, Петре, бачиш, розумним себе завважив, землі хапонув, куркулем зробився. Чому так? Чому це в тебе з горла повинно лізти, а ми без грошей сидимо?
- То бери й ти землю, - огризнувся Петро.
- Та що я з нею робитиму?! - скрикнула Тетяна. - А думка моя така - Івана простити, а в Петра забрати землю назад у колгосп, щоб усі були рівні.
- От розумна, - не втримався Петро, - колгосп і тій землі, що має, ради не дасть, одні бур’яни кругом, а ти й ще його грузиш.
- Якби всі були такі трудяги, як Іван, - не втримався й Пошелюжний, - то колгосп дав би раду, а через таких розумних, як ти, то й страждає.
- То які ж пропозиції, - Баланчук старався спрямувати розмову в потрібне русло, - а то всі говорять про все, а по суті даного питання нічогісінько не кажуть.
- А що тут казати, - продовжив Пошелюжний, - впаяти Шелюку за те, що руки простягає, по саму зав'язку - ото й усього діла.
- Правильно, Миколо Полікарповичу, за колгосп стіймо, - підтримала Пошелюжного Тетяна Чупка.
У Петра аж в очах потемніло.
- Ви, - скреготнув зубами до Пошелюжного, - ви й так мені дитину вбили, бо триста гривень не дали, а тепер ще й мене хочете зі світу звести. Не вийде! - і пальцем грізно біля носа голови колгоспу помахав.
- Побачимо, - зверхньо і спокійно мовив на те Пошелюжний.
- Люди добрі, - звернувся Шелюк до виконкому, - мою працю знищили, мою. А що в пику заїхав кривднику, то хто б не заїхав, якби він по вашому городу ту череду прогнав.
- Ти не плутай, не плутай людський город з куркульським маєтком, - єхидно вставила Настина. - Бо хто це коли за те, що корова у шкоду забігла, людину вбивав? Не було такого. А це ж ледве люди з рук видерли - а то б і до похорону, певно, вже готувалася б.
- По суті справи давайте, - наполягав Баланчук. - Хто ще скаже? Може, ви, Панасе Трохимовичу? - звернувся до старого Шморка.
- О-хо-хо, - зі скреготом піднявся старий. - Той напився, той сказився - обом по сто гривень і хай чухаються, де не свербить, та думають, що роблять.
- Ти-и, старий..., - заверещала Настина, - думай, що верзеш.
- Це що ж виходить, - схопився Петро, - за моє жито та мене й бито?! Не буде цього! Є суд, вищі інстанції, я доб'юся, щоб цей алкоголік сплатив мені за нанесені збитки.
- Всі сіли, - стукнув по столу Баланчук. - Хто ще бажає виступити?
- Петре, не шуми, - зауважив дільничний Гнатюк, - не забувай що ти умовно засуджений, дивися, щоб не пішов по етапу. Теж пропоную варіант Панаса Трохимовича - по сто гривень кожному порушнику.
- А ви як? - звернувся Баланчук до директора школи.
- А про мене, - махнув той рукою, - сто, то й сто.
Агроном з інженером промовчали.
- Що ж, - підвів риску Баланчук, - так і постановимо: приписати кожній зі сторін по сто гривень штрафу; одним - щоб дивилися, де череда ходить; другим - щоб за казна-що не били пики. Все.
- Я свого не подарую, - війною дихнули Петрові очі. - Я йду до суду, а вашого штрафу сплачувати не збираюся. Бо як вас обкрадуть, ви штрафу за це нікому не понесете. А мене не обікрали, мене просто знищили. Тож я буду боротися.
Грюкнув дверима, пішов геть.
- Запеклий куркуляка виріс, - мовив голова села.
Його дружно підтримала громада.
Тільки Настина Червень по дорозі додому лементувала на всеньке село:
- Вбили чоловіка, що хоч і в домовину клади, а тоді заходилися по кишенях шастати та останні копійки трусити. Людоньки, задушать нас глитаї, задушать!
Та ще кукурікав неподалік сільради, немов навіжений, якийсь нервовий півень, що похапцем потоптав незнайому йому сусідську курку й отримав від цього несказанне задоволення.
А по Дежеговій долині брів до свого наділу Петро Шелюк. Йому, в принципі, там нічого було й робити, але йшов, ніч-ніччю, йшов, понуривши голову, зігнувши спину дугою, зродивши на ній горба на зразок горбів Дежегової долини, на схилі одного з яких і чорніла потоптаною ріллею його земля - земля вільного, самостійного, незалежного господаря. Господаря на віки, які, якщо гарно їх зіжмакати, вміщалися і в одному-єдиному дні.
