Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2615
Творів: 47692
Рецензій: 92549

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Новела

З Л И В А

© Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ, 14-05-2015
       Кількаденна подорож на власному автомобілі  наближалась до свого завершення. Євген Олегович був у доброму гуморі і від побаченого, і від того, що й сину-підлітку усе сподобалося. Власне, це він  зініціював таку автомобільну вилазку. А то батько все  хвалиться й хвалиться, який він заядлий та вмілий рибалка, як гарно може розвести вогнище і на ньому приготувати духм’яний куліш. Одне слово, якийсь туристичний геній.
Ну, от, Сашко, син його, і підловив батька на останніх теревенях. Мати від того аж засміялась, звісно незлобливо. Батьку нікуди було діватися – подорож пообіцяв.
      …Залишалось якихось півтори сотні кілометрів. Евгенові Олеговичу здалося, що то забагато, щоб устигнути приїхати додому засвітло. І він з шосе завернув на грунтові шляхи, наспіх зорієнтувавшись по мапі, як їхати пряміше.
      За кілька десятків кілометрів, раптом, як уперіщить дощ. Поки  земля не розмокла, ще так-сяк можна було їхати. Але той дощ перетворився у зливу, дорогою потекли потічки, небо настільки спохмурніло, що важко було й розібрати, куди повертати, як їхати… В одному місці так занесло машину, що довелося обом вилазити з салону, підкладати під колеса каміння, траву, гілки з невеликих кущів, відтак штовхати її.
      Обережно вирулив обіч дороги, зупинив авто, заглушив мотор.  Удвох озирнулися з салону, гадали  знаходяться ще десь серед полів чи населених пунктів. Але крізь марево дощу побачили неподалік як наче сільську садибу. Євген Олегович зрадів: буде куди попроситися, щоб син зігрівся, бо має хворобу, що загострюється у сиру погоду, якщо не берегтися.
       Син спочатку віднікувався, запевняв батька, що не змерз. Та й, мовляв, до крайньої хати завжди, мабуть, проїжджі просяться, замучили господарів. Тож не треба зайвий раз дражнити їх. Однак,  Євген Олегович наполіг. Почалапали по багнюці до обійстя під проливним дощем.
       Їм назустріч  вибігла до хвіртки господарка, певно до того спостерігаючи за ними з вікна. Заохала-заахала-запричитала і, не питаючи, хто вони (можливо, бандити) запросила до хати сушитися-грітися.
       Євген Олегович подумав, що раніше десь він чув уже такий жіночий голос – милозвучний і приємний, якийсь материнський, наче квочечка озивається до своїх курчат. І оте ще часто повторюване «Атож»… Де він чув це «Атож»?
-- Даруйте, ми отут, у сінях, і роззуємось…
-- Атож!
-- Звалились ми оце на вашу голову.
-- Атож! – за  інерцією вискочило з уст хазяйки.  Однак спохватилася: -- Ой, ні! Ні! Рада допомогти у біді.  Та й синок, Женя, не проти. Це він першим побачив вас крізь вікно й звернув мою увагу.
Деякий час батько з сином перебували  то у сінях, то на веранді, викручуючи свій мокрий одяг та просушуючи його. А коли господарка запросила подорожніх до світлиці, щоб дати перекусити та напоїти чаєм, Євген Олегович був неабияк спантеличений схожістю сина хазяйки з його сином. Тут, хочеш не хочеш, а навіть коли ти й батько і буквально кілька секунд тому кидав погляд на сина, кинеш той погляд ще раз, вже затримавши його, аби пересвідчитись, чи не помилився у своїх перших враженнях. Ні, не помилився! Як дві каплі води Женя був схожий на його сина і на нього самого!
-- Атож!—якось розгублено мовила хазяйка, теж помітивши і схожість юнаків, і спантеличеність Євгена Олеговича. – Оце і є Женя, а мене кличуть Олександрою Яківною. Сідайте за стіл,  пригощайтеся, зігрівайтеся чаєм…
Євген Олегович неабияк розхвилювався, силкувався згадати, чи, бува, не зустрічав господиню цієї хати під час служби в армії. Але ж та служба проходила дуже далеко від цих місць. Ні, напевне, що просто трапилась природна неймовірна схожість Жені І на нього, і на його сина…
Через несподівані хвилювання й апетит щез. Взяв лише горнятко з чаєм і намірився на веранду, сказавши, що звідти  автомобіль буде видно краще.
-- Перепрошую, а ви – не Женя? – за хвилинку вийшовши за ним, запитала Олександра Яківна.
-- Так, Євген…
-- Служили у військах артилерії…-- не стільки запитуючи, скільки ствердно сказала жінка.
-- Так.
-- Ну, здрастуй, Женю!
-- Ох-хо-хо!.. Сашенько!.. Я не вірю й зараз, що це – ти! Не  подумай тільки, що я зразу впізнав тебе, але удав, що ні. Справді, не впізнав! Присягаюсь! Яким чином тебе, чи вас, якщо маєш чоловіка, занесло у ці краї?..
--  Маю чоловіка, маю. Не тутешнього – свого ж земляка, чуйного й лагідного. Він засватав мене уже вагітною. Про це я у перший же день нашої дружби сказала. А він, як мені здалося тоді, навіть зрадів. Син Женя – найстарший, а двоє молодшеньких ще на заняттях у школі. Та й дощ періщить, певно чекають, поки припиниться.
-- Прости, якщо завдав тобі клопотів… тоді… коли дружили. Армія – є армія, ніколи не знаєш точно, коли тебе відпустять, коли ні, коли будуть навчання  і куди у будь-який момент можуть перекинути твою частину чи роту.
      -- Нащо таке говориш? Немов у виправдання. Ми покохали одне одного. І хай воно було короткочасним, те кохання, але – на все життя, Женю дорогий. Тому й сина на твою честь назвала.
      -- Чому не написала мені, не повідомила? Адже я давав тобі і номери телефонів, і адреси не тільки батьків, а й родичів – на всяк випадок.
      -- А  я їх і зберігала довго-довго, аж поки не вийшла заміж. А після того – ні, щоб не травмувати душу чоловіка. Та й до того ж я його теж покохала…
     -- Чому ти мені не повідомила про свою вагітність? Виходить, що Женя – мій син? І що тепер?!. Як мені бути? Що я Саші своєму скажу? Між іншим, його названо на твою честь. Тільки дружина про те не знає, як твій чоловік про те, чому ти забажала назвати свого сина саме так.  Хоча, певно, здогадується…
     -- Атож…
     -- Пройшли роки…
     -- І ти змінився…
     -- І ти змінилась…
     -- Я так часто у подумках тебе цілувала…
     -- А я -- тебе! Знаєш як?!.
     -- Атож.
     -- Правда.
     -- Ох-х!
     -- Чому?.. Чому ти мені не повідомила?.. Я примчався би! Кажеш, що цілувала у думках… Страждала… То чому ж? Скажи хоч зараз.
     -- Атож!.. Скажу… Дізналась тоді про невиліковну тяжку хворобу, яку я не відчувала, але лікарі сказали. Ось і вирішила: навіщо ж я ставатиму тягарем своєму коханому, тобто тобі. Але згодом з’ясувалось, що то лікарі в одному випадку помилилися, а інших випадках -- під час дорогущих обстежень – просто вирішили поводити мене, як то кажуть, за ніс, щоб зідрати побільше грошей. Ото так і сталося.
     -- А як тут ви опинилися? У наших місцях?
     -- Приїздили спочатку на обстеження, де нарешті я дізналася, що ніякої смертельної хвороби не маю.  А потім знайшли хорошу роботу ось у цьому селі, і не думали й не гадали з чоловіком, що ми, закоренілі мешканці міста, закохаємось у село,  лани, а ще – у кумкання жаб вечорами, зрештою у це сільське бездоріжжя під час дощів.
        Запала німа пауза. Євген і Олександра, наче перед тим домовившись, подивилися одне одному в очі…
        Подивилися. Знітились. Відвели погляди. Крізь скло веранди він удав, що конче треба глянути на машину, а вона – що треба поправити фіранку.
        -- Ти уже розлюбила мене?
        -- А не образишся!
        -- Атож. Але кохала. І те кохання наше не забуду ніколи.
        -- Роки винні?
        -- Певно, що так. А ти ж мене теж уже не любиш. Щойно я прочитала це у твоїх очах.
        -- … А син? Син Саша?..
        -- Хай оця злива змиє тобі пам’ть про нього… До речі,  пригадай: дощ же і звів нас у коханні тоді, під час твоєї служби в армії. А якби не дощі, ходили б ми бродили вулицями та скверами і нічого б не нагуляли… Ох-х!.. Я  ніяких образ на тебе не тримаю! Ніколи не ображалась і не ображатимусь на тебе. Так я вирішила ще тоді… Про сина  забудь!.. Втім, якщо захочеш, у будь-який час ти можеш приїхати і повідомити про це йому. А зараз, мабуть, не треба. Відчуваю, що твоя душа нині у терзаннях. Та й для нього може стати таке неймовірним психологічним ударом. А як ще зреагує твій Саша?..
        -- Слава Богу, дощ перестав. Ми поїдемо.
        -- Атож. Ой, вибач! Я не виганяю. Грійтесь, обсихайтесь. Ще ж  земля не протряхла.
        -- Щиро дякуємо за їжу, гарячий чай. У тебе справді гостинна душа, якщо, не знаючи заздалегідь, що то за люди, запрошуєш їх перепочити…
        -- Сашо! – гукнув сина Євген Олегович. – Треба їхати! Злива ущухла!..
                                                                                                  


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Ігор Скрипник, 14-05-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.6956729888916 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …