Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2477
Творів: 44614
Рецензій: 87294

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Щасливчик

© Михайло Нечитайло, 08-05-2015
Зимова дорога – це як кара для грішників. Мерзлота, лід, сніг – куди не ткнись, усюди слизько. Як у житті нашому. Але треба їхати, не дивлячись ні на що. Бо треба. Як і жити, між іншим.
Паторжан Борис Ількович тиснув на акселератор. Поспішав. Раніше поспішав, щоби з Бориса стати Борисом Ільковичем, а тепер поспішає, щоб оте Ількович затвердло, замерзло, немов згорнутий сніг на обочині, каменем стало на землю, монументом увічнилось.
Зі звичайного водія зачуханого будуправління вирости до визнаного бізнесмена, володаря шести торгових точок у різних селах району і двох у самому райцентрі – це треба зуміти так розкрутитися. Це недоспані ночі і щоденне, до мозолів на долонях, кермо в руках. Дістань товар, привези, розвези по точках, об’їдь ті точки, збери виручку, проконтролюй продавців – дня мало. І помічників залучає, і продавців ніби надійних має, а сам не додивишся, не догледиш – не довго й  справу завалити.  Ринок,  конкуренція -  тримай ніс за вітром, а вухо насторожі. Таке життя.
- Гарно нині  в лісі, - Надя, продавщиця з Чопків, попросилася під’їхати до райцентру, підтримує розмову.
В лісі дійсно гарно. Сосни, сніг - як на картинці.
- Угу, - підтверджує Борис Ількович.
- Так і хочеться шугнути в той сніг та сосни, - продовжує Надя чи то в захопленні від красот природи, чи на щось натякає.
- Холодно, які там побігеньки, - відрізає Борис Ількович, немов пожовклий кусень масла, Надіїні надії і викидає геть на голубіючий від цупкого холоду сніг.
Надя, одна з численних коханок Бориса Ільковича, кокетливо корчить із себе ображену.
- Дарма, не тушуйся, - сміється Борис, - в таку погоду сексу прагнуть або дуже на нього голодні, або не сповна розуму. Ми ж до таких не належимо. Ось прийде красне літечко...
- До літа далеко, - розчаровано хитає головою Надія, - а весною я тебе, Ільковичу, таки спопірву. Не втечеш ні до Ганьки Косунової, ні до Тетяни Чвир, ні до Оксани з Телешівки, біс його знає її фамилію.
Розреготівся Борис Ількович.
- А ти обізнана, - видавив крізь регіт. - Куди моїй жінці до твоїх знань про моїх коханок.
- Любка сліпа, - відповіла Надія. - Сліпа, як кріт. Або видає з себе таку,
- Ну, чому ж видає, - втихомирився Борис Ількович. - Я ж не баба базарна, щоб про все їй викладати.
- Крім тебе є балакучі, - заперечила Надія. - Але навіщо Любці клопоти з ревнощами, коли отого добра, що в штанах, на всіх вистачить, ще й зогниє. А щастя, котре в хату привалило, хто ж із неї пожене.
- Яке щастя? - вдав необізнаного.
- Тебе, - тицьнула пальцем. - Ти і є щастя, вірніше, його уособлення для Любки.
- І в чому ж суть цього щастя?
- В чоловічому розумі твоєму, - відповіла на запитання. - 3 нічого та стати ого-го, чи й не щастя це. Дітей забезпечуєш, дружина ледь пташиного молока не їсть, сам живеш на широку ногу – щасливчик.
- Але ж я й працюю, як каторжний,
- А хто не працює? Я? Чи он той дід, що конем по лісу брьохає? Та й останній алкоголік труда докладає, аби пляшку дістати. Але щастя з тих трудів лине не до всіх, а лиш до щасливчиків на зразок тебе.
- За те й любиш мене, певно? - прискалив око.
- Не знаю, - раптом зітхнула глибокодумно. - Може, це й не любов, а просто підсвідоме бажання доторкнутися до чийогось щастя, аби не лопнути від чорних заздрощів гіркого безталання до чужого талану.
- А по лісах шепотіла, що любиш, - аж образився.
- І ти шепотів, - усміхнулася гірко. - І мені одній хіба? Не така вже широка твоя душа, аби всіх, ким ширінку  бавиш,  любити.
- Е-е, не скажи, - заперечив. - Я, коли ти за районною пресою слідкуєш, поет, письменник, душа в мене дійсно широка.
- Але не настільки, - стояла на своєму. - Та Бог з нею, любов’ю тією, коли щастя в кишені, чи не так? Ехе-хе, коли щастям повні груди, то й душі вільний хліб.
- А ти знаєш, - стенув плечима, - напевно, ні. Ось глянь, живу не бідно, багато живу, а остогидла ця крутанина щоденна, хочеться в минулі свої роки, коли пера з рук не випускав. Гроші тільки кляті не пускають, бо з пера їх не накрутиш. А їй же богу, тягне до пера, тягне, іноді просто нестерпно тягне...
- Я хоч і не знавець літератури, - перебила, - але читала в районці і вірші твої, й оповідання якесь - непогано пишеш.
- Писав, - поправив. - Були часи. Колись один літератор маститий хвалив дуже навіть, обіцяв допомогти в опублікуванні. Але чи то забув, чи не до кожного початківця в нього руки доходили - надії мої виявилися марними. А мріяв я, мріяв стати на шлях літератури, міцно мріяв стати, величі на тому шляху сягнути хотів. Але мрії і життя - це два різні птахи з двох різних зграй. То не було грошей, аби на той шлях зійти, а коли з’явилися гроші - не вистачає часу. Ось і нині вже майже два роки не пишу. Хіба віршик якийсь під настрій проскочить – ото й уся література.
- А раніше багато написав?
- Якщо рахувати, як прийнято, у сторінках машинописного тексту, то три з половиною тисячі сторінок.
- Ого.
- Ого не ого, а лежить те все мертвим вантажем.
- Хай лежить, - махнула рукою. - Воно тобі потрібне хіба, коли й без нього щастям геть і голова помазана.
Замовкли.
Заздрісним поглядом пасла Надія Борисову спину. Про якусь літературу теревенить, баки хоче забити. Ніби Надія дурна, ніби не розуміє, що за всім отим хизуванням літературним непотребом, створеним у бідні роки, аж виглядає злий насміх над Надією - ось, мовляв, дурепо, повір, життя в мене втрачене, мрії розтринькані, пожалій мене за це, пожалій. А в душі самовдоволеним паном зирить на Надію, як на наймичку, котрою будь-якої миті може скористатися задарма. І користується. Бо не хоче Надія роботу в його магазині втратити, мусить коритися, віддаватися мусить. Та й яке щастя в її злиденному житті? Ванько, чоловік, колгоспний вічно п’яний конюх? Так то не чоловік - то втрачене, змарноване життя. Щастя немає ніякого і не передбачається, залишилися тільки куці радощі - набрати питва, заїхати з Борисом у ліс, напитися за чужі гроші до нестями, нажертися, мужика, а не конюха смердючого, що на швидку руку чергу відбуває, на собі відчути. Ех, життя... Чи й варто було для такого родитися?
А він, коханець її багатенький, про любов базар веде. Яка любов? Де вона нині? Он любила по молодості Івана свого, три роки з армії чекала... Дочекалася, матері його… Наплодила дітей, влізла в хазяйство, між вічні пиятики, п’яне базікання. Тьху! Тож ниньки заплювала молодість, кохання оте недолуге, вірність дистрофічну, яку три роки навіщось берегла, та й пустилася берега. По лісах з Борисом, по лісосмугах з іншими здібними мужичками - й аж розвиднилось. І життя якесь ніби аж легше стало, і тілу воля, і все в юності не взяте ніби й береться. Колись на душу молилася, як на засиджену мухами ікону, а тепер не молиться, тепер запхнула ту душу в якийсь темний закуток, хай до старості зберігається, там як знахідка буде для спокути перед Господом Богом, а зараз треба хоч трохи пожити. Розправити тіло, хай політає, дати волю емоціям.
Це, звісно, не щастя, навіть не півщастя. Це взагалі казна-що, але що Надії в цьому світі ще пожинати лишилося. Як народилася для казна-чого, то казна-що й жне.
Он Любка Борисова - та півщастя вхопила. І грошики є, і мужик як мужик. Але до щастя не доросла. Задерла кирпу, що й під носом нічого не бачить. Або ж не хоче бачити. Ні коханок Борисових, ні всіх його вибриків. Одно має себе за багачку, на цьому й зациклилась - нічогісінько, крім грошей, хати та дітей сопливих не бачить. А могла б за таким чоловіком півсвіту обняти - та сказано ж, розумом не доросла.
Ось Борис - оце щасливчик. Цей світ до рук прибрав, сів на ньому, як цар на троні. В одну руку скіпетр, сім’ю, увібгав - не покине, не обмине, все за той скіпетр віддати ладен. В іншу ж руку булаву вхопив - капітал, махає нею, керує, аби всі бачили, що цар. На голові корона - шана людська, повага, страх людський врешті-решт, заздрість крива, від якої тим, котрим заздрять, аж веселіше жити стає, бо вони себе почувають вершником на коні, всі погляди до якого знизу. А під ногами в царя трава в образі таких, як Надія, в якій повалятися у вихідний день можна, наніжитися, відвести, як кажуть, душу.
Ну що Борисові Паторжану ще треба? Ну, що? Та одне - аби скіпетр не потьмянів, аби булава з рук не випала, корона не похитнулася, трава шовком стелилася, та повсякчас свіжа, гарна трава.
Ось у кого душі воля. Хоча коли щастям повна хата, коли воно не те що з вікон та дверей ллється, а й комином лізе - навіщо в тій хаті душа. Вона, та душа, просто повниться щастям, повниться в такій мірі, що розчиняється, як цукор у гарячому чаї, стає зі щастям однорідною масою, назва якій - щасливе життя.
Хто при щасті згадує про душу? Це в горі на неї моляться та жаліються на неї - і то, доки не надокучить. А в щасті...
Коли ти в цім житті господар, коли крокуєш по ньому широко, коли тіло твоє в ньому, як у маслі - душа ролі ніякої не грає. Бо ще невідомо, чи є вона в людей, та душа, чи не вигадки це батюшок та іже з ними поетів різних. Тіло - воно ось; життя - це все довкола нього; щастя - це коли тілу добре в цім житті, а життя горнеться до тіла. Гармонія коли, одним словом.
Покажіть же в цім житті душу, покажіть її роль, чим вона відає, керує чим? Ну, чому всі розводите руками? Чом у молитву ховаєтеся, 6атюшки, чом пустослів’я на голови ллєте, поети? Ви покажіть душу, докажіть, що в ній щастя, як ви говорите, а не в грошах. Не можете? Бо й молитеся за гроші, і вірші свої стругаєте в надії на велич свою, яка подарує копійку для утіх тіла і дасть вам цим щастя. Тілу щастя, не душі, бо в тілесному і є зміст того щастя. Ганьба вам, батюшки й поети за блудослів’я ваше про душу, за котрим стоїть звичайнісіньке наше життя з його щастям у грошах і тому подібному. Сказали б ліпше людству правду, аби не блукало воно у вічних пошуках порожнього місця, а ловило щастя, як рибу у воді, в нашому буденному повсякденні. Хто неводом - безмежно щасливий був би; хто сіткою - просто щасливий; хто на вудочку - іноді щасливий; хто голими руками - рідко щасливий; хто тільки поглядом, або ж риб’ячі хвости зі столів щасливих - просто нещасний та безталанний, як ти, Надіє.
А он за кермом просто щасливий. Той рибалка, що ловить рибу-щастя сіткою. Щодня і в достатній кількості.
Щасливчик.
Ой, щасливчик!
І заздрісним довгим поглядом прасувала його спину. Немов хотіла чи то вичавити з нього щастя, чи то в неспроможності своїй до цього просто спристрітити, аби згодом украли в щасливчика сітку і він утратив свою рибу-щастя, опустився до рівня безталанної, нещасної Надії.

Лікарняне ліжко - як перевал для автомобіля; де він задихається від нестачі кисню на висотах, глохне, але пнеться, лізе до вершини, щоби або перелізти через неї та з полегкістю покотитися вперед, або ж задихнутися-таки і посунутися назад, де у водія одна надія - на гальма; а як вони підведуть - то щоб померти у прірві миттєво, а не конати після падіння у страшних муках ще годину чи дві.
Борис Ількович Паторжан потрапив на лікарняне ліжко неждано й негадано. Їхав зимовою дорогою зимовим лісом, точив ляси з Надією, продавщицею з Чопків, не зоглядівся, як автомобіль занесло на дорозі-кризі, розвернуло разів зо три та й жбурнуло з п’ятиметрової висоти в ліс, між сосни.
Надії нічого, переляк тільки з очей виглядав ще, певно, добу, а йому, Борису Ільковичу, дісталося, що не доведи, Господи. Відбив нирки. І доживає нині в нелюдських муках останні дні, бо медицина, як той казав, ще далеко не всесильна.
Рипнули двері палати. Надія - попутниця, коханка, продавщиця. На очах сльози. В руках якийсь пакунок. Кладе того пакунка на тумбочку біля ліжка. Довго дивиться на Бориса. Нічого не каже. Тільки плаче. Все розуміє, все знає.
- Не плач, - просить Борис, - ні до чого це.
- Ой, Бориску, не пощастило тобі, - виривається в Надії.
Закриває руками обличчя, вибігає з палати.
Він знає, що більше її не побачить. Дружини сидять біля ліжка до останнього  подиху твого, коханки зникають раніше. Але це його не хвилює.
- Не пощастило, - повторив.
- А чи мав я те щастя взагалі? - перепитав сам себе. - Люди кажуть, мав. А я кажу…
Дитинство, юність - життя, як життя. Тихе, мирне, зі своїми болями, печалями і маленькими радощами.
Ото й тільки, що до слова  причастився та писав, писав. Спершу дівчатам ту писанину дарував, на вечорах різних іноді користувався нею, а потім складати почав, у районку носив. Друкували. Пішов вище - там розхвалили, багато наобіцяли й абсолютно нічого не зробили. Але не втрачав надії. Писав і писав. Вірив, що його зрозуміють, оцінять, назвуть якщо й не великим, то бодай знаменитим.
Приходив з роботи в будівельному управлінні, від керма, гайок і мастила, брав до рук ручку - і був щасливим. Так, був щасливим. Літав думкою, шугав у мріях, лив на папір свої думи - був щасливим!
Здибав у житті свою Любку, чи й любив, чи й не любив, а зробив дитину та  й оженився.
Потім зустрів Наташу. Оту єдину на весь світ Наташу, якій поміж численних своїх оргій з коханками та безсоромних залицянь до інших так і не посмів сказати, що любить. Бо мав якщо й не за святу, то за найчистішу частинку своєї душі, яку боявся заплямувати. Так і понині не сказав, хоч і бачився часто, так і понині її любить, так і понині вона не знає про його любов. Бо вважає Борис, що недостойний її через гульбища та гріхи свої, бо знає, що прив’язаний дітьми до Любки і не хоче ламати коханій Наташі своїй життя, адже що може їй дати - поцілунки обгиджених п’яними коханками губ, брутальний секс, купу грошей? Але це ж не її рівень, це не рівень кохання, це щось дуже низьке й негідне проти сяйва душі. Щось дуже низьке й негідне.
Тільки вірші писав. Ними зачитувалися по школах, ними зачитувалися коханки, по глупству своєму думаючи, що це їм присвячені вірші, ними зачитувались  усі, ними зачитувався по вечорах навіть він сам.
Люди радили - йди зі своєю творчістю десь вище, стукайся у двері.
Рипнувся до дверей - не відкрили. Писав і писав, як осатанілий, готувався до більшого прориву, ніби гарматою корабельною стіну фортечну пробити хотів. Вірив, що прийде час, його час. Навіть приснилося якось, що шанували на державному рівні його талант. Море квітів було, побажань море, а що вже шани - тиждень після того сну щасливим ходив. Мовби його мрія збулася не в сні, а насправді.
Знову рипнувся з творчістю нагору. Там один чи то дуже мудрий, чи то дуже дурний, тепер не добереш, чоловік порадив не оббивати дарма пороги по літературних журналах - бо вони бідні на кошти; їхні постійні дописувачі, маститі письменники, без грошей сидять - чого туди рипатись початківцю.
- Шукай гроші чи спонсора, - порадив літературний чоловік, - та й друкуйся. Гляди, й поталанить, хтось купить твою книжку, прочитає. Література, - додав, - це така, брат, штука, як море, кораблів по ній плаває до чорта, і багато значних, талановитих кораблів, а на гребінь слави піднімаються одиниці - чи то доля в них така, чи в час такий виринули, чи хто його знає.
- А як же талант? - розгубився Борис.
- Талант і гребінь слави, брат, не завжди співпадають, - втомлено усміхнувся літературний чоловік. - Буває, й без першого на другому сидять, а буває, й при наявності першого на друге весь вік здійнятися не можуть. Доля випадку, брат, головний показник творчого успіху.
- Тьху! - сплюнув Борис та й повернувся додому.
А тут підвернулася удача - вдалося непогано розкрутитися на іншому поприщі, комерційному.
І література відійшла на другий план. З одного боку - величезна нестача часу на творчість; з іншого - практично відсутність будь-якої перспективи на творчому фронті.
Хоча надія не вмирала, надія теплилась, вірилося, що ось-ось назбирає грошей та й опублікується, та й стане тим, ким мріяв - справжнім письменником. Але гроші - це така штука, якої вічно не вистачає. А ще коли ти в бізнесі, коли в тебе є сім’я...
Так і підійшов ти, Борисе Ільковичу, до останніх своїх днів. Що доніс до них, чи можеш сказати, що хоч і рано тобі ще помирати, але помреш більш-менш спокійно, бо спізнав-таки щастя в житті, спізнав.
Що відповіси, щасливчику?
Мав ти в житті багато грошей. Чи купив щастя? Чи співала твоя душа? Над грішми тремтіла, точно, тішилася ними, бо вони давали достаток, але чи співала. Чи співала ту пісню, яка співається раз у житті - коли здійснюється мрія? В чому та душа хотіла жити? В бізнесі? Ні, чорт забирай. Серед грошей, багатства? Серед них, але не тільки. Серед слова, віршів, оповідань, нею творених, хотіла жити. Як ото Бог серед ангелів, людина серед людей, а птах поміж птахів - так хотіла душа бути між її словесних творінь. І не змогла. І плакала, і ридала, Боже, як ридала. Ти згадай, Борисе, як повернувся ти з невдалих своїх літературних розвідок. Ти ж плакав, ти ж жити навіть не хотів. Бо на очах помирала мрія. Ти її піднімав, як пораненого лебедя, а її крила обвисали й обвисали.
Це коли в тебе пограбували один з кіосків, ти злився, пер матюччя і витягував з капшука гроші на ремонт і товар. А тоді, після літературної розвідки, ти просто плакав і піднімав крила своєї мрії. Бо тоді ти втрачав щось більше, ніж кіоск, товар і гроші. Ти втрачав мрію, а з нею й душу, бо душі немає поза мрією, як немає вогню поза димом. Бо душа, певно, це і є мрія. Ота єдина мрія, яка народжується раз і на весь вік. І доки живе вона - доки живе й душа. Згасне мрія - і душа впала в пітьму, і снуєш ти по світу, вважаєш, що живеш, а насправді тільки існуєш. Нібито й радощі в тебе є, і людина ти як людина - але в очах  твоїх попіл згорілої мрії, а душа безкрила.
А душа безкрила - чи й душа то вже? Коли ти ні до чого не прагнеш, а просто йдеш по днях - чи щасливий ти? Ти можеш бути багатим, ти можеш радіти успіхам, але чи щасливий ти? Чи не є щастя крилами душі? Доки літає душа, поки прагне мрії - ти щасливий. Згубила мрію, сіла, як надутий сич, на гілку безнадійних буднів - і немає щастя. Того щастя, де ти по-справжньому розквітаєш.
Ось був ти, Борисе, жонатий, коханок мав достобіса, але сяяв лиш тоді, коли бачив Наташу, коли говорив з нею, коли бодай секунда на тиждень випадала, аби слово, одне-єдине слово їй мовити. Чому? Чому щастя мав лиш перед нею, перед дивним і тремтливим платонічним коханням своїм? Бо то мрія твоя свята перед тобою стояла, душа до неї летіла, крила розправляла, а крила, як сказано, і є щастя.
То чи був ти щасливим, Борисе?
Був.
Бо літала душа.
А чи став ти щасливим, Борисе, чи спізнав ти щастя?
Ні, бо не долетіла душа до мрії, склала крила передчасно.
Помирає твоє тіло, згасне скоро твій мозок. Але хай спізнає щастя душа. Після смерті, після чого завгодно. Хай спізнає. Їй буде легше, навіть якщо про це  вже ніколи не дізнається її власник - Паторжан Борис Ількович.
Зі стогоном піднявся з ліжка, дістав з тумбочки лист паперу, ручку.
Зродив мрію, щоби душа летіла до неї. Вірив, долетить, недарма ж люди мають його за щасливчика. Вірив, що стане щасливим після смерті.
Кволою рукою почав писати:
«Дорога, кохана моя Наташа! Пишу тобі я, Борис Паторжан. Довгі роки бачилися ми з тобою, часто гомоніли, радилися, часом разом сміялись і навіть журились. Але ніколи не сказав я тобі бодай поглядом, що люблю тебе. Люблю понад усе на світі. Твої очі і коси, поставу і погляд, голос і порух, душу і думку, слово і мимовільний дотик. Ти - моя, ти задля мене послана Богом на землю. Не як дружина, про це пізно говорити в останній день мого життя, не як, борони Боже, коханка, ні. Як ангел, який веде мою душу. Поміж гріхів і болота, поміж нікчемності і зради, поміж брехні і хтивості він веде  її по життю, сяє попереду, як зоря, як німб, не дає їй забути, що вона - душа. Ти - мій поводир до Бога. Мене, грішника, за яким плаче пекло, ти ведеш до Бога, аби впасти перед ним на коліна і попросити для мене раю. Бо я летів до щастя у твоїм образі, я молився на кохання до тебе, я його оспівав у своїм Євангелії - і цим не впав у гріх остаточно, бо прагнув доброго, світлого, щасливого в житті. Наташа, я дякую тобі за це, я цілую твою душу, я з нею вінчаюсь у своїх віршах. Я кладу їх усі тобі до ніг. Усі до одного, де є хоч натяк на кохання. Бо вони всі - твої. З тої пори, як я тебе побачив - у них лише ти. Одна-єдина. Я багатьом брехав, що в моїх віршах вони, мої пропалі в гріху коханки. Але то була брехня. Бо коли душа творила вірші, вона була біля тебе. Невже ти не відчувала, як вона гладила твої руки, як купалася в косах, як горнулася до очей, як пила росу з вуст і гралася проти сонця золотистими волосинками на твоєму тілі? Ти повинна була це відчувати, повинна була. І вірю - відчувала. Не знаючи про це, відчувала. Бо навіть маленька жарина, падаючи в океан, піднімає його температуру на якусь стомільярдну у стомільярдній степені долю мікроградуса. А коли душа ллється в душу, вона її зігріває. Обов'язково, бо нічого у світі не минає безслідно.
Я зігрівся біля тебе, Наталочко, у своєму короткому житті. Я був щасливий, що у світі жила ти. Тож кланяюся тобі цим листом і молюся за тебе на цім і на тім світі, доки ще зможе молитися моя душа.
Не треба давати мені відповіді ні листом, ні словом. Як відчуєш біля себе мою душу, приголуб її. Думкою, згадкою, чим завгодно, не жени лишень, бо та душа кохає тебе так, як материнська, понад усе на світі і сильніше за всі інші душі, разом узяті. Це не похвальба, не якісь пишномовні слова, це передсмертна сповідь навіть не перед тобою, а перед своїм життям, самим собою і Богом. У таких сповідях високих слів і брехні немає. У таких сповідях є лише той, хто сповідається, є такий, як є - без прикрас, гриму і полуди.
От і все, прощай. Я йду назавжди, лишаючи тобі лише цей лист та мою щасливішу за мене душу, яка хоч з неба, хоч звідкілясь, звідки-небудь, хоч на крилах, хоч у думці, а буде до тебе прилітати.
Прошу лишень, краще зроби вигляд, що не помічаєш її, але не жени, не образь лихим недобрим словом, бо ти вкрадеш цим моє вимріяне, але не обжите на цім світі щастя.»
Підписався, попросив у медсестри конверта і, заховавши у той конверт свого листа-одкровення, вблагав медсестру віднести листа на пошту.
Потім написав ще одного листа. До редактора журналу «Слово».
«Шановний редакторе! Надсилаю вам усі написані мною за життя твори. Це все, що я маю - це моя мрія, до якої мені не судилося долетіти при житті. Прошу, дайте їй здійснитися хоч частково, бо це моє втрачене щастя.»
Дочекався приходу Любки, дружини.
- Любо, - важко дихав, - відправ цього листа і всі мої твори у «Слово». Заклинаю - відправ.
- Борику, - гладила чоловіка по голові, - хіба до цього нам?
- Любо, не реви, - скреготів зубами, - а відправ, як прошу. Бо прокляну, не прощу й на тім світі, як не послухаєш.
І коли вмирав, кричав передсмертним криком:
- Любо, відправ твори! Не забудь! Не зламай мого щастя, яке я встиг побудувати та не зміг справити новосілля. Ти чуєш, Любо, не зламай. Не зламай, бо я ж у щасливчиках числився на цій землі.

Літературний журнал - сховище талантів. Їх тут приймають, обліковують, перевіряють на якість. Непотребні відправляють назад, гожі заносять у комору і по мірі необхідності використовують. Товару багато, комора затісна, тож час від часу залежалий товар списують, як неліквідний, збувають за безцінь, а при відсутності покупця просто викидають на смітник, де й знаходять вічний спокій незатребувані таланти.
Член редакційної колегії часопису «Слово» Дмитро Миколайович Менжега мав клопіт - розбирав пошту. Окремо складав листи від різних установ, які йшли під грифом «Ділова переписка», окремо надіслані твори, на яких подумки ставив гриф «Література».  Літератури надійшло чимало.
- Всі зараз пишуть, - зітхав Дмитро Миколайович. - А нащо? - дивувався. - Хто нас читає? - кивав на примірник свого значно підупалого в умовах кризи тиражем часопису. - Хіба такі, як ми, та ті, хто шле цей папір.
Передивився листи - чи немає кого з маститих чи знайомих. Ні, немає. Ті поштою свої витвори не шлють, приносять особисто, а потім місяцями гріють телефони та набридають з візитами, цікавлячись одним - коли ж побачить їхнє дитя в журналі світ.
А світ дитяті побачити нелегко - коштів у журналу катма, тираж мізерний, сторінок теж не густо. Одним словом, конкуренція на друк велика і лідери не по одному показнику визначаються. Тут і талант трохи в пошані, і маститість у фаворі, і зв’язки та становище друкованого не на останньому місці, Одним словом, редактору є над чим голову ламати.
А на що надіються оці, котрі стосом громоздяться серед столу? Хіба віршик чийсь у рубрику «Молода поезія» вскочить, як данина традиції. А так…
Заходився біля конвертів та пакунків. Розривав їх, кидав погляд на перший рядок звернення-заклинання автора до редакції, ще звертав увагу на прізвище і відкладав убік.
- Шановний редакторе, - бурмотів, - шановний редакторе. Як же його всі шанують, - сміявся.
- Глибочицький, - читав прізвища, - Контуренко, Шпильовий, Паторжан, Демидчук.
- Багато вас, - підвів риску, згріб теки з творами зі столу, відніс їх до сусідньої кімнати в шафу, поклав на купу, яка діставала ледь не до стелі.
- Може, колись хтось вас і прочитає, - окрилив списані аркуші надією. - Хоча навряд, - засумнівався.
Погасив світло, пішов додому.
І тільки миша, котра вибігла з нірки в кутку під шафою, спритною хазяйкою пройшлася поміж теками, радіючи багатству та прикидаючи, яке ж то потомство можна виростити на цих безмежних запасах хоч і поганенького, та все ж харчу.
Та ще пилюка, яка вічно, ніби Бог, присутня у всьому сущому довкола нас, влаштувала рай для закладених у сховище творів. Вічний, безмежний рай, у якому все з часом перетворюється на порох, стає Богом-пилюкою у всьому сущому довкола нас.
І якщо ви хочете погомоніти з непризнаним поетом чи прозаїком, мандруйте в рай - їх там багато. А коли вам пощастить добратися до раю - погомоніть уже й з Паторжаном Борисом Ільковичем, розпитайте його про тамтешнє життя-буття та місцеві мрії-надії. А нам залишиться побиватися об однім - що ми вас про ті розмови не зможемо розпитати на цім світі, бо з раю, як відомо, дороги назад немає. Інакше то був би не рай, а двір прохідний.
Ох, недарма, видно, ми так тримаємося за цей світ, навіть напевно знаючи, що на тім світі нас чекає рай. Іноді неспокій спокусливіший за вічне  благоденство серед суцільної, як морок, тиші і солодкого аж до нудоти спокою.
Тож не питайте, чому такий сумний погляд у Бориса Ільковича Паторжана з його портрета на могильній плиті. Бо то погляд людини з раю, яка мріяла душу залишити в пеклі. Пеклі наших думок, нашої пам’яті, наших незгод, плачу і сліз земного життя.
Мріяла та не змогла.
Тож не питайте, чому сумний погляд - плачуть не тільки в пеклі, плачуть і в раю.
Якщо той рай, будучи навіть царством небесним вічним, є водночас царством безпам’ятності земним, хай простить уже Господь нерозумні мої слова.

Кладовище - це є парк людської пам’яті. Вона тут живе, гуляє по своїх алеях, приходить до могил і воскрешає душі спочиваючих тут. І ті душі живуть на землі, доки живе пам’ять про них. А коли в могили лягають останні носії пам’яті про когось, коли подальші нащадки вже не пам’ятають ні імені свого предка, ні згадки про нього бодай найменшої не мають - аж тоді душа навіки покидає землю.
Люба Паторжан змела з надгробка сніг, глянула в смутні очі портрета покійного чоловіка, поклала на відполірованій їх постійним поглядом плиті пластмасово-паперові квіти.
Рівно рік, як вдовою Люба. Полетів к бісу відлагоджений Борисом бізнес, давно спродані магазини, мов у прірву летять спільно нажиті хоч і чималі, але не безкінечні гроші.
Важко, важко Любі. І дітей самій виховувати, і зодягти їх та взути, і просто самій без чоловіка - важко. Висохли сльози, бо ніякий з них помічник, втих плач, бо нічого вічного немає, притупилася туга, бо життя, як та вода, зализує найболючіші рани.
Ідуть дні, відносять Любу все далі й далі від її безтурботного, в Бориса за спиною, вчора, тягнуть у невідоме завтра. Десь там, у тому завтра, знайдеться колись, певно, хтось на Борисове місце, ляже замість нього до Любки в ліжко, пригорне до себе, постарається бути за батька її дітям, візьме на свої плечі життєві клопоти, поведе Любку у відміряні їй роки. Життя, як той степ, а ми - вітер у ньому. Колотимо трави, шелестимо листям, гонимо хмари - та все далі, далі, без надії й можливості повернутися в колишні свої дні. Степ дарує нам сюрпризи, стелить то зимові, то літні далі перед наші очі, а ми все те ігноруємо, минаємо, шукаючи чогось кращого, доки не долетимо нарешті до краю степу і не зрозуміємо, що все краще ми давним-давно минули, а попереду вже навіть і гіршого нема, бо все – стихли наші сили, віддув, відлітав своє наш вітер.
Зітхнула Люба, витерла сльозу, глянула ще раз на вималюваного у граніті Бориса, рушила поволеньки додому. Хотіла було сьогодні дітей на батькову могилу зводити, а воно такий лютий холод, випалюючий очі вітер, хурделиця - а діти кашляють - не до відвідин цвинтаря їм нині.
Пішла.
Понесла з собою останнє тепло із замерзлої спальні тих, хто переселився в інший світ.
Пригорнулася на мить душею своєю до тієї, котра причаїлася під мерзлим груддям і широкою сосновою дошкою труни, та й пішла.
Ввійшла до хати, глянула на дітей, що чубилися біля чогось, вникла в їхні клопоти та й розгнівалась.
- Ану віддайте, - видерла з дитячих рук Борисового годинника, - бо ще розтрощите, а це ж пам’ять про батька.
Дбайливо поклала годинника в коробочку, заховала на найвищій полиці в серванті - аби не дістали діти, бо як-не-як, а пам’ять.
Заходилася розпалювати плиту, бо ще й, як на гріх, серед таких лютих морозів трапилася якась аварія, і ось уже тиждень жителі їхньої вулиці сидять без газу.
Наклала у плиту трісочок, принесла з-під ліжка стос паперу - Борисові твори. Борис їх що написав чимало, що й віддрукував усе в шести екземплярах - вистачає паперу, ледь розіпхала його під ліжком, щоби не валявся по всій хаті.
Відразу по Борисовій смерті, як і просив, надіслала частину написаного в редакцію, хтось ще один екземпляр забрав почитати, а те все так і валяється - Любці воно ні до чого, не дуже тямить вона в закрученій чоловіковій писанині та й узагалі до читання з дитинства не вдалася, тим більше іншому кому воно не потрібне, a в хаті місця чимало займає - то хай хоч на розпал буде, ось уже шостий день розпалює Люба цими горе-творами плиту й грубу і ще на тижнів два вистачить.
Скручувала папірці, сунула у вогонь, аж доки не затріскотіли весело дровцята.
Незабаром по хаті пішов теплий дух.
А надворі вила хурделиця та лютував мороз, пронизуючи не тільки кожне тіло до кісток, а й душу до самої її глибини, вивіваючи та виморожуючи з неї останні краплі надії на можливість повернення втраченого в колишніх днях літнього доброго, теплого та заколисуючого  сонячного розмаю, де так добре та безтурботно зліталося мріями до щастя.
Зліталося, та не долетілося. Клята віхола обламала перемерзлі безтурботні крильця, ніби дитинча молоді бурульки, зламала і кинула мрії на колючий сніг безутішності.
Ото тільки й надії лишилося, що на прихисток у теплій хаті.
Та й та надія згинула, бо в хаті немає ні газу, ні чогось іншого запалюючого та зігріваючого, одна й надія лиш - нагріти хату мрією, спаливши її на тріскучому вогні.
І таке буває щастя - нагріти хату своїм словом, спаливши його у звичайній плиті.
Хотілося, звісно, гріти словом  душі, але в них чи то  холод космічний, чи іржа безпросвітна дверцята так скували, що ні достукатися, ні бодай через шпарку влізти туди слову неможливо, ото й мусить задовольнятися вогнищем у плиті.
Що ж, не кожному слову однакове щастя, не кожній думці однакова воля, як не кожній могилі на кладовищі однаковий надгробок і не кожній душі однаково тепла могила.

Будинок престарілих - покинуте вогнище серед лісу. Тліє жар, пускає в небо дим - так і до пожежі недалеко. Та далебі, глупа осінь надворі, мжичка, а ліс такий сирий, що його і напалмом не запалиш, куди нещасним дотліваючим жаринам братися - вони вже своє відгоріли, хоч би скільки диму з них ниньки не йшло. Хіба приб’ється на той дим якийсь мокрий подорожній, покладе на жарини галузки сухостою, роздмухає вогонь, обігріє себе, дасть безнадійну надію вогнищу на його силу, і воно запалає, зрадіє, хоча й знатиме напевно, що радість його доти, доки не обсохне подорожній, а далі знову мжичка, сирий ліс, дотліваючі жарини і поволі зникаючий дим... Та обсохлий подорожній, як знак того, що навіть безнадійно дотліваюче вогнище  може ще дати цьому світу яскравий спалах світла і тепла.
Старенька згорблена бабуся ледве дибала коридором з їдальні до своєї кімнати. Їй передали, що в кімнаті на неї чекає гостя - тож бабуся поспішала.
Аж засапалася.
Відкрила двері, побачила знайоме обличчя - усміхнулася.
-  Здоров, доню, - просокотіла, - а я вже думала, що не побачу ні тебе, ні свого самого сокровенного, що тобі довірила.
- Бабусю Наталю, - взяла жіночка бабусю за руки, - ви не уявляєте, який скарб  принесли в нашу скарбницю.
- А я знала, знала, що то скарб, - побігли сльози зі старечих очей. -  Я весь вік берегла його, як святиню. Весь вік, доню. То для мене був скарб, а я вірила, що він стане ним для всіх. Вірила, але чомусь мені ніяк не вдавалося нікого переконати, що то золото. Сором’язлива я була, доню, ще й доступу по таких справах нікуди не мала. Напишу листа то туди, то туди, а відповіді ні одної так за шістдесят літ і не отримала. Вже не знала, що й робити зі скарбом, адже мені дев’яносто нині, пора й торби до кращих країв лаштувати. А тут і тебе Бог подав. То що там, розказуй.
- Бабусю Наталю, я до вас через місяців три ще заїду, привезу вже надруковані книги, а зараз буду бігти, дуже поспішаю, але скажу вам одне - ви зберегли і подали світу справжнього письменника. І ми готуємо повне видання його творів.
- Що ж, доню, помагай тобі, Боже, - раділа бабуся, як дитя. - Я ж тобі віддячу, Інночко. Я за тебе день і ніч молитися буду, і Бог зглянеться над тобою, дитино.
Дибала за жіночкою до дверей, проводила поглядом крізь шибку, поки жіночка бігла під дощем до авто.
- Помагай тобі Бог, - шепотіла.
А коли автомобіль зник на дорозі між сосон, повернулася до кімнати, дістала з шухляди пожовклий листочок паперу, акуратно його розгорнула і заходилася читати, хоча підсліпуваті очі не могли вирізнити на листочку жодної літери - знала зміст напам’ять, як молитву.
- Дорога, кохана моя Наташа! - шепотіли старечі вуста. - Пишу тобі я, Борис Паторжан. Довгі роки бачилися ми з тобою, часто гомоніли, радилися, часом разом сміялись і навіть журились. Але ніколи не сказав я тобі бодай поглядом, що люблю тебе. Люблю понад усе на світі. Твої очі і коси, поставу і погляд, голос і порух, душу і думку, слово і мимовільний дотик. Ти - моя, ти задля мене послана Богом на землю…
Шістдесят літ назад, коли отримала тоді ще тридцятирічна Наташа Берестенко цього листа, здивуванню її не було меж. Заміжня жінка, котра  виховувала семирічного сина, котра якого не якого, а рідного чоловіка мала і шанувала - і раптом такий лист. І не від якогось загадкового містера Ікс, а від сусіда через квартал, від колишнього свого співробітника по будуправлінню, а віднедавна й шанованого на весь район підприємця Бориса Паторжана. Не знала, не здогадувалася про його любов, не могла подумати навіть.
Розгубилася, не знала, що робити з листом, що робити взагалі, адже Бориса на днях похоронили. Спершу хотіла викинути листа, аби чоловік, гляди, на нього не надибав, але перечитала ще й ще раз - і не змогла, не посміла, надто вже з душі він ішов, від самого серця, від чогось такого, від чого так просто не відмахуються.
Потім розібрала цікавість - захотілося прочитати вірші про потаємну любов до неї, Наташі Берестенко. Познаходила всі районки, де були Борисові вірші й оповідання. І захопилася цими творами, потонула в них, захотілося допити Борисове джерело до дна.
Набралася сміливості, пішла до Борисової Люби, попросила твори.
- Бери хоч і всі, - відповіла та.
Наташа перебрала ті твори, відібрала всього по екземпляру - від велетенського роману на чотириста сторінок до найменшенького віршика, принесла те все додому і...
І відтоді перевернувся для неї світ.
Роман у віршах під невиразною назвою «Моя Наташа» для неї видався якоїсь небаченої сили шедевром. І справа навіть не в тому, що прообразом героїні твору була саме вона, Наташа Берестенко. В романі йшлося про людську одиноку душу, котра, шукаючи порятунку від тої незримої для оточуючих самотності, придумала собі кохання. Вірніше, коханням вона спалахнула, а от об’єкт того кохання придумала, бо в реальності жила зовсім інша Наташа, аніж у мріях одинокої душі. Від того кохана Наташа стала для душі «моєю», бо жила вона лишень у ній і ніде поза нею. Від того й мовчання одинокої душі, бо, розтуливши вуста, вона мала величезний шанс втратити своє кохання, розбивши його об реальні обриси омріяного, але живого об’єкта. Таким чином, душа, рятуючись від самотності, потрапила до тої самотності в полон, де, скована страхом втратити кохання, навіть у гадках припустити не могла, що ніякого кохання вона не має, що все її почуття – ілюзія, нею ж придумана, що одинокість одна довкола неї, одинокість, як прокляття, і нічого, окрім одинокості. Вона метається, та душа нещасна, знаходить собі всілякі заняття й розваги, але ніяк не може вирватися із зачарованого кола самообману, бо не може знайти причину своєї самотності. А коли врешті-решт все це душі обридло і вона, плюнувши на все, розриває пута мовчання і приходить до свого придуманого кохання із зізнанням, вона нарешті втрачає свою ілюзію, котра дійсно руйнується об живий об’єкт, живу людину, котра не може ніколи бути вимріяним тобою ідеалом, але, диво дивне, разом з руйнуванням твоїх ілюзій руйнується і твоя одинокість, бо ти нарешті в повен голос можеш сказати: «Так, це моя Наташа, вона не десь там, у платонічному тремтливому коханні, а ось, поряд»; і нарешті починаєш розуміти, що самотність твоя така ж придумана тобою є, як і та колишня твоя ідеальна Наташа, а сховок від самотності простий-простісінький – жити треба не в придуманому світі, а в Богом даному. Все так просто. Тільки чомусь скімлить душа і від нарешті твоєї живої реальної Наташі мчить до якоїсь омріяної Віти, ховається в нову самотність, ніби їй тут, у реальному світі, чи то затісно, чи непривітно, чи просто одиноко. Все вертається на круги своя, бо, відколи, певно, Бог вигнав людину з раю, вона ніяк не може знайти собі гідного світу, бо де б не ходила, що б не шукала, завжди в очах у неї стоїть обжитий колишній рай, до якого немає вороття, але й заміни якому ніколи не буде. Моя Наташа – це ж не просто кохання, яких на землі тисячі, це – втрачений рай, якого нам вік судилося шукати без найменшої надії будь-коли знайти. Від того й самітні ми, що згублені, і ради цьому,  окрім наших нездійсненних мрій, якими ми живемо, певно, ніякої немає.  Одвічна нездійсненність мрій – це наша біда, вона ж і щастя наше, бо, здійснивши мрію, ми навіть не знатимемо, а задля чого далі жити. Моя Наташа – це поклик наш до життя. Втрачаючи його, ризикуємо втратити душу, ризикуємо втекти від Бога і прибитися до берега, де багато розуму і ще більше знань, але зовсім обмаль отої моєї Наташі, без якої ми, може, й люди, але чи духовні ми, чи просто  пісна суміш м’яса й мозку.
Весь роман був наповнений такою сюжетною лінією, такою поезією, таким словом, що, не зважаючи на всю його філософічність, читався на одному подиху.
Прийшла якась дивна, незнана любов до покійного вже Бориса. Не те щоб став противним чоловік чи інше абищо - але в душі жив Борис. Чи то як святий, чи й як сак Бог. Думи звіряла з ним, радилася з ним, молилася і то часто до нього.
Напам’ять знала всі його вірші, ледь не напам’ять прозу. І зрозуміла, не маючи абсолютно ніякого відношення до великої літератури, душею зрозуміла, що перед нею скарб.
Почала писати несміливі листи до всіляких редакцій про те, що у світі жив невідомий великий літератор, але чи то тих листів ніхто не читав, чи не звертали на них уваги, чи то що творів не надсилала, бо були в неї в одному екземплярі  - але жодної відповіді так і не отримала.
Сама ж кудись поїхати з творами так і не насмілилася - куди простому маляру-штукатуру рипатися до всіляких редакцій та літературних товариств, коли в самої з правописом не дуже. Хто їй повірить, хто прийме в неї твори? А як і приймуть, то чи віддадуть, чи не обдурять? А, може (гнітила й така думка), вона по малограмотності своїй  придумала собі геніальність Бориса Паторжана, як його ліричний герой у романі придумав собі мою Наташу.
Передруковувати творів сама не наважувалася, щоб не наробити безграмотних помилок та не осоромити Бориса, а відносно ксерокопій, то так якось весь вік прожила у вічній нестачі копійки на найнеобхідніше, що не доходили до тих ксерокопій ні руки, ні розум.
Так і промайнули шістдесят літ. Помер чоловік, помер і єдиний син, а бездітна його дружина, бабусі Наталки невістка, не сподобилася доглянути свекруху, запроторила у будинок престарілих, де й микає долю бабуся Наталка ось уже десять літ.
А це, рік тому, нагодилась у дім престарілих журналістка Інна Антипова - писала якийсь репортаж. І бабуся Наталка насмілилась.
- Ось, доню, - підійшла до Антипової, - весь вік берегла, а далі не можу, смерть за плечима висне, даю тобі, покладаюся на твою совість. Знайди час, прочитай, надрукуй, як зможеш, ти ж у тих кругах крутишся, це варте уваги!
- Це ваше, бабусю? - здивувалася журналістка.
- Ні, не моє, Борисове це, Бориса Паторжана, - відповіла бабуся  Наталка. - Воно давно написане, давно, доню, але таке слово старіти не повинне. Я, може, й не дуже розуміюся на літературі, але ти прочитай, доню, не полінуйся - таке слово повинне жити. Дай же йому життя.
Майже рік нічого не чутно було від Інни. Бабуся Наталка вже й віру у порядність людську втратила, і сліз море вилила - але дарма лила. Бо збулась, ось сьогодні вона з Інниних уст дізналася, збулась її мрія, збулось оте Борисове з листа: "Ти задля мене послана Богом на землю".
- Борисе, ти житимеш між людьми, - прошепотіла.
Усміхнулася, перехрестилась.
- Слава Богу, збулося, відтепер можна й помирати.
Зітхнула... та й відійшла з цього світу.
Лежала на ліжечку спокійна, світла, чиста, як янгол, що віддав задля чийогось порятунку свою душу.

Стокгольм - місто далеке, як привид, якого в душі кожен мріє побачити, аби пересвідчитися, що він є на світі, але мало хто вірить, що побачить. Ті ж, кому доля дарує нагоду побачити небачене, самі стають далекими привидами, до яких кожен мріє долетіти поглядом без надії коли-небудь долетіти. Тих же, кому вдається досягнути недосяжного, поглинає вічність, аби нести на шпальтах своїх нескінченних сторінок аж до тої межі, за якою вже немає місця людській спільноті.
Іван Антипов викарбовував своє ім’я на шпальтах нескінченних сторінок вічності. Золотими дюбелями лауреата Нобелівської премії на літературній ниві приклепував він свою персону до гранітної стелли вселюдської слави.
Зачаровувався вечірнім Стокгольмом і чарував його сам. В найфешенебельнішому ресторані шведської столиці давав святковий прийом численному почту, який прибув для вшанування його ім’я з прабатьківщини козацтва - України.
- Добродію Антипов, - збилися довкола всюдисущі журналісти, - на честь кого написаний ваш шедевр «Моя Наташа»?
- На честь неї, - усміхався широко, представляв публіці щасливу, бездоганну дружину свою Інну.
- А чому «Моя Наташа», чому не «Моя Інна»? - крутив носом, вередував якийсь кострубато підстрижений журналістик.
- Фантазія автора, - роз’яснював Антипов, - злет думки, відрив від буденності.
Нахилявся до дружини, шепотів:
- Яке щастя, що в мене є ти. Бо моя Нобелівська - насправді твоя.
- Наша, - горнулася до чоловіка Інна, - наша спільна.
- Ні, не наша, - заперечував, - усієї України слава це є. На увесь світ для України слава.
- А  ми - зеніт цієї слави, - воркотала Інна, подаючи чоловікові для автографів книги, де з титульної сторінки на різних мовах висвічувалось одне: «Іван Антипов. Моя Наташа. Роман-поема.»
І невгамовна Іванова ручка виводила над усім тим на чисто українській мові: «З повагою лауреат Нобелівської премії Антипов Іван».
І розмашисто, наскільки може це зробити керована щасливою людиною ручка, ставила автограф.
Хто ж не буде щасливим, маючи за душею такий багаж.



Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 6

Рецензії на цей твір

розгорнутий синопсис сценарію

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© George, 16-05-2015

А оповідання

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 15-05-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Симор Гласенко, 13-05-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Nina, 12-05-2015

Окремі думки

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 11-05-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Viktoria Jichova, 09-05-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 09-05-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 08-05-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анатолій Азін, 08-05-2015

[ Без назви ]

© Viktoria Jichova, 08-05-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.0426509380341 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Роман «Моя бабуся просить їй вибачити». Некваплива прогулянка майже шведським садом
Якщо якогось холодного зимового ранку вам закортить посміятися і поплакати, трохи (але не занадто) похвилюватися …
Нікола Юн «Увесь цей світ»: найбільший ризик – не ризикнути
Світ, у якому ми з вами живемо, сприймаємо як належне й буденне для героїні цієї книги — непізнане й …
Філіпп Майєр «Cин». Кривава історія Техасу
Філіпп Майєр з другої спроби написав роман, який потрапив до списку фіналістів Пулітцерівської премії …
Керолін Вебб «Живи на всі сто»: як завжди бути щасливим та продуктивним?
Ідеї саморозвитку і самомотивації не є новими — вони давно мандрують сторінками книг та блогів. Але …