Підходжу до переповненої пасажирами зупинки і дивлюся в спину автобусу. До наступного щонайменше півгодини. Не маю жодного бажання тупцювати тут у компанії молодиків, від цигаркового диму яких навколо вже все сіре. Терпкий туман, повільно тебе огортаючи, проникає у самісінькі легені. Він накопичується в них, осідає. Нехай не одразу, але «підступний друг» утворює там сполуки, про існування яких вам краще не знати.
Та й громадського транспорту, коли вдається, намагаюся уникати. Боляче реагую на шум, а від калейдоскопу незнайомих облич мене охоплює щось подібне до паніки.
Пройтися? Після вчорашньої негоди земля розкисла, лишивши по собі калюжі та багно. А в мене слизькі черевики, та й в попереку, після двох діб в лабораторії щось час від часу «вибухає».
Протираю на кишеньковому годиннику (подарунок дідуся) скло, доки не стають помітними схожі на шрами подряпини. Дістаю із кишені загорнуту у носову хустинку пляшечку з-під вітамінів «Ревіт». Перевіряю, чи добре закручена кришка.
Дивно розливати «ЗНГ 47» в подібну тару. Перестаєш поважати себе як вчений і почуваєшся справжнісіньким контрабандистом. Ось отримаємо ліцензію, тоді все буде як потрібно: ампули, скляні пляшечки, пробірки. (Насправді пакет з необхідними документами вже давно лежить на моєму столі. Я навіть купив конверт, в якому ці папери підуть на розгляд наукової комісії. Підписав його, наклеїв марки. От тільки тягну час, все не наважуючись відіслати…)
У неба знову починається нежить. Розкриваю прозору парасольку – подарунок доньки. Через цю парасольку ми довго з нею сперечались. «Вона жіноча, - кидав я затяте. - Ходити з такою чоловіку, та ще й професору – сором». «Та невже? – засміялася Аліна, висмикуючи у мене з рук мою стареньку чорну парасолю – дарунок колег-науковців на ювілей. – А ходити з цією, обірваною, яка вже нагадує сито – не сором?»
Ховаю пляшечку до кишені, накриваю хустиною. Хоча «ЗНГ 47» вже пройшов усі клінічні випробування, це все ще таємний препарат, про який не мають знати за межами нашої лабораторії. Якось дізнаються…
Я кілька разів змінював персонал. Даремно. Інформацію все одно хтось зливає. З’являються люди, які просять допомоги для своїх рідних (допомогти собі просили лише одного разу). Я знову йду до чергового пацієнта, обіцяючи собі, що роблю це востаннє. І ведуть мене туди не новенькі купюри, які за годину ляжуть до моєї кишені. Ні, радше голод дослідника. Ще одна нагода спостерігати за своїм творінням у дії, можливість переконатися, що «ЗНГ 47» діє.
Дощ припинився так само несподівано, як і розпочався. Хмари порідшали, зблякли, розчинилися у лазурній блакиті. Над яскравим супермаркетом нависла не менш яскрава веселка. Діти тицяли в неї пальцями, дехто знімав на мобільний. Цікаво, як би зобразили цю забавку природи мої пацієнти?
Закриваю парасольку, струшую з неї воду. На мокру клейонку сідає червоний метелик. Граційно розправляє крильця, завмирає. Збираюся зігнати непроханого гостя, але останньої миті забираю руку. Вона теж схожа на метелика… Додаткова клітина, похибка в структурі ДНК, генетична хвороба.
Тепер, після стількох років досліджень, я не боюся заявити вголос, що потяг до творчості – хвороба. А ваш покірний слуга знайшов від неї ліки. Моє відкриття врятує багатьох людей, або, чого я боюся найбільше, похитне і без того занадто ламкий світ.
Чим не місія – рятувати геніїв від них самих? Адже разом із цією хворобою, яку люди велично називають «даром», в них закладений і механізм самознищення. Знаю, спостерігав за цим із самого дитинства.
Пригадуючи матір, бачу тонкі нервові пальці, які затято літають по чорно-білих клавішах. Малим міг годинами спостерігати за цими «па», доки не зненавидів і їх, і її. Ти дорослішаєш, і тобі стає важко любити ту, для якої ти важиш менше, аніж нова мелодія.
Граючи на фортепіано, мати не помічала, як змінюється життя і люди довкола неї. А коли їй не вдалося здивувати цей світ, втекла в інший. Вигаданий, і тому безпечний. Адже ти сам встановлюєш закони, правила, яким потрібно підкорятися.
Зачинившись на довгі роки в лабораторії, я робив ці ліки виключно для неї. Але спізнився на два тижні. Не встиг їй показати, що поза її мелодіями теж існує життя.
Вийшло так, що довелося рятувати інших. Субстанція, над якою я стільки працював, надзвичайно крихка. Як і свідомість творчої людини. «ЗНГ 47» втрачає свої властивості від дрібки звичайної кухонної солі. Вип’є пацієнт «підсолений» препарат - організм швиденько виробить імунітет до чужорідної сполуки. Потім пий ліки хоч літрами, вже не подіє.
Ось ця випадково виявлена властивість - єдине слабке місце мого еліксиру. Сотні безсонних ночей, мільйони варіацій формули не змогли здолати цієї хиби. «Але яка з того біда? - заспокоював я себе. – Нехай мої пацієнти – не зовсім звичні люди. Але кому з них спаде на думку солити свої ліки?»
- Парадокс! Препарат, який повинен знищити «сіль землі», боїться солі, - сміявся Антон - колишній мій колега і колишній товариш.
Наша дружба завершилась того дня, коли я отримав чергові позитивні результати і оголосив про успішне завершення експерименту. Я малював райдужні перспективи нашої наукової кар’єри і повторював про користь, яку принесе людству «ЗНГ 47».
Антон же першим озвучив запитання, які мучили кожного з нас.
- Ти справді оголосиш про своє відкриття?
- Так. Звісно. Але ж ти знаєш, що без твоєї допомоги у мене б нічого не вийшло, - тієї миті мені здалося, що товариш хвилюється про свою роль у відкритті.
- Справді? – чомусь зіронізував він.
Я зупинився, повернув на місце пробірку із прозорою рідиною.
- Що не так?
- Ти впевнений, що ми до цього готові?
- Ти ж сам бачив результати. Препарат діє. Не може бути помилки.
- Я не про це. Що буде зі світом, якщо зникнуть усі митці?
- Не знаю, - мені не хотілося чути те, що змусить мене сумніватися. – Можливо, того, що вже створено, вистачить.
- І що далі? Деградація людства?
- Ні, краще вимирання, - я не витримав, вибухнув гнівом. – Потяг до творчості знищує цих людей, роз’їдає із середини.
- Не всі такі, як твоя мати, - промовив Антон, опускаючи очі.
Він не повернув мене до спогадів. Він просто жбурнув їх мені в обличчя. Наче липкий бруд. Я мільйони разів пригадував нашу з нею останню розмову. Я не сказав матері нічого образливого. Але міг сказати хтось інший…
Дізнавшись, що мама випила ті пігулки, я не зміг вичавити із себе і сльози. Просто до ранку просидів у темній кімнаті, бренькаючи на її подарунку – іграшковому рояльчику червоного кольору, який для чогось потяг із собою у доросле життя.
- Так, не всі стають невизнаними геніями, жебраками, божеволіють або накладають на себе руки. Дехто витримує. Вчиться співіснувати із хворобою і навіть має з неї для себе певну користь, або бере себе в руки, плює на свої потяги і досягає тривалої ремісії. От тільки таких щасливців одиниці.
- Але вони є. Хіба нам знати, кому з них може пощастити? Ми можемо зупинити генія, чия картина або роман змінять світ. Або науковця, який винайде ліки від смертельної хвороби.
- Ми ж не вливатимемо препарат їм у роти, - розізлився я. – Хто бажає вилікуватись – нехай приймає, хто – ні, їхні проблеми.
- А якщо ми не рятівники, а руйнівники? - Антон зірвав із себе білий халат, кинув його на підлогу, відпихнув ногою. – Вони еліта, сіль землі, екзотичні квіти. Нехай квітнуть недовго, зате як яскраво. Не відірвати погляд.
Він пішов, гримнувши дверима. Я мав намір крикнути йому в спину щось дошкульне. Промовчав. Бачив погляди інших колег. Певно, дехто з них теж мріяв піти. От тільки не наважувався.
Небо знову насупилось, зганяє на місто «бойові» чорні хмари. Піднімаю комір пальто і хвилин сорок блукаю однаковими вулицями з однаковими «компактними» цегляними будиночками, шукаючи потрібну. Перехожі, ніби навмисне, вказують не той шлях.
Невеличкий дерев’яний дім заховався за великою і, здається, сухою грушею. На високому цементованому ганку із книжкою в руках сидить моя пацієнтка Леся – дівча шістнадцяти-сімнадцяти років в блакитних джинсах і темній спортивній кофті з капюшоном.
- Дівчинка зруйнує своє майбутнє. Не хоче вступати до університету. Все пише, - хапаючи мене за руки, плакала напередодні її мати. Жінка так і не пояснила, як дізналася про «ЗНГ 47». Усі мої запитання переривала розпачливим: «Допоможіть», і намагалася запхнути до кишені мого халата товстий конверт.
Деякий час змагаючись з переплетеними на паркані дротами, які притримують кілька «ненадійних» штахетин, відчиняю закриту на дерев'яну клямку хвіртку, заходжу на подвір’я. Зустрічаюся поглядом з дівчинкою. Для її віку у неї надто дорослі очі. Під очима – тонкий штрих-код зморшок. От тільки навряд чи це слід від безкінечних посмішок.
Леся першою розриває наш «телепатичний» зв'язок. Закриває книгу, підводиться.
- Ви до нас?
- Це до мене, - із будинку вибігає моя вчорашня знайома. За секунду моя рука знову опиняється в полоні її теплих, наманікюрених пальчиків. Вона відчиняє двері і, не дозволяючи мені роззутися, веде до кімнати.
Слідуючи за господинею, я роззираюся по сторонах. Навколо простота і бідність. Скільки ж вона збирала ті гроші?
Грошей не було і в однієї з перших моїх клієнток – молодої художниці, котра сказала, що втомилася малювати цей світ. Я дав їй «ЗНГ 47» безкоштовно. В цілях експерименту. Вона випила препарат на моїх очах. І довго дякувала за шанс почати нормальне життя. Я радів разом з нею, доки не побачив на веранді її картини. Побачив і закляк…
Я не цікавився подальшою долею тієї художниці. Після моїх ліків люди стають занадто прагматичними, занудними, примітивними, але «нормальними».
- Принесли? – з надією дивиться на мене господиня.
- Приніс, - дістаю пляшечку. – Налийте у склянку холодної води. Не мінеральної і не кип’яченої. І ще, - зупиняю жінку, яка вже готова була бігти виконувати моє прохання, - принесіть мені щось із творів вашої доньки. Почитаю…
Після тієї художниці взяв собі за правило дивитися на роботи тих, кого лікуватиму. Я далеко не мистецтвознавець і можу чогось не розуміти, але, якщо чесно, більше жодного разу не знайшов нічого вартого уваги.
Разом із склянкою холодної води мати дівчинки принесла товстий зошит із підсніжниками на обкладинці. Під уважним поглядом господині дістаю пляшечку і ставлю її на стіл. Сідаю, розгортаю зошит, починаю читати дрібний текст.
Не думаю, що час зупинився. Ні, певно, він просто плавно оминав божевільного, який потрапив у заціпеніння. Від цих рядків поза шкірою йшов мороз. Леся вловила саму суть життя, викарбувавши її на папері. Словами? Заледве… Частинками душі, кров'ю серця.
Скільки тобі років, дитино? Як ти зуміла увібрати у себе мудрість століть?
Нам подобається вірити, що ми господарі своєї долі. Але в цьому світі все надто взаємопов’язано, поєднано, переплетено між собою. Тонкими, невидими оку дротами. Якщо обривати їх, то лише з коренем. Все має свою ціну. Краса приносить біль, і навпаки. Але наші душі егоїстичні. Нам потрібна така краса. От тільки цей дар принесе Лесі лише біль. Така зірка швидко згорить. Але вона народилася зіркою…
Розкриваю пляшечку, виливаю рідину у склянку, спостерігаю, як зникає білий осад і вода знову стає прозорою.
- Дякую, - господиня складає руки у молитві.
На кухню заходить Леся. Швидко ховаю зошит під скатертину. Байдуже, як мене їй відрекомендують: лікарем чи далеким родичем. Боюся пересіктися з нею поглядом, а тому роздивляюся столові прибори: тендітні срібні ложечки, абсолютно білі, без будь-яких малюнків, тарілочки, давно не гострений ніж, сільничку у формі котячої фігурки. У дитинстві я подарував схожу матері. На 8 Березня. Можливо вона і не зрозуміла, що то сільничка, бо поставила її на рояль. Як сувенір. Я дуже пишався своїм подарунком. Нарешті мама мене помітила.
- Леся, Костянтин Миколайович – наш дільничний лікар, - звернулася до доньки господиня. – Мене дуже турбує твій кашель. Він приніс помічний сироп. Випий і все минеться.
Мати простягнула їй склянку. Я встав, наважившись знову подивитися Лесі в очі. Спокійний, м’який погляд. Погляд щасливої людини. Здається, вона знає свою долю. І вже з нею змирилася. Нестиме свій тягар, а коли він стане надто важким, скине у прірву, хоча й сама заледве втримається на її краю.
- Випий, - повторила мати.
- Зараз, - відповіла дівчина, лишаючи ліки на столі. – Тільки збігаю помити руки.
Я дивився услід Лесі, доки господиня, переставивши склянку із краю на центр столу, не запропонувала мені каву.
Розгублено киваю.
- Не відмовлюся.
Вона ніколи не вірила в магію, але вони бралися нізвідки. Різноманітні історії. Приходили в її уяву яскравими картинками, просячи зробити їх ще яскравішими, оживити. І вона відтворювала, оживляла, хоча вони вимагали все більше часу, сили, енергії, всмоктувались у мозок п’явками, непомітно забирали життя.
Неймовірно важко триматися реальності, коли в тобі живуть сотні вигаданих світів. «Все, досить», - час від часу повторювала вона, відкладаючи ручку. Обіцяючи, що назавжди. А потім їй на очі потрапляв чистий аркуш паперу, і чергова ідея шепотіла на вухо благання: «Будь ласочка, не забудь про мене».
Леся вийняла з-під подушки загальний зошит, поклала на нього ручку, заплющила очі. До кімнати безшумно зайшла матір.
- Ти забула свої ліки.
«Сваритиме», - подумала дівчина. Маму завжди дратувала її незібраність. «Досить літати в хмарках. Скоро зовсім розучишся ходити по землі».
- Вибач. Задумалась.
Але мати сьогодні безтурботно-весела. Погладила її по голівці, подала склянку.
- Нічого. Пий. Тільки до дна.
Дівчина слухняно кивнула. Випила, скривилася.
- Гірке? – співчутливо запитала вона.
- Ні, - похитала головою Леся, витерла вуста поцяткованою синьою пастою долонею. – Нормальне. Просто дуже солоне.
