Спихальський йшов за Анетою, уже добрячий шмат шляху. Чи хотів потрафити у хід її думок? Можливо. Не дарма відвідав шість семестрів Трускавецької школи психотерапії за напрямом груповий психоаналіз. Ніколи не думав, що розслідуватиме злочин знайомих й дуже симпатичних йому людей. У кожному разі, ставив себе на її місце, намагався почути, що зараз відчуває, про що думає, а так насправді, улазив у неї. Було б набагато простіше зачепити їй "жучка". Та, напевно, б не зміг – було б неприємно й нецікаво. Зараз, після розмови із слідчим, бачив – перебуває у край напруженому стані. Обличчя без кровинки, од тієї розмови вона попросту хвора, й вичерпана. Зараз їй треба виговоритись, пам'ятав постулат Анонімних Алкоголіків, - усе лікування, уся терапія яких, відбувається через розмову: "Ми видужуємо настільки, наскільки зуміємо виговоритись". Можливий також інший варіант, що зараз вона наглухо закриється. Але цей її полярний стан мусив використати.
- Ясновельможна пані змерзли? - Підхопив за під руку, трохи притиснувшись плечем до жінки.
- Звідки ти тут взявся? Узяв на себе ролю ангела – охоронця? - з легким скепсисом в голосі промовила Анета.
- Хіба, що, ролю, бо повноважень "звідтам" не удостоївся. Що мав на увазі під тим "звідтам" - здогадуйся, як хочеш - небесна канцелярія чи відділок міліції?.. Зрештою Анеті було байдуже - вона прийняла рішення...
- Коли в тебе розмова зі слідчим? - запитувала, вдаючи повну байдужість.
- Та власне зараз. Уже мав би мене чекати, - посміхнувся Місько.
- То йди! Влада не любить запізнень, - порадила Анета.
- Чого власне мав би аж так поспішати? Та й що до решти можу сказати пану-товаришу Ганущаку? Маю відразу до цієї категорії людей. Я навіть авта у свій час позбувся, аби ті гицлі не могли зупиняти мене своїм владним жезлом, аби хам не мав нагоди демонструвати свою надімною владу. Боявся, що колись не стримаюсь й затоплю в пику, й, то мені вельми дорого обійдеться.
- Ото геца! Чого ж на юридичний подався? - у своїй звичній манері підтримувала розмову Анета.
- Начитався Коні* він мене зачарував силою своєї особистості. А коли зіткнувся з реальним життям адвоката, пелена опала з очей. На жаль, пізно... Спихальський почасти говорив правду.
Можливо через те, Анета відчула до Міська нараз приплив симпатії, й можливо, цілком не від почуття солідарності в нелюбові до людей у пагонах, а через те, що не пішов до слідчого, бо мало чого той міг йому зараз набазікати... Принаймні, той час, що він з нею, гарантує, що така небажана правда не поллється у його вуха. Потім байдуже. Завтра її вже тут не буде...
- Знаєш, про що зараз собі міркувала? - стрілила оченятами в бік детектива.
- Гадаю, про добре й вічне, оскільки знаю тебе... - патетично виголосив Місько.
- Про вічне так, а от чи добре?.. Ти теж уже відсвяткував свій півстолітній ювілей? - зиркнула на стрункого, без натяку на черевце Спихальського.
- Еге ж, - потвердив той без задуми.
- А не задумувався, що тепер, нам уже належить жити по-іншому? - закинула Анета.
- Ну, я давно живу по-іншому – не п'ю, не палю, не упадаю за спідничками, - гордо рецитував Місько.
- Й це усе задля того, аби продовжити трохи віку? Через страх перед смертю? - тягла свою тему Анета.
- У мене немає страху, Й першим того свідченням є те, що, хочу, дуже хочу жити! А страх перед смертю, це - небажання жити. Хоча, ще добрий учитель Толстой переконував, що наше життя, отут, на землі, є нічим іншим, як підготовкою до смерті.
- Смерть як мета? Цікаво... - тягнула жінка, - але ж ти католик, а не якийсь там Толстовець...
- Краще вже бути Толстовцем. Я колись попросту зненавидів товариство свого батька, та тих підстаркуватих панів, які зібравшись, поринали у безконечні спогади про свою прекрасну молодість, про той незабутній геройський чи гомерівський час, а насправді, геть задерев'яніли у своєму філістерстві.
- Вважай, що я така ж самовдоволена й обмежена людина, словом, як ти кажеш, - філістерка, - боюся старості, боюся свого віку, - сповідалась ровесникові Анета.
- Адже це садомазохізм. З цим важко жити. Пощо добровільно носити на плечах "Маркову торбу?"* - знизив плечима Місько.
- Що поробиш, коли так уже є? - констатувала без трагізму жінка.
- Що тобі на те сказати? Порада є найдешевшим на ринку товаром. Можу лише поділитись, як це відбувалось у мене, - тепер Місько відчув, що вже Анета тісніше притулилась до нього, можливо зараз їй дуже бракувало чоловічої опори.
- Довгий час я жив, намагаючись не помічати, що у мені живе уже інша людина, з іншими схильностями, потребами, прагненнями, поринув у спогади Спихальський. – Поглянь, як довго він залишається молодим, - пашталакали про мене, а я роздувався з гордощів, немов павич. Але моє справжнє "я" напирало усе міцніше, виштовхуючи молодика за борт.
- Почекай хвилину, я припалю цигарку, - зупинилась Анета.
- Ти, що, знову почала палити? - здивувався Місько.
- Це серйозніше узалежнення, аніж я собі гадала, але не відволікаймось від теми. Цей приклад із двома людьми, що рівночасно уживаються в одній особі, ой як мені знайомий! І я боялась свого таємничого, внутрішнього брата, чи, то пак, сестри. Слухай, - в очах Анети застрибали бісики:
- Може таки й, справді, "брата", бо помічаю, що усе більше стаю схожою на чоловіка, уяви собі, я навіть стала логічно мислити, не "навчилась", а власне стала. Про інші зміни я тобі не скажу, не чекай, - посміхнулась таємниче...
- Ти зачепила тему, яку я можу продовжити. Так само, як ти відчула у собі чоловічі риси, у тій же мірі, я вчув, що зі мною відбувається, щось конче негаразд, - став чуттєвим, напрочуд ніжним й з усіх шпарин у мене полізла творчість. Уявляєш, своїм пасіям я, мов школяр, почав пописувати віршики й ліричні мініатюри, від чого вони розчулювались до сліз, а я від того діставав незнане досі задоволення...
Я трохи забіг уперед, був у мене ще період, який можна назвати: "життя по-новому", - коли я намагався викинути за борт свого життя усі колишні вартості й цінності. Разюча зміна особистості несе за собою кардинальну переоцінку цінностей – для себе знайшов вихід у тому, що попросту їх викидав – у колишній любові знаходив неприязнь, у правді – брехню, - так поступово позбувався усіх ідеалів. Протилежна вартість девальвувала вартості, які визнавав досі. Дивною й безглуздою була ця гра, бо не помічав, що жодну вартість, жодну істину мого життя її протилежність не заперечувала, вони радше перебували у певному співвідношенні одне до одного.
- О, це я знаю, Місько. Усе людське - відносне, бо тримається на внутрішніх суперечностях. Знаєш, зі мною теж щось відбулось, думаю, я взагалі втратила віру в Бога, якби заворожив, хтось, наврочив: до храму ходила з безглуздого почуття обов'язку, бо ж Анета Чипельська, яка має усім слугувати прикладом... А в душі була порожнеча, спустошення, невдоволення. Кудись поділись усі милі образи, світлі помисли, що їх колись приймала не інакше, як Божий дар. Пропала втіха й радість. Єдине, що я могла, - як кажуть у Львові – "надрабляти міною". Колєжанки твердили:
"То ти так тяжко переживаєш утрату чоловіка!". Що могла їм на те сказати? Та й тобі не скажу... Єдине лиш, що було мені надзвичайно кепсько. Моя віра, мої релігійні практики, що до того часу мене підтримували тепер здавались безглуздими. Взагалі зайвими. Було у мене таке враження, що у мене хтось насильницькі відняв мого Бога, мою віру, не даючи натомість нічого взамін. Чого найбільше боялась, аби ніхто не побачив тієї зміни у мені, а відтак мусила грати ролю колишньої Анети, що було подвійно нестерпно.
- І як закінчилась твоя криза? - зі щирим співчуттям запитав Спихальський.
- А хто тобі сказав, що вона закінчилась? Я поринула в роботу, вабили мене усілякі ризикові штучки,- тихцем зиркнула, як він зреагує, на це її визнання, та Місько й оком не повів.
- Хтось провадив мене до кризи, до сум'яття, це ж не міг бути Бог? Я не могла віддатись ні молитві, ні Богові й я віддалась роботі. Де тільки я не побувала за останні роки! У скількох святих місцях, у скількох країнах: Палестина, Ізраїль, США, Німеччина, Італія... Та що там! Я усе рівно залишалась наодинці зі своєю кризою. Щиро тішусь, що бодай тобі вдалось її подолати...
- Ти й не уявляєш, через яке пекло я перейшов, коли заглибився у себе! Скільки там, у душі, було темних закутин, злості, боягузтва, фальші! Я, справді, випустив усіх чортів із пекла, із свого власного пекла, вони обсіли й мучили мене, (але яке щастя!) назад у мене не повертали! - не грав, правдиво сповідався Місько.
- Не знаю, чи я б таке й витримала... У жінці зазвичай усілякої чортівні набагато більше водиться...- довірливо посміхнулась Анета.
- Але ж бачиш, од того, що воно живе у тобі, легше не стає. Навпаки... - Спихальський, коли було потрібно, умів робити мудрий вигляд...
- То з чого б ти радив починати? - поцікавилась, чи зробила вигляд, що цікавиться Анета.
- Є різні техніки. Не знаю, що тобі ближче: із глибини, із світу фантазії, із підсвідомості "виймаються" образи, а потім піддаєш їх аналізу. Так можна знайти справжні мотиви мислення і дій, вияснити, хто стоїть у центрі уваги: ти сам, Бог, чи...
Треба перевірити наскільки міцно ми прив'язані до зовнішніх речей - до нашої посади, професії, нашого маєтку, до нашого успіху, до власних ролей, що їх тут відіграємо, до форм нашої побожності, до опінії, що ми є добрі християни... Ще нам непогано б визначити чи розпізнати наших власних ідолів, - осідлав свого коника Місько.
- Досить, поки ти говорив, я уже дала собі відповідь на усі запитання й усі вони не на мою користь, - поспішно промовила Анета... З певністю відчула, що хоче її розговорити, викликати на щирість... Зробив іще одну спробу:
- Нам треба знищити нашу стару будівлю, аж до основи, того хоче від нас Він Бодай тут... Анета не дала договорити.
- Слухай, ти мені скажи, але правду, ти відколи такий побожний став? - зирили на нього її хитрющі й водночас колючі очиці. Маю таке враження, що хочеш перекваліфікуватися на священика. Прагнеш, аби відкрила тобі найсокровенніше?
- Людина сама вирішує, як далеко годна зайти у своїй щирості, - спробував, як у грі в карти кинути найсильнішу карту - джокера Спихальський.
- Не знаю наскільки тобі можна довіряти, "отче"? Адже святих обітниць ти не приймав... - іронічно посміхнулась Анета.
- Напевно власне у той час, коли, як ти кажеш, втратила відчуття Бога, я Його здобув, власне, пройшовши через кризи і страждання свого сорокаріччя. Я перестав бути сліпцем, щодо власного стану, більше нікого, окрім себе не засуджував, й Бог зробився для мене внутрішньо близьким, можливо, тому, я так просто й часто говорю про Нього. Якийсь час вони дивились одне одному у вічі. Далі очі Анети поблукали вліво, як психолог, Місько знав, це добрий знак - щось згадує, чи розмірковує, та через мить перекочували вправо. "Облиш старання усяк сюди входящий" - Анета зробила свій остаточний вибір...
- Я тобі дякую за розмову, - на Міська зирили хитрющі, та все ж тохи сумні очі. Дуже дякую. Ти багато мені відкрив для мене самої. Та, на жаль, ми вже прийшли. Тут я мешкаю. Не запрошую до себе, бо тебе вже з певністю зачекався наш слідчий...
-----------------------------------------
*Марко Проклятий у сюжетах легенд, про великого грішника є мотив довгої мандрівки. У фольклорних записах покарання мандрами трапляється доволі часто – і нерідко у поєднанні з мотивом носіння тягаря (як правило, торби з камінням, по одному каменю за кожного вбитого). Мандри є безконечними, поки грішник не робить справді добрий учинок – найчастіше убиває ще більшого грішника.
* Анатолій Федорович Коні - один з найпопулярніших лекторів і видатний оратор, сенатор і таємний радник, суддя і прокурор.
