Наступна за солодкою ніч виманила Ларису з Юрком із криївки, провела через сонну Джугастру, прикрила темним покривалом на мосту, повела обабіч доріг на райцентр і на ранок подарувала їхнім очам Димбор.
- Ну, прощай, - шорсткими долонями гладив він її щоки.
- Юрку, куди ж ти? - допитувалася вона.
- Назад, до своєї борні.
- З ким?
- З Совітами.
- Юрку!...
- Тс-с-с, - клав пальця на вуста. - Прощай.
- Юрку! - плакала, побивалася.
- Прощай, - одно повторяв, немов затявся, немов відчував свій кінець.
- Юрку, - не вгавала, - вони ж тебе вб’ють. З-за мене.
- Значить, доля така, - промовляв. - Мені тільки за одне боляче буде - що не за Україну, а за любов загинув.
- Юрку, живи, лишайся зі мною, живи. Я нікому нічого не скажу, тільки живи.
- Ні, - хитав головою, - це неможливо. Я не хочу, я боюся тебе зненавидіти за твій пришелепуватий комунізм. Я краще загину з коханням у серці, чим житиму з ненавистю до тебе і на себе за зраду ідеї своїй, Україні, самостійності моєї Батьківщини.
- Юрку, пуста твоя балачка, пуста. Ходи зі мною.
- А ти б зі мною пішла? - глянув ув очі, мов у душу на саму глибінь.
- Куди? - здивувалася.
- В лісовики.
- Ти що, здурів? До бандитів?
- Ні, Ларисо, кохання не здатне ні зламати, ні змінити ідеї. Я не бандит, кохана. Он бандити йдуть, - вказав на двох міліціонерів, що наближалися до Лариси. - А я воїн своєї Вітчизни.
Та й пішов. До своїх бандерівців. Тільки зсутулився та голову втягнув у плечі, немов поніс її на плаху, а жаль було розставатися..
- Добрий день, товаришко Костенко, - привітався знайомий полковник міліції. - То що, знову погром був позаминулої ночі в Джугастрі? Чув я, на вас полювали, а ви, бачу, якимось чудом врятувалися.
- Чудом, - зітхнула крізь сльози.
- Отой молодик допоміг? - поцікавився полковник, поглядом вказуючи на Юрка.
Промовчала. Хлипала одно, хлипала.
- А він часом не з лісовиків? - поцікавився полковник. - Знайома щось постать.
Не відповіла.
- Ларисо, товариш Костенко, то лісовик, чи ні? - все допитувався полковник. - Ви, як комуніст, повинна сказати…
«Комуніст, - зітхнула гірко подумки. - Та який я комуніст, коли ідею на постіль у криївці проміняла. Ось і зараз сховаю правду від партії, не видам же Юрка, пущу, хай і далі всаджує ножа радянській владі у спину. Комуніст... Був комуніст, а стало болото. Тьху!»
- Говоріть щось, не мовчіть, - вимагав полковник.
Глянула на сутулу Юркову постать, глянула на коханого, на рятівника свого, який уже ось-ось мався зникнути за рогом будинку, уявила, як його четвертують його ж побратими-бандити за зраду, захотіла, щоб він жив, щоб жило її кохання, щоб жило і прилинуло колись-таки знову до неї. А хоч і не прилине, то щоб жило, а не гнило в сутулій постаті під карпатським опалим лісовим листям.
Хай в неволі, хай де завгодно, аби тільки жило.
Тож простягла руку в бік Юрка.
- То бандерівець, - сказала полковнику, - хоча руки його й не в крові.
Ще бачила, як побігли за Юрком міліціонери, як вивели його скрученого з-за рогу будинку, як вели мимо неї, як горіли в його очах порівну велика ненависть, гігантський біль і величезна любов.
Ще бачила це.
А потім скрикнула щосили;
- Юрку!...
І чи то спалила кохання, чи ідею, не зрозуміла, бо провалилась у велику чорну безодню.
Довго хворіла. Уже, чула, і Юрка відправили на п'ятнадцять років вивчати сибірські простори (хвала світу, хоч не розстріляли), уже й Вадим вилікувався та навідувався провідати, а вона все хворіла. Може, тілом уже й не хворіла, але дуже-дуже нила душа, тож Лариса не спішила, не хотіла покидати лікарняне ліжко.
Краяла душу на шмаття. Згадає Юрка - і плаче, плаче. Хоч і знала, що по заслугах Сибір споглядає, хоч і знала, що ворог - а жаль було, жаль. Він її з того світу в цей, а вона його за це в Сибір. Хоча практично також з того світу в цей. Бо братчики зради йому не подарували б. Марічка Журиха зі своїм Митром покійним тому свідками.
А з іншого боку душа краялась за зраду ідеї. Як же це так, Ларисо, щоби ти, член партії, покликаний боротися з бандерівщиною, тій бандерівщині віддала тіло до останньої таїни його, а з тілом і душу віддала, бо як же їй без тіла. А з душею й ідею споганила, бо не вийняти ідеї з душі, як не вийняти дерево з його кореня. Відрізати дерево від кореня можна, але вийняти - ні. Та й що толку з відрізаного дерева - або ж зів’яне, погниє, або ж порубає хтось його на дрова чи дошку витеше та корито свиням зробить.
Хіба ж ідеї ти, Ларисо, плекала задля того, щоб на корито пустити? Ти ж вірила в них, ти ж жила ними, ти ж без них ні себе, ні світу не мислила. І ось… споганила. Продала за сумнівну насолоду в нічній криївці. На кохання проміняла, як циган кобилу на коня. А з коня який плід? Одне іржання, що луною стоїть у вухах не один десяток літ. Але ж луною жити не можна - вона безтілесна, безсила, безнадійна. Живуть життям, поколіннями живуть, спадком, який для тих поколінь готується. А покоління дає кобила, не кінь, вона їх виношує, приводить у світ, молоком поїть, уму-розуму навчає, на крило чи на ноги ставить.
Так що годі, Ларисо, дурницями перейматися. Відміни міну, не уподібнюйся цигану, лиши собі кобилу, з нею майбутнє. Прожени к бісовому батькові коня, що перетолочив копитами луг твоєї душі, прожени, хай пасеться деінде на інших лугах, а якщо й сповнить іржанням простір, то звідкись здалеку, приглушено, ледь чутно, що можна й уваги не звертати.
А ще краще підібрати іншого коня, якого не треба міняти на кобилу, а можна спарувати з нею і чекати здорового потомства. Комуніст повинен любити комуніста і тільки комуніста. Тоді його ідеї, помножені на кохання, сповняться таким світлом надії, що жити їм та й жити. Віки, століття, тисячоліття. Жити і множитись.
Заходилася корчувати з душі Юрка. Нагострила сокиру ідеї, знайшла затоптану бандерівськими кіньми стежку своїх мрій, пройшла по тій стежці в душу, як у ліс, і заходилася корчувати. Сон до неї з Юрковими очима, а вона межи ті очі обухом - ворожі очі, непотрібні. Вечір до неї зі згадкою про солодкі обійми в криївці, а вона ті згадки, як галузки від стовбура, відсіче геть і порубає на дрібні клаптики - прости, ідеє, мовляв, согрішила, але востаннє. День до неї з подякою за дарований Юрком порятунок від смерті, а вона по тій подяці гострим лезом, як лютий убивця по чиїйсь голові – бандерівці дяки не заслуговують.
І впав ліс, і в степ перетворився, і суховіями повіяв над душею, де лиш пісок ідей та бархани омріяних звершень. Одне лиш не давало спокою в тім степу - каяття за гріх, що сотворила. Шукала те каяття у створеному степу, шукала поза ним, шукала скрізь - і не знаходила. Віддана запеклому бандерівцю дівоча честь помандрувала десь на сибірські простори і згинула там навіки, залишивши по собі лишень пам’ять та бридкі, але солодкі, біс би їх побрав, згадки про трикляту криївку.
Треба було щось робити. Треба було, як його й сказати правильно, заповнити лоно, де блукав ворожий бандерівський «головоріз», чимось іншим, ріднішим, щоби те інше вимело останні сліди бандерівщини не тільки з душі, а й з тіла, з самих потаємних, захованих від людського ока, його куточків і глибин.
Покинула Лариса лікарняне ліжко, пішла до Вадима.
- Добридень, - привіталася, - ось я й знову готова до бою.
Дивився на неї радісним поглядом .
- Що скажеш? - запитала.
Заметушився, заходився припрошувати з ним повечеряти.
- Та покинь ти ті тарілки, - засміялася, - я не вечеряти до тебе прийшла, я тебе запитую, що ти скажеш?
- А що я маю казати? - розгубився Вадим.
- Не так і давно, постраждавши від бандерівської кулі, ти говорив, що любиш мене, як... Так от я й запитую, що ти скажеш, як ти мене любиш?
Зрадів і розгубився водночас.
- Не знаю, - пробелькотів, - просто люблю, кохаю, і все.
- Не вірю, докажи, - і руками шию обплела, мов вичавити з неї хотіла якесь зізнання. - Докажи, що комуніст може кохати комуніста не згірш від... - запнулася, ніби подавилася чимось, і тими подавленими вустами припала до Вадима, мов усю накопичену в собі отруту в нього хотіла перелити.
А він очманів від тієї отрути. Він відкрив свої губи, витяг з-за них язика і заходився шукати між її вуст джерело отрути - зілля. Тільки язик мав шорсткий, ніби в корови, тож стулила Лариса свої вуста, не пустила язика з-за шнуркоподібних губ до джерел, а всю пристрасть вклала в руки, що обплітали його шию. Увібгала ті руки за комір його сорочки, провела по вкритій горбиками прищів спині і знову ж таки не знайшла там нічого принадного.
"Але ж це комуніст, брат по ідеї, коханий, коханий, коханий, хай йому..." - і тиснула на прищі, аж щулився їх володар, тиснула, щоби зростити на тих прищах любов.
А любов уже йшла зі шнуркоподібними губами по її шиї, лізла під кофтину, в душу, до споріднених ідей. Вона випустила ті ідеї до нього, хотіла, щоб приголубив, привітав, а він на них навіть не глянув, а припав, як те теля, що скучило за молоком, до грудей - і аж запінився.
- Годі вже, годі, - шепотіла. - Та хоч не кусай, - благала. - Та пусти ж уже, ну, - вимагала.
- Зараз, - плямкав. - Я ж іще другу не поцілував.
- Та Бог з тобою, цілуй уже й другу, - прийняла руки з його спини, безвільним снопом упала на ліжко.
Десь розтанув у пристрасті одяг, у тьмяному світлі зблиснув голий торс Вадима, в якому сиділи споріднені ідеї, вона до них потягнулася руками, хотіла погладити, як дітей рідних, а вони попадали на неї, як горшки з полиці, і важким кришивом засипали її всю.
Тільки десь там, значно нижче пристановища ідей, зайшов до її тіла якийсь двірник. Він завмер, втрапивши до незвіданих покоїв, придивився, прислухався, принюхався до бандерівського духу, від якого мав покої звільнити та й узявся до роботи. Замахав мітлою, засмикався, зносячи все на своєму шляху, упрів, засоплився та й утік геть, тільки згрібши докупи все те, біля чого трудився, а винести геть, знищити, розвіяти по світу так і не зумів.
- Кохана, Ларисо, я тебе люблю, люблю, - шепотіли поряд шнуркоподібні губи.
- І я тебе люблю, - переконувала Лариса навіть не Вадима, себе. - Ти віриш - люблю. Скажи мені - ти віриш?
- Вірю, - стогнав.
- То позич тої віри й мені, - попросила…
Він був щедрий, він позичав після тої першої ночі ледь не щодня. Але все якимсь розсипчастим горохом, який розтікався з Ларисиних дум, як ртуть з розбитого термометра.
І тоді вона одного дня придбала для душі великого тазика, написала на ньому гігантськими літерами: «Я люблю Вадима, бо він носій подібних до моїх ідей, бо він справжній комуніст»; зсипала до нього весь горох Вадимової віри, замазала зверху глиною його любові, запхнула під ліжко спільного з ним сімейного життя, порахувала, що то її щастя, і ніколи більше до того тазика не поверталася, не торкалася, не намагалася в нього, відколупнувши трохи глини, бодай заглянути, бо запевнила себе, що до щастя лізти не треба - гляди, спристрітиш, чи розгубиш, чи побачиш, що воно поіржавіле, надщербилось, втратило свою принадність. Ні, у щастя треба просто вірити, знати, що воно в тебе є, що воно он там лежить, що воно велике-велике і єдине, а лізти до нього не потрібно, лізти - шкідливо, лізти - зась, аби не втратити, не згубити, не розвіяти у якихось інших поглядах чи враженнях свою віру в оте запечатане щастя.
Десь, щоправда, через років шість спільного Ларисиного з Вадимом життя, коли вони вже мріяли про недалекий перший дзвоник для своєї донечки, а під Ларисиним серцем забився для донечки братик, приніс листоноша в їхній дім листа з якоюсь незрозумілою адресою на конверті.
Лариса розірвала конверта, витягла з нього жовтий лист паперу і…
«Ларисо, - пливло перед очима, - я проклинаю тебе серед цієї клятої тундри, куди мене запроторили і звідки мені живим, напевно, не вибратись. Я ненавиджу, тебе, Ларисо, як тільки може ненавидіти каторжник свою долю. Але я люблю тебе так, як тільки може любити позбавлене навіть надії на щастя серце. І за цією любов’ю я навіть не помічаю ненависті. Ти для мене - все. Хоча ні, ти - половина. Інша половина - Україна. Дві протилежні, антагоністичні, ворожі одна одній любові в моїм серці - ти й Україна. Не знаю, навіщо й написав оце тобі. Більше не буду.
Прощай. Не твій, нічий Юрко Демків.»
- Як же це ти адресу мою роздобув, як написати таке зумів, Юрку? - аж жахнулася.
Ледь-ледь не втопилася в якімсь душевнім щемі, що пронизав, спаралізував усе тіло.
Але взяла себе в руки.
- Бандерівщина, - мовила зло.
Заходилася носитися з листом по хаті, подумуючи, де б це його знищити. Підійшла нарешті до груби, жбурнула листа туди. Хотіла вже йти геть, але раптом, немов утративши розум, сунула руку в саме полум’я, вихопила палаючого листа, потушила і запхнула, заплющивши очі, кудись в одну з книг на етажерці, до яких уже років п’ять ніхто не торкався, запхнула так, щоб ні знати, ні відати, де той лист, не могла.
- Вже все забулося, вивітрилося геть, - сказала сама собі. - Та й дурний ти лишився, Юрку. Радянська влада семимильними кроками по землі нашій крокує, а ти все з маячнею своєю по тюрмах носишся, аби тебе звідти ніколи не випустили. Як же тебе любити такого мені, комуністці, можна, Юрку?
А коли, прийшовши з роботи, ступив на поріг Вадим, обхопила його руками за шию, мовила те, про що після самого весілля майже не згадувала:
- Я так тебе люблю, Вадиме!
І сама собі повірила. Тільки глянула скоса на етажерку. І пожалкувала, що обпекла даремно руку з-за того нещасного листа, якого завтра однак треба буде спалити. Та ще прогнала з душі щем за чимось давнім-давнім і безнадійно втраченим. Та й повернулася до буднів.
