Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2557
Творів: 46396
Рецензій: 90564

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Повість

Любов та ідея ч.3

© Михайло Нечитайло, 22-03-2015
Перший урок. Перший урок у цій неспокійній, заляканій і насиченій лісовиками школі.
Дитячі очі дивляться насторожено, недовірливо, немов прицінюються до товару, що зринає зі вчительських уст і пропонується їхнім душам.
Товар поки що нехитрий, немов той ситець на плаття, простенький товар - розповідь про світле майбутнє, яке вчора не давало вчительці спати, аж доки його не приборкав, не відсунув до ранку сон.
- І всі ми будемо там щасливі, - лунає голос учительки, немов Мойсеїв глас для заблудлих євреїв, - і всі будемо дружні, єдині в думках своїх, і один одному щоднини зичитимемо щастя, здоров’я та довгих літ життя, забудемо, що таке заздрість, зло, ненависть, бо над усім світом пануватиме любов.
- Оце й батюшка нам те саме казав, - обізвався опецькуватий, з колючками в очах, учень.
- Ви, діти, розумієте, - боролася з розгубленістю Лариса, - християнство теж пропагує любов, але..., - наразі крицею впевненості виповнила голос, - але закликає йти до неї через якесь примарне небо, через молитви, через віру в щось міфічне, нереальне, ми ж, комуністи, пропонуємо ту любов наблизити своїми руками.
- А при чому тут руки до любові? - єхидно усміхався опецькуватий.
- Руки ні при чому, - відрізала Лариса. - Любов - це стан душі. Так от ми, комуністи, ту душу навернути до любові пропонуємо через зміну власними силами довколишнього світу, а батюшка ваш надіється, що Бог за нас повинен це зробити.
- Батюшка вже не надіється, - вставив опецькуватий.
- Бачите, навіть батюшка втрачає віру в те, що світ може змінитися по чиємусь велінню, окрім нашого, - підтримала Лариса думку.
- Ні, він не втрачає віру, - розбалакався опецькуватий опонент, - його просто розстріляли.
- Лісовики?! - вжахнулася Лариса.
- Ні, комуністи, - колючі очі ранили не згірше куль. - Щоб не ліз зі своєю любов’ю, як їхня гору бере.
- Значить, було за що, раз розстріляли, - не піддавалася Лариса на колючки опецькуватого. - Ви, діти, повинні розуміти, що боротьба за світле майбутнє наше не буває без крові, коли вороги хочуть його в тій же крові потопити.
- А як же любов? - опецькуватий виявився впертим.
- Любов буде у світлому майбутньому, - відповіла Лариса, - а зараз є боротьба. Не на життя, а на смерть. Заради майбутньої любові.
- Дурниці, - махнув рукою опецькуватий. - Не буде ніколи тієї майбутньої любові.
- Буде, - стояла на своєму Лариса.
- То це, виходить, я повинен колись полюбити Платона Осадчука? - перепитав незборимий опонент.
Платон Осадчук, як уже знала Лариса, являвся місцевим головою сільради. Єдиним, крім Лариси і Вадима, комуністом на всю Джугастру.
- А чого ж це Платона Кириловича й не любити? - здивувалася Лариса. - Шанований чоловік, єдиний комуніст, патріот, до речі, його треба і любити, і шанувати.
- Кого? - аж кров’ю налився чотирнадцятилітній опонент. - Оту сволоту? За що? За те, що мою матір перед війною на Сибір спровадив?
- Значить, було за що, - зірвалося з Ларисиних уст звичне.
- Ви... - наразі схопився хлопчак, - ви... стерва московська... Я вам не прощу за неньку, я вам... Та я вам…
Грюкнули двері, залишивши після грюкоту мертву тишу в класі.
Лариса розгубилася зовсім. Нежданий випад люті, жорстокої лютої ненависті учня до вчительки злякав її, розігнав геть усі думки, погнав з класу до кабінету директора.
«Засліплений дикий народ, - роїлося в голові. - Навіть діти зіпсовані змалку, ледь не з немовлят ліплять греблі на ріці до світлого майбутнього. Куди з такими людьми до комунізму? Неодмінно треба ставити перепони на їх шляху, виховувати-навертати до своєї віри, або ж змітати з нашого життя разом з лісовиками-бандерівцями."
- Андрію Гнатовичу, - влетіла до кабінету директора, - цей... - глянула в журнал, - Зенон Демків тільки що перетворив урок на бандерівську вихватку. Мені треба зустрітися з його батьками.
- А в нього нема батьків, - розвів руками Андрій Гнатович, - мати, знаєте, ворогом народу являється ще з довоєнних часів, а батька німці забили.
- З ким же він тоді живе? - поцікавилася Лариса.
- З бабою та старшим братом.
- То я сходжу до баби.
- Вона глуха.
- То до брата.
- Брат, брат, - плямкнув губами директор. - Нащо він вам потрібний, той брат?
- Не можна ж пускати дитину до бандерівців на гачок! - аж скрикнула Лариса. - Перевиховувати треба, доки не пізно. Рятувати. Поговорю з братом, він старший, може, вплине... - запнулася наразі. - А він не в лісовиках?
- Що ви, що ви? - замахав руками Андрій Гнатович. - Він, як би це його сказати, біля комсомольців більше ошивається.
- Тим паче з ним треба поговорити, - аж зраділа Лариса. - Як пнеться до комсомолу, то однодумець з нами, значить. Ні, обов'язково треба переговорити з братом. Де вони живуть, ті Демківи?
- Під лісом, - буркнув директор. - На Кулаках.
Скінчивши уроки, Лариса вирушила в бік дубового пралісу, під яким причаїлися так звані Кулаки.
- Добридень, - віталася дорогою до селян.
- Добридень, - чула у відповідь лагідне жіноче.
- Добридень, - лунало зазивне парубоче, ще й поглядом, усім єством відчувала це, ззаду довго озивалося.
- Добридень, московко, добридень, - кремезний дідуган іскри викресав з-під сивих кошлатих брів і таким холодом дихнув на Ларису, що аж мороз по спині пройшовся.
А ось і Кулаки - десяток хат на трьох пагорбах, що, дійсно, немов три кулаки, стриміли над обличчям лісу, котрий сором’язливо обривав свій біг у долині.
Напитала хату Демкових - нівроку хатина, тільки обтріпана якась нелегкими нинішніми часами.
- Добридень, - привіталася Лариса до бабуні, що чистила серед подвір’я якесь горня.
Бабуся як сиділа спиною до Лариси, то так і лишилася сидіти.
«Глуха,» - згадала Лариса директорове і ступила до хати .
Зенон, що саме копирсався в якомусь лушпинні біля печі, забачивши у дверях Ларису, округлив очі, судорожно ковтнув слину і тільки моргав віями, не знаходячись ні на слово, ні на сили, щоб дременути з хати.
- Зеноне, ти сам? - запитала Лариса.
Крутнув головою - ні, мовляв.
- А хто ж іще є в хаті? - допитувалась учителька.
- Юрко, - видавив Зенон з такою  натугою, немов яйце курка видула.
- Брат?
- Ага.
- А де ж він?
- Спи... Спить.
- Погукати його можеш?
- Зараз, - зрадів Зенон, що не до нього вчителька, метнувся до сусідньої кімнати.
Через хвильку там щось забубоніло, зашаруділо, й у дверях постав чорнобровий високий красень.
І коли дівоче серце змарноване щоденним спогляданням шнуркоподібних губ сусіда по житлу, коли воно змучене мріями про коханого чорнобрового красеня, коли в ньому живуть поцілунки і пестощі, для яких мрії стали тюрмою, а дні - суцільним очікуванням закінчення строку ув'язнення; таке серце не могло не замилуватися дещо пом’ятим зі сну, але чорнобровим, немов зі мрії, леґенем.
- Що пані вчителька хочуть? - перепитав тим часом леґінь, червоніючи чи то від сорому за свій пом’ятий вигляд, чи то від чогось іншого, що ховалося в його чорних бровах, але було знайдене синіми очима, розтоплене, немов смалець, і цілющою живицею влите в зашторені лляною сорочкою широкі груди.
- Не пані, - відкинула недолуге, як на неї, але зазвичай усталене в цих краях звертання.
Парубок розгубився.
- Я по тому питанню, - шукала потрібні слова вчителька, - що ваш брат Зенон, як би це його сказати... Ви комсомолець? - наразі запитала.
Парубок від несподіваного запитання аж онімів. Постояв якусь хвильку.
- Ні, - відповів.
- А погляди поділяєте?
Ковтнув слину.
- Так, можна сказати, так, - видавив.
- Тоді буду відвертою, - продовжувала Лариса. – Так от, ваш брат Зенон веде у школі антирадянську пропаганду. Я, знаєте, про це нікому не говорила поки що, бо розумію, що він ще неповнолітній, дитина, але його треба рятувати, витягувати його думки з трясовини розкиданих у ваших краях боліт українського буржуазного націоналізму.
Парубок нерозуміюче і тривожно лупав очима, косив на Зенона.
- Що він ляпнув? - враз перепитав сердито.
- Голову сільради обізвав сволотою, - відповіла Лариса, - зі мною, як учителькою, непоштиво повівся. Ну й взагалі, за такі слова не гріх і арештувати, як на наш час.
Очі парубка налилися люттю, він щосили ляснув рукою брата по загривку.
- Дурню, - вилаявся.
- А чого ж вона... - з образою почав Зенон.
- Цить, - перебив його старший брат. - Мовчи і цить. Дурню.
І знову не пожалів Зенонового загривка.
- Ви його не бийте, - вступилася за молодшого Лариса, - ви його краще на правильний шлях виведіть. Любов до радянської влади йому прищепіть, вірою в наше велике майбутнє його запаліть...
Старший брат позіхнув.
- Пані, вибачаюся, товаришко вчителько, давайте вийдемо надвір, - запропонував.
Вийшли.
- Він перевиховається, - махнув старший у бік хати. - Але ви, пробачаюсь, як вас...
- Лариса, - опустила очі.
- Гарне ім’я. Так от ви, Ларисо, пробачайте, але не висловлюйтесь у наших краях так, як переді мною нині. Не люблять у нас цього.
- Боїтеся? - перепитала виклично.
- За себе - ні, - засміявся.
- А за кого ж, за мене? - засміялася й Лариса.
Тепер прийшла черга зашарітися юнакові.
- Хай і так, - мовив, опустивши очі. - Гарна ви дівчина, кажу, жаль буде, як лісовики до вас доберуться.
- Лякаєте? - скипіла.
- Борони Боже, - замахав руками. - Кажу те, що є. У нас, самі бачите, не Полтава, у нас - війна. А на війні...
- Як на війні, стріляють, - продовжила думку. - І по хатах з ножами шастають, і удавки накидають. А ми, значить, повинні мовчати. А ви знаєте, що безголосі приречені на поразку? Тож я мовчати не буду, бо налаштована не перемогу. І вам, як майбутньому комсомольцю, не рекомендую гратися в мовчанку, якщо ви хочете, аби у ваші краї прийшли мир і радянська влада.
- Хочу? - мовив задумано юнак. - Я багато дечого хочу, от лиш… - та й замовк.
- Що лиш? - поцікавилася.
- От лиш чи маєте ви на прикметі легеня? - бісиками в очах заграв наразі юнак.
- Це не ваші проблеми, - вдавала з себе строгу.
- Ой, мої, пані Ларисо, - веселився.
- Не пані я, - сердилася .
- Пані, пані, - наполягав. - Ще й яка пані. Та за таку пані я б у вогонь і  воду ступив, тут би й залицятися почав, але ж пані не люблять, як її звуть пані, пані хоче бути товаришкою, а я не в комсомолі, пані - московка, а я з поганих бандерівських країв.
- Облиште, - розгнівалася, - бо ваші балачки, вибачте, дурні.
- Невже захочете крутити любов з місцевими? - перепитав і очима, як списами, пронизав. - А як же той пан учитель молодий? Невже не ваш то хлоп?
- Ні, - відповіла отетеріло, ще й подумала, нащо ж так швидко зізналася.
- Йой, то до вас можна вчащати? - допитувався юнак.
- Ні, - знову сказала,
- Чому ж?
- Я не з легковажних дівчат, щоб до мене перші-ліпші, як ви кажете, вчащали, - мовила.
- А як ви мені подобаєтесь?
- Я не по тому питанню до вас приходила, - відповіла, розвернулася,  пішла геть.
- То я прийду якогось вечора, - йшов позаду, допитувався.
Мовчки прискорювала кроки.
І лиш коли відстав, безнадійно опустивши руки, раптом озирнулася.
- А як вас звати? - перепитала. – Чи не Юрко?
- Юрко, - зрадів.
- Добре, бо мені завжди це ім’я подобалось. Приємно буде його називати, коли з’явитеся, - пішла, полетіла, помчала геть.
І тільки серце вискочило з грудей і залишилося біля зовсім незнайомого юнака, щосили пригорнувшись до його чорних брів.

                                                              (Продовження буде).

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

Думаєш собі

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 26-03-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 23-03-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олена , 23-03-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 22-03-2015

[ Без назви ]

© Viktoria Jichova, 22-03-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Анізія, 22-03-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.78144407272339 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …
Книжковий МЕДВІН 2019
Друзі! Вже скоро розпочнеться весняний книжковий Медвін, звертаємо вашу увагу на зміну розкладу, ярмарок …
Поезія, яка пробуджує до роздумів
Поезія завжди була тою силою, яка змушувала рухатись далі, коли не було сил. Змушувала любити, коли …