Якось у Польщі…
Можна тільки дивуватися наскільки швидко люди піддаються дресурі. Тебе учать виконувати не складні завдання. Вигинаєшся дугою так, щоб твої сідниці стали її вершиною, однією рукою розгортаєш бадилля огірків, іншою – їх же зриваєш. Або ж лізеш на драбину, або металічну підставку, що нагадує сани, затискаєш в долоні яблуко, вказівним чи великим пальцем затискаєш хвостик і тягнеш до гори. Однією і іншою рукою. І так по одинадцять годин. Щодня. З часом твої руки доходять до автоматизму настільки, що самі можуть виконувати не складні рух по схемі «схопив, затиснув, поклав у відро». А тим часом можна себе уявити за сотні кілометрів, в Україні. Серед сім’ї, або в магазині із ще не заробленими грошима.
А збоку, час від часу чути дивні звуки чужої мови: «uwaznie» «szybko», які я, як новачок, часто просто вгадую. Голос Евеліни. Її звати Евеліна. Їй двадцять п’ять чи двадцять шість років. Карі очі, русяве волосся і шикарний загар від постійної роботи в полі. Хто знає? В іншому місці при інших обставинах я б може запросив її посидіти разом, за чашкою кави поговорити. І то нічого, що її польську я розумію швидше не завдяки словам, а через вираз обличчя і рухи рук. Хто знає, можливо я б закохався в неї. В її дещо приплюснуте обличчя і орлиний ніс. Хто знає…Але вона для мене завжди залишиться роботодавцем. Людиною, що платить гроші за те, що я безкінечну кількість разів повторюю прості дії – схопив, зірвав, поклав зірване в відро. Вона мій бос. А у начальника, як відомо, немає статі, ні віку, ні права на любов із сторони тих, кому він або вона платить.
А між іншим, я уже не курив більше, ніж два тижні. Пам’ятаю, остання сигарета пішла з димом на п’ятий день роботи в Польщі. Була ніч. Велике подвір’я панського маєтку, добре освічене лампами, наче розкиданими то тут, то там. Я і мій друг Іван стоїмо, куримо, розмовляємо і п’ємо пиво. Кожен з нас викурює останню свою сигарету із двох пачок з України. Він мені розказує, що плювати йому хотілося на гроші. Він не витримує фізично. Увесь словниковий запас Івана іде на те, щоб мене переконати повернутися в Україну. Я кажу, що залишуся і продовжую мовчати. А сам думаю: «Якого біса! Ми розуміли, що їдемо не в п’ятизірковий готель на відпочинок. Досить жити ілюзіями, що кожен з нас чарівна, неповторна особистість і що цей не доведений факт автоматично дає тобі право на щастя. Ти не незамінний. Один із тисяч, яківиконують вправу на витривалість, повторюють прості дії безкінечну кількість разів. Робота – це не ти. Це те, за що тобі платять гроші. Не більше і не менше». Але я цього йому не сказав. А потім він поїхав. Падав дощ. Ми не працювали. Приїхав білий мікроавтобус. Він сів і поїхав. Ія пожалів, що не сказав йому усього, що думав.
Згодом, в різний час, при різних обставинах, з моєї кімнати виїхало ще троє людей. Повз мене проходив «живий» конвеєр людей. Вони прижають, заселяються в кімнату. Ви приживаєтесь. Наводите «спільні мости», притираєтесь в роботі, разом готуєте. А потім, через тиждень або два, вони їдуть. Хтось не витримує фізично, хтось морально. Хтось просто знаходить кращу роботу. І ти починаєш розуміти що таке самотність. Коли ввечері після роботи чи зранку, перед роботою, чуєш тільки монотонний шум роботи холодильника.
