Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2455
Творів: 44003
Рецензій: 85776

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Повість

Скрипка грає ч.7

© Михайло Нечитайло, 11-03-2015
Григорій  Парфенович загнав автомобіль у подвір’я, ледве закрив ворота - добряче-таки сп’янів у гаю від горілки та сліз.
З вікна вчителя линула, як і завжди, мелодія скрипки.
- О, матері його ковінька, - вилаявся Григорій Парфенович, - коли він уже перестане пілікати?!
Хотів знайти в музиці щось величне, підбадьорливе, прекрасне, все те, що знайшов учора - і не знайшов. Чи то вчора вчитель грав іншу мелодію, чи то сьогодні в Григорія Парфеновича інший склад думок і п’яна голова - хто його знає, але скрипка не тішила. Навпаки, дратувала. Спогадами про гай, про вчорашні клятви-молитви, про все те, що вчора називалося воскресінням душі, а сьогодні згинуло під уламками думок про розвиток ввіреного Григорію Парфеновичу господарства
Чому ж ти, скрипко, граєш так бездарно? Чом не відроджуєш душу щоднини, чом полишаєш її наодинці з буденністю під суховіями турбот про існування плоті, де вона, душа ніжна, тендітна, черствіє, мов покинутий на підвіконні окраєць хліба, сохне, як та билина в безводнім степу, гине, мов скорчений злістю і болем злодій від влучних ударів господаря майна. Черствіє, сохне, корчиться, що то й не душа вже стає, а камінь, якого завжди маєш носити за пазухою, щоби в потрібну мить вилучити звідти і жбурнути в голову тому нахабі, що посмів стати на шляху інтересів твоєї плоті.
Ще вчора ти, Григорію Парфеновичу, думав, що у твоїх грудях ворушиться душа, ти леліяв той вантаж своїх грудей, ніс його до гаю, солов’їв, бузку, зір небесних, скрипку слухав натхненно. Але сьогодні гай став на шляху твоїх планів про господарство, про земні людські інтереси - і ти витяг з пазухи душу-камінь, розмахнувся гарненько та й пожбурив у бік гаю, аби тільки зник твій супротивник, ця нещасна перепона на шляху твоїх планів. І пішли у безвість берези, і вдавилися власним співом солов’ї, і обсипався за секунду бузок, і зорі з ангелів небесних перетворилися на пекельний і немилосердний, здатний все спопелити на порох, далекий вогонь. Та й скрипка набридла, але мусиш її слухати, бо куди ж подінешся, як вона скрізь.                        
Для кого ж ти граєш, скрипко? Навіщо граєш? Невже тобі байдуже - чи душа з крильцями ніжності та святості тебе слухає, чи душа-камінь? Невже ти граєш лишень задля того, аби грати, а що там, поза тобою, у хвилях мелодії твоєї, радіє воно чи мучиться - тобі глибоко байдуже? Ти жорстока, скрипко. Та ти й не скрипка зовсім, ти лише прикидаєшся скрипкою, ти - оце наше трикляте життя. Дивишся на нього, вслухаєшся в нього - всуціль солов’ї, бузок та зорі. Здається - сущий рай, де душі тільки й лишається, що літати. А зануришся поглибше в мелодію скрипки-життя - де й діваються солов’ї, хтось до останньої гілочки обчухрує бузок, небо застують важкі хмари, і черствіє душа заради існування плоті. Жити - воду не тільки пити, її, ту воду, треба з криниці ще й витягти. І натирає корба на руках кров’яні мозолі, і злиться від болю душа, а злій душі якщо й доводиться летіти, то аж ніяк не в ангельському польоті, а хіба що каменем у чиюсь голову.
А скрипка  грає. Що їй, скрипці, до того, яка в тебе душа. Вона грає, а душу плекати серед мелодій - то не її, то твоя проблема. Така вона, скрипка. Хитра, підступна, але ніхто, крім неї, тобі й не заграє. Тож слухай скрипку та дбай про душу. Скрипка хитрує – а ти вмій відрізнити фальшиву ноту від справжньої, скрипка підступно манить у криницю, куди опускаються її мелодії, а ти май голову, не плигай послухати мелодій стрімголов, краще опусти відро, витягни мелодії із земних глибин та й слухай тут, під великими весняними зорями, біля пахучого бузку, в полоні дивних солов’їв, у гаю свого дитинства врешті-решт.
Ех, легко говорити. А якщо тобі не потрібні зорі, бо змучила хлібне поле спека, тут дощу, дощу просиш у Бога, як щастя, хмар хочеться на зорі. А коли тобі не треба бузку, бо такий клаптик землі у спадок маєш, що яблуні приткнути ніде, аби яблуком хоч інколи поласувати - чи ж варто засаджувати той клаптик бузком, який хоч і пахне, але ситий ним не будеш ніколи. А якщо тобі не в моді солов’ї,  бо голова розколюється від болю, і хочеться лишень одного - тиші, ідеальної тиші. А якщо гай твого дитинства перекреслює всі плани на майбутнє - чи ж варто морочитися з гаєм, який будить тільки спогади, але ніколи не перетворить плани на реальність? Отож-то.
А скрипка грає - на те в неї й струни. Скрипка грає і топить мелодію в криниці. Тобі край треба тієї мелодії, а криниця без корби, без мотузки - що робити. От і плигаєш у криницю, топишся, мокнеш там до нитки.
Душа ж, вона летить по житті метеликом. Але ти, змоклий, замерзаєш, тобі вогню б викресати та хмиз запалити. Невже й далі дивитимешся на безтурботного метелика, коли є нагода перетворити його крильця на губку для каменя-кресала і, викресавши жадану іскру, запалити крильця-губку, і дати від них життя вогнищу? Ох, мало є таких диваків, що до останньої секунди життя конаючого від морозу тіла будуть спостерігати за польотами метелика, так і не додумавшись пустити його на розпалювання вогнища.  До  смішного мало.
Григорій Парфенович - не з таких. Бо господар. Бо турботу про добробут та розвиток села ставить вище від усяких гаїв, хай у них хоч і тисяча кохань перегоріла, хай у них дитинство від першого й до останнього дня минуло, хай у них спогадів, що і в лантух не вбереш. Спогади - марево, привид, минуле. Не для господаря вони. Село, його проблеми - ось для господаря нива.
А душа? А що душа? Залізла в груди - хай сидить собі мовчки. Бо як згине тіло - бідна буде й душа.
А скрипка грає.
- Тьху! - спльовує Григорій Парфенович і бере курс на хату, бо негоже господареві марнувати ніч на роздуми під мелодію скрипки.
Але посиденьки в гаях, наповнених спогадами, заплутують ноги, кидають знеможене  від буденних турбот тіло до напівусохлої абрикоси під тином.
- О, чорт, - лаявся Григорій Парфенович, тримаючись за абрикосу і шукаючи очима найкоротший і найбезпечніший шлях до хати.
Ковзнув поглядом по вікнах.
- Посклили, - розтягнув губи в усмішці.
“Добре, що хоч абрикоси не зрізав, - міркував, - хоч є за що потриматись, а то валявся б оце під тином, як остання п’яниця."
"Але ж і всохла добряче, - підняв очі на абрикосу, що яскраво виділялася на фоні зоряного неба, - наче моя душа."
“Ні, - заперечив, - моя душа всохла вже зовсім. До останньої гілочки."
А чи варто тримати суху душу в тілі? А яка, в принципі, різниця? Тіло - клітка для душі. Чи суха душа в клітці, чи ще тріпається - хіба це має якесь значення.
- Ех, село, рідне село, - хилитався біля абрикоси Григорій Парфенович, - все тобі віддаю, навіть гай, навіть свою душу, що метеликом літала в мені, як був ще Грипасем. А чим ти платиш? Битими вікнами? Тьху! Чи ж варто за тебе так дбати? Чи запалити всі турботи про тебе, як стріху на Сидоровім сараї, га?
Ех, Грипасю, Грипасю, що з тобою сталося? За одну березу ти спалив дідів сарай, а за сплюндрований тобою ж цілий гай ти себе ще й хвалиш. Чи й Грипась ти нині?
Ех, якби ж то ти був Грипасем. Отим босоногим Грипасем, що так любив бігати в гай - чи ж так ти поступав би? Ні.
Але ти не Грипась, ти - Григорій Парфенович Тимченко, голова колективного сільськогосподарського підприємства "Степове". І що б ти тут зараз не співав, які б сльози не лив - ти зробиш те, чого вимагають інтереси села. Гай приречений, і змінити цього не в змозі ніхто - навіть колишній месник за березу Грипась.
Помер Грипась. Немає його. І не було ніколи. Ти вже народився з сухою душею, Григорію Парфеновичу. Розумієш, ти народився з сухою душею, знічев’я видумав собі Грипася - тож годі слухати скрипку, йди в хату, не для тебе музика, навіщо вона сухій душі.
Не було Грипася, не було. Раз ти, Григорію Парфеновичу, нищиш цілий гай, ти не міг мстити за одну березу. Придумав ти все, придумав.
- Ні, - хитав головою Григорій Парфенович. - Був Грипась, був. І хоч суха нині моя душа, все ж на ній, як на цій абрикосі, ще зеленіє бодай одна гілочка - моє дитинство, мій Грипась, його чиста душа-метелик.
"Де ж він, той Грипась?" - глузувало, стугоніло щось у голові.
- Ось, - бив себе в груди Григорій Парфенович.
"Ха-ха-ха-ха! - реготіло в мізках, залізним обручем стискало скроні. - Він що, захистить гай?"
- Ні, він не захистить, - стискав Григорій Парфенович стовбур абрикоси, мов збирався розчавити його, як гнилого помідора. - Гай приречений.
- То що ж він робитиме, твій Грипась? - голова розламувалася на частини.
- Мститиме! - не своїм голосом кричав Григорій Парфенович.
"Кому? - реготів до нестями незнайомець у голові. - Ашуковському?"
- Ні, - стогнав Григорій Парфенович, - Ашуковському немає за що мстити. Його Грипась не бігав у цьому гаю, його каяття не тут.
"А кому ж?" - не вгавав незнайомець.
- Григорію Парфеновичу, - несамовито бив себе в груди Григорій Парфенович. - Оцьому ось сухому, бездушному Григорію Парфеновичу, що скоїв найстрашніший гріх: зґвалтував і вбив дитину - свого Грипася. А з ним і свою душу.
"І як же ти помстишся, Грипасю? - глузував незнайомець. - Ну, скажи, як?"
Не відповів Грипась. Він пройшовся поглядом по свіжозасклених вікнах, нагнув тіло Григорія Парфеновича до тину, вклав йому до рук чотири каменюки і повернув обличчям до вікон.
Рука з каменюкою сама здійнялася вгору, сама розмахнулася.
- За гай! - задзвеніло в повітрі.
- За Грипася!
- За душу його!
- За...
Летіли до вікон камінці, мов частки черствої душі з-за пазухи.
Розліталося на друзки скло. Сипалося додолу. Скалками розтікалося по бетонованій доріжці і траві.
А над усім цим лунала мелодія скрипки. Вона пливла мимо напівусохлої абрикоси, пливла понад хатою, байдужою повінню затоплювала все довкола і розтавала, зникала в безвісті, залишаючи під весняними зорями шаленіючих солов’їв, биті вікна і заплаканого та п’яного до нестями Григорія Парфеновича Тимченка.
Грала скрипка. За вікном з привідкритою кватиркою по її струнах водив смичком учитель.
Що ж за мелодія в тебе, вчителю? Що за скрипка? Розкажи ж ти, ради всіх святих, про це нашим душам.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 6

Рецензії на цей твір

Слова мене бичували, гнітили..

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Лідія Нестеренко-Ланько, 16-03-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Зінь, 15-03-2015

А скрипка грає

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 13-03-2015

Поставити проблему...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Володимир Ворона, 12-03-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 11-03-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Viktoria Jichova, 11-03-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 11-03-2015

[ Без назви ]

© ВЛАДИСЛАВА, 11-03-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Анізія, 11-03-2015

Справжня проза...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Володимир, 11-03-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.44074106216431 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Голлі Смейл «Дівчина-ґік»: Як змінитися, залишившись собою
Бути розумним — це модно. Зараз. Раніше так не було. Можливо, в цьому заслуга серіалів, таких як «Шерлок» …
«Французький роман» Фр. Беґбедера
Довершений роман та апофеоз автора на день сьогоднішній. Коли мене просять пригадати свої юні роки горезвісним …
Антиутопія нового рівня: Тиха смерть конфіденційності в «Сфері» Дейва Еґґерса
Коли Мей Голланд влаштовується на роботу в каліфорнійську компанію «Сфера», вона опиняється в скляній …
Кохання, життя і привид: Огляд «Японського коханця» Альєнде
«Японський коханець» — друга книжка Ісабель Альєнде, перекладена українською мовою. На відміну від «Оповідок …