Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2438
Творів: 43641
Рецензій: 85047

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Повість

Скрипка грає ч.6

© Михайло Нечитайло, 08-03-2015
Ранок був сонячним і якимось легким, немов пір’їна.
Григорій Парфенович схопився з ліжка, глянув у вікно, за яким горобці намагалися перекричати затихаючих солов’їв, згадав свій учорашній диво-вечір, усміхнувся.
- Що ж, пора до добрих справ, - вдарив у долоні.
Десь там, у глибині душі, біля самого шлунка, крутився якийсь черв’ячок чи то сором’язливості, чи то зневіри у можливості добрих діянь.
"До чого ж я засох, - хитав головою Григорій Парфенович, - навіть коли відродився, то не можу в це повірити сам. Чи ж повірять люди?"
Поїхав у тракторну бригаду.
- Пиши наряд, - гукнув до Грицька Цимбала, що вештався по бригаді, розмірковуючи, куди б його приткнутися до праці після увільнення від керівництва бригадою.
- Пиши, - знову гукнув до розгубленого Грицька, - забудь про вчорашнє на правлінні, погарячкував я.
- Так хлопці ж продовжують страйкувати, - нагадав Цимбал.
- Я пізніше приїду в бригаду, - відповів Григорій Парфенович, - поговорю з ними, цього разу все владнаю, будь спокійний.
І метнувся в контору.
- Перероби всі розцінки на обробіток городів, - наказав головному бухгалтеру, - зменш їх разів у десять. Щоб і колгосп не вмер, і люди не бідували. Та знайди гроші Катрі Синюківській.
- Де ж їх узяти, в касі ж вітер, - знизав плечима бухгалтер.
- Шукай, - стояв на своєму Григорій Парфенович, - на коморі ще є дещиця олії, крупів гречаних чимало. Хай продадуть, може, хто схоче купити. От тобі й гроші.
Хотів поїхати попросити у згорьованої Катрі пробачення за позавчорашню дурну свою поведінку, але не зміг пересилити себе - такий сором брав, що червонів навіть наодинці з собою.
- Колись потім, - буркнув і поїхав натомість на цвинтар.
Знайшов свіжий горбик землі над похороненим учора Іваном Синюківським, подивився, чи все тут гаразд, відмітив, що тин довкола цвинтаря - це й не тин уже, а один спогад про нього, голова сільради ще торік просив допомоги в облаштуванні того тину, але Григорій Парфенович зіслався на відсутність лісу і відмовив, пообіцяв допомогти колись пізніше, а коли це мало статися - жоден екстрасенс не взявся б прогнозувати.
"Завтра ж дам наряд бригадиру будівельної бригади, щоб нарізав на пилорамі штахетів і послав людей навести тут порядок, - вирішував Григорій Парфенович господарські проблеми. - А то так запустили цвинтар, ніби вічно жити зібралися."
Хотів уже їхати в бригаду заспокоювати хлопців, але подумав, що це ще встигнеться, а в міліції ж он ні за що шліфує нари Митька Летюк - це нагальніше.
Помчав до міста.
- Випустіть Летюка, - поставив вимогу міліції. - він не винен.
- А хто? - здивувалися в міліції.
- Пацанва., - роз’яснив Григорій Парфенович.
- Будемо приймати міри? - поцікавилися стражі порядку.
- Ні, закривайте справу, - відповів Григорій Парфенович. - Я там, на місці, сам уже розібрався.
Забрав Митьку, поїхали додому.
- Ти, Митьок, не ображайся за цю неув’язочку, що трапилась, - поплескував Летюка по плечу, - життя, розумієш, така штука, що всього трапляється, іноді й таке вчвориш, що потім усе життя каєшся, але ж назад не вернеш.
Після повернення в село хотів відразу їхати в тракторну бригаду, але біля контори перепинив головний бухгалтер.
- Дзвонили з райсільгоспенерго, - повідомив, - просили передати, що якщо не розрахуємось за електроенергію, відключать струм.
Григорій Парфенович зло вилаявся, пішов у контору, заходився дзвонити в райсільгоспенерго.
- Зачекайте до жнив, - благав, - зберу зерно, матиму гроші, розрахуюся.
- Ми вас розуміємо, - гуло на тому кінці трубки, - але зрозумійте й нас - ми через неплатежі вже три місяці без зарплати.
- Ми шість місяців без тієї зарплати, - аж скрикнув. - Майте ж совість, зачекайте ще два-три місяці.
- Не можемо.
- Та чи у вас душі немає? - запитав спересердя.
- Григорію Парфеновичу, - просторікували на тому кінці трубки, - яка може бути душа, коли немає грошей?
Зрозумівши безрезультатність просьб, кинув слухавку на важелі.
- Зачекаєте, - зло бурчав, - брехня, від ферми світла не відключите.
До кабінету вповз завідуючий фермою.
- Що, відключили світло? - аж похолов Григорій Парфенович.
- Ні, - кривився завідуючий, - холодильник накрився. Молоко кисне.
- Щось серйозне накрилося? - напружився Григорій Парфенович.
- Та не так, щоб і дуже, фреон витік, але ремонтувати треба, - розповідав завідуючий. -  Є й спеціалісти, тільки за ремонт готівкою хочуть.
- Що в нас у касі? - шарпнувся Григорій Парфенович до головного бухгалтера. - Наторгували хоч трохи за олію та крупу?
- Поки що ні, - відповів бухгалтер. - Тільки розпочали торгувати, але до кінця дня якась копійка, я думаю, збереться. Тільки ж ви Катрі Синюківській обіцяли...
- От чорт, - почухав Григорій Парфенович лоба. - Ну, добре, торгуйте, там побачимо.
Повернувся до кабінету, заспокоїв і виштовхав геть завідуючого фермою.
- То молоко ж кисне! - волав той.
- Сьогоднішнє згодовуйте свиням, - давав вказівку Григорій Парфенович. - А завтра, може, щось придумаємо.
Важко впав у крісло. Хотів знайти вихід з кризової ситуації - хотів нагодувати вовків і цілими лишити овечок. Аж голова розболілася. Глянув за вікно, щоб заспокоїти оповиті туманом роздумів очі радісним блиском весняної зелені, але не заспокоїв, бо по доріжці до контори прямували Никифор Савич Потебенько, Гліб Іванович Салижарський і ще якийсь молодцюватий чолов’яга в шикарному костюмі.
- Ще тільки вас сьогодні й бракувало, - зовсім упав духом Григорій Парфенович.
Гості зайшли до кабінету, привіталися, як і годиться, веселі й щасливі повсідалися на стільці.
- То як там наші справи? - поцікавився Никифор Савич. - Можна вже камінь на фундамент вивозити, все підготували?
"Чи тобі відразу дати дулю, - зітхнув подумки Григорій Парфенович, - чи зачекати трохи?"
- Ще не встиг, - буркнув, ховаючи у глибини зіниць свої думки.
- Ну, нічого, ми не спішимо, але й ви не дуже баріться, - наголосив Никифор Савич.
- Ми, якщо чесно, - перебив Никифора Савича Гліб Іванович, - до вас з діловою пропозицією прибули. Ось познайомтеся, - вказав на молодика в шикарному костюмі, - це генеральний директор відомої в області фірми "Ашрон" Ашуковський Геннадій Валерійович.
Молодик злегка кивнув головою.
- А це Григорій Парфенович Тимченко, - вказав Гліб Іванович на Григорія Парфеновича, - голова місцевого колективного підприємства "Степове".
Григорій Парфенович також злегка кивнув головою.
- Прекрасний керівник, чудова людина, - обливав Гліб Іванович Григорія Парфеновича медом.
- Я ось чого до вас, Григорію Парфеновичу, прибув, - перебив солодке базікання Гліба Івановича молодик, - я чув, що ви збираєтеся газифікувати село.
- Думка є, грошей катма, - зітхнув Григорій Парфенович.
- Гроші - не проблема, - хитро усміхнувся Геннадій Валерійович. - Наша фірма, до речі, могла б не лише село газифікувати, а й підприємство по переробці  сільгосппродукції вам облаштувати.
- Якої конкретно продукції? - загорілися очі Григорія Парфеновича.
- М’ясо, молоко, овочі та фрукти, - перераховував Геннадій Валерійович.  -  Консервний завод, одним словом.
"Чи це прийшов той день, про який я мріяв, чи це мені сниться?" - аж очі заплющив від радості Григорій Парфенович.
Та наразі й розплющив.
- А що ви за це хочете? - запитав насторожено.
- Дрібницю, сущу дрібницю, - усміхнувся Геннадій Валерійович заворожуючою усмішкою. - Прибутки від консервного заводу пополам...
- Це не проблема, - погоджувався Григорій Парфенович, - спільне підприємство, спільні й прибутки.
- І ще, - продовжував Геннадій Валерійович, - розумієте, керівництву нашої фірми, і мені в тім числі, набридло вже ковтати міську пилюгу, хочеться на свіже повітря, а у вас тут і від міста недалеко, і такий гай березовий прекрасний, от би в ньому наші дачі ...
Григорієм Парфеновичем аж пересмикнуло.
- І скільки ж тих дач? - ледве зміг він видавити з себе.
- Небагато, - відповів Геннадій Валерійович, - п'ятнадцять.
- І наших три, - вставив і своє слово Никифор Савич, маючи на увазі себе, Салижарського і відсутнього нині Товстуненка.
У Григорія Парфеновича потемніло в очах, немовби прийшов кінець світу.
Він добрячу хвилину сидів, дивуючи гостей, ніби кам’яна брила непорушна .
- А в полі, - проскреготів, - ви не могли б побудуватися? Найкраще поле вам підберемо.
- Ми люди не бідні, - заперечив Ашуковський, - нам садочки та картоплю біля дач садити потреби немає. Нам потрібен гай, свіже повітря, віковічні дерева довкола.
- А викорчувати скільки тих дерев доведеться? - ледь не заплакав Григорій Парфенович.
- Ну, звісно, дачі будуватимемо з розмахом, - мовив Ашуковський. - Втім, ми самі розплануємо, де корчувати, а де залишити.
Григорій Парфенович тільки обхопив голову руками і знову замовк. Його одвічна мрія про газифікацію села, про власну базу переробки стояла так близько, як ніколи. Але йти до неї треба було таким важким шляхом, яким також ще ніколи не ходив - через власну душу, яку треба переступити, через гай у тій душі, якого треба викорчувати, до останнього корінчика викорчувати, щоб ніколи потім не муляв, не тривожив совість. Що вибрати - гай у душі, чи село з газом; совість, чи консервний завод; душу крилату, небесну, добру, яка очистилася вчора під віковічними березами, народилася, здавалося, назавжди, чи знову душу в клітці - агресивну, злу, запінену в люті своїй безмежній, але здатну погукувати владно, батогом поляскувати, вести господарство до тих висот достатку та добробуту, які небесній душі, закоханій у листочки, навіть і не снилися. Але ж гай, гай дитинства, кохання, солов’їв - невже вистачить духу пустити його під ніж бульдозера? Село з гаєм чи з газом - ось де проблема, якій гамлетівське "бути чи не бути"  в підметки не годиться. І все це треба вирішити йому, Григорію Парфеновичу - його це хрест, кара, Голгофа.
- Ваше слово, - наполягав Ашуковський.
А Григорій Парфенович сидів і не міг відважитися ні на знищення гаю, ні на знищення мрії про газифікацію села та колгоспний консервний завод. На розгубленого колгоспного голову витріщилися, немов на ікону, Салижарський з Потебеньком, а він їх не бачив. У нього в душі стояв малий Грипась. Він стояв з коробкою сірників під Сидоровим сараєм і голосом Віталика, Надьки Буртичихи синочка, промовляв і промовляв:
- Тільки у варвара, якому немає ні прощення, ні пощади, підніметься рука відбирати в людей останнє, що тримає в цей важкий час нас на світі, як людей.
- Ваше слово, - нервував Ашуковський.
- Ні, - стріпнув головою Григорій Парфенович, - я не можу погодитись на вашу пропозицію.
Потебенько ледь не впав зі стільця. Салижарський хотів щось сказати, але натомість лише гикнув і застогнав, як перед смертю.
- Ви ж обіцяли, що тут гарантія, - накинувся Ашуковський на Салижарського з Потебеньком. - Дарма я з вами зв’язався. Ех, відразу треба було їхати в Новотерешківський район, там хоч і від міста далекувато, і темна діброва, звісно, не світлий березовий гай, але там люди зговірливіші і ще не зовсім з розумом попрощалися...
Рвучкими кроками рушив до дверей. За Ашуковським, ніби курява за автомобілем, здіймалися аж до стелі мрії про газифікацію села, про колгоспний консервний завод, здіймалися і пилом осідали додолу, туманом розтавали, зникали в безвісті й нездійсненності. Чому ж тікаєте, мрії, що вас налякало? Гай? Отой нещасний гай, якого однак рано чи пізно потрощать, розтягнуть селяни на дрова? Та що з того, що в ньому клятва нести добро селу, коли він стоїть на шляху здійснення тієї клятви? Та що з того, що в ньому згадки про кохання, вони ж не зникнуть разом з ним. Та що з того, що в ньому спогади про дитинство, про отого сопливого Грипася, який спалив колись нещасному Сидорові сарай, а тепер лізе в душу зі своїми сльозами-соплями, застує світ. Геть Грипася, хай живе консервний завод. Геть Грипася, нам’яти йому добре вуха, щоб не ятрив душі - і геть.
- Стійте! - крикнув Григорій Парфенович до Ашуковського, що вже взявся за ручку дверей. - Ви не так мене зрозуміли. Я не гай маю на увазі. Мені здається, що я не можу погодитись на вашу пропозицію ділити прибутки від консервного заводу пополам. Не подумавши, ляпнув, розумієте, що згоден, а тепер прикинув оце в голові та й думаю, що було б справедливіше нам, як виробникам, залишити п'ятдесят п’ять процентів прибутку, а вашій фірмі, як інвестору, вистачить і сорока п’яти.
- А дачі? - зупинився Ашуковський.
- А що дачі? - усміхнувся Григорій Парфенович. - 3 дачами проблем немає, заключаємо чин чином всі угоди на газифікацію села і будівництво заводу - та й будуйте в тому гаю дачі хоч до неба. Не в березах, як той казав, істина.
- Дійсно, істина у вині, - знову усміхнувся Ашуковський. - А про проценти не турбуйтеся, зійдуться ваші й наші економісти, підрахують, дійдемо консенсусу. І вас особисто..., - глянув на присутніх. - Але про це потім.
- До речі, про вино й істину, - метушився Салижарський, - я, знаєте, прихопив дечого, не завадило б змотатися оце в гай, хай би Геннадій Валерійович роздивився, що воно й до чого, та трохи й того, посиділи б, знаєте. Для закріплення дружби.
- Можна й у гай, - піднявся Григорій Парфенович з крісла.
Потебенько задоволено потирав руки - пахло доброю чаркою, та й Григорій Парфенович, цей господар з господарів, цей хитрун, що так налякав спершу, аби вициганити для колгоспу зайвих п’ять процентів прибутку, відмовою, виявився, як і завжди, своїм, надійним чоловіком - чоловіком слова і діла.
На виході з контори до Григорія Парфеновича підскочив головний бухгалтер:
- Ось розцінки на обробіток городів переробили. Покласти на стіл?
- У скільки зменшили? - перепитав Григорій Парфенович, взявши папери до рук.
- Як ви й казали, в десять разів.
- То збільш тепер в одинадцять, - крикнув Григорій Парфенович і жбурнув папери ледь не в обличчя бухгалтеру. - Тут за електрику майже рік не сплачено, виробництво на межі зупинки, а ми коштами збираємося розкидатися направо й наліво.
Бухгалтер нерозуміюче кліпав очима,
- Ви ж..., ви ж..., - хотів щось сказати.
Та Григорій Парфенович його вже не слухав, він ішов, поспішав за гостями.
- О, - повернувся у дверях, - усі гроші, які наторгуєте за крупу й олію, на ремонт холодильника.
- А Катря?
- До біса Катрю. Похоронила без грошей, зачекає й ще. Яка Катря, коли нікуди дівати молока.
Вийшов на ґанок контори. Глянув довкола поглядом господаря. Не сьогоднішнього вранішнього сюсюкаючого й солоденького хлипка, а господаря.
- Григорію Парфеновичу! - гукав від автомобілів Никифор Савич Потебенько. - Швидше, їй-богу, вашим справам однак кінця не буде, а я після вчорашнього, повірите, аж горю.
Пішов до автомобіля. Всією компанією рушили до гаю.
По дорозі йшов і махав руками, просив зупинитися Грицько Цимбал.
Зупинилися.
- Чого тобі? - невдоволено запитав Григорій Парфенович.
- Хлопці ж страйкують, - мовив Грицько, - вас чекають. Ви ж обіцяли ...
Не договорив. Злива, шквал матюків обрушилися на бідного Грицька,  заткнули йому рота, змили будь-яке бажання говорити.
- Хіба ти керівник? - впали на Грицькову голову останні краплі. – Ти гімно, а не керівник. Іди к бісовій матері додому, гляди жінку,  бо мені такі керівники і нахер не треба. Неук, нездара, щоб я більше й ноги твоєї не бачив у бригаді, це остаточне рішення - так і знай.
- Дисципліна у вас, Григорію Парфеновичу, скажу я вам, - захоплювався Потебенько, - у-у, не дисципліна - граніт.
За вікном автомобіля миготіли останні сільські хати, з-за горизонту показувався гай.
І знову занив у душі малий Грипась.
"Іди, йди к чорту,"- м’яв йому Григорій Парфенович вуха, гнав, як того Цимбала.
Але Грипась не йшов.
- Стійте! - гукнув Григорій Парфенович. - Треба взяти з собою голову сільради.
- Це ж навіщо? - здивувався Гліб Іванович.
- Ну, знаєте, - пояснив Григорій Парфенович, - землю під будівництво зараз наділяє сесія сільської ради, от щоб не було потім недоречностей...
- Та  розберетеся з ним потім самі, поїхали, - підганяв Никифор Савич Потебенько.
- Ні, - підтримав Григорія Парфеновича Геннадій Валерійович, - раз така справа, то давайте візьмемо й голову сільради. Краще перестрахуватися, ніж зірватися і ще раз лізти на гору.
Поїхали по голову сільради. Григорій Парфенович, скоріше навіть не Григорій Парфенович, а малий Грипась жеврів надією, що голова сільради, як сторож села і його околиць, не допустить наруги над гаєм, відстоїть красу, гордість села. Голова сільради відстоїть гай, і він, Тимченко Григорій Парфенович, не братиме на душу гріх варвара і вандала. Не братиме гріх і в той же час не змучуватиме себе докорами, що ось, мовляв, газифікація села і консервний завод самі лізли в руки, а ти, каліко, їх не втримав, бо не він же, Тимченко Григорій Парфенович, а голова сільради, сільська влада поставить жалюгідну купу живих дерев край Вовчого яру вище інтересів добробуту і розвитку села.
Знайшли голову сільради, коротко пояснили йому суть справи, повезли з собою  в гай на пиятику.
Ось і гай. Білі стрункі берези, на які, неначе востаннє в житті, дивиться і ніяк не надивиться очима Григорія Парфеновича малий Грипась. Дивиться на берези, на Ашуковського, що літає по гаю, намічаючи контури майбутніх дачних ділянок, дивиться й шепоче зло і зневажливо, десь у душі, глибоко в душі шепоче:
- Господар знайшовся, мать його...
А потім були коньяк і горілка, а потім була добра закуска, і пісні були, і обійми та цілування, як знак вічної дружби, і сльози були. У Григорія Парфеновича на очах. Їм ніхто не дивувався, сприймаючи їх, як належне, як зайве випите, як надмірне почуття радості від довічної дружби, що зав'язувалася тут, під приреченими на смерть березами.
Сльози застилали Григорію Парфеновичу очі, тож і не бачив ніхто, як у тих сльозах топився малий Грипась.
Він благав про допомогу, він волав, кричав, але його ніхто не чув.
І тоді, вже майже втопившись, він подивився на голову сільради, що пив чарку за чаркою і пхав до рота шматки ковбаси та ще якоїсь чудернацької закуски, подивився і застогнав - Боже, як він застогнав:
- Що ж ти гай пропиваєш, сволота?
Але хто чує дитячий стогін?

                                                               (Закінчення буде).

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 09-03-2015

Голова пухне...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 09-03-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 08-03-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Зінь, 08-03-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 08-03-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.4788019657135 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Жити, щоб літати: Огляд книги “Йди за мрією. Все можливо”
«Йди за мрією. Все можливо» — роман, побудований на реальній людській історії дівчини, яка перемогла …
Марія Сидорчук «Полон»: Драматична історія воєнних реалій
Українська література стрімко розвивається. Це — доволі приємний факт, тому що читачі все частіше можуть …
“Дороги вольні і невольні” Іваничука: Політичний літопис першого часу незалежності України
Мемуарна проза — справжня скарбниця пам’яті про минулу епоху, хоча зазвичай їй притаманний дещо суб’єктивний …
Нова книжка Юрія Щербака: Україна посеред штормів
Нова книжка Юрія Щербака «Україна в епіцентрі світового шторму» — «книга прозрінь» (як зазначено на обкладинці), …