За вікном шуміли старі смереки. Над їхніми кронами - небо, всіяне зорями. Христина вдивлялася у них і уявляла, що кожна зірочка – крапка, яку поставив Бог у чиємусь житті. Десь і її крапка є.
-Христино, не спиш? – З сусіднього ліжка Надія.
-А ти чому не спиш?Пізно вже…
-Боюся. Боюся тих процедур, боюся всього, Христю.
Христина за мить, пригадавши, як і вона боялася, коли переступила поріг цієї лікарні, де всі до всього давно звикли:
-Усі бояться. Коли хтось каже, що не боїться, бреше. Ти просто не думай.
-Що ж робити?
-Дивися на зорі, як і я. Ось бачиш - Геліка.
-Геліка. Ніколи такої зірки не бачила. Навіть не чула про таку.
-То сузір’я. Жила собі десь німфа Геліка, яку покохав Зевс. Гера з ревнощів перетворила її на сузір’я Великої Ведмедиці. А ще є версія, що то сам Зевс перетворив її на ведмедицю,щоб врятувати від ревнивої Гери, а , коли ведмедицю хотів на полюванні убити син німфи Аркас, Зевс зробив його ведмедем і переніс обох на небо.
-Ой , Христю, і на тому Олімпі стільки закохувалися, вбивали, переслідували. Невже то правда? Вигадки греків чи римлян. Невже і там було стільки зла?
-Може й було.
Їх у палаті десять. Десять жінок різного віку. Юні дівчата, літні жінки і старенькі. Хвороба усіх зробила рівними. Тому всі звертаються одна до одної на «ти». Коли Христину привезли сюди, у палаті було їх вісім. Та хворі все прибували. Вже не було де ставити ліжок. А в їхній палаті було достатньо місця і доставили ще два ліжка . Просто посередині зробили ще один ряд. Ліжко Христини під вікном. Надійки – поруч. Якраз з доставлених. Вночі трішки відчинить вікно, щоб вдихнути свіжого повітря. Але надовго не можна. Бо зараз хтось починає: «Хочеш нас перестудити? Мало нам біди. Ще того бракує». І навіть нема чого пояснювати, що нема чим дихати, що повітря таке важке, що можна відрами виносити…
-Нас у кімнаті тепер десять, - снуються думки. – Як десять негренят. Ось так по одному і буде нас убивати хвороба. Значить, і в кожної з нас є якийсь гріх.
-Христинко , чому саме нам випало захворіти?Стільки людей, а ми хворі.
-Не думай про це, - радить, і сама собі боїться признатися, що й її мучить та самісінька думка. - Значить ми сильні. Зможемо витримати. Слабким Бог не дає хрестів важких.
-Я, я зовсім не сильна. Може, Бог помилився. Я ще нічого не бачила. Ти ж читала ту поезію однієї вчительки, там є такі рядки:« та навіть і найважча ноша легша, коли ти знаєш, що й куди нести». А я, Христю, не знаю. А ось Марія з сусідньої палати казала, що ми усі грішниці і нас Бог покарав, - додає так жалібно, що в грудях Христини розпалюється вогнище. Вона б у те вогнище вкинула і ту Марію, яка розміняла давно сьомий десяток, а дітей лякає. Навіть Надійку не пошкодувала. Та ж щойно сімнадцять літ відсвяткувала. Хоча, яке там відсвяткувала, коли напередодні почула свій діагноз. Вкинула б і ту нашу медицину, котра донині ніяк не може знайти ліки від раку. І тих медиків, які вже так звикли до хворих, що ставляться до них, як до коробок з цукерками, котрі пливуть по конвеєру: від кожної якась вигода. А пропадають з очей , то й слава Богу, на всіх серця не настарчиш. І навіть слова теплого не знайдуть, щоб хоча підтримати, підбадьорити. І тих кухарів, які годують хворих червоною водою з такою смачною назвою «борщ». А там ані бурячка, ані капустини-картоплини. Нічого. Вода. А, якщо зібрати всі ті гроші, котрі хворі щодня роздають, то тут і ремонти були б сучасні, і харчування краще, і ліки, може, хоч якісь би були безплатними. А то таргани повзають, лінолеум подертий, щоразу хтось тапками зачепить, іноді й падає. Можуть воду відключити. Недавно ось два тижні не було теплої води.
Але дівча боїться, голос тремтить. Треба якось відволікти її від тих думок.
-Ти думай про те, що треба в житті зробити. Отримати професію, вийти заміж, народити дітей, зробити щось таке гарне для всіх. Люди, які мають мету, перемагають будь-яку хворобу.
-А ти маєш мету?
Чи має вона мету?Дивне запитання. Хотіла б ще трохи пожити. Ще стільки роботи не зроблено. Треба все впорядкувати, квіти висадити, побачити, де яка розквітне. Бо восени таки вдалося вмовити чоловіка пересадити все. Щоб кілька років міг їх не тривожити. Папери зайві спалити, одяг перебрати. Вже кілька років нікуди не виходить. Кому то все потрібне? Та й взагалі залишити в хаті лише необхідні речі, бо хто це все буде мити, прибирати? Ще хоча б трішки пожити, щоб бачити, як дають собі раду в житті діти. Та ще в такий тривожний час, коли війна. А найголовніше.. . Найголовніше: виконати прохання бабусі.
Одним тихим вечором, коли залишилася наодинці з бабусею, коли ніч пахла матіолами, нічними фіалками, коли метелики билися об вікна, злітаючись на світло, а на клумбах біліли бутони таких прекрасних півоній, що нагадували високі бокали дивного трунку, бабуся попросила:
-Може б, ти назавтра залишилася вдома?
- Не виходить, бабцю. Ніяк. Завтра у мене нарада, та й роботи стільки.
-Ой, дитино, яка робота? То ж не робота придумала людину, а таки людина роботу. Маю тобі багато що розповісти. Часу у мене мало.
- Бабцю, розповідайте щось нині. Ночуватиму у вас, бо вдома нікого нема нині.
Бабуся була найкращою вишивальницею у місті, допомогла Христині підняти дітей, залишалася з ними. Рано залишилася сиротою, батька-священика убили, мати померла, коли їй було дев’ять років. Довелося всього зазнати. Мала ж такий розум, котрий дається життям. Пригадує й тепер її мудрі слова, коли невеличка річка під час дощів раптом затопила пів міста, знесла усі мости, кілька будинків. Бабуся тоді:
-Вогонь і вода добрі працювати та погані панувати.
І справді. Погані. Бо стільки біди та вода наробила. Тоді ж вона почула від бабусі.. .
Прислів’я, приказки сипалися щохвилини. Та все до ладу, до місця, до слова. А ось про особисте говорила не часто. Може тому, що ніхто з онуків ніколи не мав часу дослухатися. Усі вічно кудись поспішали.
Та цього разу Христина присіла коло бабусі… І почула історію, котра перевернула її душу.
-У мене була сестра. Вона виїхала після заміжжя в Одесу. Я дала їй слово. А виконати не змогла. Прошу тебе, зроби це.
Довгим було мовчання. Видно, бабуся ніяк не могла знайти потрібні слова.
-Мою сестру рано віддали родичі заміж. Дуже рано. І не за того, кого любила. Вона втекла з дому ще підлітком і виступала в театрі «Руської бесіди». Знаю, що в театрі її любили, що мала там непогані успіхи. Але нас,братів і мене, не пускали на вистави, в яких вона була задіяна, навіть тоді, коли трупа виступала в нашому містечку. Закохалася вона в Леся Курбаса. Я мало знаю про нього, надто мало.( На той час про Леся Курбаса, як і про багатьох інших, не можна було щось знати.) Розповідала вона лише про те, що був він дуже гарний, розумний, добрий. Що завше захищав її, допомагав, ділився, чим міг, вона ж, сиротина, сприйняла те за кохання. І готова була життя за нього віддати. Та в житті не завше складається так, як нам би хотілося. Він любив іншу. В театрі усі знали про любов Марії до Леся. І заспокоювали її: мовляв, Катерина Рубчакова не пасує йому. Вона набагато старша. Та й чоловік Он який відомий. При одному виході його на сцену всі встають. Відомий співак, Катерина з ним має донечку Ольгу, яка також мріє про сцену…
Отак і жевріла в юному серденьку надія, що колись Лесь таки помітить її, маленьку чорняву дівчину-сироту. Вона не розуміла, чому так болить її серце, коли Лесь і Катерина на сцені грають ролі закоханих. Бачила, що обіймаються вони палкіше, аніж то треба було б… І поцілунки справжні.
Трагедія трапилася на гастролях. Везли до Кракова кілька нових вистав. Лесь чомусь не захотів їхати у їхньому фургоні., пересів до того, в якому їхала Катерина. Іван Рубчак тоді, здається, вже був у Кракові. Чекав їх. Лесь освідчився Катерині. Він говорив їй про своє кохання. Просив покинути чоловіка і стати його дружиною, малював майбутні перспективи. Та Катерина грубо обірвала його і засміялася. В обличчя юнакові. Це чула й Марійка. Вже потім ті, хто їхали разом з ними , розповіли про причину того сміху. А тоді було не до того. Бо Лесь вихопив пістолет і вистрілив собі в груди.
Його оперували. Марійка не поїхала з трупою, залишилася коло нього. Але у маренні він кликав Катерину. І, коли вже Лесь видужував, коли лікарі сказали, що тепер він так і ходитиме з тією кулею, а він гладив груди і знову ж таки говорив лише про своє кохання, ображена і розчарована дівчина поїхала геть.
Покинула театр і повернулася додому. Родичі одразу знайшли добру партію і видали її заміж. Щоб знову не втекла до тих, як казав дядько, тіятрів.
Але завше цікавилася вона життям свого кохання. Таємно, звісно.
А той, одужавши, повернувся до театру і продовжив роботу . І знову на сцені життя звело його з Катериною. Але кохання вже не було. Бо, як згадував, довго його переслідував той сміх.
Дороги артистів були нелегкими. То вони виступали в Самборі, то в Скалаті, з цими містами було тісно пов’язане життя Леся, то в Тернополі. І скрізь Курбас мав величезний успіх. Про все це Марійка довідувалася з газет. І навіть усі ті вирізки, коли заслабла, переслала сестрі.
Кожна вирізка була позначена: дата, часопис. Останньою серед них була та, де сповіщалося про те, що в Києві Курбас 1917 року створив «Молодий театр» і саме там зустрів своє кохання: красуню Валентину Чистякову, з якою і побрався через два роки.
-І що, сестра забула його?
З сусіднього ліжка перепитала Галина. Виявляється, не всі спали. Та й який сон, де кожен намагається свій біль, свій страх, свої думки нелегкі загнати в найдальший куток пам’яті. Як кулі у більярді - в лузу.
-Яка ж вона була нещасна! – зітхає Надійка.
-Та ні, була щаслива. Бо не кожен може в цьому житті покохати. Та так, щоб на все життя.
(Далі буде)
