Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2443
Творів: 43780
Рецензій: 85304

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Повість

Скрипка грає ч.4

© Михайло Нечитайло, 28-02-2015
Наступного після арешту Митьки дня Григорій Парфенович зранку зібрав у своєму кабінеті правління - малися розглядати призвідців і винуватців страйку в тракторній бригаді. Мацаючи злегка припухлу і ниючу щоку, Григорій Парфенович зачитав список запрошених на правління і акуратно обвів чорним чорнилом у списку тих, хто не з’явився.
- Що ж, розпочнемо засідання, - мовив тоном, який нікому не віщував  нічого доброго.
- Григорію Парфеновичу, - наразі зірвався з місця Грицько Цимбал, горе-помічник бригадира тракторної бригади, - давайте ми нарешті поведемося по-людськи і похоронимо, як належить, Синюківського Івана. Це ж сором, їй-богу, сором, що домовину його родичі роблять у сусідньому колгоспі. Безкоштовно, до речі, роблять, хоч і чуже село. Я закликаю всіх, давайте по-людськи похоронимо нашого товариша, бо селом пройти соромно, на стільці цьому сидіти соромно...
- Як соромно, не сиди, - перебив палку промову Цимбала Григорій Парфенович, - можеш вийти за двері.
- То й піду, - сказився Цимбал.
- Будь ласка, - не заперечував голова, - йди і знай, що ти вже не помічник бригадира.
- Чхав я на ваше бригадирство, - грюкнув дверима Цимбал.
Через мить, щоправда, знову відкрив двері.
- Бригадирствувати можна в колгоспі, - продовжив думку, - а в концтаборі, на який перетворив Тимченко наш колгосп, можна бути лише фашистом або поліціянтом. А я з людьми хочу жити в мирі.
І ще раз грюкнув дверима.
Григорій Парфенович помацав поболюючу щоку.
- Хто ще не хоче бути поліціянтом? - запитав у присутніх.
Присутні мовчали.
- Так от, є пропозиція помічником бригадира тракторної бригади з сьогоднішнього дня вважати Петра Шандру, - вів Григорій Парфенович правління далі, - а збитки, заподіяні страйком,  щоб не дратувати несвідомий народ, що піддався на провокацію, є думка списати не на страйкарів, а на організатора і бунтівника, колишнього помічника бригадира Григорія Цимбала.
Глянув на присутніх, зустрівся очима з Пшеничним та Скоринкою, що теж були викликані на розправу, подумав, що не завадило б і їм якогось ярлика причепити, аби більше дбали про роботу і менше патякали зайвого, але вирішив на перший раз проявити милість.
- А ви, Пшеничний зі Скоринкою, майте клепку в голові і думайте, що робите, - пожурив механізаторів. - Бо наступного разу я з вами панькатись не буду, - пригрозив. - Ідіть звідси к бісовій матері і ставайте до праці, - вказав той єдиний шлях, який ще залишався в бунтівників, аби спокутувати провину.
Механізатори зникли з кабінету.
- Що ж, панове керівники, - продовжував Григорій Парфенович, - а ми тепер давайте не порахуємося з часом і добряче подумаємо, як нам далі поступати, щоб колгосп зберегти, порядок у ньому тримати і щоб страйків на зразок нинішнього не допускати.
- Давайте зменшимо плату за оранку городів, - подав пропозицію бригадир будівельної бригади.
І в ту ж хвилину пожалкував за сказаним, бо Григорій Парфенович так глянув на нещасного бригадира, що в того затремтіли жижки, затрусилися повіки, а упрів, здавалося, він разом зі стільцем, на якому сидів.
- Ніхто нічого міняти не буде, - твердо, мов камінь на стіл поклав, мовив Григорій Парфенович, - бо як будемо йти у всяких Цимбалів на поводу, то гріш нам ціна, а господарству клямка, ще й з гапликом, присниться.
У двері постукали.
- Ну, хто там ще? - незадоволено обізвався голова.
В кабінет просунув голову якийсь хлопчак.
- Можна? - поцікавився.
- У нас правління, - гримнув Григорій Парфенович.
Хлопчак зник.
- Чий він такий нахабний? - поцікавився у присутніх голова.
- Надьки Буртичихи Віталик, - пояснили.
- Тоді покличте, покличте його сюди, - зрадів Григорій Парфенович і аж руки потер від задоволення, наперед смакуючи розповідь про фермера-нелюда Митьку Летюка,  який в’яже, мов маніяк, дітей по гаях, а він, Григорій Парфенович, являється чи не єдиним захисником скривджених у селі, що став супроти чорної сили.
Хлопчака повернули. Стоїть він серед кабінету, худий-худюсінький, що там і в’язати було, зніяковів, почервонів, рукам місця не знайде.
- Що ти, Віталику, хочеш нам сказати? - лагідно, мов до рідної дитини, заговорив Григорій Парфенович.
- Я... - заїкнувся хлопчак, - я хочу попросити, щоб не садили в тюрму дядька Дмитра.
- Отого, що тебе зв’язав на цілий день? - намагався перевести розмову в потрібне русло Григорій Парфенович.
- Його, - ствердно хитнув головою хлопчак.
- А чому ж ти його жалієш? - здивувався Григорій Парфенович.
- Бо він не винний... - знову заїкнувся Віталик. - То не він, то я вам вікна побив.
Григорій Парфенович як розкрив рота, щоби щось сказати, то так і завмер. І,  лише судорожно ковтнувши слину, зміг видавити з себе:
- За що?
- Бо ви нищите гай над Вовчим яром, - відповів Віталик, - а то ж берези, краса, невже вам не жалко.
- Хіба ж то я? - пробелькотав спантеличено Григорій Парфенович. - То ж дядько Дмитро.
- Ага, ви, ви, - стояв на своєму Віталик. - Він мені сказав, що наш голова, якби міг, то й нас би всіх вирізав, як баранів на шашлики, але не має права, то від злості трощить навіщось дерева.
- Синку, це ж не так, - заперечив Григорій Парфенович. - А берези… Що ж там з тих беріз, дитино? Ще колись наростуть.
- Не наростуть. Такі не наростуть, - стояв на своєму хлопчак.
- Ти бач, таке мале, а на такі збитки здатне, - кинув хтось із членів правління, - вже й вікна вміє бити. Що з нього буде, як виросте?
- І не соромно таке робити, ая-яй, - пожурили хлопчину.
- Хіба ж можна бити людям вікна? - перепитали.
- А берези можна трощити? - огризнувся хлопчак.
- Берези - не вікна, - мовив ще хтось глибокодумно.
- І не варті вікон, - добавив бригадир будівельної бригади.
- Берези не можна трощити, - затявся хлопчак. - Гріх. Моя баба казала, що під ними все село виросло й викохалося.
- Він і таке вже знає, про кохання, - буркнув хтось.
- Молодий та ранній, - не витерпів інший, подав і свого горщика до спільного казана.
- А ще баба казала, - не звертаючи уваги на репліки, продовжував своє хлопчак, - що в нашому степу той гай - одна-єдина окраса, і тільки у варвара, якому немає ні прощення, ні пощади, підніметься рука відбирати у людей останнє, що тримає в цей важкий час нас, як людей, на світі.
- Ті берези однак потроху на дрова пиляють, - байдуже махнув рукою хтось із присутніх.
- В тому-то й біда, що всі ми помаленьку перетворюємось на варварів, - несподівано для всіх промовив Григорій Парфенович.
Присутні, не очікуючи з вуст голови підтримки розбишакуватому хлоп’яті, розгублено вмовкли.
- Засідання правління закінчене, - важко видихнув Григорій Парфенович.
Члени правління не знали, що робити.
- Всі вільні, - вказав Григорій Парфенович на двері.
Присутні зашуміли, потяглися до виходу.
- А з цим Робін Гудом що робити? - вказав хтось на хлоп’я.
- Хай іде додому, - махнув рукою Григорій Парфенович.
- А дядька Дмитра випустите з тюрми? - допитувався хлопчак.
Григорій Парфенович не відповів. Він сидів, як паралізований. Він міг приписати свої вікна кому завгодно - горе-фермеру Митьці, похмурим механізаторам, розбійникам, бешкетникам, рекетирам, брокерам, маклерам, навіть сторожисі бабі Ївзі, що й у свої вісімдесят все дибала на ферму сторожувати, аби мати якусь копійку, хоча й знала, що при існуючих темпах видачі зарплати може померти, так і не діждавшись тієї заробленої копійки з колгоспної каси. Він міг приписати свої вікна кому завгодно, тільки не цьому худому-худому десятилітньому хлоп’яті. І хай би вже з пустощів побив, чи у футбол ганяв та вікно з воротами сплутав - не дивина була б. А то за берези. За окрасу села, за гай, під яким усе село виросло й викохалось. Усе село. І ніхто не здригнувся, коли Летюків трактор поволік першу березу, навіть більше того, всі задоволено потирали руки, надіючись і собі розжитись на тому дикому лісоповалі дещицею дармових дров. Чи це вже в Бога не вистачає душ, щоб у кожне тіло вселити, чи це ми так зачерствіли на цьому світі, що наші душі і плугом не виорати із занедбаного тіла, чи що це з нами стряслося, що такі сліпі, глухі, безсердечні нипаємо ми по землі, піклуючись лиш одним - аби пельку напхати. Навіть ти, Тимченко Григорій Парфенович, господар села, єдиний його захисник, дбайливець єдиний, а й ти послав Летюка в гай, піклуючись лиш, аби вчасно місце під дачі розкорчувати, догодити декому, вклонитися вчасно. А що то берези твого дитинства, берези кохання твого, берези твоєї надії - ти навіть не згадав про них, у тебе навіть десь там, на самому дні душі, до якого, мов до сусідньої галактики, за вік не долетіти, навіть там не здригнулося, не ворухнулося анічогісінько. Лише в худому десятилітньому хлоп’яті ожило щось ніжне, істинно людське. Чи може, просто не встигло ще вмерти? Та хіба після цього господар ти, Григорію Парфеновичу?  Ні.  Людина ти, Григорію Парфеновичу?...
Захотілося в гай. Зараз, цієї ж миті, негайно.

                                                              (Продовження буде).


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 6

Рецензії на цей твір

Замість отих серіалів, що приваблюють невибагливих

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© , 05-03-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 03-03-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 02-03-2015

Присутні мовчали...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 02-03-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 01-03-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Зінь, 01-03-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анізія, 01-03-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.45184993743896 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Класика до прочитання після двадцяти років
Ніхто не любить, коли говорять, що потрібно щось прочитати. Навіть коли вчителька радила почитати «Великі …
Поезія зміни краєвиду: Огляд книги Оксани Єфіменко
Нова книга в серії лауреатів літературної премії видавництва «Смолоскип» — книжка поезій «На нову ніч» …
Сторінками детективного трилера Поліни Кулакової «Корсо»
Книги у жанрі горор чи трилер ще не є достатньо популярними в українській літературі. Цей жанр, хоч …
Улюблені книги письменників: Маркес, Гемінґвей, Бредбері та Стейнбек
Всі ми не раз переконувались у тому, що книга може суттєво вплинути на життєвий шлях і світогляд. А як щодо …