Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2557
Творів: 46395
Рецензій: 90553

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фантастика

Петля. Пролог

© , 28-01-2015
Нарешті я прокинувся. Де я? Не можу зрозуміти. Ніби я в ямі. Навколо тільки пісок та глина. Як я міг сюди потрапити? Яма повністю повторює форму мого тіла. Таке враження, ніби я частина цієї землі. А ще я голий… Відчуваю на собі павутиння ниток та тканини. На мені міг згнити весь одяг, поки я спав? Та ж це не можливо, на це пішли б роки…
Почав намагатися рухатися. І тільки я дав своєму тілу навантаження, я зрозумів як тут тісно, темно та холодно. А також я не дихаю. О Боже, як я можу не дихати! Враховуючи той час, що я цього не помічав, я вже повинен був задихатися. Тільки я про це подумав, до мене повернулося дихання. Але в ямі не зовсім темно. Біля лівого коліна я бачу світло. Вихід. Отвір зовсім невеликий.
Як би я не хотів, я не зможу пролізти в цей отвір. Жодна людина на таке не здатна. Та це мій єдиний шанс. Я повинен просунути туди хоча б ногу, щоб зробити цю діру більшою. Я починаю рухатися.
Я почав рухати лівою ногою. Та що ближче до бажаного спасення. Дуже важко рухатися після тривалого «відпочинку». Але деяк я зміг просунути праву ногу в отвір по кісточки. І тут сталося те, що я мав би чекати, та я ніяк про це не задумувався. Те, чого можна було б запобігти…
Яма почала осипатися. Мою голову огорнув пил піску. Я нічого не бачив, а розумів ще менше. Та частина повітря, яка ще залишалася, одразу стала непридатною для дихання. Я почав судорожно трястися. Мій мозок не розумів, що я можу загинути. Але  я все-одно намагався вижити. Вся моя сутність намагалася вижити. Мої ноги мене не слухають, не моя нога пройшла по коліно в діру.
І вона тріснула! Вона, бля, ця клята нога, зламалася! Мене охопив неймовірний біль. А також відчай. Я почав задихатися й був майже упевнений, що моє пробудження лише пришвидшило мою смерть. Але ж мені хочеться жити. Хоча я й не пам’ятав як я опинився в тому насипі, я був на всі сто впевнений, що помирати мені аж ніяк не хочеться. Я почував себе новонародженим немовлям. Немовлям, яке кілька хвилин тому витягли з матусиної пизди, яке не розуміє чому, та не хоче туди повертатися, яке хоче жити. От і я просто хотів жити. Я не знав, що мене чекатиме в цьому житті. Я вже почав усвідомлювати, що не знаю точно як це жити. І що це таке. Яка різниця між життям і смертю? Я б тоді не відповів на це питання. Можливо, я й зараз не відповім, але тепер я розумію різницю.
У відчаї я почав гупати кулаками по стелі моєї печери без виходу. Я не знав, що я можу зробити, щоб визволитися. Всі мої відчуття зводилися до того, що я міг загинути або задихнувшись, або від болю поламаної ноги. Ці фактори не залежали від мене. Я не був винен, що опинився тут і не було чим дихати. Так само я не міг вважати себе винним, що в намаганнях визволитися випадково зламав ногу. Або щось мені її зламало.
Отже, я гупав по стелі кулаками з усієї сили. Підсвідомо я розумів, що це нічого не дасть і ніхто мене не врятує. Якісь слабенькі удари не моли пробити вихід до повітря. Я не міг просто лежати, чекаючи, поки моє дорогоцінне повітря закінчиться. Я бив і бив. Бив і бив… Не знаю, скільки часу я це робив у марних намаганнях себе врятувати. Краєм ока я помітив, що той вихід для ноги, який був, засипало піском та глиною. Це означало, що притоку нового повітря буде менше, або не буде взагалі.
Тут я згадав, що як тільки я прокинувся, я зовсім не дихав. Якось же це в мене виходило чорт знає скільки часу. Треба спробувати знову затримати дихання. Якщо я не дихатиму, то загроз моєму життю стане на одну менше. А це вже щось. Я спробував затримати дихання. Я збив своє дихання, стукаючи по стелі, що мені важко просто дихати, про взагалі не дихати й мови не може бути. Тому мені потрібно треба б вирівняти дихання. Почав дихати глибоко й повільно. Після кількох таких вдихів я почув власне серцебиття. Я відчував як моє серце б’ється в грудях одним темпом. Дивно, що я такий обезсилений та задиханий мав таке серцебиття. Ніби вони не були пов’язані між собою. Я думав про те, що, можливо, коли я був без свідомості, моє тіло самостійно затримало дихання, ніби рефлекс, що економив мені повітря.
Холод ями почав давати про себе знати. Мурашки почали ходити по тілу. А я все намагався перестати дихати.  Тільки я не розумів, що це марно. В намаганнях затримати дихання, я тільки вдихав останні краплі повітря. Коли охолоджене повітря ями майже закінчилося, я нарешті це зрозумів.
Я почав знову гупати по стелі з іще більшою силою. Пісок сипався мені в обличчя та заліплював очі та рот. Але цей пісок якось не заважав моєму диханню. Це мене тільки порадувало. І от, коли мені вже здавалося, що я ніколи не зможу позбавитися того піску, що був на мені, я відчув, що повітря стало теплішим. Це могло означати тільки одне. Я пробив собі дорогу на свободу.
Та в мене ще багато роботи. Просто відчути тепле повітря мало. Потрібно якось вирватися. Я почав ще несамовитіше гупати кулаками. І мої намагання нарешті дали свої успіхи. Земля почала більше зсипатися.  Але зненацька мою поламану ногу охопив біль. Вона була такою несподіваною, що я перемкнув всю свою увагу на свою ногу.
Саме тому я не помітив, що коли я різко припинив свої гупання, земля повністю осипалася мені прямо на голову. Я знову швидко почав задихатися. Дивно як швидко використалося моє повітря. Не контролюючи себе я зігнув у колінах ноги, щоб встати незважаючи на землю. Але больовий шок зламаної ноги відправив мене у відключку.
Не знаю як довго я був без свідомості. Прийшов у себе обличчям донизу з повним ротом піску. Не маючи сил встати, я так лежачи й почав відпльовуватися від цього піску. Біль у нозі пройшов, та це не означало, що вона зцілилася. Перевернувшись на спину, я побачив, що вона лежить вигнута під неправильним кутом. Але взагалі ніякого болю. Дивно.
Я став на коліна, бо на ногу стати не зміг. Роззирнувся довкола. Одна пустеля, не видно їй кінця, а на горизонті зливається з темно-рожевим небом. Але ж я знаходився в ямі з глини та піску. Як зверху цієї ями могла бути пустеля? Такого просто не могло бути. Хіба що я пролежав так довго, що мене встигли сюди доправити й залишити одного.
Перебуваючи в своїх думках, я не помітив, що я знаходжуся в тіні. Прямо над моєю головою була шапка велетенського гриба приблизно три метри висотою, яка захищала мене від сонця. Вирішивши обдумати те, як я тут опинився в кращі часи, я почав досліджувати гриб. Таких дивних грибів мені ще не доводилося бачити. І якщо для когось такий розмір уже здався б дивним, то мою увагу привернуло не це. З нижньої частини шапки звисали якісь ліани. Або щось дуже схоже на них. Різниця полягала в тому, що ці грибні відростки були плоскими та нагадували шаблі, зачеплені за шапку й не розвівалися на вітру, а начебто розсікали його. І цих синіх «ліан» доволі багато. Вони висіли на відстані пів метра одна від одної й не торкалися між собою, коли їх розвівав вітер.
Стоячи на колінах, я не діставав, щоб торкнутися цих відростків. Розуміючи як це марно, я кілька разів спробував стати на поломану ногу. Розчарувавшись, я звернув увагу, що довкола мене немає ніяких слідів. Як же тоді мене сюди доправили? Довкола погода була спокійна, тому сліди не могло б замести за час, що я пролежав.
Низький, шипучий звук проник у мою свідомість. Я озирнувся й очі мої полізли на лоба. Маленькі, жовті піщинки почали рухатися, утворюючи коло діаметром кілька десятків сантиметрів. В центрі цього кола пісок раптом опустився, утворивши ямку. Та краї ямки постійно рухалися з такою швидкістю, що я ніяк не міг встигати за ними поглядом.
«Так не буває, - сказав я сам собі, та дихання пришвидшилося. – Так не буває, це міраж, або якась тварина, або»
Але це не тварина й не міраж – це було б ясно будь-якому дурневі. Все більше піску починало рухатися. Згодом ямка збільшилася, нагадуючи отвір до Пекла. Вона то з’являлася, то зникала, з’являлася, зникала – і знову з’являлася. Я перелякався не на жарт.
Охоплений страхом, я почав відповзати подалі від ями. Не втрачаючи її з поля зору, я відштовхувався руками від піску, аж поки не вперся спиною в якусь перешкоду. Озирнувшись, я побачив, що це була грибна ніжка, яка мала б знаходитися значно далі. Я оглянувся назад на яму, щоб переконатися, що вона не стала більшою. Та ями там більше не було. Та тому місці, де вона була хвилину тому, й де незвичайно рухався пісок, нічого не було. Тінь від грибної шапки трохи зменшувала чіткість зору, але все-одно зрозуміло, що те місце виглядає так само, як і решта пустелі навколо.
Мені це привиділося? Можливо. Раптом це справді був міраж, як я подумав спочатку. Я ніколи їх не бачив, тому не дуже вірив у те, що таке можливо. Так. Це був міраж. І боявся я даремно. Чого боятися дурного міражу? Я висміяв сам себе. Але треба перевірити. Раптом я просто не бачу ями через тінь і вона нікуди не зникла. Тому я підповз назад до того місця й обмацав пісок. На всякий випадок облазив поруч із тим місцем, раптом там є інші такі самі «міражі». Я нічого не знайшов. Заспокоївся й ліг на пісок.
Треба якось вибиратися звідси. Наскільки велика пустеля я не знав, та треба приводити в порядок ногу й вирушати хоч куди-небудь. Але що мені з нею робити, якщо я навіть стати на неї не можу? З таким переломом без кваліфікованої допомоги я ще довго буду проводити більшу частину свого часу лежачи. А якщо не виберуся з цієї пустелі, то не буде в мене ніякого свого часу.
Думаючи, що ті, хто привіз мене сюди, не стали б заїжджати надто далеко в пустелю, щоб викинути мене й десь поруч повинне бути поселення з лікарем. Коли я розглядав пустелю, то не помітив поруч ніяких слідів, їх напевне замело піском. Тому я не знав у який бік мені йти. Я вирішив дочекатися сутінків, щоб було не так жарко й вирушати. А до того часу треба щось придумати для ноги.
З одягу на мені була тільки якась пов’язка на стегнах, яка, можливо, була останками мого минулого одягу. З такого нещасного шматка тканини нічого не можна було зробити. А я потребував якогось фіксатора для ноги, щоб вона хоч якось трималася рівно та не розгиналася в поломаному коліні. Я не побачив іншого виходу, окрім як використати грибні «ліани» в якості імпровізованих бинтів.
Тепер потрібно якось дістатися до цих відростків, що в моєму положенні доволі проблематично. Парадокс полягав у тому, що вони мені потрібні були, щоб стояти, та без них я стояти не міг. Розуміючи, що це буде важко, я почав потихеньку підійматися на одну ногу, спираючись на велетенський гриб, аби не впасти. Поламана нога постійно заважала, так як я не міг її зігнути або підняти й вона постійно боляче стукалася об землю. Кожен раз, коли вона так стукалася, по моєму тілу пробігав дрож й я боявся впасти. Та добре, що ні разу не впав. Але вже рівно стоячи, зрозумів, що «ліани» надто високо для мене й доведеться стрибати, щоб зірвати хоч одну. Забувши на одну мить, що одна нога зламана, я стрибнув. Вже в повітрі прийшла думка, що я не зможу нормально приземлитися й відволікся, коли відросток проскочив між моїх пальців.
Біль від падіння був настільки нестерпний, що я боявся знову не втратити свідомість. Це віддалило визволення з цього пекла ще на кілька годин. Я напружив свою волю й змусив своє тіло підвестися на коліна. Знову піднявся на одну ногу. Знову стрибнув. Відросток виявився міцнішим, ніж я очікував. Довелося в повітрі з силою відривати його від гриба. Цього разу я не забув, який біль очікує мене на землі. Коли падав, перевернувся на спину й підняв ногу якнайвище, аби її не вдарило при падінні. Весь удар прийшовся на спину, а це я міг витерпіти.
Приземлившись, я деякий час пролежав, відпочиваючи. Але раптом спохватився перевірити чи я зірвав той відросток. Побачив його поруч із собою, він не відлетів при падінні. Коли я його взяв у руки, щоб краще роздивитися, він почав змінювати свій колір від синього до світло-фіолетового й всихати, ніби щось витягувало з нього всю вологу. Якщо мій «ліани» був завдовжки два метри й гладенький, то зараз він всох до півтора метри й став жорстким, наче папір. Якраз те, що треба для бинта.
Отже, не втрачаючи часу, я почав знову й знову стрибати за тими «ліанами». В кінці першого десятку я помітив, що вони всихаються й без моїх доторків, але значно повільніше. Це мене мало хвилювало, тому я продовжував свою роботу. Я вирішив що досить, коли вже зовсім видихався. Відростків було близько тридцяти штук, цього повинно вистачити.
Довго лежав відпочиваючи. І все думав як мені краще забинтувати ногу. Якщо почну зверху, то можу перекрити доступ крові та нога відсохне. Я чув, що таке трапляється. Але, якщо бинтувати почну знизу, то він постійно сповзатиме й з часом не зможе тримати ногу для ходьби. Звісивши всі за й проти, я виріши усе-таки бинтувати знизу, а коли бинт сповзе, буду чергувати верхнє й нижнє бинтування тими самими бинтами.
Саме бинтування не зайняло багато часу. Одного відростку вистачало кілька разів огорнути ногу та міцно закріпити. А наступним обмотувалося місце кріплення попереднього, щоб він краще тримався та піднімався вище. Тратячи по кілька хвилин на один обрізок, я потратив зовсім мало часу, бинтуючи ногу. А коли я закінчив, виявилося, що ще багато «ліан» залишилося. Вирішив зробити з них тюрбан, щоб мати хоч якийсь захист, коли йтиму по пекучому сонцю. З тюрбаном вийшло важче, бо він постійно розповзався й не міг зберігати форму моєї голови. Але пізніше, все-таки зміг скріпити його саме так, як було потрібно.
По завершенню всіх приготувань, у мене залишалося достатньо часу до темряви. Тратити його було ні на що, тому я просто сидів, обпершись спиною на ніжку гриба. Бинти просто чудово тримали ногу й я міг ходити, правда кульгаючи й відчуваючи деякий біль. Тому залишалося тільки дочекатися.
Нарешті темрява. Очікував, буде світліше, можливо місяць у пустелі також яскраво світить. Але не було ніякого джерела світла. Простягнувши руку, я ледве міг її роздивитися. Але також помітно похолоднішало. Навіть стало холодно. Не біда, на ходу нагріюся, але дивно яка різниця температур тут вдень і вночі.
В темряві я не зовсім розрізняв де який бік і не міг визначити, де зайшло сонце. Тому я докульгав подалі від гігантського гриба, й почав крутитися на місці. Через непроглядну темряву не було ніякої потреби закривати очі. Коли голова пішла обертом я пішов у той бік, до якого опинився обличчям. Пішов сам не знаючи куди й навіщо. Не маючи їжі та води. Але краще було загинути діючи, ніж від голоду.
Якби хтось стояв під грибом, то не помітив би чоловіка, що віддаляється за горизонт.  Чоловіка, що кульгав та не зупинявся. Ніхто б не побачив його фіолетового тюрбана та копни темного волосся, що спускалося на спину. Навіть слідів на піску також ніхто не помітив би.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

Про перелом і відсутність спраги

© Ігор Скрипник, 29-04-2015

[ Без назви ]

© Віктор, 02-04-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 29-01-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.83005404472351 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …
Книжковий МЕДВІН 2019
Друзі! Вже скоро розпочнеться весняний книжковий Медвін, звертаємо вашу увагу на зміну розкладу, ярмарок …
Поезія, яка пробуджує до роздумів
Поезія завжди була тою силою, яка змушувала рухатись далі, коли не було сил. Змушувала любити, коли …