Звідки в нашому приморському містечку з’явився цей дивак – старий морський вовк Курт Йохансен, не знали навіть старожили, але його не слов’янське ім’я та прізвище наводили на думку про можливо скандинавське походження – ось і все. Знайомі його звали просто Курт, не зважаючи на шанований вік. Курт був високим, худим, і, з першого погляду, незграбним чоловіком, але це було не так. В нього були довгі і міцні руки. Курт лише зовсім недавно перестав змагатися, звичайно на випивку, з молодшими по віку чоловіками – армрестлінгом. І, о диво, вигравав! під суцільне улюлюкання портових шибайголів. Але в нього був ще один незвичайний хист, за що Курта поважали, та що там поважали – боготворили. Він умів виводити щурів, яких у нашому містечку було видимо-невидимо. Ці надзвичайно розумні істоти, завезені на кораблях з різних кінців світу, згуртувавшись по видовим признакам, створили свої щурині мафіозні структури, накштал мафії в людському середовищі, і наносили непоправну шкоду мешканцям містечка. Особливо дошкуляли азійські щури завезені з Індокитаю. З появою Курта ситуація почала змінюватися на користь людей. Курт сам запропонував міській владі свої послуги боротьби та влада, як і взагалі кожна влада, була більш прихильніша до традиційних методів боротьби з гризунами, знехтувавши його хистом. Тоді Курт став виводити щурів з помешкань індивідуально – на той час ще наше суспільство не мало інститутів приватного підприємництва. Свій винахід він називав: «Методом візуалізації».
Якщо би хтось назвав Курта щуриним ворогом то глибоко б помилився, бо, цей дивак хіба що не молився на них і не тому, що вони давали йому заробіток, а за їх кмітливість та абстрактне мислення.
Не любив Курт коли хтось із замовників кликав його до себе з лайкою на щурів. «Гріх так казати» – перебивав він господаря. «Кажіть: треба зробити візуалізацію помешкання». Це загадкове слово дивувало людей, але ж, як звісно, ніхто не ходить у чужий монастир зі своєю молитвою - раз візуалізація, то хай буде візуалізація, аби щури зникли назавжди.
Свою утаємничену процедуру Курт виконував без сторонніх очей, а жінкам було ще й лячно дивитися не лише на це дійство, а й на самого Курта – схожого на гімалайського шамана.
Спиридон Іванович Кукиш, замовивши в себе візуалізацію, вирішив простежити за дійством особисто.
Курт приїхав своєю машиною з причепом надвечір. Вивантажив металеву трофейну діжку з тисненим надписом в німецькій транскрипції – «Фатерлянд» – інших слів вже було не розібрати із-за давності часу і незчисленних процедур по візуалізації, та ще декілька хитромудрих пасток. Всі ці причандалля він встановив у сараї заборонивши Спиридону Івановичу відкривати самому двері до його появи ранком, тай поїхав геть.
Наступного дня, ледь блимнуло сонце, Курт бормочучи собі під ніс якусь молитву незрозумілою мовою відчинив двері сараю. Не переступаючи порогу він ввічливо привітався в темноту: – Здрастуйте синантропні мої красуні! – чим поставив у штопор Спиридона Івановича. Потім заходив до сараю, по черзі доставав пастки з уловом, і випускав щурів у діжку, прикриваючи зверху металевим просіяно-витяжним листом, щоб не задихнулися.
– До мого приїзду діжку не чіпайте, – суворо-пресуворо наказав він господарю, – через три дні я сам зроблю все, що потрібно, і поїхав, залишивши Спиридона Івановича з домочадцями у повній прострації. Дружина господаря, на час візуалізації, не виходила з хати на подвір’я, лячно було навіть глянути у бік сараю.
Нарешті довгоочікуваний день приїзду Курта настав. Той, зазвичай відчинивши двері сараю пробубонів молитву, але вже не вітався зі щурами, а рішучим рухом скинувши решітку глянув у темну вирву. На нього витріщився з дна діжки, червоними оскаженілими очима, велетенський одинокий щур. В замкненому просторі зробившись канібалом, він зжер своїх супротивників перетворившись на справжнього щуриного вбивцю. Курт ногою турнув діжку, щур кулею чкурнув у нору. Через хвилину, десь в глибині стіни сараю почувся щуриний передсмертний вереск.
– Все. Процес пішов. Відтепер щури вашу оселю будуть оббігати десятою дорогою, – промовив Курт отетерілому Спиридону Івановичу задоволено потираючи долоні.
…Броньований автомобіль з російським номером зупинився в центрі Донецька, якраз навпроти пам’ятника вождю. Там вже кучкувалися фотокореспонденти центральних московських видавництв запрошених фейковою місцевою владою для увіковічення нечуваного людського злодійства. Особливо серед представників преси виділявся одягнений в камуфльовану одежу, в касці і бронежилеті з надписом великими буквами «ПРЕССА» фотокореспондент видання «Лайф ньюс» Жан Холодцов – це його з братією таких же проноз, як і сам, завжди запрошували бойовики для фільмування, самими ж створених, жахливих картин вбивства мирних жителів, нібито від рук укропів. Трохи поодаль броунівським рухом закипав натовп людей зібраних для розправи над полоненими.
З автомобіля вийшов військовий, його вмить обступили журналісти.
– Майор Воробйов, - коротко відрекомендувався він.
– Яка мета сьогоднішньої акції? – першим запитав Жан Холодцов, ткнувши майору до рота мікрофон.
– Зараз ми вам продемонструємо, що відбувається з людьми коли їх доволі довгий час мотивувати жорсткою пропагандою при системному голодуванні і жахливій загрозі життю в замкненому середовищі. Цей метод зомбування називається психотранспорентною візуалізацією широких кіл населення на окупованій території. Ми з людей виймаємо душі, – пафосно промовив майор простягнувши перед собою руку імітуючи як він випускає догори душі, - і направляємо їх прямо на сповідь до Господа Бога. Його інтерв’ю, невиправного циніка, здивувало навіть проноз-журналістів. – Відтепер цей екзальтований натовп без роздуму вчепиться в горлянку кожного отримавши від нас наказ.
Невеличка колона полонених українських солдат, брила вулицею підтримуючи поранених в щільному оточенні автоматників з колорадськими стрічками на лацканах камуфляжу. Порівнявшись з натовпом цивільних людей, жителів міста, майор щодуху гаркнув: – Ось ваші вороги! – і вказав пальцем на нещасних. Автоматники розступилися.
Натовп в божевільному екстазі кинувся бити бідолах. Клацали фотоапарати, фотокореспонденти знімали це знущання з насолодою зашкарублих садистів. Навіть Матір Божа плакала в цю мить.
Майор знову подав команду: – Досить! Нам вони потрібні живі!
Автоматники, не без зусилля, відтіснили нелюдів од полонених. Колона пішла далі кров’ю обагривши сірий асфальт.
