І пішло-поЇхало. Першим ділом звільнили з роботи - "за невідповідність займаній посаді", як записано було в рішенні правління колгоспу. Ганна кинулася до суду, під захист закону. Але не встигла ще вернутися з райцентру, як у міліції вже лежала заява Лесюні "про побиття мене, безневинної, ізвергом Гураш Ганною Сидорівною".
Наступного дня Ганну виключили з партії "за антирадянську й антипартійну агітацію", як сформулював причину виключення парторг. До Ганни навідався працівник районного відділу Комітету Державної Безпеки.
- Ви, Ганно Сидорівно, проти Радянської влади, чи я не зрозумів? - запитав.
Клялася, божилася, що не проти, що за Радянську владу, за комунізм.
- А чому ж на партію чхали? - поцікавився.
- Від нервів то все, - просилася. - Більше не чхатиму, - присягалася.
Повірив, простив, побажав тільки:
- Ви, Ганно Сидорівно, язика притримуйте. Дуже він у вас довгий і не в ту сторону росте.
Приїжджав у село й суддя. Допитувався у членів правління:
- Невже Гураш Ганну незаконно звільнили з роботи?
- Законно, - опускали очі члени правління, - раз голова сказав, то законно.
Один тільки Скляренко Шура, інженер по техніці безпеки, проти висловився:
- Хай би робила людина, нащо чіпати. Чоловіка жінка втратила, а тут ще й ми на голову, як сніг серед літа. Безсовісні ми люди, повинен я сказати, безсовісні.
Через тиждень Шура, звільнений зі своєї посади у зв’язку зі скороченням штатів, вичищав гній на фермі.
А судді, щоб не переймався сумнівами, інші дані голова колгоспу пред’явив: буцімто Ганна, списуючи пальне, такі зловживання допускала, що залиши її ще на місяць на посаді бухгалтера - від колгоспу, як від поганої овечки, тільки ратички й лишилися б. Суддя пред'явленими даними зацікавився і виявив у них кримінал. Ганну викликали до слідчого на допит.
- Прокралися, громадянко? - веселився слідчий.
Ганна зажадала доказів.
Слідчий виклав на стіл книги бухгалтерського обліку.
- Ви вели? – запитав.
- Я, - не заперечувала Ганна.
- Тоді заглянемо всередину, - відкрив слідчий першу книгу.
А там - о леле! - чиїмось незграбним почерком таке понамазувано, що не тюрмою, каторгою довічною тхне.
- Це ж не мій почерк! - вжахнулася Ганна.
- Ще ні один злодій не зізнався, що злодій, - сховав слідчий книги.
- Я вимагаю експертизи! - кричала Ганна.
- Я й без експертиз бачу, що ви злодюга, - закінчував слідчий балачку. - Як не хочете сісти, дорогенька, сплатіть у колгоспну касу вартість вкраденого.
- Скільки ж ви на мене вішаєте? - поцікавилася Ганна.
- Не вішаємо, а списуємо, - уточнив слідчий. - Сім тисяч дев’ятсот три карбованці і шістдесят вісім копійок, - назвав цифру.
- Боже! - заплакала Ганна. - За що?
Слідчий не відповів.
Написала листа в ЦК. Але замість відповіді з ЦК до неї знову приїхав представник Комітету Державної Безпеки.
- Скаржимось, пані дисидентко? – перепитав. - Чому? - поцікавився. - Тому, що партію вустами поганими паскудити вміємо, - сам же й відповів на поставлене питання.
І наразі визвірився, аж стіни затремтіли:
- Сплати, паскудо, гроші в касу і закрий хавало, бо я тобі його як закрию, то аж через років п'ятнадцять розвидниться. Зрозуміла, стерва? Зрозуміла, питаю?
Ганна зрозуміла - нікому ти, жінко дорога, нічого не докажеш. Якби хоч на партію в головинім кабінеті не "чхала", то ще б, може... А так…
Люди радили:
- Біжи до голови, просися. Гляди, простить.
Пішла.
Та не дійшла. Здибала в конторськім коридорі Лесюню.
- Що, повзеш за помилуванням? - сміялася та. - Думала, що цариця, а воно, бач, виявляється, що лайно і, як не крути, а підстилка-таки з-під Сквирського.
Не втрималась, звезла Лесюню долонею по пиці і гордо пішла додому.
Криком кричала, як несла всі свої копійки в колгоспну касу.
- Дітки, - плакала, - за що вас карають, за що грабують?
- Я ж не винна, - стогнала, як касир перераховував купюри.
- Чимало грошей нахапала, - сміялася за дверима Лесюня. - А воно ж завжди так: як прийшло, так і пішло.
Виставила Ганна руки свої, мозолями, мов струпами, вкриті, Лесюні перед очі.
- Бачиш? - кричала. - Бачиш мозолі? Ними все нажила! Тепер втрачаю, майбутнє дітей своїх ламаю, але не впаду тобі в ноги! Не впаду! Сльозами своїми дорогу вимощу до пекла, і ти нею туди зійдеш! Зійдеш! - вила, мов вовчиця, мов сам сатана.
А Лесюня сміялася, ніби не їй пекло готувалося:
- Що ти мені ті мозолі тицяєш? Намуляла у Сквирського в матні, то й дивись сама, а не всім людям показуєш, мов сором втратила!
Ганна не пам’ятає, як дійшла додому, як ішла темної ночі зі смолоскипом у руках смалити Лесюні коси, а Шура Скляренко, що стрівся випадково по дорозі, видирав у неї того смолоскипа, студив її гарячу голову в ставку, а потім гладив мокрі коси і говорив, говорив про її дітей, про те, що їм потрібна мати, а гроші - діло наживне, аби руки були та голова варила, що є Бог на світі, він винних карою своєю не мине, тож нічого за нього суд святий вершити.
Чи то холодна ставкова вода, чи то тиха Шурина мова - але прийшла Ганна до пам’яті, повернулася додому і цілу ніч просиділа біля своїх дітей.
- Брехня, - шепотіла, - перейдете рокфеллерами світ. На зло всім Лесюням і їхнім проклятим батькам. Інакше не я була б вашою матір’ю, не я, Ганна Гураш.
А Цегельний, голова колгоспу, зі своєю Лесюнею не вгавали. Влаштували Ганні в селі показове судилище "за жорстоке побиття тихої і сумирної дитини", як заявляв Цегельний на тім суді-судилищі. Вимагав для Ганни "тюрми, ще й з товстими стінами". Але суддя, маленька, залякана жіночка, все-таки зуміла вивернутися від домагань розпашілого, знавіснілого голови, зіслалася на малолітніх Ганниних дітей і замість тюрми прописала Ганні "два роки примпраці з відрахуванням двадцяти процентів заробітної плати на користь держави".
Але в Ганни не було чого відраховувати, бо Цегельний заборонив брати її в колгосп на роботу, а влаштуватись деінде на стороні Ганна, як засуджена і сама при малих дітях, не мала можливості.
Дійшла до відчаю. Діти доношували недоноски, а купити нове не мала змоги: корова доїлася поганенько, город урізали, як непрацюючій, до двадцяти п’яти соток - тут би себе з сім’єю прогодувати, не до поїздок на базар. Завела свиноматку, продала поросят, але зловив голова в полі з мішком гички і вліпив такий штраф, мов Ганна не рядюгу бур’яну, а річні запаси зерна до рук прибрала. Ганна вже й не плакала - розгубила сльози. Ганна вже й не стогнала - розлетівсь її стогін по чужих дорогах. Ганна вже й не кляла - не вистачало в Бога покарань для її проклять. Ганна мовчала, викупувала по вечорах своїх малят, щоб хоч і в недоносках, а охайними ходили, та дбала біля городу, щоб хоч голоду діти її не знали.
Пішла до свекрухи.
- Допоможіть, - благала. - Не мені, онукам.
- Іди геть, - сердилася свекруха. - Завела байстрят зі Сквирським, то й гляди.
- З яким Сквирським, мамо? - паленіла Ганна.
- Люди дарма язиками не плескатимуть, - відповідала свекруха. - І не зви мене матір’ю, блуднице, бо прокляну.
- Це Лесюня видумала про Сквирського, - божилася Ганна. - Зі зла видумала.
- Розказуй, - хитала головою свекруха. - На дітей своїх краще подивись. Та в них Іванового й крихти немає. Викапані Сквирські.
- Іванові діти, Іванові! - криком кричала Ганна. - Клянуся!
- Тобі клястися, що дурному з гори бігти, - закривала свекруха перед Ганною ворота.
Ганна до братів, сестер - а в тих свої сім’ї, свої діти.
Рік перемучилась Ганна, аж тут нова халепа. Залетів якось у двір міліцейський "бобик", висипали з нього якісь люди і повідомили, що якщо Ганна на протязі місяця не трудовлаштується, буде притягнута до відповідальності за дармоїдство.
- Людоньки! - крикнула Ганна. - Та на будь-яку роботу піду, допоможіть влаштуватися тільки!
- А чом не йдете в колгосп? - перепитали.
- Голова не бере, - відповіла.
- Ідіть до голови, просіться, - порекомендували, - ми з ним поговоримо.
Пішла. Через силу переступила поріг кабінету.
- Чого прителіпала? - набурмосився Цегельний.
- Дайте роботу, - мовила тихо.
- Що, припекло? - загриміло довкола. - Скінчилася розумниця? То будеш тепер голову слухати, чи й далі дітей його калічитимеш?
Закипіла душею, хотіла щось колюче у відповідь кинути і йти геть, але згадала дітей своїх, що в обносках світом нудять, і лишилася. Блиснула очима тільки, мов вогнем війнула, опустила голову і лишилася.
- Буду слухатись, - мовила тихо.
- А очима чого, як вовчиця, блимаєш? - обурився голова. - О, я бачу, ти ще з тих штучок, що й з’їдять, як спиною до них повернешся. Ге ж?
- Не з’їм, - відповіла. - Дайте роботу.
- На бухгалтерію, може, око маєш? - перепитав єхидно.
- Я на будь-яку роботу згодна, - зітхнула.
- Диви, не проти і в бухгалтерію, не відмовляється! - скрикнув Цегельний. - Безсовісна ти, Ганно, людина. Що б то покалічити мою дочку, а тепер ще й милості від мене чекати. Де тільки такі беруться?
Сиділа, не бачила світу за сльозами від гіркої образи, що пекла душу. Але мусила мовчати. Заради своїх діточок, крихіток своїх, яких рокфеллерами мріяла у світ випустити, а тепер ось топче себе в грязюку заради того лиш, щоб у нові сорочечки зодягти. Світу, світу, з якого ж ти вогню зродився, що так печеш душу, мов немає поза тобою пекла, тож мусиш варити душі у смолі ще на цьому світі? Боже, Боже, хто сказав, що мовчання - золото? Мовчання - гріх, мовчання - отрута, що знеславлює, знецінює, знищує душу ще за життя так, що коли дійде черга постати їй перед Господом, там уже не буде чому поставати, бо хіба ж можна гнилу, сіру, безлику і слизьку масу називати душею. Душа моя, як же тебе скрутити, в що увібгати, щоб не згнила ти навіки, щоб пересиділа, перемучилася в оцім мовчанні і не замовкла назавжди, не звикла, мов канарейка до клітки, до мовчання, щоб могла відмитися від будь-якого болота, в яке тебе топчуть, - відмитися і заспівати вільним соловейком прямо в очі тим хижим крукам, що гульбища ради кидали тебе зі здобутих тобою висот у болота вимушеного мовчання.
- Але не чекай від мене милості, - продовжував голова. - Не чекай не те що бухгалтерської роботи, дояркою не поставлю, бо й це для тебе завелика честь. У гнояку підеш, у гнояку! - бризкав слиною, махав товстим пальцем перед Ганниним носом. - Навіки! Щоб висмерділася дурість з голови, щоб вивітрилася! Щоб шанувала, доки й житимеш, голову колгоспу і слово його! Та шану щоб цю порушувати десятому заказувала!
І призначив Ганну туди, де, скільки й колгоспу, ніколи не працювала жодна жінка - вичищати гній на фермі. Між тих вічно п’яних чоловіків, у той вічний сморід, де ніяка лазня тобі не зарадить, між ті вічно несправні гноєтранспортери, які "летять" ледь не щодня і ти мусиш, закачавши рукава по лікті, лізти руками в сечу, в гній, шукати ті нещасні несправності, ліквідовувати їх, щоби потім стояти в гумових чоботях по кутках і направляти ногою чи вилами рух транспортера, бо як "злетить зі звьоздочки" і заклинить та порветься, знову треба буде лізти, як казав Цегельний, "у гнояку", або ж брати вила і викидати півриштака гною на прохід, аби через годину, ліквідувавши аварію, вкидати назад.
І тягла Ганна ту смердючу лямку, аж очі їй на лоб вилазили, три повних роки. З-за дітей, з-за тої нещасної копійки, без якої не могли вони йти по цій землі. Не рокфеллерами, не цегельними навіть, що ліплять лесюням по райцентрах хороми, а багато чого позбавленими дітьми простої одинокої селянки.
І боляче було Ганні бачити, що, попри всі її мрії, судилося її дітям повторити її ж власну долю. Ото й різниці тільки, що в середню школу вже не треба ходити в Самохоти, бо є у своєму селі, та замість порепаних шкарбанів мають діти черевики.
- Мамо, - плакала Ганна на материній могилі, - пробачте, що вище від вас себе ставила. Одна, видно, в нас, жінок, доля - виростити дітей, розтанути біля того вирощування до краплі, щоби потім діти загребли тебе в наспіх викопаній могилі й роками чубились, кому ж більше попало горенних матерніх копійок, бо той, по ідеї, й повинен на знак вдячності вивершити над могилою неньки хреста. Отак чубитимуться, чубитимуться й або ж забудуть про того хреста зовсім, або ж зліплять все-таки колись з трухлявих дощок, притягнуть на кладовище, а ставити вже й нікуди - розсунулась могила, заросла диким кущем, не знайти, не відшукати - тож зіпруть, щоб не нести назад, хреста під якимось деревом, аби було собакам біля чого задирати задню лапу, перехрестяться, хто вміє, та й підуть додому з почуттям виконаного перед ненькою обов’язку. Отак, мамо, ми всі, розумнішими та вмілішими за батьків себе бачачи, збуваємо ті хрести, де можемо, аби лише не нести назад, губимо пам’ять разом з могилами, а насправді не розумніші ми, не вміліші й не вищі, а насправді й самі зійдемо з пам’яті в таких же могилах, під такими ж безіменними, для собачої радості попритулюваними хрестами. То чи варто ту копійку збирати, мамо? Може, напоїти дітей своїм соком, та й по всьому, а копійку вони й без мене знайдуть? Я ж без вас... так і не знайшла. Ех, мамо, мамо, я вас не винувачу, але та розпроклята, не зібрана вами копійка звузила вимріяні мною джунглі, савани, тайгу і вершини до розмірів гноєтранспортера, що пливе щоднини в моєму світі, несучи замість романтики сморід, сльози і розчарування. Невже й дітям моїм така ж романтика судилася? Біля дійок, біля "гнояки", у смороді, в сльозах, невільниками в лабетах самодурів Цегляних? О, ні! Ні, мамо, ні! Я б повідривала всі дійки на світі, я б очистила від "гнояки" землю, я б день і ніч ростила квіти, щоб розтанув сморід і висохли сльози, я б узяла в руки гвинтівку і, мов мисливець-людожер, методично, безжалісно відстрілювала б цегляних. Але я не Бог, я не в силах змінити світ, мої діти прийдуть у такий світ, яким він є. А що ж у силах зробити я, щоб легше йшлося діточкам по горе-світу? Чим мені їм допомогти? Слово поради безсиле - воно лиш лелекою поманить, а на крила не візьме; руки материнські короткі - вони б прихилили небо та не дістануть; любов неньчина, як сонце - і сяє, і гріє, а обід на ній не звариш; щастя материнське, як привид - воно в кожнім подиху, а не зловиш. От копійка матерня!... В ній і сила, щоб на крилах злетіти; в ній і довжина, щоб неба дістати; вона і сяє, і гріє, і обід варить; вона біля щастя, як та перша сходинка біля трону. Ой, мамо, мамо, я така ж, як і ви, бідна та безпомічна перед дітьми, і мені так боляче, так боляче, що цією безпомічністю обриваю їхні крила, відсовую небо, залишаю без обіду і без щастя, що я стала б вовчицею, я б загризла того одного-єдиного коня, на якому тримається світ, і навіть на руїнах залишеного без опори світу збудувала б ту першу сходинку до трону, на яку ступили б мої діти і зійшли колись на трон. Збудувала б. Навіть якби знала, що за цей свій труд мені не чекати нічого іншого, крім трухлявого хреста під кущем серед цвинтаря. Бо я, мамо, мати! Жаль тільки, що не дав Бог бути вовчицею.
На початку четвертого року Ганниної визначеної Цегельним служби Шура Скляренко, що вже покаявся і спокутував перед головою колгоспу провину, тож знову працював інженером по техніці безпеки, але втратив жінку і залишився з двома дітьми на руках, запропонував Ганні стати його дружиною.
- Мене, таку просмерділу, хочеш узяти? - тільки й перепитала Ганна.
- Хочу, - відповів Шура. - Я давно вже люблю тебе, Ганю, тільки раніше боявся розбити свою сім’ю. Дарма, думаєш, я захищав тебе тоді перед суддею, що геть і посади позбувся?
Ганна не заперечувала, не брикалася, а мовчки зібрала своє шмаття, взяла дітей, замкнула власну хату і перейшла жити до Шури.
- До гною більше не ходи, - сказав Шура.
- А Цегельний? - перепитала.
- З ним я розберуся, - мовив.
Ввечері прийшов сердитий.
- То що? - запитала Ганна.
- Нічого, - махнув рукою Шура. - Сказав, що тобі гній навіки прописаний, а як не схочеш іти до гною, то не підеш нікуди, а до гною піду я.
- Треба йти, - приречено зітхнула Ганна.
- А я кажу - не підеш, - злим вогнем зблиснули Шурині очі.
І не пустив. Знову зняв його Цегельний з посади, знову кинув до гною.
Але Ганна сиділа дома. Завела з Шурою чималеньке господарство, знову зачастила по базарах, знову почала відкладатись хоч і невелика, але копійка. Хоча Ганну вона не дуже тішила - копійка була щербатою, бо над нею чигали і Шурині діти. Та долі не зміниш - мусила миритись, бо без Шури, хоч і з дітьми він, її діти жили б значно гірше, ніж нині.
Тим часом між днів, що чередою сунули по Ганниному життю, несподівано помер Цегельний. Сидів у кабінеті, схопився за серце, бухнувся головою на стіл, і доки наспіли лікарі, рятувати вже не було кого.
- Інфаркт. Надірвався на роботі, - говорили в селі.
А Ганна виставила у вікно старенький програвач, познаходила де які не були платівки і цілий божий день крутила музику.
- В тебе що, весілля? - питали перехожі.
- Ні, похорон, - відповідала, - ховаю випите зло.
Люди знизували плечима і йшли далі, а Ганна все ставила на програвач рипучі подерті платівки, аж доки десь близько півночі не здійняв руки до неба Шура.
- Виключи, - благав. - Голова вже від твого бемкання, як баняк.
У день похорону голови пішла й Ганна на кладовище. Мовчки вислухала палкі й слізні промови над тілом покійного, стала й собі в чергу до могили, щоб кинути жменю землі. Але не кинула.
- Нарешті здох ти, падлюка, - мовила натомість.
Та, набравши повен рот слини, плюнула в могилу. Ще побачила нажахані тими словами і плюванням очі Лесюні, усміхнулася зверхньо до тих заплаканих очей, аж вони закотились під лоба, та й закрокувала гордо додому.
Життя почало мінятися. Головою колгоспу обрали двоюрідного Шуриного брата, тож Шура знову посів місце інженера по техніці безпеки, а Ганну влаштував диспетчером.
І не стало Лесюні в селі життя.
- Сучко, - інакше до неї Ганна не зверталася.
Зачіпала на дорозі і в конторі, вдень і ввечері, де б не стріла й не побачила наодинці. Кляла-проклинала, пускала про Лесюню всілякі плітки і вигадки, а що вже обзивала - де й слова тільки бралися.
- Уб’ю! - погрожувала, а раз навіть і ножем перед носом поводила.
Лесюня скаржилася на Ганну голові колгоспу і в сільраду, але Ганна знала своє.
- Вигадує на мене, - відповідала. - Готова з’їсти, от і вигадує.
- Нащо вона тобі здалася? - заступався, бувало, за Лесюню Шура.
- Я ще й не таке терпіла, - огризалася Ганна. - Мушу з кимось поділитися.
Лесюня не витерпіла, подалася з села світ за очі.
Тим часом звільнилося місце в сільському відділенні ощадної каси.
- Піду на касу, - мовила Ганна Шурі.
Але Ганні почали відмовляти.
- Має судимість, - пояснювали.
- Шуро, допоможи, - благала Ганна чоловіка. - Чого ж я таке місце втеряти маю? Невже мало відмучилась?
Шура пішов до голови колгоспу, потім з ним ще кудись - і ощадна каса, мов манна небесна, впала Ганні до ніг.
Знайомилася з сумами заощаджень жителів села і плакала:
- Боже, а що ж у мене є? Дві тисячі на п’ятеро дітей? А в людей ось по десять, по двадцять, по... мамо рідна, по сорок тисяч карбованців на книжках!
Ось Надія Чичеватенко, на років десять старша за Ганну жіночка. Сама, як палець, згорблена, замурзана телятниця. Тридцять п’ять тисяч двісті шістдесят вісім карбованців на книжці! І ледь зарплату отримає, ледь свиню якусь чи бичечка зі свого господарства продасть, так і несе грошенята в ощадкасу, так і несе. А нащо? Ні душі рідні на цілім світі, бо з дитбудинку якогось прибилася в село. Сама ходить у вічно замурзанім, рванім халаті, або ж у такій старезній засмальцьованій фуфайці, що вата з усіх щілин стирчить, мов вовна з перевернутого кожуха. Ні з’їсть, ні вип’є зайвого; окрім щоденного буханця хліба та кілограма якоїсь тюльки раз на місяць нічого більше не купляє, взимку ходить по лісосмугах, збирає хмиз (а хату чималеньку колгосп сироті колись виділив, її хмизом хоч добу безперестанку отоплюй - не нагрієш), а не завезе ж вугілля чи брикету, бо:
- Ага, такі гроші стоїть, хіба ж настачишся.
Ганна не витерпіла, запитала раз була:
- Надю, для кого ти ці гроші збираєш?
- На віку знадобляться, - відповіла та.
- А скільки ж це того віку ти собі хочеш вділити? - дивувалася Ганна.
- Скільки Бог дасть, - зітхала Надія.
- А як Бог тобі завтра віку вкоротить, кому ж гроші лишаться? - все допитувалась Ганна.
- Воно тобі потрібне, - сердилась Надія. - Як є копійка за пазухою, то я спокійніше живу.
- То хоч куфайку собі купи! - смикала Ганна вату з Надіїної фуфайки.
- Ось цю доношу, - запихала Надія вату в щілину, - тоді зберу грошей та й куплю.
- А скільки ж їй років? - цікавилась віком одежини Ганна.
- Та небагато, ще майже нова, - не таїла Надія секретів, - ще років вісім, мабуть, і не ношу.
- Щодня? - аж скрикувала Ганна.
- Чому ж щодня? - пояснювала Надія. - Літом, як жарко, то не зодягаю, звісно.
- А на вихід у тебе є щось? - не відставала Ганна.
- А нащо воно мені? - дивувалася Надія. - Я за тридцять літ ні одного вихідного ще не взяла, - заявляла гордо. - Щодня біля телят.
- І не хочеш відпочити?
- Та як захворію, буває, то тоді й відпочину. А так треба йти, бо я одна, хто ж мені заробить копійку?
- Це ж у тебе не копійка - каторга! - кричала Ганна. - Нащо й для кого вік марнуєш, Надіє?!
- Ти, Ганю, вигуляна, ледаченька, ти не зрозумієш, - відповідала Надія. - У тебе чоловік є, діти, щоб старість доглянути. А я сама. Зляжу колись, то й води ніхто не подасть. А за копійку принесуть.
- Та за таку копійку, як у тебе, - пояснювала Ганна, - тобі воду сто років можна носити. Потратила б трохи на себе, а то ходиш, як обірванець.
- Нащо воно мені? - відмахувалась Надія. - Приймай ось у мене гроші, та буду йти, бо на ферму пора.
І, здавши гроші, йшла, згорбившись та шкарбаючи столітніми заскорублими чобітьми по розбитому асфальту до таких же замурзаних, як і сама, телят. А могла б їздити на шикарному автомобілі по курортах. І за що ти, Боже, дав такій недотепі отакенні гроші?
Якось принесла Надія гроші за проданого бичечка, а ощадна книжка в неї вже скінчилася, треба міняти. Ганна шарпнулася до сейфа, а бланків чистих книжок немає в наявності.
- Принесеш, Надю, гроші іншим разом, - мовила, - бо зараз немає куди записати.
- Ой, Ганю, прийми, - почала благати Надія, - бо боюся дома тримати. Зараз такі люди, що нічого не варт їм мене, одиноку, обікрасти.
Ганна подумала, взяла у Надії гроші і списану ощадну книжку, дала тій натомість паперову розписку, в якій цікавості ради і занизила суму вкладу на п’ять тисяч карбованців, ще й щойно принесені гроші за бичечка не вписала.
"Чи ж розбереться Надія?" - думала, сміючись у душі.
Надія подивилася на папірець.
- Ти, Ганю, хоч правильно записала? - перепитала.
- А що, не бачиш?
- А Бог його, Ганю, знає, - мовила Надія. - Тут такі великі цифри, що я їх ні знаю, ні запам’ятовую.
І пішла до виходу. Ганна хотіла крикнути, зупинити Надію, виправити помилку, але раптом передумала і промовчала.
І осінило Ганну. За одну мить вона розбагатіла на стільки, на скільки чесним шляхом не спромоглася б і за п’ять років. То це ж з однієї Надії, з якої, якщо пометикувати, то й ще тисяч п’ятнадцять-двадцять можна здоїти. А скільки ж у Ганни вкладників?! Сотень з чотири. Та по тисячі з кожного... мамо рідна, ось вона, мрія, ось де те джерело, з якого випливають жадані кораблі, що повезуть її дітей у світ рокфеллерів. Добралася, нарешті добралася, Ганно.
Як склеїти тільки ці кораблі, на якій верфі їх збудувати? Хто ж дасть Ганні по тій тисячі? Це Надія тільки багата та дурна, бо ні писати, ні читати, ні рахувати на рівні своїх статків, певно, не вміє, а інші в одну мить розкусять зазіхання на добро своє. Але країна рокфеллерів така зваблива, така вимріяна - до неї хочеться летіти, лізти навіть через пекло, обпалювати крила, обгоряти до головешки, але лізти, лізти, щоб не самому навіть, а діти щоб досягли тієї країни, де мрія ходить у золотій парчі, де сподівання сплять на золотих ліжках, де все задумане бачиться, а не сниться.
Як же, як, сидячи на золотих горах без жодної кишені і торби, без жодної змоги взяти бодай шматочок блискучого металу, все-таки взяти його? І не шматочок навіть, а всю вершину тієї гори. Де знайти сили понести її, де знайти торби та кишені приховати її, де знайти щастя обдурити всіх сторожів цього велетенського скарбу? В якій думі відшукати стежину, йдучи якою, здійсниш задумане?
Дні і ночі Ганнині в роздумах. Нехитра штука, натренувавшись, підробляти підписи, познімати тихенько з вкладів гроші, не відмічаючи цього в ощадних книжках вкладників. Але це до першого бажання першого-ліпшого вкладника зняти з ощадної книжки гроші. Можна приймати від вкладників гроші, відмічаючи лише в ощадних книжках і не показуючи в документах далі. Але це знову ж таки до першої спроби зняти вкладені гроші. Ні, куди не ступи, як не йди, а не минути по дорозі із золотої гори до країни рокфеллерів пекла. А якщо пройти його, пекло? Примудритись п’ять-шість місяців подурити сторожів золотої гори, нахапати за цей час чим побільше золота, надійно його приховати, а потім, коли якийсь сторож все-таки запримітить, що поменшала, значно поменшала гора, спокійно йти в пекло, щоби, виварившись, скільки вже пропишуть, у казанах, випірнути з нього в країну рокфеллерів, відкопати своє золото, поділити між дітьми, аби купалися вони надалі в розкошах і згадували добрим словом матір.
Ганна розсудила так: розстріляти її не повинні, бо мати неповнолітніх дітей; строк якийсь, звісно, дадуть; дітей хтось догляне, не малі вже - не впадуть від цього в гріх ні брати, ні сестри, а якщо впадуть, то є ще в країні дитбудинки, не дадуть дітям згинути. Важко, звісно, буде в тих роках дітям, нелегко і їй, Ганні, але де це є таке пекло, щоб у ньому було легко.
Треба було діяти, матерня копійка манила, вимагала свого створення. Але було страшно. Людські гроші несуть людські прокляття. З ким порадитись Ганні, кому розказати все, хто відверне від біди і наверне до щастя?
Пішла Ганна на могилу до матері. Прибрала там, повиривала бур’ян, сіла в узголів’ї під хрестом, задумалась.
- Мамо, стаю вовчицею, - мовила. - Для всіх вовчицею, для діток своїх ангелом. Гризтиму чужі горлянки, питиму чужу кров, щоби, злетівши над світом, зродити з тієї крові манну небесну і дати її власним дітям. Бо не можу інакше. Ви пустили мене в голий степ в одних порепаних шкарбанах, і я згубила в тім степу свої савани і джунглі, я не змогла добігти у важких для дівочих ніг шкарбанах до вимріяних тайги і гірських вершин. Я в голому степу втратила свій світ, Я його не побачила, бо голим був степ, голим. Я не винувачу вас, мамо, у вас не було чим сіяти степ, ви мали лиш свої руки і вісім розкритих ротів, ви збирали по степу колосся і затикали голодні пельки, ви не могли шукати країну рокфеллерів, бо, відлучись ви на пошуки, позакривались би від голоду роти, і та країна, навіть знайдена, була б просто непотрібною, бо її не було б кому дарувати. Я не винувачу вас, мамо, тому й сиджу біля вашої могили, бережучи пам’ять про вас. Але гірка моя пам’ять. Вона відлунює в порепаних моїх п’ятах, у зболених від безперервної важкої роботи руках. Вона позбавлена матерньої копійки, вона кидає мене до вовчої зграї, до пекла, бо я не хочу бачити своїх дітей на своєму місці. Не хочу! Бо я, мамо, мати! Я не хочу залишати їм гірку пам’ять, я хочу дати їм солодку. А солодка пам’ять зринає не під хрестом над могилою, вона зринає над троном у країні рокфеллерів. Солодка пам’ять довша, гучніша за гірку. Бо приїдаються хрести й могили, оце їх одвічне прибирання, і заростають потроху стежки до кладовищ, і заростають кущами самі кладовища, і падають хрести, і розсипаються могили, і вирубуються з часом зарості на місці колишніх цвинтарів, щоб сіяти на занедбаних землях хліб. А де росте і колоситься хліб - годі знайти гірку пам'ять. Вона висотується пшеничним корінням, зникає, випаровується, бо де хліб - немає місця тліні. Інша ж справа - солодка пам’ять. Зведені на трон діти полишають там своїх онуків, ті - правнуків, і так далі. Вони милуватимуться вимріяними мною саванами і джунглями, тайгою і вершинами, вони всі триматимуться на корені, що виріс з даної мною матерньої копійки. Вони повісять мій портрет у тронному залі, як портрет своєї праматері. Пам’ять про мене, мамо, простягнеться у віки, а пам’ять про вас згине з моїм відходом у потойбічний світ. Я стану вовчицею, я здобуду матерню копійку і зведу нею дітей на трон, і куплю собі за неї вічність. А що клястимуть люди, бо з їхньої крові моя копійка, то клястимуть нині проживаючі, по яких через років сто залишиться лише тлін у землі та трухлі хрести подекуди на цвинтарях. А струхнуть люди - струхнуть і їх прокляття. Вічність дає не тіло, копійка. Вічна копійка. Недарма ж, скільки й люду, то за неї воюють, не жаліючи ні матері, ні батька, ні власного життя. Бо копійка - це дорога над світом, до світу, в півсвіту. Тож плюю, мамо, я на все, як плювала в могилу Цегельного, і віддаю себе в образі матерньої копійки дітям. Надіюся здобути вічність, але навіть якби знала, що вічність не для мене, що моє місце в такій же, як ваша, загубленій на землі могилі під попритулюваними наспіх на радість собакам хрестами, я б однак зубами рвала для дітей своїх матерню копійку, бо я, мамо, мати, я хочу своїм дітям щастя! Не мого, трухлявого, як цей хрест на вашій могилі, а великого, безмежного, всеосяжного, яке тільки є. А яке щастя без матерньої копійки, то вже знаю. Я вас, мамо, не винувачу, але мені боляче, що ви не дали мені щастя. Мені боляче, мамо, що мушу згоріти в боротьбі за копійку для дітей. Я ж також жива, я б також хотіла впитися красою довколишнього світу, але я не маю права випити навіть чарки тієї краси, бо інакше її лише по чарці питимуть і мої діти. А я хочу, щоб вони випили цей світ до дна, скільки його не є. І я, мамо, не вип'ю навіть належного мені ковтка, я зітлію від спраги, аби лишень діти не те що пили, а навіть купалися в тому життєдайному питві досхочу. Я піду в пекло, щоб дати дітям рай. На те я, мамо, мати!
