Господинею ввійшла в Іванів дім, владним поглядом окинула все довкола.
- Не дуже дери кирпу, - опустила Ганну з небес на грішну землю свекруха, - не з такого вже ти знатного роду. Та якби в мене був нормальний син, то тобою, сіромахо, тут і не пахло б.
І ніби ніж у серце словами цими ввігнала.
А "ненормальний син", нализавшись на весіллі, як свиня, ще й провернув того ножа в роз’ятреній рані.
- То ти ще й дівка?! - здивувався в першу шлюбну ніч. - Виходить, ти з тим богомільним лише Богу молилася. А я думав, що й цього...
Ганна звезла п’яного чоловіка по пиці і до ранку лила на подушку сльози.
А вранці їй повідомили, що Петро повісився. І принесли від покійного записку: "Моя Ганнусю! Вітаю тебе з весіллям. Бажаю щастя. Божою волею наречений твій Петрусь."
- Чого ревеш, як корова, дурепо?! - гримала свекруха. - Це як за кожним телепнем так будеш ревіти, то ще, гляди, й чоловіка в сльозах утопиш.
Свекруха дарма побивалася - швидше Ной зі своїм ковчегом потонув би, ніж Ганнин Іван.
Першими потонули Ганнині сподівання.
- Коли поїдемо у весільну подорож? - оговтавшись від Петрової смерті, прискіпалась Ганна до чоловіка.
- Треба запитати в матері, - мовив той.
Запитала.
- А це ще що видумала? - визвірилась свекруха. - Закачуй рукави та дбай по господарству! Бач, курортів захотіла! Ти їх заробила?
Ганна спересердя хотіла продати срібного хреста і добитися-таки за виручені гроші свого, але хрест зі скрині зник.
- Нас обікрали! - прибігла зблідла Ганна до свекрухи. - Зник хрест!
- Який у дідька гаспид вас обкрадав?! - сплюнула свекруха. - За хреста забудь. Вам хата, а старшим двом треба науку скінчити, в житті прилаштуватися. Вам - хата, а їм - гроші.
Останньою втопилася надія на переїзд до міста. Десь через місяців три по весіллі Іван на п’яну голову влетів автобусом в аварію, та так, що ледь хати не позбувся, аби за заподіяну шкоду розрахуватися; а про подальшу роботу водієм не могло бути й мови. Іван перекваліфікувався в їздового, остаточно отаборився в колгоспі, де й підвозив у перервах між одвічними пиятиками корми коровам, яких щодня осатаніло смикала за дійки Ганна.
- Господи, ти ж казав, любитимеш! - дорікала Іванові.
- А я й люблю, - белькотів у відповідь.
- Ти ж казав - на руках носитимеш! - кричала.
- А куди тебе занести? - простягав руки, брів, спотикаючись на рівному місці, до Ганни.
Не витримала, покинула. повернулась назад до матері.
- П’є, мамо, сил немає терпіти, - жалілася.
- Еге, дочко, - відповіла мати, - терпи. Ти в мене не найменша, щоб мені з тобою до смерті няньчитись.
Мусила терпіти. Тим більше, що відчула під серцем дитя.
Народився хлопчак. Назвала Петром.
- Богомільного свого забути не можеш? - дув губи Іван.
- Не можу, - зізналася чесно. - Він мене своєю смертю навіки покарав. Бо будь він живий, хіба ж мучилася б я оце з тобою.
- Перейменуй дитя! - поставив Іван вимогу.
- Нізащо! - вперлася.
Хотів побити - геть і кулаком замахнувся. Але невдале вибрав для побоїща місце - кухню. Не врахував, що на кухні є чавунні пательні, міцність одної з яких і випробував на своїй голові. Більше рук не простягав.
- Хай буде й Петро, - погодився. - У мене двоюрідний брат так зветься. В його честь буде.
Проти імені Петро повстала й свекруха. Ходила по синовій хаті, бурчала, бурчала, сина ганчіркою, що честі й гідності не має, обзивала, аж доки Ганна не виштовхала свекруху-повстанця рогачем з хати, навіки встановивши для неї на порозі шлагбаум.
А через рік у Гурашів знайшлася ще й донечка - Наталка. Ганна, спекавшись осоружної свекрухи і прибравши до рук владу в обійсті, взялася до господарства.
- Бог з ним, життям цим моїм, пропало вже, - вирішила, - але дітям зберу копійку, вони в мене рокфеллерами світ перейдуть.
Копійка збиралася важко. Іван пив і без стусанів до господарства не дуже припадав, та й з колгоспних заробітків Рокфеллер ні один ще не зріс. Але копійка збиралася.
Ганнине життя почало вміщатися у два коротеньких слова - для дітей.
Але все не вмістилося. Приїхав на ферму головний зоотехнік району Сквирський Павло Андрійович, старий ловелас, як запевняли знані з районним начальством доярки, та й сказав:
- Оце, дівчата, хто займе по надоях молока на корову перші три місця в районі, буде премійований туристичною поїздкою до Болгарії та Румунії.
Стрепенулася Ганна. Наздогнала Сквирського на дорозі.
- Павле Андрійовичу, - питала гаряче, - як, як вибороти те перше місце? Поясніть.
Сквирський уважно вивчив Ганнину постать проникливим поглядом вицвілих старих очей, смачно приплямкнув.
- Партійна, Аннушко? - запитав.
- Ні, - відповіла.
- Треба вступити, - порекомендував. - Партійним завжди ширша дорога стелиться.
Ганна того ж дня подала заяву на вступ до партії і незабаром числилась кандидатом у її члени.
- Що далі? - допитувалась при нагоді у Сквирського.
- Далі корів доїти, як належить, - усміхався той.
- Це я знаю, - відмахувалась. - Але на одному цьому далеко не в’їдеш, - заглядала Сквирському в очі.
- Правильно мислиш, Аннушко, - не заперечував той. - А що, дуже в Болгарію хочеш? - цікавився.
- Це не те слово, - відповідала.
Сквирський зачастив у Долине. Ледь на ферму заявиться, вже й біля Ганни. Щось розказує, показує, а рукою нема-нема та й погладить як не по спині, то по сідничці.
- Ох, Аннушко, - усміхається.
А одного разу, коли лишилася Ганна з ним у кімнаті відпочинку наодинці, обійняв, груди заходився м’яшкорити.
- Дійна, дійна, - приплямкував.
- Хі-хі, - манірно відмахувалась Ганна.
Схопив в обійми, заходився валити на зачовганий диван.
- Аннушко, перлино моя, - шепотів.
- Е-е, ні, - випросталась Ганна. - Ще чого не вистачало? Ви ж у батьки мені годитеся.
- Дитинко, - розпускав соплі, - уваж дідуся. Віддячу.
- Перше місце зробите? - запитала прямо.
- Які можуть бути питання… - ліз руками під халат.
- От тоді і уважу, - прогнала безцеремонні руки.
Та й почала на очах у Сквирського демонстративно переодягатися.
А він млів, стікав соком, котячим блиском наповнював очі.
- Аннушко, не муч, - повзав поряд, хапав за оголені ноги, цілував крізь благенькі трусики бажане.
- Що, невже гарна? -- кокетливо перепитувала Ганна.
- Божественна, - стогнав.
А тоді не втримався, схопив за плечі, припав до оголених грудей, що ось-ось мали сховатися в ліфчик, потягнув Ганну, мов тигр здобич, до дивана.
- Я ж сказала - потім, - з силою відштовхнула підстаркуватого "тигра", аж стола, бідолашний, перекинув, і припинила демонстрацію коштовностей, пірнувши в плаття.
Наступного дня Сквирський довго говорив з головою колгоспу, і результат розмови не примусив себе довго чекати - для Ганни сформували групу молодих, самих високоудійних корів, які тільки малися в колгоспі. Але цього виявилося замало. Доярки з інших колгоспів крили Ганну по показниках, не залишали їй надії навіть на десяте місце в районі.
- Що робити, Павле Андрійовичу? - ледь не плакала Ганна.
- Ох, Аннушко, не тривож душі, - метушився той. - У тебе Болгарія пропадає, а в мене піввіку.
І знову помчав до голови.
- Слухай, Ганько, сюди, - здибав наступного дня Ганну головний зоотехнік колгоспу, - будемо робити з тебе лідера. Приписуватимемо тобі молоко інших доярок, але ти щоб ніде анічичирк.
"Анічичирк" у масштабі ферми не пройшло. Запідозривши щось не те, здійняли бучу доярки.
- Суко! - кричала, запінившись, Ганні в самі очі Олена Маслюкова. - На наших мозолях у рай захотіла? Боком, боком тобі піт наш вилізе, згадаєш мої слова!
- Заткни свого смердючого рота! - відгризалася від Олени Ганна. - Чхала я на твої прокльони, дурепа! Свої гроші рахуй, а в чужий гаманець носа не сунь, бо прищипну.
І поставила, як член партії, на засіданні правління питання про зняття з роботи з позбавленням додаткової оплати за рік доярки Олени Маслюк за розкрадання концкормів і молока та за неохайність при виконанні службових обов’язків.
Члени правління мовчали, а голова колгоспу, якому Олена на недавніх зборах залила своїм язиком сала за шкуру, підтримав почин рядового члена партії.
- Пожалійте моїх дітей, - плакала на правлінні Олена, - вони ж безбатченки.
- Ми не винні, що материн язик для дітей батогом обертається, - твердо стояла на своєму Ганна.
- Будеш розумнішою, то, може, й пожаліємо, - мовив наостанку голова.
Налякана розправою над Оленою ферма дещо притихла, хіба що із закутків линули до Ганни нечутні прокльони обдурених, пограбованих колег її.
Але Ганні ті прокльони ні докучали, ні заважали.
На ферму заявився з вітаннями Сквирський.
- Друге місце! - волав, мов навіжений,
І вручив запрошення на районний "вогник" для працівників тваринництва.
Святково зодягнена, нагороджена путівкою до Румунії та Болгарії, втрачаючи розум від щастя, веселилася Ганна на "вогнику". Від неї не відходив Сквирський.
- Аннушко, - шепотів, запросивши до танцю, - за тобою невеличка обіцянка.
- Я знаю, - клала Сквирському голову на плече, - але ж не зараз.
- Чому? - облизував губи. - Доки тут усі п’ють та жеруть, ми тихенько і цього…
- Де?
- В кабінеті, сонечко. В моєму кабінеті.
Пішла зі Сквирським і там, у кабінеті, на голому, як зимовий степ, столі зрадила своєму Іванові в ім’я мрії юнацької.
І поїхала у вимріяну подорож. І ловила душею кожну мить тієї подорожі, кожну рисочку місцевості незнаної, де ступала ногою, мов відчувала, знала - остання подорож, остання, не з нашими статками по закордонах роз’їжджати. Одне тільки дратувало - Сквирський, що хоч і не доїв корів особисто, але на чиїхось недоспаних ночах зумів і для себе благо спекти.
Так от не відходив Сквирський від Ганни, щодень сюсюкав:
- Аннушко, сонечко, пусти коника в борозну.
Сердилась, гнівалась, але тихими закордонними вечорами не противилась, пускала - знала, кому за ці дні щастя дякувати має.
А "коник" розпускав слину, допитувався щоразу:
- Як зорано, Аннушко?
Мовчала, не відповідала, не тим жила ці дні.
- Хе-ге, - бадьорився Сквирський, - старий коник борозни не зіпсує.
Під кінець подорожі, вже як додому вертали, не втрималась, виказала свою думку:
- Таким ралом, як у цього коника, борозни не те що не зіпсуєш, а й не зробиш.
Наприндився "коник", припинив своє сюсюкання.
- Помилився я в тобі, Аннушко, - мовив.
- Чхати я хотіла на твої помилки, дурню старий, - відповіла. - Зробив діло, отримав платню, збирай манатки і чеши своєю дорогою.
- Я ж до тебе, Аннушко, як до рідної дитини, - надув щоки ображено.
- До дитини з матнею не ходять, - відрізала. - Все, діду, забуваймо і матню, й Аннушок, скінчилося.
Помилялася. Ще й тижня після закордонного турне дома не побула, як відчула - не те щось, не туди верне. Нудити почало, жіночого щомісячного ніяк дочекатися не могла.
"Вагітна!" - вжахнулася.
Не йняла віри самій собі - та як же це, невже той старий дідуган ще й на таке здатний?! Та й береглася ж ніби.
Місяць перечекала, сумнівами тривожачись - мамо рідна, вагітна-таки! Помчала до медпункту.
- Ганно Пилипівно, невже? - допитувалась у місцевого фельдшера.
- Схоже, що так. Вітаю, - розтягла та губи в усмішці.
- Яке там вітання? - обурилась Ганна. - Мені медаль матері-героїні не потрібна!
Вирішила твердо - зробить аборт.
Але Ганна Пилипівна, стара кобила, зневаживши всі медичні заповіді, привітала з можливим поповненням сімейства й Івана.
Іван, з’явившись додому, як завжди, напідпитку, щасливо мружився.
- Бач, Ганю, - розкладав біля печі на просушку онучі, - я ж казав, що після курортів непогано тебе обійшов.
- Дитини не буде, - метала Ганна блискавки.
- Буде, - гиготів Іван. - Два сини в обійсті не завадить.
У сім’ї Гурашів розгорялася пожежа. А тут ще й свекруха своїх дровець принесла.
- Бач, Ваню, - хитала головою, - ти її, ледачу, з-під тину в люди витяг, а вона тепер твоїми дітьми те попідтиння встелити хоче. Чи, може, невісточко, - переймалася підозрами, - з курортів яке байстря привезла, що так позбутися його норовиш?
- Мелете, наче зцапіли, - ціпеніла Ганна. - Як топчете мене щодня в грязюку, то хоч трохи майте совість, а не міряєте всіх на свій копил.
- У мене всі діти від мого чоловіка, - витріщалася свекруха.
- А в мене ж від чийого? - дерла горло Ганна.
- Не знаю, - кривилася свекруха, - тобі видніше.
- Тьху! - плювалася Ганна.
"Бог його любив, - вирішила нарешті, - як так домагаєтесь, то й роджу. Глядіть чуже дитя, як клепки в голові не вистачає."
І родила. Дівчинку. Галю.
Сквирський, здибавши якось Ганну в райцентрі, поцікавився:
- Моє дитя привела, Аннушко?
- Вашим сіменем тільки тарганів уже плодити, а не дітей, - відповіла грубо.
Більше ніколи не допитувався.
Та й Ганні стало не до перших місць у районних змаганнях і не до закордонних турне. Три крихітки, як три зіроньки, сяяли в її житті, вимагали турботи про сьогодення своє, будили думи про майбутнє їхнє. Не в порепаних шкарбанах по дорозі до школи в сусіднє село бачилося те майбутнє, а в добротному одязі входило воно у власні хати, замкнувши попередньо в гаражах автомашини.
Але ж майбутнє ще треба було створити. До нього треба було докласти рук. На нього треба було зібрати копійку. Праця, важка праця виростала над горизонтом і накривала все подальше життя, як хмара небо. І як з хмари чекають у посушливу годину дощику, так і Ганна надіялась на щасливу долю своїх крихіток, що щедрим дощем проллється з її хмари-праці, Дитяча доля повинна витворитись з матерньої копійки - так було, так є, так і буде. Мати, збирай копійку. Думай, дбай, шукай, недоспи й недоїж, розірвись чи здохни, але сотвори, викуй, дай дітям копійку. Бо то їхній корінь, з якого рости їхньому саду. Чим міцніший корінь, тим швидше заквітує сад. Чим багатший спадок, тим життєздатніші дитячі мрії. Чим дбайливіша мати, тим заможніші діти. Чим вагоміша матерня копійка, тим більший світ впаде до дитячих ніг. Дитяча географія повинна зродитись у материнських руках і думах, інакше вона вмре, так і не випірнувши за межі шкільного підручника,
- А що, неправда? - схилялася мати Ганна Гураш над дитячими ліжечками.
Діти розмірено сопіли носиками і їхні ніжні сонні душі погоджувалися з матір’ю, бо дитячий світ, він весь у материнських очах, його звідти ні вихлюпнути, ні вигвалтувати, інакше діти не були б дітьми. Малими дітьми.
Померла Ганнина мати.
"Ні, мамо, я не ви, - стояла заплакана Ганна над могилою, - я не буду, посилаючись на нестатки, відривати дітей від світу, щоби прив’язати навіки до осоружних коров’ячих дійок. Я наплюю на небесний грім і вогненні колісниці, на всі війни й недороди, я переступлю через людські трупи і гарячі пекельні казани, але мої діти не псуватимуть ніг у порепаних шкарбанах, їм не корчитиме рук від болячок, здобутих на фермі, мої діти рокфеллерами світ перейдуть. І коли доведеться хоронити їм свою матір, не кидатимуть у її могилу байдужою рукою грудку мерзлої землі, щоби через хвилину, забувши про ту могилу, звестися у смертельній гризоті при поділі перехнябленої хати, або ж вправлятися в недолугих змаганнях, за чий кошт поставити матері в узголів’ї хрест, що ми з братами й сестрами будемо ось робити через день-два. Мої діти, обласкані багатством, такими сльозами скроплять мою домовину, що вона розкисне, такого пам’ятника спорудять над моєю могилою, що єгипетські фараони зі своїми пірамідами здаватимуться чимось нікчемним і не вартим на цій землі уваги. Не дали ви мені, мамо, можливості світ побачити, то я очима дітей своїх його побачу. Бо я, мамо, мати!"
І впряглася Ганна в роботу. Завела велетенське господарство, щотижня торгувала на ринку, ледь не щодня лупцювала Івана.
- Роби, стерво ледаче, - примовляла. - Завів дітей, то думай про них, а не про те, як пельку горілкою залити.
- Ганю, - плямкав губами вічно п’яний Іван, - наші діти будуть ого-го! Я гарантую!
Ганна не йняла віри Івановим гарантіям, вона давала йому в руки вила і пхала до купи гною за повіткою.
- Роби, стерво ледаче, - повторяла.
І часто згадувала своє велике юнацьке кохання - милого Петруся. Навіщо проміняла його на Івана, за що? Плуга Петрового злякалася, роботи обіцяної? А зараз що, меншого плуга вона пре? Чи тоншу скибу тим плугом ложить? Боже, наскільки ж легше було б з Петром збирати цю горенну матерню копійку. Наскільки легше. Боже, де ж перст твій, чом за хмарами, чом не вкаже людині на долю її, чом не промовлять уста твої, Господи - ось доля твоя, людино, не цурайся її, бережи, як зіницю ока, бо, на щось блискучіше її міняючи, знайдеш замість покинутого в метушні діаманта лишень шмат розбитого скла, що блищить, мов навіжене, під променями сонця, але яка з того блиску і з того кособокого шматка користь.
Така, либонь, як з її Івана. Примусиш - зробить, а не примусиш, не прослідкуєш - пропиячить, проспить день, мов не його це господарство, не його тут інтерес, не для його дітей це все робиться.
Ох, діти, діти, якого ж ви золотого батька через дурість материну втратили. Дай же, Боже, щоб то остання дурість і була. Не дай помилитись, Господи. Заради дітей - не дай.
Дітей Ганна також до посильної праці привчала.
- Не лінуйтеся, діточки, - сокотіла, - для себе завжди старайтеся.
- Вчіться, діточки, - до наук дітей заохочувала, - в житті знадобиться.
Діти матір тішили і в праці, і в науках, матерня копійка теж росла і множилась.
Тим часом дочка голови колгоспу, ота кирпата дебела Лесюня вийшла врешті-решт заміж і повіялась десь у світи. В конторі з’явилася вакансія.
Ганна й розсудила, що досить уже їй гробити здоров’я на колгоспній фермі, вистачить і домашнього господарства, а що вкрасти треба, то й Іван вкраде - то однак вічний їздовий без надії на підвищення. Розсудила Ганна, що пора їй працювати за здобутим фахом бухгалтера - як-не-як, і на руки легше, і дітям шана більша, бо інтелігентна мати.
Пішла до голови.
- О, ні, - запротестував той, - а доярку де я візьму?
Ганна не сперечалася. Ганна взяла чималого хабара, поїхала до лікарні і повернулася назад з довідкою, що в неї виявлено зачатки поліартриту, в зв’язку з чим правлінню колгоспу рекомендується перевести її на легшу роботу.
- Платоне Івановичу, - поклала Ганна голові довідку на стіл, - невже ви думаєте, що я, член партії, без причини кидала б таку важливу ділянку виробництва, як тваринництво?
Голова покректав і розвів руками:
- Ну що ж, ставай до бухгалтерії, як подужаєш.
Ганна напрочуд швидко освоїла дещо призабуті вже ази бухгалтерської науки, та так, що головний бухгалтер, будучи напідпитку, раз навіть бовкнув був:
- Молодець, Ганю! Добре плетеш, куди тій тупій Лесюні братися.
І освідчився в коханні.
На що Ганна наступного дня, як бухгалтер протверезився, сказала йому, що вона порядна жінка, ніколи ні з ким не тягалася й не буде, а про всі залицяння до неї розказує своєму чоловікові, щоб той ніколи не потерпав даремно від непотрібних ревнощів.
Бухгалтер переполошився:
- І про мене розказала?
- Ще не встигла, - мовила байдуже Ганна, - бо Іван учора дуже п’яний був. Сьогодні розкажу.
Бухгалтер відвів Ганну вбік, зашепотів:
- Забудь дурне, Ганю. Забудь і нікому нічого не кажи. Ти мені посприяй, не розголошуй п’яного белькотання мого, я тобі колись посприяю, та й будемо жити, як вареники в маслі, живі ж люди...
І дуже заглядав ув очі.
Ганна постояла, постояла.
- Ну, добре, - мовила, - не скажу. Але більше не залицяйтеся. Не личить це порядній жінці.
І залишила бухгалтеру лише його ласі погляди, які він довго ще потайки пас на Ганниних грудях та литках, мов той незграбний пастух отару овець у чужому житі.
Життя, здавалося, налагодилось і крокувало світом, як той вимуштруваний до неможливого солдат. Але на кожнім шляху є ямка. Невеличка, непомітна ямка, яку звичайний чоловік переступить, навіть не спіткнувшись. Звичайний чоловік переступить, а вимуштруваний солдат, у якого кожен крок вивірений до сантиметра, міліметра, зіб’ється з такту, зачепиться ногою за ногу і бебевхне серед плацу, мов лантух проса з дірявого воза.
Загинув Іван, по-дурному загинув. Їхав п’яний, як ніч, селом, здибав такого ж п’яного, як і сам, Сашка Дудківського, що возився біля тракторного причепа, намагаючись з’єднати його з керованим ним трактором, напросився допомогти, поліз між трактор і причіп - заходився там вошколупитися, доки Дудківський у п’яному чаду й не сплющив Іванову голову в залізних обіймах трактора й причепа, які незрозумілим чином буцнулися чомусь один об одного.
Непереливки стало Ганні. Важко. Яким п’яницею Іван не був, як Ганна до нього не гавкала, але ж і вкраде щось та додому привезе, і роботу чоловічу як-не-як, а зробить. А тепер усе лягло на одні руки – Ганнині.
Свекруха мало того, що докоряла Ганні, буцімто споїла чоловіка, аби пошвидше зі світу звести, то ще й глузувати почала:
- А побачимо осьо, що воно в тебе за поліартрит, ледащо ти негодне, дізнаємось осьо, за чий ти труд ті довідки липові купляла і до чого ти тепер без золотих рук мого дорогого синочка, якого так кляла, щоб ти ті прокльони сама й поїла, дохазяйнуєшся?
Ганна свекрусі не терпіла:
- Щоб той твій синочок ще у твоєму череві був загнився, ніж мався вік мені плюндрувати. Та якби не він, я б у царівнах зараз ходила і гріх за людську душу на собі не носила.
Свекруха сплескувала руками:
- Оце жінка, люди добрі, дивіться, оце дружина. Хіба ж при такій жінці не полізеш під причіп?!
Надіятись Ганні і її дітям у цьому світі залишалось лиш самим на себе.
А тут ще й Лесюня не змирилася зі своїм чоловіком, розлучилася і притарабанилась назад у село під тепле крило свого батечка.
Голова викликав Ганну в кабінет.
- Я розумію, що в тебе горе, - почав здалеку, - але у нас на фермі сутужно з доярками, а ти в конторі, як не суди, а чуже місце зайняла, я б навіть сказав, тимчасово зайняла, тож прийшов час повернутись тобі на ферму.
- Платоне Івановичу, - заломила Ганна руки, - як у вас повертається язик таке говорити? В мене ж троє дітей малих, по чоловіку ще й сорока днів немає, куди мені на ферму?!
- Я ж сказав, що співчуваю за чоловіка, - вів своєї голова, - а діти у всіх доярок є. Завтра вранці виходь на Ніненчину групу.
- Не піду, - затялася Ганна. - Ви не маєте права такого робити.
- Підеш, - з притиском мовив голова.
- А хоч ріжте - ні, - стояла на своєму Ганна.
- Підеш, як член партії, - наголосив голова.
- Чхала я на вашу партію, як у мене діти, - випалила Ганна.
- Я тебе чхну, зачекай, - пригрозив голова.
Наступного дня, прийшовши на роботу, Ганна побачила за своїм столом Лесюню.
- Якого це ти чорта тут вгніздилася? - визвірилася.
- Ти не кричи, - промурчала Лесюня, - а біжи подоїш групу, бо буде тобі доїння.
- Людоньки, а що це воно за начальник тут об’явився?! - почала Ганна.
- Ти, вдовушка зачухана, підстилка з-під Сквирського, ти не кричи, а слухай, що тобі кажуть, - мов плюнула в лице Лесюня.
- Що ти сказала? - аж задихнулася Ганна. - Яка це така я підстилка?
- Це люди не знають, яка, а я з батьком добре знаю, Сквирський, він за чаркою довго таємниць не зберігає, - не словами, камінцями кидала в Ганну Лесюня.
І Ганна не витримала. Схопила рахівницю, розбила на друзки на голові в Лесюні, аж та знепритомніла, витягла непритомну, із закривавленою пикою, дочку голови колгоспу на подвір’я, вилила на неї відро води і спокійно пішла на своє робоче місце.
Головний бухгалтер, побілілий, позеленілий, також вимагав від Ганни йти на ферму, але Ганна в присутності всіх сказала йому, аби не мстив за те, що колись був просив, а вона його не обслужила, і бухгалтер десь дівся.
Натомість у контору влетів голова колгоспу, накинувся на Ганну з кулаками, виштовхав з контори і пояснив з матюками пополам, що не хоче бачити її ні на фермі, ні в конторі, ніде, і взагалі, Ганні після того, що вона скоїла нині, краще вибиратися чим пошвидше з села, бо життя їй тут не буде - він це обіцяє твердо.
