Спихальському уже давненько не доводилось виконував такої монотонної роботи: розкручує вузли велосипедів, зчищає старе мастило, що у більшості випадків висохло й затверділо, й тепер уже виконує протилежну функцію - гальмує, а не допомагає рухомості трибів. За кілька кроків порядкує Анета - сортує одежу. Відмовляється від будь-якої джентльменської допомоги - сама стягує з піраміди важезні коробки, розриває скотч, витягає річ за річчю, роздивляється навсібіч оцінює й опісля вправними фаховими рухами укладає їх, причому, - усе це робить у повітрі. Навіть Міськова мати, що всеньке життя пропрацювала на швейному підприємстві, не потрафила б у повітрі укласти сорочку... Талановита людина - свій талант привносить у кожну царину, в яку закине її доля. Колись ці вправні руки замішували на мольберті фарбу і клали її на полотно, швидко й упевнено, то тоненьким пензлем, а то й лопаточкою мастихіну, закидала фарбу у потрібне місце, творячи на полотні нову фактуру, а фактично, творячи новий світ, заселяючи його істотами й барвами, що до того жили лише в її уяві. Вона була поза усяким сумнівом Майстром. Згадав "Майстра корабля" Юрка Яновського: "Творчість,- поняття егоїстичне й навіть егоцентричне у своїй глибокій суті". Це слово глибоко поважане у кожній культурі, кожним народом, та лише на Сході підходять до нього з особливим пієтетом. Там праця Майстра не лише в особливому пошанівку, там на нього дивляться, як на співтворця Бога. Насправді, так воно і є. Ще декілька років тому стан свідомості приватного детектива не міг би допустити подібної думки. Та зараз бачив, що кожен творець є водночас і прекрасним ремісником, у нього точні, відточені рухи. Спостерігати, як працює майстер, - справжня естетична насолода. Тут укрита іще одна загадка - як можна було прекрасне, одухотворене життя у мистецтві, поміняти на копирсання у лахах? Та навіть, як і замішана вона у махінаціях, чи великих аферах, то ж це тільки животіння нічної сови, яка вправно літає у темряві й удатно полює... Тому та, яка за усіма параметрами найбільше пасувала на злодійку, за іншими не вписувалась.
Відчуваючи свою неспроможність, своє безсилля Спихальський, заспокоював себе розумуванням, що його, власне, не уповноважили вести повномасштабне слідство. Не мусить розкривати механізм злочину. Лише на одне запитання мав би віднайти відповідь: "чи був злочин?" і "хто" є тим злочинцем?
За тижні проведені у Фонді добряче скучив за "живим ділом", коли водиш злочинця, мов рибак велику і звинну рибину, відчуваєш кожен її рух не лише рукою, а й серцем, це і є справжнє життя, яке нізащо б не проміняв навіть на найвигіднішу адвокатську практику! Якщо й наступного тижня, зловмисники нічим не проявлять себе, твердо вирішив Спихалький, з легким серцем звітуватиму доктору Георгу, що працівники Фонду богодухуневинні ягнята. Знову ж, зі слів доктора, у Фонді проводились великі, багатотисячні трансакції. Це незаперечний факт, бо про нього мовив сам доктор Кнор, та хто і з ким їх проводив? Він і цього не вияснив. При такому стані справ, чесному детективові аванс належало б повернути... Місько так заглибився в роздуми, що знімаючи розбитий підшипник таки моцно загнав собі в палець добрячий шмат заліза. Кров, що поточилась із рани, повернула його до реальності. Не інакше, як Господь скарав мене за грішні думки! - мигнула гадка, як у далекому дитинстві, коли мав святу віру, що за кепський вчинок, навіть злу думку, Бог невідворотно карає...
Погрішив, але тільки в думках - заспокоїв себе. Єпископ Бляза лише тому скерував до нього доктора Кнора, що знав, - Спихальський - педант. Наміреного діла на півдорозі не залишить. То ж нехай Бог відпочиває - кара відміняється! А що справа рухається поволі, то усі кліщі рухаються поволі, за все своє життя вони долають лише пару метрів віддалі... Тим паче, зараз доступ до тіла, як ніколи близький тільки ж хто буде господарем цього тіла?
- Місько! Що сталося? Ти весь у крові! - вчув панічний окрик Анети. Не зважаючи на заперечення, таки затягла його в лікарський кабінет, де уважно асистувала докторові, поки той обробляв і заклеював рану.
- При виробничій травмі належиться компенсата! - мовила категорично й потягла Міська з доктором у свій кабінет, де витягла з якогось закапелка добрий французький коньяк і надзвичайно гарним ножиком з кістяною, вочевидь слонової кості, ручкою звинно, в секунду тоненькими плястерками порізала цитрину. Те, як ніж входив у тверду шкірку цитрини, свідчило, що він надзвичайно гострий. Спихальський не стримався і взявся розгдядати ніж - справжній витвір мистецтва.
- Будь обережний! - застерегла Анета. Це ніж для суші із Сакаї. Він надзвичайно гострий, бо з високо вуглецевої сталі. Іще й заточений з одного боку. Ним легше травмуватися, ніж твоїм підшипником, - вколола. Жінка ця ніколи не пропускала можливості проявити своє почуття зверхності, кого чи чого б це не стосувалось... Коли випили по пару лямпок коняку, й знову повернулись в печеру Синбада, посунули відвідувачі.
- Дорога панунця Аннета є тутка? Поріг пивниці переступила повна манірності старша пані.
- Прошу, прошу, пані Скоморовичева, я тут.
- Рада, рада вітати!
- Вибачте, але прошу швиденько, дуже я зайнята...
- Дорогенька Анеточко, маю велику потребу в якійсь теплішій кацавейці.
- То ходіть, пооглядаємо, та кацавейка мала б бути хутряна?
- Та воно б, звичайно, краще, бо, що ще старі кості зогріє так, як футро?
- Приміряйте, то має бути на вас добре, пані Скоморович.
Допомогла старушенції влізти у цигейкову шкірянку.
- На пані, то слічно лежить, мов улите, як у Штойберга на замовлення пошите.
- Вірю, вірю, пані Ането. Та й почуваюся у ньому знаменито. Але ж догодили ви мені, слічна пані Ането! Хай вам Господь пошле ще багато років здоров'я.
- Носіть на здоров'я, пані.
- Господь вам заплатить за вашу ласку й доброту дорогенька ви наша... Най не полишає вас і усю вашу родиноньку своєю опікою Всевишній!
- Пані Ането, тут до вас просяться хлопці з УНСО. – знов гукає з дверей бухгалтер.
- Знаю, знаю, пропусти їх! - кидає не залишаючи праці.
- Слава Україні! - привіталися двійко парубків зодягнутих у чорне.
- Героям слава! Хлопці, я вам тут приготувала теплі речі, та дещо з медикаментів.
- А як із спальниками, ми ж просили, - запитав молодший з категоричними, вимогливими нутами у голосі.
- Не можу, хлопаки, дати вам спальників. Самі їх потребуємо, бо влаштовуємо для дітей літні табори.
- Йой, пані Ането, померзнуть хлопці. Ми ж знову хочемо виставити намети під Верховною Радою, вставився благальним тоном старший.
- Ми вам збільшимо суму пожертви, - докинув молодший.
Це вирішило справу з точністю до навпаки. Тон Анети став неприступно холодний:
- Ваша пожертва на Фонд є справою добровільною й необов'язковою. Не намагайтесь мене купити! Скільки ж, речей ви від нас отримали узагалі без усілякої пожертви.
Старший смикнув "говоруна" за рукав, а сам лагідним, примирливим тоном продовжив:
- Вибачне, пані Чипельська, Андрійко ще зовсім молодий та й в організації недавно. Вибачте великодушно.
Аннета відбувалась мовчанкою, безперестанку сортуючи лахи. Хлопці стояли ні в тих - ні в сих - переминаючись із ноги на ногу, не відаючи, як їм повестись далі. Анета вміла тримати паузу, уміла поставити "на місце", навіть й таких грізних опришків, якими ще хвилину тому без сумніву себе уявляли. Відізвалась ґвалтовно:
- Ви з авто?
- Так, звичайно, мікроавтобусом.
- Забирайте ось цих десять коробок, що під стіною і бувайте мені здорові, - мовила й оком, не повівши у їхній бік.
Коли коробки мовчки були винесені, старший повернувся й стояв перед Анетою, зберігаючи мовчанку.
- Ти, Арсене іще чогось потребуєш?
- Ні, я подякувати вам, і ще раз вибачитись за товариша.
- Бувай здоровий, брате, ви з бухгалтерією полагодили?
- О, так, безумовно.
- Тоді, бувай!
- Не піду, аж поки не скажете, що вибачили, й не тримаєте на нас зла.
- Що за дитячі капризи, Арсене, - мовила, але голос уже не був крижаним:
- Не тримаю, йди уже...
- Тоді дякуємо й цілуємо ручки, дорога пані Ането!
***
"Гуманітарку" привезли перед обідом, двома фурами з причепою. В бюро заходили усе нові й нові гості. Демонстрували сердечність, цілуючись, із працівниками Фонду. Відчувалось, що усі були добре й давно знайомі. Спихальський нарахував дванадцяти осіб супроводу. Дивувався: де тільки й помістились, у двох фурах? Але виявилось, що приїхали ще й бусиком “Фольксвагеном”, якого він й не запримітив. Охорона Фонду із квадратових хлопаків з УНСО розсипалась по подвір'ї, в основному "відшивали" цікавих. Німці, не роздягаючись нашвидкуруч жували канапки, запиваючи гарячою кавою, - поспішали, аби розвантажити до смерку.
До роботи узялись усі. Спонсори працювали з усіма нарівні, та ні, напевне й більше за інших. Магда, більше аніж доброї вгодованості пані, керувала розвантаженням, вказуючи куди й яку коробку нести. Якийсь вантаж, якого було зовсім небагато, розпорядилась заносили наверх, у детектива знову запалились очиці. Намагався бути поближче Магди, аби першим допасти до тих коробок, але представники митниці, що прибули сюди водночас із транспортом, настояли, аби усе зносити у пивницю, бо до розмитнення всього того краму вони сьогодні не приступатимуть, ото ж, транспорт треба вмістити й опломбувати в одному місці. Спихальський лишень підсміхнувся, принаймні одні хитрощі працівників Фонду він знав. Впродовж довгих років сюди поступав товар, а митники й не здогадувались, що перший доступ до нього матимуть таки працівники Фонду, бо у пивницю вів іще люк із храму, який був добре замаскований із середини, а з боку храму закладений книжками у комірчині, до якої доступ мали лишень працівники Фонду. Через те усі найретельніші перевірки нічого не могли виявити. Скільки б не опломбовували склад, могли днювати й ночувати у Фонді чи навіть при самих дверях, усе було надаремно, - уся контрабанда виносилась до того, коли вони розпочинали свою перевірку.
З розвантаженням впорались задовго до вечора, наново ущерть наповнивши усі закапелки сховища. Анета й Остап припрошували,, як добровільних помічників так і гостей на чай і канапки у приміщення. Ніхто не відмовлявся, усі були натомлені й зголоднілі.
Спільна праця в мент об'єднала людей у дружній колектив - усі галасливо розмовляли й заводили по ближчі знайомства. Окрім чаю й кави появились пляшки вина, й Лука Різун перебравши ініціативу у свої руки узявся їх відкорковувати. По кількох склянка Лука, та й деякі гості, яким він щедро підливав, захмеліли й розмова поточилась уже не тільки дружня, а й весела, бо як воно й водиться після доброго келиха, почали говорити одні одним компліменти, а що більше рудий Герхард почав визнавати, як то щиро він полюбив Україну.
- Ви не любите Україну. Можливо й любите, але лише як абстрактний символ, бо вона вам із чимось там асоціюється, - заперечував Лука, пописуючись своїм мудрагельством.
- Ні, я її щиро люблю, як свою Баварію, - не вгавав Герхард.
- Не можна любити те, чого не знаєш.
- Дай собі спокій Лука, облиш, тобі не можна й ковтка ликнути, бо ти одразу ж стаєш неможливим насильником, - сказала Анета лагідно й умиротворено, погладивши Різуна по руці.
- Ти, Ането теж не знаєш України. Можливо, знаєш увесь світ, але не Україну. Ти й мови української не любиш. Більше того, вона дратує тебе, зате ти любиш свою галицьку говірку, свій діалект. Любиш свій приватний уклад життя. Звук дзвонів свого храму, любиш своє вистояне, золотисте вино з гечі-печі, запах яблук, яким просякнута пивниця. Твоя любов не глобальна, не всеохоплююча, а містечкова.
- Наш Лука, відколи захистив дисертацію, цілком відмінився й не опустить нагоди усе узагальнити і глобалізувати, - мовив розсміявшись Мартинишин, ставлячи того на місце. Хоча німці ні на йоту не почували себе ображеними, вони, видати, трохи більш твердошкірі ніж ми.
- Звісно, ми любимо свою Галичину й слава Богу! - перейняв ініціативу Мартинишин. Така любов й такий патріотизм ніколи не є агресивним. Він хоче, аби лишень його не рухали, аби залишили у спокої. У будь-якої людини, що має бодай трохи олії у голові, така любов, і такий патріотизм викличе добрі почуття до іноземців. Чи ж можу я любити свій дім й не зрозуміти, що інші люди, із таким само правом люблять свій? Що я люблю вареники й узвар, так само, як англієць яєчню з беконом і каву, Що німці за делікатес приймають сосиску, а росіянин безперестанку п'є чай і полюбляє щі. Дай йому Боже здоров'я, нехай хлепче свій чай, я анітрішки не намагаюсь нав'язати йому свої смаки. І нічого дивного у тому, що ми любимо рідні місцини. Рідні місцини тим і прекрасні, що інших таких ніде нема.
- О, так, так, гер Мартинишин має рацію, - мовив Герхард. Бо пане Різун, як казав Ружмен, любов до Батьківщини стає бісом, коли надумає стати Богом.
Різун над усе хотів відстояти свою позицію, але видати Анета таки міцно наступила йому на ногу, бо нещасливця аж перекривило. Усе ж упорався з собою, змовчав. На відміну від гостей, був уже п’яний, мов чіп. І вже зовсім тихенько шепотів мені на вухо: "Що там не кажи, не уміють ті європейці пити як ми, не мають видко кліматичних і історичних причин, аби так банячити. Їм якось і так, на тверезо, добре і тепло. Ми ж трохи радикали: Раз – і все, всі п’яні, всім погано, і голова, як повний ноцник відстояних помиїв і вільне падіння і колосальні плани, й усе так легко, так швидко..." Місько намагався вивести "теоретика" на свіже повітря, та він міцно вчепився у сидіння крісла й не давався.
Найстарший член нашого клубу - Славко Челінджер завів розмову з панею Магдою, яка віддала у Фонд свій таки, що був у неї без ужитку, велосипед. Славко прихвалював машину, й казав, що у Фонді він стоятиме на найвиднішому місці.
- А чому б мав стояти? Він настоявся у мене вдома, а тут нехай їздить. От ви собі беріть і в дорогу! – запропонувала пані Магда.
- А може б ми на ваших роверах до вас і приїхали? – не вгавав, уже трохи розійшовшись Челінджер.
- Ласкаво просимо. А - це чудова ідея, підтримав рудий Герхард. Візьміть мою візитку. Наведемо контакти електронною поштою. Приїздіть, будемо раді! Маючи добрий приклад, можливо й самі на ровери сядемо, та покажемо вам Фатерлянд, як ви нам показуєте свою Україну.
- Тут таки Аннета торкнула Славка за рукав: "З німецькою стороною про справи домовляється виключно Фонд, шановний пане. Ви не маєте повноважень робити нашим гостям такі пропозиції. Це не гарно й не тактовно з вашого боку. Обурений Славко згодом визнавав: "Напоумив мене Господь, дав сили, а, то б зірвався, як Челінджер!". На такій нуті й закінчилась зустріч зі спонсорами з якими Спихальський, "не маючи повноважень Фонду", те ж волів не заглиблюватись в жодні розмови. На позір безневинна розмова тут повністю контролювалась. "Облиш надії всяк сюди входящий", - попередив Спихальського його приятель з податкової, в якого хотів щось більше довідатись про Фонд, тоді не дуже йому повірив, а дарма...
***
Третього дня у пивницю завітав злий ангел Фонду і його гроза - новий парох, отець Дем'ян, про якого Спихальський лиш чув. Він почувався на парохії, що феодал на своєму обійсті, оскільки ж Будівля Фонду була на території парохії, він і тут намагався демонструвати свою владу. Був вихованцем Московської патріархії, й лише у дев’яностих поміняв конфесію, але старі замашки залишились: поводив себе з усіма зверхньо, безпардонно, по – хамськи. Частенько й багато випивав, за кермо усідався п'яний, що той швець, а коли його ж товариші від тієї затії відмовляли, викричав у п'яному зазнайстві:
- Та кого мені тут боятись? У мене уся околиця ось тут! - поляскував себе по кишені. З давніх совітських часів знався із силовими структурами, вищими міліційними чинами, прокуратурою, їздив із ними на полювання, у сауну, а віднедавна почав учащати й до клубу Грандів. Словом, був серед тієї братії ШП (швоїм парнєм). Отримавши призначення на парохію, на місце померлого пароха, отця Зиновія, який був священиком із підпілля, справжнім пастирем й добрим порадником для спільноти, одразу ж запровадив тарифи на триби: похорони, весілля, хрестини, чим перетворив храм на таке звичне для московської патріархії требно-відправне відомство. Звільнив катехитку, розігнав парафіяльну Раду на чолі з її головою - паном Онуфрієм, що був Головою ради засновників Фонду, на якому лежала уся робота з побудови храму. На довершення розігнав, бригаду робітників, що добирались Онуфрієм. Був тихий, спокійний і лагідний, тому слухали його залюбки, високо цінували його похвалу, а вистачило панові Онуфрію скривитись, запопадливо кидались виправляти брак у роботі. Делікатний надзвичайно вразливий інтелігент, що користувався справжньою повагою у всіх, кого знав, з ким стикався, не витримав такого приниження, зліг з інфарктом. Його шкодували усі, хто знав, хто з ним безпосередньо контактував. Воістину, володів тим Божим даром - мудрости. Й при тому усьому за свою роботу не вимагав й ламаного шеляга. Цілком очевидно, що новому пароху така людина була не потрібною, й він її прогнав з властивим йому хамством, на додачу привселюдно звинувативши у злодійстві й ошустві, (звичайно ж - безпідставно). Словом, фактів було аж надто багато, аби стати ворогом Фонду. Але він собі, би найменше, із того нічого не робив, ходив jak gdyby nigdy nic, знав, що якби там не було, він тут парох, а значить, перша особа, а зважаючи на сан, ще й абсолютно недоторкана. Був певен й цього, що велика міська парафія ніколи не об'єднається проти нього, бо ж люди тут практично не знайомі, а він й не робив із свого боку нічого такого, аби це знайомство коли не будь й відбулось - жодних недільних шкіл, жодних реколекцій, жодних юридичних чи лікарських порадень, що мало – помалу запроваджувались у інших храмах. Він узагалі залюбки б виголосив гасло: "більше двох не збиратись!" Але той девіз практично запроваджував у життя, хоча б уже тим, що у храмі перед літургією не забував вказати чоловікам, що мають стояти праворуч, жінки ж ліворуч, звичай давно відкинений Уселенською Церквою.
З двох попередніх парохій, де служив, самі люди його із тріском виганяли, але, то були сільські парохії, де відбувались відновлені тепер сільські сходини, але й без сходин, новини розповсюджуються природним телеграфом - з уст в уста. У місті, як гадав, таке є неможливе, бо ж парохія є спільнотою, тільки номінально. У своєму морі отець взагалі почувався непотоплюваним авіаносцем, про що свідчив бодай той факт, що він після чергового вигнання, отримував щоразу, то "кращу", багатшу парохію, аж врешті опинився тут, у Львові, під боком єпархії, де мав чимало приятелів, й відношення до його особи, було протилежним, аніж у колі рідної пастви, про що свідчило хоча б те, що був обдарований митрою, отже, особливий, вирізнений. Славу людини, що має свою волохату лапу "на саміській горі", якій усе дозволено, залюбки, й як лишень міг, підтримував, а зачастий сам розповсюджував.
Добру хвилину у царстві Синбада панувала мовчанка. Стояв посеред зали, театрально закопиливши губу й, заціпивши позаду руки. Очевидячки, вважав, що сан дає йому такий пріоритет, що це з ним повинні вітатись, йому запопадливо кланятися, де б він не появився, пані ж Анета, судячи з усього, мала протилежну думку. Пауза небезпечно затягувалась, але Анета була у набагато кращій ситуації, бо продовжувала виконувати свою звичну роботу, а отець, що манекен стовбичив побіля неї. Спихальський у рахубу узагалі не йшов, бо з отцем знайомий не був, а перемащенні мазутом руки, свідчили, що то якийсь "роботяга", що за його шкалою цінностей отця узагалі в рахубу не входив.
- Пані Аннето, я потребую взяти у вас для потреб церкви триста кілограмів вантажу. Тільки хочу, аби коробки були цілі, не розпаковані, не перебрані, аби ніхто у них не рився.
Обличчя Анети видовжилось, й набуло блідо-зеленого кольору люмінесцентної лампи, точнісіньки, як та, що висіла у неї над головою, бо з усього сказаного було видно, що оце власне вона є особою, яка "риється й перебирає".
- Яку одежу потребуєте? Жіночу, дитячу, чи може чоловічу; зимову, літню чи весняно-осінню?
Інформація, що одежа у Фонд приходить посортованою, була для отця несподіванкою, але він швиденько знайшовся:
- Та відваліть мені кожної тварі по парі.
- Отче, можливо ви того не знаєте, але на парохію ми постійно виділяємо одяг. Й немало - третю частину від усього, що отримуємо. У Фонді щоденно дві години йде видача для потребуючих парохіян.
- То ж не буду я брати ці перебрані відходи, у яких, хіба-що бомжів зодягати.
- То так і кажіть, що речі потрібні вам особисто.
- А що ж, гадаєте, я не маю родини?
Анета щиро розсміялась:
- Вибачте, отче, я собі пригадала, що у древньому Римі родиною називали усіх дворових. У Петронія, героя Кло-Вадіс було триста дворових - його родина. Отож коли ви сказали кількість потрібного вам убрання, подумалось, що у вас дворових аж ніяк не менше... Й раптово посерйознішала, й перейшла на категоричний тон:
- Ні, отче, у нас такого ніколи не було й не буде. Ми ніколи й нікому не давали нерозпечатаних коробок. Фонд забезпечує потребуючих й конкретно тим, чого вони просять.
- Добре бачу, що ви даєте, - баласт, таке, що вам уже нікуди не приткнути. Хотів би я знати, куди діваєте кращі, нові речі,? Гадаю, що маю на це право, бо ви між іншим, робите свої оборудки тут у мене на парохії.
- Ні, отче. Ми тут у себе. Якщо хочете, підійміть документи, й пересвідчитесь. Та ви, я гадаю, й так у всьому поінформовані. Стосовно ж, як ви зволили висловитись, “оборудок”, то оце ви перший й запропонували мені незаконну “оборудку”. Я обов’язково доведу це до відома керівництва Фонду.
- Як собі знаєте, а я виведу вас на чисту воду. Усе знаю про ваші махінації! Пригрілись тут під крилом церкви! Підпільний супермаркет відкрили! Совісти не маєте!
Стрімкими кроками пішов до виходу. Зробив зусилля, аби тріснути дверима, та вони, металеві й важезні, зачинялись статечно й поволеньки.
Анета відпустила попруги, у яких тримала себе під час розмови:
- Ти, бач, чого захотів: подай йому нерозпечатані коробки! Додуматись до такого! Та не можемо ми такого зробити. У коробках деталі трьох комп'ютерів...
- Ні, уже це йому так не зійде з рук. Буде знати і парохія і єпархія про апетити нашого пароха! Помакітрилося йому в голові! Який цваняк! Хлопуньо з Пацикова! Пацючина! Нендза! – виладовувала свій непогамовний гнів Анета, визбируючи найобразливіші слова. Врешті, спам’ятавшись, що не сама, звернулась до мене:
- Чи можеш ти собі уявити пароха з такою ото мораллю, із таким розумінням природного закону? - запитала в Міська.
- Не мені пліткувати про людей. Сам не виконую того морального закону... Не можу часами його й угледіти. Маю сумнів, чи серед живучих, є бодай одна людина, яка б його виконувала... - ухильно відповів той.
- Хочеш сказати, що усі поводять себе аморально? - агресивно тиснула Анета.
- Ми, із певністю віримо у порядність настільки, наскільки відчуваємо на собі тиск того закону, - тримається свого Спихальський.
- Говориш дуже мудро. Я б воліла, аби зі мною ти облишив ті інтелектуальні забавки. Не час і не місце, - брала бика за роги Анета.
- У тебе на попа неадекватна реакція, тільки й усього, - мовив так, що слова можна було трактувати, як виклик, - думаю, що геть усі люди, знають, що вони повинні підпорядковуватись законам моралі, які, насправді, - вічні. Та в дійсності, ніколи так себе не ведуть. Наш піп, як і я, та й напевно, ти сама – не винятки. На тих двох фактах основане наше розуміння самих себе й Всесвіту. Кожна людина у кожну секунду свого життя знаходиться під дією кількох різних законів. Коли б зараз я пішов і послухав отця Дем'яна, він би пояснив і свої претензії й поведінку. Я, коли хочеш, бачу у ній якийсь позитив. Він грає відкрито, декларативно: “ось я “такий” і хочу “того”, бо маю такі ось засади. Буду їх відстоювати й добиватись.Так я “прочитав” того попа. З чого тут робити трагедію – не знаю.
- Ти проголошуєш синтенції, як правник, бо нічого не зрозумів із того, що тут відбулось, й не думала складати зброю Анета.
- А що тут розуміти? (Подумки Спихальський виголосив свій монолог: Дем'ян вважає, що ти, як і він, запихаєте руку у чужу кишеню, а тому й вимагає: "поділись!"). Звичайно, ж, змовчав. Та кажуть, думка теж матеріальна субстанція. По задумі Анета сказала:
- Якщо він із такою відкритістю демонструє своє обличчя, то й ми у відповідь повинні продемонструвати своє до нього ставлення. Кажеш, кожен вірить у силу порядності настільки, наскільки відчуває на собі тиск цього закону. Він його почує! Ти це побачиш! - зблиснула очицям Анета.
- Ти така правдолюбиця, що обов’язково мусиш вказати, викрити, обнародувати... - почав полегеньки переводити на жарт Місько.
- А ти не відчуваєш такої потреби? - якби й не помітивши його тону, продовжувала із запалом жінка.
- Я ставлю себе на його місце... - злегка кепкуючи відповів розпаленій кобіті.
- І... що? - знову постріл очима.
- Згадую Біблійний закон, стосовно того, аби не чинити іншим того, що мені самому було б не миле. Ставлю себе на його місце, шукаю аргументів, аби захистити, - відповідає спокійно Спихальський.
- Бавишся у Франциска, Ігнація Лойолу, чи узагалі у святого? - виходить із себе Анета.
- Скажи, Аннето, ти так зреагувала тільки тому, що поведінка пароха образила тебе особисто? - питає врешті напряму Місько.
- Безумовно.
- Вирішила збирати на отця компромат і вважаєш, що з твого боку це виправдано й чесно. Але для того, ти примушуватимеш людей давати свідчення проти нього... - заїхав з іншого боку.
- Це їхній громадянський обов'язок! Вони свідчитимуть правдиво! - мов відрубує Анета.
- Але без тебе вони б того ніколи не зробили, - знову перейшов на скепсис Спихальський.
- Бо люди інертні й збайдужілі, а ще із совіцьких часів перебувають у полоні страху.
- Безумовно, адже вони свідчитимуть проти свого пароха, проти отця, проти свого сповідника, людини, яка вділяла їм святих тайн. Що буде у них на серці? Чи не вважатимуть себе зрадниками, сексотами? - мовить намагаючись з поля зору очей Анети.
- Із чого б це? - Чипельська здивована.
- Знаю як синкли єпархії ставляться до тих, хто приходить оскаржити священика, - підсміхається Місько.
- Як?
- Так само, - вже не ховає посмішки Спихальський.
- Слово "зрадник", "зрада" тут не дуже пасує. Ти говориш про порядність. Ми, особливо в Галичині, полюбляємо це слово, - "порядний". Воно у нас мало чи не синонім до англійського "джентльмен". Сказати: "він порядний чоловік" – вважай, дати людині найвищу характеристику. Але я вже якось казала, у нашій нинішній дійсності навіть не всі євангельські притчі можна пристосувати до життя. Скажімо, притчу про таланти, що її щонайменше тричі в році читають на літургіях, я б не за ризикувала застосувати в житті: віддати чужі гроші у ріст, вкласти їх у банк чи якусь компанію, не вельми безпечно. Порядним є власне той, хто закопав талант, й повернув його би найменше у цілості...
- Так, але під "талантом" ми можемо розуміти не тільки певну кількість срібла, а таланти, як Божі дари, - намагається утримати статускво Спихальський
- Це усе філософствування. Лише безкорисливість є складовою частиною порядності. Бути порядною, автоматично означає бути безкорисливою людиною.
- І ти сама живеш за принципами, які ото зараз патетично проголосила? - підсміхається детектив.
- Роблю скромні потуги.
- Ну просто "ах!", які ми прекрасні! Полюбуйтесь, лишень. Багато з нас справляють враження дуже милих, інтелігентних, славних людей. Але, якщо це й справді, так, ми приносимо лише незначну частину тієї користі, котру б могли принести, беручи під увагу нашу добру спадковість й чудове виховання... - двозначна посмішка не залишає обличчя Спихальського.
- І ти туди ж! Гадаєш, не знаю скільки смішків було випущено стосовно тієї книги - Саги родини Чипельських, я ж до того, й пальцем не доклалася.
- Не деру з тебе лаха, так, що не займай агресивної оборонної позиції. Бо чим тоді твоя оборона відрізнятиметься від нападу?
- Але - це аспект, в якому власне можна продовжити розмову. Чим ми кращі за тих, кого вважаємо злочинцями, чи краще злодіями (це слово має кращу етимологію), хоча його тепер чомусь застосовують виключно до крадіїв. А зробімо "поправку на вітер", й подумаймо, як би ми повели себе, коли б були наділені психологічними комплексами, та ще на додачу дістали кепське виховання, а опісля до того усього ще отримали владу, яку, для прикладу, дає священичий сан? Хіба тому й заповіджено нам: "не судіть!"
- Ти справжній адвокат диявола Міську! Навіть дивно, що не маєш адвокатської практики...
