Саміт очільників європейських держав, що мав відбутись у Львові, хіба найвизначніша подія з часу Незалежності. Знову на устах львів’ян почало з’являтись уже притрушене порохом слово “П'ємонт”, а у порядних обивателів, що стали частіше вишпортуватися з власних помешкань і дефілювати корзою в очах з'явився дивний блиск. Погустішало народу й на "клюмбі". Промови вуличних політиків ставали щораз запальнішими й палкішими. Місто, як колись перед Жовтневими, "на гальопа" пуцувалося,: латало дірки, розчином сажі підмальовувались фасади будинків, словом, у жили древнього міста, у яких уже добре попрацював артрит, знову було учинено ін'єкцію адреналіну. Життя запульсувало жвавіше, а головне – веселіше.
Палац Потоцьких, - місце проведення саміту, аж вилискував полірованою бронзою. Яка пуцувалась рученятами наших прибиральниць майже без ужитку сучасних імпортних хімічних прибамбасів, на котрі, якщо й виділялися кошти, то знаходили собі місце в досить нині плитких кишенях адміністратора палацу. Мер, з дуже не пасовним для господаря міста прізвищем - Бийбіда никав по закапелках, вишукуючи шпарги. Мав гіркий досвід, (можливо з власного обійстя), що десь таки має бути укритий непорядок. Підозрював, що усі ті прибиральники недбалюхи і кепські господарі, котрі перед приходом гостей навіть у найпрестижнішому палаці гамузом розпихають по шафах речі та замітають сміття в найдальший кут. Як у старій приказці: "попереду стрій, а позаду з лопатою стій!". Але навіть знавець галицької ментальності, нині не мав до чого причепитись. Львівські ґаздині зробили справжнє, генеральне прибирання. І він, львівський мер, а ще більше поет – Бийбіда мав нагоду зустріти свою генеральну, уже остаточну весну, апогей! Тої травневої днини вікопомного 1999 року, він, мер Львова, вітатиме у своєму місті, у цьому розкішному палаці, президентів країн Центральної Європи. Нині він старався не помічати й Голову обладміністрації Степана Пінчука, який теж чогось приперся сюди з контрольною перевіркою, бо й чого питається? Він одноосібний господар міста, й на ньому лежить уся повнота відповідальності!
Коли почали збиратися гості, Бийбіда зі своїм невеличким почтом зайняв центральне місце побіля каміна, бо так за його сценарієм і згідно його розуміння мала відбуватись зустріч і презентація високих гостей – першим їх мав вітати господар міста. Спихальський розжився акредитацією вкупі з журналістським посвідченням, теж крутився поблизу, хоча останнього більше цікавило, з ким спілкуватимуться тут працівники Фонду. Але не усе йде, як гадається, - найпершим прибув український президент, "Татусько", як його з легкої руки одного зі львівських журналістів, усі принаймні у мерії, так, називали. Прибув він із великим почтом, що одразу заповнив добру половину зали, і його, мера, одразу ж безпардонно витіснили із попередньо зайнятої стратегічної позиції. Разом з ним в найдальший кут відсунули й нашого новоспеченого репортера. Але "Татусько" він і є "Татусько" й з ним не посперечаєшся...
Президент Польщі Олександр Кваснєвський увійшов разом із президентом Угорщини Арпадом Гьонцем й вони одразу потрапили в оточення українського президента і його людей, (чого питається? – нервував Бийбіда, адже Татусько, й дві слові докупи сфастригувати не годен!), але факт був такий, що гості були у повній сепарації від мера, який через свій невисокий зріст, попросту губився у тлумі. Президента Румунії Емілія Константинеску, Голова обладміністрації Степан Пінчук по лакейські перехопив ще побіля входу й заходився щось йому вищебечувати, але недовго тривало те щастя, бо його відтіснили люди "Татуська" й припровадили у його обійми. Мер усе те міг добре спостерігати, непомітно прилаштувавшись на виступ каміну й тим самим "вирісши" на добрих двадцять сантиметрів, а іще звівшись навшпиньки, узагалі забезпечив собі незлий огляд зали. Міг собі дозволити таку неповажну позу, бо на нього ніхто не звертав ані найменшої уваги, й він почував себе не поважною особою, роллю, з якою уже зжився, а збиточним хлопчиськом, що зіп’явся на паркан, аби догледіти чуже свято...
Вацлава Гавела присутні, що самі якось розмістились біля входу півколом, зустріли оплесками й оваціями. Й чим він їм так імпонував? - подумки дратувався пан Василь. Дві його п'єски він таки змусив себе перед самітом прочитати, були досить таки посередніми й нічим особливим, не визначались... Всезагальна цікавість власне від того, що пописують їх президенти, навіть папи... Так, це була його помилка, що, зайнявши владний щабель, сам закинув вірші, ніби меру таке заняття, як римування строф не личить. Учинив, як селюк й немає йому жодного виправдання! Ото б видав пару своїх збірочок англійською, нині була б слушна нагода вручити їх високим достойникам, - картав себе подумки.
Томас Клестіль – Федеральний Президент Республіки Австрія появився із шиковно одягненою панею, яка, здалась Бийбіді на диво знайомою, він витягся іще дужче, аби розгледіти, й тут пані помітила його, й посміхнулась, ледь підійнявши тендітну, у грубому браслеті руку в дружньому привітанні. Містифікація! Це була пані Чипельська, яка недавно вже не пам'ятає у якій справі була у нього на прийомі. Яку він холодно прийняв, мало не випхав з кабінету, скерувавши до котрогось зі своїх заступників. Представляла якусь нікому не знану релігійну організацію, а тут, подумати тільки за під ручку з президентом Австрії розгулює... Але, видати пані Чипельська зла на мера не тримала, бо попрямували з президентом акурат до нього, що ледь устиг сплигнути зі свого спостережного пункту. Чарівна посмішка не покидала обличчя пані жінки й, підійшовши, вона по-товариськи звернулась до Томаса Клестіля:
- Познайомтесь, це мер Львова Василь Бийбіда, який за короткий час дуже багато встиг зробити для нашого міста.
- Так, так, я бачив. В захопленні від Львова. Дуже гарне, справді, європейське місто, потискуючи Василеві руку, промовив Президент. У той час їх освітили спалахи бліців, від чого обличчя мера цілком розпогодилось.
- Наш мер, ще й відомий в Україні поет, - пані Чипельська продовжувала робити Бийбіді черговий презент, на що він іще нижче зігнувся в поклоні.
- О, то був би гріх не об'єднати творчі сили! Й президент узявши пана Василя за рамено, підвів до Вацлава Гавела.
- А чи знаєш, ти, друже, сучасних українських поетів, - звернувся до того грайливо. Вацлав здійняв свої густі брови, допитливо висвердлюючи очима Бийбіду.
- Знайомтесь, це мер цього славного міста й український поет... (прізвище він уже встиг забути), але йому тут прийшла на допомогу пані Чипельська:
- Василь Бийбіда.
Гавел потис Василеві руку і дружньо поплескав по плечу.
- Тепер я розумію, чому це прекрасне місто дихало на мене поезією. Обов'язково подаруйте мені свої книжки. Буду чекати.
Місько відмовлявся вірити власним очам - Анета, що вчора займалась справами випозичальні костюмчиків до першої сповіді, й розподілом гуманітарки, почувається як рибка у воді з першими особами європейських країн. Але ж це не можливо, щоб якась релігійна організація мала такі впливи... За рахунок чого, питається?...
На цьому коротка аудієнція львівського мера була закінчена. Усім роздали бокали із шампанським й Роман Герцог – президент Федеративної Республіки Німеччини почав виголошувати якусь здравицю. Дуже вчасно, бо у пана Бийбіди від надлишку емоцій й позитивних вражень мало не розірвалося серце. Увесь подальший час зустрічі, саме коли президент Польщі говорив, що в Європі є дуже мало місць, які символізують досвід кількох сотень років, і які є місцем перетину і співжиття сотень культур і стількох релігій, котрі найкраще віддзеркалюють суть європейської співпраці, він - усе це сприймав на свій карб, як особисту похвалу йому. Словом, завдяки Чипельській, стан свідомості мера докорінно змінився, і уже ніщо не могло його вивести з глибокої ейфорії. Увесь вечір він уважно слідкував за своїм добрим ангелом, яка цілком вільно почувалася в оточені європейських президентів й не міг надивуватись тому факту: у Львові, ("його Львові!"), жила така відома на європейському бомонді людина, а він ні сном ні духом про це не відав, й узагалі нічого не знав про цю особу. Пізніше коли помітив, що вона дуже вже по-дружньому привіталася з академіком Підгорільцем, в кінці зустрічі підійшов до останнього, й ніби між іншим запитав.
- Звідкіля б це у пані Чипельської такі високі знайомства, аж у президентських колах?
- А що тут дивного? Її покійний чоловік, професор Чипельський, був ученим із світовим іменем. Та й пані Чипельська – відома художниця, громадський діяч й діяч Церкви.
Мер покидав колишній палац Потоцьких, як і належить господарю останнім. Щось ферментувалось із різноманітного, згущеного шуму цього дня – щось ревеляційне, понад усяку міру величне. Образ пані Чипельської невідступно стояв перед його очима: він то видовжувався, то нараз розтягався горизонтально, мов під владною паличкою гіпнотизера чи факіра. Якщо розумно повести справу, то з такої жінки користі може бути більше, ніж від усіх його радників... Смутні але й далекосяжні плани чигали в його розпаленій уяві.
