Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2466
Творів: 44258
Рецензій: 86423

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Світло

© Катерина Омельченко, 10-01-2015
Воно зачепило якось просто серед ночі, несподівано. Свій гріх Іван спокутував чесно, відсидівши за скоєне в Житомирській виправній колонії майже всі десять років, але там жодного разу не відчував розкаяння чи хоча б якогось жалю за тим, що сталося. Дружину він убив. П’яний був, а вона, як на зло… Ну, словом, летіла з балкону, не встигши й зойкнути, потім у лікарні довго лежала - мучилась. У в’язниці він уславився крутим норовом: підходили до нього зі схиленою головою, хоча, здається,  після того одного-єдиного випадку на самому початку строку, жодного разу нікого пальцем не торкнувся, не гримав – тільки зиркав своїми недобрими чорними очиськами, бо не любив галасу й криків – і все одразу замовкало.
Таж, ось вночі старенька мати розплющила очі від якогось дивного відчуття, ніби щось погане сталося, а з боку синового ліжка доносилися якісь придушені звуки. Засвітила нічник і чомусь злякалася прудкої тіні, що одразу ніби з-під ліжка виринула й заметушилася підлогою.
Іван сидів на ліжку, розхитуючись із боку в бік, обличчям в долоні. Так зачепило, що тільки й міг, що стогнати:
- Убив, убив, - ледь чулося крізь схлипування.
Так йому те боліло, так краяло серце. Вперше за життя. Думав він, як дружина з великими від великого страждання очима, лежачи, дивилася в стелю й безшумно ворушила губами. Свекруха ненавиділа її, проклинала за те, що довела сина до злочину, але, як праведна жінка, з думкою ненависті й лютим серцем, відвідувала її, міняла білизну, подавала воду. Важко було помирати його змарнілій, бездітній сиротині, але ж впоралася. Він, як дізнався – очі в підлогу, перехрестився, без жодного почуття проказав: «царство небесне» й приготувався сидіти на повну котушку. Сердився на неї, що померла, а тут, за сімнадцять років після нещастя, після в’язниці й нескінченно довгої верениці вільних днів, сірої роботи і майже злиднів, раптом це прийшло:
- Убив, Господи! Людину вбив.
Скімлив і скавучав на різні голоси. Сльози лилися в долоні, обпікали пальці, й нечутний янгол підхоплював їх, щоб жодна не загубилася.

Він став ходити до церкви, шукати відповіді в книгах і серед добрих людей. Багато радили, та все через осуд і нерозуміння. Хтось раніше не знав, що він – засуджений убивця – такі відверталися, відводили очі, уникали зустрічей. Коли якась мати чула, що волає несподіваним болем і відчаєм її дитина на вулиці, поспішала до вікна, бо непокоїлася: щоб бува той «антихрист» не образив. І коли хтось уночі підпалив смітник, ще кілька тижнів потому дивилися на нього з підозрою і шепотіли за спиною. Що б не сталося, тикалися в нього болючі голки поглядів, билися горохом об спину осудливі слова. Навіть, коли маму ховав, ремствуючи від шаленої туги на все подвір’я, сусіди дивувалися: невже ж такому матері шкода? А йому шкода було, бо ніколи й нікого так не любив, як цю прудкооку, довірливу істоту з гарячим і невгамовним серцем. Іван навчився покори, навчився спочатку тамувати образу, а згодом і зовсім не відчувати її. Люди… це ж люди: де їм зрозуміти, що людині буває тяжко? А коли пішов, отямився тільки серед лісу, далеко-далеко від міста, і знати не знав, скільки часу забрала в нього подорож.
- Господи, та куди ж Ти мене оце привів, - здивовано роззирався довкола. Зійшов з дороги так, що вона тільки жовтуватим світлом фар озивалася десь праворуч, а тут, серед темних і теплих стовбурів, гомоніло свіжим вітром, і темрява лягала під ноги.

Іван прокидався тепер дуже рано і, хоч як старанно боровся проти цієї звички, перший погляд кидав не на схід, де жеврів сонцем засніжений обрій, не вгору, де за звичкою люди шукають Бога, а в бік своєї нездоланної, непереможної спокуси. Озивався до неї лагідно, з теплим відгомоном у серці згадуючи на ім’я:
- Що, друже Київ, уже прокинувся? Чи ще й не засинав, гультіпако?
Ходив поміж сосни й молився: з Богом, нарешті, став у хороших стосунках, дозволяв собі з Ним гарну, дружню бесіду і, навіть, коли Той сердився чогось, кричав громом чи жбурляв оберемками снігу у плечі, посміхався до Нього й заспокоював, як малу дитину:
- Ну, годі Тобі, Боже, годі. Я ж і так весь у твоїй владі: що хочеш зі мною зробиш. А мені й без того снігопаду холодно.
А як сказав, дивиться, а десь за годинку чоловік іде. Хто зна, звідки й узявся: молодий такий, років під сорок, із цигаркою в зубах і щось так весело, безтурботно насвистує. Вирішив Іван з ним пожартувати і, як той став під найстрункішою з тутешніх сосною нужду справити, підкрався тихесенько і стоїть, чекає. Подорожній справу свою зробив і задоволений такий розвертається, аж тут Іван! В капцях і дірявих шкарпетках, простоволосий, ледь прикритий якимись лахами, шкіриться. З переляку бідак на весь ліс загорлав, а Іван, доки той не кинувся чимдуж навтьоки, привітно йому каже, бо вже й совість замучила за цю дитячу витівку:
- Помагай Бог. Не бійся, синку: мене в цьому лісі Бог спасає.

З того часу люди про нього дізналися. З навколишніх сіл, і з самого Києва їдуть, продукти, одяг везуть, просять Богу за них молитися. А живе він у землянці, чи то пак у ямі, накритій від негоди лапами сосновими, й нічого там нема. Перші два роки свого усамітнення живився грибами і ягодами, на зиму сушив – і взимку не пропадав. І сам, як той гриб сушений, висох, а не вмирав, та ще й ходив щасливий, бо почувався чистим від м’яса і всякої важкої їжі, що до землі людину прив’язує. Думав: як зовсім без нічого залишусь, то ангелом зроблюся, від гріхів очищуся й полечу за небокрай. Та коли протоптали до нього дорогу непосидющі прочани, зрозумів, що то так йому спеціально зроблено, і що, значить, трохи приязніше дивиться на нього тепер Господь. Тоді інколи став просити цукерок, солодощів і вже зовсім робився щасливим, коли хтось із відвідувачів випадково захоплював з собою термос із кавою – ото вже було, справді, свято. Та чутки розповзаються швидко: дізналися люди, що полюбляє він каву й халву… Халвою марив, снилася вона йому, як декому сняться звабливі гурії, мало не щоночі. І зробилося ласощів тих забагато. «Спокуса», - зрозумів Іван і злякався, а злякавшись, заборонив відвідувачам приходити з цим на побачення.
Чого ходили? Знали, чого. Гріхи свої до нього зносили. Один прийшов: злий, похмурий і наче встидається сам, що прийшов. Сів неподалік, дивиться на Івана вовком. Той собі походжає, хмиз збирає, біля ями своєї мете і до гостя нічичирк, ніби й не бачить. Аж той не витримав:
- А що, діду, як і я такий саме грішник, як ти, то й мені до ями треба?
- Може й треба, - просто так, зі смиренною посмішкою відповідає Іван, а сам далі справу свою провадить. Той знову мовчить. Чиркає запальничкою, до чогось принюхується, але, чує Іван, трохи ніби заспокоюється, дихає вільніше.
- А що ж мені робити?
Іван зупинився, нарешті, придивився уважно до чоловіка, ніби приміряючись:
- Що, вбив когось?
- Та ні, дівчинку образив, доньку. Та й не донька вона мені – дружина, курва, нагуляла. Шкода її, шість рочків лише. Личко рожеве; вуха кумедні – великі, як у пацана… А час від часу не стерплю, така злість і ненависть до неї прокидається… Вже кілька разів через мене до травматології потрапляла, все якось миналося. А вчора ото, здається, око їй вибив, чи що…
- Ну-у, - простягнув Іван, - вирию тобі яму поряд зі своєю й чекатиму. Ти, як відсидиш своє, сам сюди прийдеш, а тепер не треба, тепер повертайся додому. Якщо цього разу не замнуть, а заберуть до в’язниці, радій – добрий знак – значить, Господь тебе не допустив, як мене колись, до вбивства, тож, менше й спокутуватимеш. По тобі ж бачу, що ти такий, як я: помітив тебе Господь двома печатками, одна каїнова, друга – христова. Через великий гріх спасешся.
- Дурний ти, діду, - спересердя чоловік плюнув під ноги, - І знав, що люди брешуть, а все одно чорт приніс до тебе.
- Ну, ти йди, йди поки що.

І жінки приходили. Для них він був, як дивовижна дресирована тваринка, що розмовляє й фокуси виконує, а проте, й шанували його і ніби побоювалися: зринало тут споконвічне бабське завмирання перед юродивим. Як же: голодний, холодний, замурзаний, а, все ж, святий, бо і з обличчя світлий, і словами – мудрий, і сам Бог у нього в захисниках ходить. Приводили до нього дітей. Заходили якось навіть журналісти, хотіли сюжет зняти про новітнього київського старця, та Іван розізлився дуже, чи тільки вигляд такий зробив, схопився за мітлу й погнав їх аж до самої дороги, де вони, з реготом і вереском, повсідалися до машини й шубовснули геть.

Останніми ж днями на Івановій душі було радісно й неспокійно. Знав він, що вже сім років минуло, відколи сів паном і господарем тутешнього лісу. Тепер і сосни шуміли не так, як у ті перші дні, коли серце краялося від неминущого горя, від незабутнього погляду тих великих очей на лікарняну стелю… Тепер сосни гомоніли лагідно, ніби нашіптували йому казку про далеке золоте місто, що буде кращим за той жорстокий Київ. Зима підкрадалася звідусіль, тріщала довкола нього кістками лютого морозу, але він знав її, ту зиму, й не боявся, бо давно приручив її своєю відвагою і незламністю:
- Ти мене морозом, а я тебе – босими ногами, - осміхався Іван до зими, прокладаючи доріжку в заметах. Треба було дістатися однієї дивної місцини, тож він і йшов, завзято й радісно, інколи навіть грудьми й підборіддям штовхаючи перед собою сніг. Була одна загадка: кілька ночей поспіль бачив він, і не знав, чи уві сні, чи наяву, дивне світло в дальніх хащах. Справжнього голосу звідти не чув, але світло притягувало й ніби кликало до себе. Кілька днів по тому він робив вигляд, що нічого не сталося, бо надто добре розумів, що світло означало, та хотів ще на деякий час відтягнути незворотне. Сьогодні ж, відчувши, що не може й далі уникати долі, заходився пробивати шлях туди, де, швидше за все, знайде собі останній прихисток:
- Ти, Господи, не ображайся, що я одразу не пішов, а ще й робив вигляд, що нічого не розумію. Я хотів на зиму помилуватися: люблю її дуже, Ти знаєш. У Києві вона така тепла-тепла, як махровий рушник. Тролейбуси їдуть, діти дорогу перебігають, а сніг сипле й сипле, і місто від того здається меншим і привітнішим… А як вечорами в Києві палають ліхтарі! Ти пам’ятаєш? А тут зима сувора, як були перші невмолимі проповідники, а все одно прекрасна. Та тепер уже все, намилувався. Відмилувався… - сказав і завмер, переляканий, серце гулькнуло й затіпалося: кроків за двадцять попереду, як розплавлене золото серед яскраво-білого снігу, стояв світлий можновладний янгол і посміхався до нього приязно.

Іван просто зник. Не знайшли його ні в лісі, ні поза лісом, як і загалом ніде й ніколи не знайшли. За кілька років на те саме місце, де господарював Іван, прийшов, відбувши своє покарання за спричинення важких тілесних ушкоджень, один чоловік. Вигріб сміття й соснові шишки, що за цей час майже зрівняли Іванову яму з землею, поприбирав довкола, зібрав хмизу й розпалив багаття, на знак того, що він тут. Довго сидів, так, що вже й зорі забризкали високе небо, і трави зашелестіли по-нічному, а спати не хотів і все, крізь думи про покинутий Київ, крізь нестерпне бажання курити, виловлював і виловлював думки про Бога, про покійного старця Івана… Лише він знав напевне, що відлюдника вже нема серед живих, бо відтепер єдиним його супутником і співрозмовником буде отой примарний вогник далеко попереду –  там, де колись віддав Богу душу спасенний грішник Іван.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

Довга дорога до себе

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Nina, 13-01-2015

Душевні муки

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ласло Зурла, 12-01-2015

Тепер сосни гомоніли лагідно, ніби нашіптували йому казку про далеке золоте місто...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло, 11-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 11-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 11-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 11-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анізія, 11-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 11-01-2015

Побачив

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Андрій Вовна, 11-01-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 3.0288701057434 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Огляд книги Ельчіна Сафарлі «Про море мені розкажи»
Просто живіть, посміхайтеся і любіть. Це не складно. Ельчін Сафарлі «Про море мені розкажи» Відверто …
Огляд роману Сергія Жадана «Інтернат»
Сергій Жадан написав роман, на який чекали три роки. Чекали хоч і з нетерпінням, проте мовчки. Чекали …
10 рекомендацій із книги «Самостійна дитина, або як стати „Лінивою мамою“»
Одним із найбільших страхів майже кожної матусі є страх, що її назвуть «лінивою мамою». Проте можна …
Між двох вогнів: Огляд нової книги Світлани Талан
Новий роман письменниці Світлани Талан цілком виправдовує свою назву — «Ракурс», оскільки пропонує читачеві …