Ніч була вітряна, і Стьопа Плющ ніяк не міг заснути, як і кожної вітряної ночі. Йому ввижалися різні жахіття, гілки шкребли вікно, видаючи дивні скрипучі звуки. Давньою і потаємною мрією Стьопи Плюща була власна квартира у місті, ну, нехай не в Києві, нехай деінде – але в багатоповерхівці! Щоб ніяких гілок, ніяких нічних шкряботів, лише гудіння далеких машин і неозора, поцяткована вогниками міста ніч довкола...
Але Стьопі не щастило. З його невеликою ставкою музейного працівника годі було й думати про місто, тому він вдовольнявся передмістям, щодня трусячись електричкою по годині в обидва кінці – з роботи додому. У селі він винаймав квартиру у самотньої бабки, яка свого часу радо прийняла студента за зовсім не студентську платню, а тепер теж не мала нічого проти музейщика, як вона на нього казала. Власне, музейщиком Стьопа Плющ став нещодавно, два роки тому. Хотів по закінченні Університету стати археологом, але, як виявилось, мав погане здоров’я і жахнючу алергію на пилюку, яка виявилась ще під час літньої практики. Тому він з радістю прийняв пропозицію свого викладача Северцева завідувати фондами Природничого музею, ще й був йому неабияк вдячний.
Професор Северцев був огрядним білявим дядьком п’ятдесяти років з безкровним лицем і гачкуватим носом. Всі знайомі вважали його добряком, що він і довів, улаштувавши таку-сяку кар’єру своєму хворобливому студенту, без жодних власних вигод.
Стьопі зненацька пригадалася ніч у поході на практиці, коли вся їхня група сиділа довкола багаття і слухала, затамувавши подих, страшилки, які розповідав моторошним голосом професор. Цей чоловік легко знаходив спільну мову зі студентами, майже так само легко, як із іншими професорами. Враження було страшенно сильне, аж Стьопа не міг після того заснути, не допомогла навіть добряча доза алкоголю. „И тогда они услышали слабый шорох за спиной, как будто кто-то скреб ножом по стеклу. Они оглянулись и увидели, как изо тьмы…” Стьопа рвонувся до вікна і стягнув штори. Цей майже несвідомий порив привів його до тями. То ж треба, в двадцять три роки бути таким боягузом! Притис вухо до стіни і прислухався, як умиротворено сопе по той бік стіни баба Марта. Оце ще! – повів роздратовано плечем, вимкнув світло і якось одразу міцно заснув.
Зранку Стьопа, поклавши окуляри на призьбі, обтирався біля колодязя мокрим рушником. Він вже другий тиждень робив так щоранку, аби менше хворіти. Це йому баба Марта порадила і він, зневірившись у всіх на світі лікарях, вирішив віддатись на волю народної медицини, тим самим давши нагоду старенькій вдосталь на зітхатися з приводу „який же він худенький”.
Похапцем переснідав, ухопив портфельчика з потрібними паперами і побіг на електричку, щоб встигнути зайняти на платформі вигідну позицію, десь там, де будуть двері, коли вагони зупиняться. Інакше він ризикував запізнитись, а щодо нових працівників це може бути дуже небезпечно. Однак сьогодні, надто захопившись водними процедурами, він трошки забарився, тож коли підійшов до платформи, народ уже завзято штурмував єдині відчинені двері. Стьопа скрушно глянув на портфельчик і подумав – пошматують! Відтак розстібнув піджака і заховав пласкенького портфельчика на сорочці, потім знов защебнувся і, вдихнувши на повні груди повітря, врізався у крикливий натовп.
Починався довгий трудовий будень.
Виходячи уже з метро, Стьопа купив з лотка свіжу „Україну Молоду”, обережно склав її вдвоє і заховав до того ж таки портфельчика. Це був майже ритуал. Взагалі, Стьопа слідкував за новинами, щоб триматися в курсі політичних подій. Ця риса дісталася йому у спадок від батька, який все життя слухав радіо „Свобода” і голосно лаявся під акомпанемент трансляцій з Верховної Ради.
Входячи в приміщення музею, Стьопа Плющ гордо пред’явив своє посвідчення, хоча дідусь на прохідній вже давно запам’ятав його в обличчя, що й засвідчив своїм хрипким „Здравствуйте, Степан Андреич!” „Драсс-тє” – одказав йому Стьопа і прокрокував повз прохідну, не обертаючи голови. Як і щоранку він втиснувся у запилений куток, якому судилося на довгі роки стати його постійним робочим місцем, кілька разів голосно чхнув, проклинаючи пилюку, як злий фатум, що його переслідує. Поклав портфельчика перед собою на стіл і клацнув застібками. Ця частина роботи, по правді кажучи, завжди подобалася йому найбільше. У портфельчику, окрім кількох кулькових ручок у старій готовальні, наготованого бабою Мартою бутерброда з сиром, загорнутого в газету, книги, також обгорнутої газетою та власне самої свіжо купленої газети, був іще записник.
Того записника подарувала Стьопі мама і він робив у ньому нотатки про найважливіші справи, які мав зробити, або найважливіші події, які мали відбутися. Наприклад, „річний звіт”, або „дротаверин – бабі Марті”. Однак на сторінку цього дня Стьопа зробив лише один запис: „Северцев С.С., день народження”. Той день народження був особливим, адже Стьопу теж було запрошено. Разом із археологами – друзями Сергія Сергійовича. Це, звичайно, було не справжнє святкування, а так – корпоративна вечірка, але те запрошення переповнювало Стьопу захватом. Він вже давно купив подарунка, який лежав під річним звітом у ящику Стьопиного столу. То був красивий блискучий портсигар, якого продавщиця називала позолоченим і на який пішло ледь не пів Стьопиної зарплати. Стьопа з тугою подивився на свого подарунка, уявляючи, скільки книг він міг би купити за ті гроші, але дружба професора Северцева була важливішою.
Запросини були на четверту, тому Стьопа мав ще цілих шість годин для того, щоб попрацювати зі звітом, коло чого він і заходився.
Проф. Северцев збирав кількох найближчих друзів у своєму робочому кабінеті в інституті археології. У цій невеликій компанії з шести душ він був єдиним професором. Колись давно він обрав викладацький шлях, тоді як четверо його побратимів лишились археологами, в черговий раз перелопачували Мізин, копалися під фундаментом Десятинної церкви, малювали неандертальців у причорноморських степах. Можливо, саме степові вітри якось містично муміфікували їх, адже мали вигляд людей років на десять молодших, аніж проф. Северцев. А може, то спілкування зі студентами завчасно старить, думав собі Стьопа.
Сергій Сергійович, як виявилось, давно вже забув, що запросив сюди недолугого музейного працівника Стьопу, однак зумів хоч якось приховати своє здивування. Принаймні, хоча решта гостей про те здогадались, схвильований Стьопа у професорових подяках за подарунок абсолютно нічого штучного не помітив. Однак, вирішив про себе із ввічливості довго не засиджуватись і місце собі обрав біля самих дверей. Тісна компанія, здавалось, одразу забула про його існування, тож Стьопа мав нагоду добре роздивитися археологів.
Четверо Северцевих гостей були подібні між собою, тобто були веселі та чорняві, щоправда, мали й певні прикметні ознаки. В одного було кучеряве волосся, глибокі залисини і добряче черевце; він, як здогадався Стьопа з розмови, досліджував Трипільську культуру, вважаючи її мало не прародителькою людської цивілізації. Решта дивились на нього трохи поблажливо.
Інший – кремезний, з волохатими руками, займався якимись доісторичними кістками, від чого і сам трохи скидався на мамонта. Ще двоє були братами-близнюками, однаково високі, однаково червонощокі і ! з однаковими бородавками на однакових носах. Лише один говорив густим басом, а інший – оглушливим фальцетом. Чим вони займалися – для Стьопи лишилося загадкою.
Мова йшла про якісь нашумілі розкопки у Карпатах. Стьопа про них нічого не чув, а слухав в пів вуха, бо хотів додому. Та ще й ніхто на нього не звертав жодної уваги. Налили було першу чарку, за здоров’я іменинника, та й ту неповну.
– Знахідка у Михайлинській печері відкриває просто-таки дивовижні перспективи! Адже подумайте, Карпати, Україна, і раптом розписи, аналогічні... – говорив Трипілець.
– Да, да! Очень странно! Но я все же подождал бы окончательной экспертизы. – перебив його Северцев.
– Так, перестрахуватися не завадить... – схвально кивнув Мамонт. Близнюки теж закивали. Вони цілий вечір тільки те й робили, здавалося, то були усі їхні обов’язки – наливати і кивати.
– Еге, – несподівано докинув один Близнюк. – аби ти, Ва’, завжди це пам’ятав, то не одружувався б тричі.
Компанія вибухнула дружним реготом, навіть Стьопа Плющ не втримався і дрібно захихотів на стільці біля дверей. Археологи, здається, лише зараз зауважили його присутність, перезирнулися і знітились. А відтак знов перейшли на спеціальні теми, подумки сподіваючись, що цей непроханий зовнішній цензор кудись забереться. Але проф. Северцев не поспішав спроваджувати гостя. Йому було цікаво, як його недолугий колишній студент поводитиметься у компанії п’яних археологів. Можливо, саме тому він і став викладачем – йому подобалось ставити експерименти, спостерігати за студентами, що опинялись у незручних ситуаціях.
– То як там робота в Карпатах? Лучше чем в Крыму? – запитав Сергій Сергійович.
– Так! Природа зовсім інакша і повітря ніби якесь густіше... – захоплено підхопив Трипілець. – А народ який! Золото – не народ! Так і рвуться чимось допомогти, особливо на Верховині...
–Іще по одній? – втрутився Мамонт, забираючи пляшку у близнюків. – Ви щось, ребята, оплошали, не встигаєте за потребами. Тепер я тут головний!
– Ні, ти послухай. – не вгавав Трипілець. – Я просто закохався в ті краї. Сам скоро стану лемком! Йой, які ж то файні люди!..
– Да… Мой батя в сорок четвертому їх штабелями складував... Да, кстати, давайте выпьем за моих родителей! – засміявся проф. Северцев і протягнув Мамонтові порожню рюмку. Але той не поспішав наливати.
– Шо, серйозно? – зацікавлено запитав хтось із Близнюків, скориставшись нагодою відібрати у Мамонта пляшку.
– Ну! – кивнув Сергій Сергійович. – Он у меня чекистом был, знал как с этими тварями расправляться надо…
– Може не будем про це, га? – несміло запитав Трипілець.
– Та ну, чего ты, это ж бандеры все…
– А в морду? – спокійно сказав Мамонт і всі затихли. Проф. Северцев посміхнувся:
– Ты, брат, это брось. У меня тут свой свидетель есть, на всякий случай… – і він кивнув у напрямку Стьопи. Всі озирнулися і подивились на свідка, який під пильним професорським оком невпевнено підвівся, притискаючи до грудей свого портфельчика.
– Свідок вже пішов. – хрипко сказав він і прочинив двері.
