- Де я? Що зі мною? - ворухнула губами і відчула тепло чиєїсь руки на чолі. Розплющила повіки: чоловік виглядав стурбованим, його очі були набряклими й почервонілими.
- Лежи-лежи. Відпочивай. - промовив тихо. - Гадав, що втрачу тебе..
- Що сталося? - ніяк не могла второпати і мала таке відчуття, наче прокинулася з непробудного сну чи то щойно побувала десь в іншому світі.
- Розкажу це тобі згодом, гаразд? Тепер тобі треба відпочити.
Дещо в моїй голові вже почало проблискувати.
- Ти тут один? - занепокоїлась я і намагалася підвестися. Та дужі руки чоловікa вклали мене назад у ліжко.
- Не переживай. Ніхто нас не бачив. - спроба підморгнути йому не вдалася. - Про твою пригоду з минулої ночі ніхто не знає і тобі нíчого боятися. - вже додав пошепки. - Спи. Відпочивай. Ввечері, коли наберешся сил, поговоримо про все.
Я кивнула йому на знак згоди і знову заплющила очі. Почула, як він тихенько вийшов з кімнати. Та я лише вдавала, що хочу спати. Ні, я не спати хотіла. Я хотіла, нарешті, розібратися зі собою, зі всіма своїми траблами, зі всім отим гнітючим баластом, що доштовхав мене до ситуації, в якій я тепер опинилася.
Згадуючи все те, що останніми днями здійнялося з дна приспаної пам´яті, і вторглося у свідомість, мов розбурхане і скаламучене цунамі, я не могла збавитися дивного відчуття, що все це діється не просто так. В грудях тиснуло, ніби легені наповнилися водою, що давила і розпирала їх. Вода.. Господи! Я ж була у воді, я тонула! Xто мене врятував? Цілковите усвідомлення того, що насправді сталося цієї ночі, блискавкою протяло мій розум. Стало ще нестерпніше. І чому лише втрачаю тиx, кого кохала чи хто мені був чимось дуже дорогий? Нічого не розумію! Знаю лише одне: мого вимріяного щастя, мабуть, мені вже ніколи не дочекатися. Бо так було зі мною завжди. Так є. І так буде. Бо так у мені щось налаштовано. Але чому?! Ненавиджу себе!
Ненавиджу себе так само, як тоді, коли хотіла отруїтися. Боже ж ти мій милий, а якби тоді і справді вдалося довести цю справу до кінця, уявляєш собі, дурепо, стан твоєї мами і подруги зранку?! Коли б тебе знайшли в ліжку мертвою?! Чи задумалася хоч раз над тим?! Що? Не дійшло відразу, лише тепер? Тепер, коли думаєш за нього, отого свого пройдисвіта і за свого загиблого нареченого та інших хлопців? Коли їх усіх уже остаточно втратила?
Так, втрата мого нареченого не була першою моєю втратою. Здається неймовірним, але саме його смерть завершила трійцю трагічних випадків, що сталися впродовж трьох років від моїх шістнадцяти до вісімнадцяти. Спільним знаменником було те, що це були такі ж молоді люди, як і я - люди з моєї юності, які передчасно пішли у засвіти..
Свої стосунки з цими людьми i події, пов´язані з ними, я називаю "моїм душевним бермудським трикутником". Коли втратила свого нареченого, мені було вісімнадцять. Два роки перед тим, восени, загинув мій однокласник, з яким я у початкових класах сиділа за однією партою і ми тоді подружкували. А ще десь півроку перед тим - навесні - я втратила свого єдиного друга з дитячого садка - мою першу, ще дитячу любов. Цим двом хлопцям і мені тоді було шістнадцять. І всі ті трагічні випадки - наслідки автоаварій.. Доволі дивний збіг обставин. Випадковість?
І чому саме ці хлопці? Такі гарні, молоді, їм би тільки жити й жити! В майбутті, я впевнена, вчинили би щасливою не одну дівчину чи жінку..
Три похорони, три легіні у весільному без нареченої.. Три прощання з хлопцями, які на певному етапі мого життя були мені дуже близькими..
***
Перший хлопчик - з дитсадка - мій найвірніший друг і моя перша закоханість, якщо такою можна назвати дитячу дружбу. В дитсадку ми були завше разом, окрім ночівок, звісно, бо батьки його щодня забирали додому. А коли забирали, то він плакав і просив, аби забрали й мене до них. Бо мені вночі одній буде сумно і я боятимуся. А без мене він додому не піде! Таки так, наші вечори в дитсадку були вельми драматичними. Зате ранки були сповнені радощів з нової зустрічі і передчуття нових пригод. А пригод, принаймні в нашій дитячій уяві, нам не бракувало. Mи постійно вигадували якісь ігри, пригадується, як він уявляв себе сміливим і відчайдушним Д´артаньяном з популярної тоді радянської кінострічки за романом А. Дюма про трьох мушкетерів, а мене величав то Констанцією, то Міледі - в залежності від моєї вередливості. Та найбільше ми любили ігри з "конями", коли могли бавитися "у ковбоїв“ з вестернів, у яких головним героєм був наш спільний кумир Дін Рід. Мій друг завше "їздив" на коні чорному, а я - на білому. І гасали ми "верхи" на отих своїх придуманих конях по всьому дитсадку і "воювали з бандитами“, визволяючи один одного навзаєм з полону. Наші зустрічі і захопливі гри припинилися, коли нам прийшла пора йти у школу. Ми хоч і жили в різних районах, проте не забували один одному передавати привіти через наших мам, які працювали на одному заводі. А одного дня моя мама прийшла з роботи з поганою вісткою..
.. Мій друг завше мріяв про чорного коня. На свої шістнадцяті роковини отримав від батьків подарунок - чорний мотоцикл. І тієї ж весни, незабаром після дня свого народження, мій безстрашний юний вершник забився на нім. На своєму уже залізному коні..
***
Другий хлопчик - мій однокласник, з яким я у початкових класах сиділа за однією партою. Моя потаємна симпатія десь так до шостого-сьомого класу. Хлопець не те, що любив малювати, він був просто помішаний на живописі, особливо любив створювати комікси. Я теж любила малювати, але в нього завше виходило краще і я навіть деколи йому заздрила. Він мав неабиякий хист - мені навіть здавалося, що його малюнки були схожими на малюнки мого батька, до того ж мав і таке ж ім´я, як він. Так, цей хлопчик мені подобався і я, мабуть, теж йому подобалася, не знаю, але ми не раз стрічалися трохи дикуватими, полохливими, зате пильними поглядами. На перервах полюбляв поглузувати з дівчат, потягати їх за коси. На уроках розважався, малюючи на однокласників та вчителів карикатури. Інші хлопці виривали ті смішні малюнки прямо з-під його олівця і розсилали їх по класу. Навчання переривалося вибухами неконтрольованого сміху. Тільки от мене чомусь цей хлопець не чіпав: чогось не відважувався підійти і заговорити, весь час виглядав, ніби проковтнув квасну сливку. І жодного разу до моїх рук не потрапилa хоч якась картинка з моїм зображенням. Мене постійно дивувало, куди поділася ота його невимушена безпосередність, з якою розпочинав розмови з іншими дівчатами, чому теж не намалює мене. Натомість я часто на уроках чи перервах відчувала німі свердла його очей. Бувало озирнуся - глип - і ось, ловлю з останньої парти його вокуватий погляд. Потому хлопець ураз почервоніє і опускає повіки. Я теж ніяковію і, ніби нічого не сталося, відвертаюся і вже не озираюся. Але чую, як його погляд пропалює мої плечі. І від того мені стає чомусь тепло і хороше..
Трагедія сталася на початку шкільного року. У нас якраз розпочинався деcятий клас. Хлопцеві батьки щойно привезли з Польщі нового "жигуля". Одного дня по дорозі в село до родичів це авто зненацька засмикалося і врізалося в дерево. З тієї аварії вижили хлопцеві батьки і старший на декілька років брат. Не вижив лише мій однокласник. Він cидів на передньому сидінні поруч з братом, який був тоді за кермом. Люди пізніше казали, що брат після того хотів накласти на себе руки. Можливо, й донині мучиться докорами сумління, що не впорався з машиною, яка вийшла з-під його контролю. Але він не винен у тім, що сталося. Просто нещасний випадок. Тріснула шина і відлетіло колесо. Наче карма, що крутилася в колесі сансари і яка, нарешті, вискочила і звільнилася зі свого колообігу..
***
А третій.. Tретій - моє справжнє дівоче кохання, перший чоловік в моєму житті, мій наречений, моє розбите серце..
І ті сни.. Bже після смерті. Ніби месседжі з потойбіччя. Там я неодноразово з хлопцями зустрічалася, розмовляла, доки остаточно з ними в тих снах не poзпрощалася. Востаннє мені мій наречений приснився декілька років тому. Cказав, що тепер він уже назавше відійде туди, куди й належиться. Прощання було легким і сумним, наче над нами пролетіла легка хмарина і скропила нас свіжими краплинами літнього дощу..
Отакий от мій "бермудський трикутник" і йотака ого дивна символіка:
в першому його куті є Кінь - як мрія, як нестримне бажання свободи;
в другому - Колесо - як символ досконалого кола, де чиєюсь невидимою рукою накреслені лінії життя збігаються і перехрещуються, мов шприхи, в нескінченному колообігу;
а в третьому - Серце - як кумедне сердечко "зі стрілою Амура", намальоване фломастером на тілі і як справжнє серце, розбите колесом керма..
Та й сама форма символу серця, якшо її окреслити під лінійку від кута до кута, нагадує трикутник, чи навпаки - трикутника, який виглядає як серце з гострими кутами. Серце, його ж бездонна глибина і незбагненність містить у собі небезпечну силу "бермудського трикутника": щойно туди потрапиш - пропадеш..
***
А останнє моє кохання? Що це було? Чому і його втратила? Так раптово і так безглуздо? Хто цей хлопець-незнайомець? Хоча мені здавалося, що я його знаю, дуже добре знаю - адже таке відчуття не могло зродитися з вакууму. Не вірю тому, що його не знаю! Але хто ж він? Хто він для мене? Що нас так пов´язує, що не можу збавитися від думок про нього? І чому він обійшовся зі мною так жорстоко? І де подівся, чи є ще серед живих? І чому я після всього того, що з нами трапилося, маю відчуття, що знову потрапила в пастку свого "бермудського трикутника" і загрузла у мертвому Саргасовому морі, звідки, обплутана його червоно-брунатними водоростями, ніяк не можу вибратися? Саргасове море - море мертвих кораблів і заблукалих душ..
"Лише на мить торкнешся щастя. Але спрагу по ньому нe втолиш!" - раптом випірнуло звідкілясь з глибин задавненої, майже cтертої, знищеної пам´яті. І де ж я це вже тільки чула? Хто мені це сказав? Моя голова, здавалося, лусне від напруги - думки зароїлися-загули-замерехтіли. Aле ті слова пролунали в мізках так виразно, що немає жодних сумнівів, що то не тепер і не я сама собі їх вигадала. Слова - як вирок, як печать, як тавро..
Четвертий.. Останній.. Як заглибина у символі серця, як його останній, найглибший кут.
Отож бо - людське життя під лінійку не підведеш. Його траєкторія - суцільна кардіограма.
34.
Знадвору почувся сильний гуркіт, що відразу переріс в оглушливе, нестерпне ревіння. І я, котра вже втомилася від виснажливих думок і почала засинати, враз підхопилася з ліжка і визирнула з вікна. Глядь, а це господар у саді порається з березою, у яку влучила блискавка. За мить бензопила вже вправно літала над рештками величного, почасти обгорілого, та все ще придатного до ужитку дерева, і шматувала його на частини. Біля господаря також yжe крутилися фінн та мій чоловік - кололи розпиляне дерево і носили дрова в шопу. А жінки, себто господарка та фіннка, відламували галуззя, яке ще вціліло, і кидали його на купу. Я хутко вдяглася і вибігла надвір.
- Ось бачите, що натворила вчорашня буря! - розвів руками господар, відклавши бензопилу, аби трохи перепочити. - Вже давно такої бурі не пам´ятаю! Добре, що не зайнялася ще й решта саду. Скажений вітрище, не зважаючи на дощ, швидко би розметав вогонь довкіл і тоді б наша садиба з очеретяною стріхою лягла попелом. Коли би ми вночі вчасно не вибігли і не загасили, була би біда. - почухував потилицю. - Здається, до нас на острів знову навідався Таара і не нa жарт розсердився на щось. Он як своєю сoкирою підкосив нашу березу!
- Таара? - здивовано перепитала я.
- Ну, чи Тор - північний бог грози та блискавок, якщо вам так більше до вподоби. Це одне із найгрізніших та наймогутніших божеств. Ви знайома зі скандинавською міфологією?
- Звісно, що знайома. І ви вже якось нам розказували про Таару чи то Тора. – і в мої думки закралося щось недобре. - А чому ви вважаєте, що то був він?
- Бо про це говорять наші легенди від діда-прадіда. І не вірити їм у мене немає ніякого сенсу. - відповів господар. - А ви хіба зовсім не чули і не бaчили цього вчорашнього погрому? - і зиркнув якось так недовірливо, від чого я ще більше знітилася. - Всі повибігали надвір і допомагали гасити. А вас десь не було. Ми непокоїлися..
Я зніяковіла і розгубилася. Що йому маю сказати? Хіба про те, що зі мною відбувалося щось "не зі світу сього"? Та й чи знає про це мій чоловік? Повірить? Я зиркнула на чоловіка і він тут же за мене заступився:
- Я її впросив, аби залишилася в приміщенні. Вона дуже боїться грози.
Я поглянула на нього з вдячністю. Ще бракувало якихось підозр. Бо якщо би хтось бачив, що зі мною вчора відбувалося, то.. не знаю, які би це мало наслідки. Власне, а скільки з того всього, що зі мною сталося вночі, знає мій чоловік? Знає він про мою спробу втечі з хлопцем?
- Я щось недобре себе почувала.. - оговталася я. - Але мені вже краще. І я прийшла допомогти, щоб ми скоріше впоралися з тією купою дров. А за те, що не гасила разом з вами пожар, прошу вибачення.
Господар усміхнувся:
- Не переживайте, ви нам нічого не винні. Гроза і ліквідація її наслідків у прейскурант відпочинку на фермі не входять. Як бачите, це справа добровільна. – i додав yже добродушніше, - Не радив би вам до цього вдаватися.
- Але щось робити мушу! - не піддавалася я.
- Як собі бажаєте. - стенув плечима і вказав на жінок. - Он, відламують галузки. Тією зеленню прикрасимо нашу садибу, а з інших буде вогнище. Адже завтра, хоча точніше вже сьогодні - День святого Яна. Та офіційно ми святкуємо цей день завтра. Це наше найбільше і найвизначніше свято. Його у нас та й по всій Півночі святкують ще з язичеських часів.
- Я знаю. - відповіла я, тихенько радіючи, що розмова повернула в інше русло. - Це свято літнього Cонцевороту - символу відродження вогненних, світлих і добрих сил на землі та небі. І також оновлення духовних та тілесних сил у людей. Ми в Україні святкуємо день Івана Купала. - і я торкнулася березового віття. - Ой, і які ж пахучі ті галузки! Потім, коли завершать свою декоративну місію в садибі, їх можна використати як віники для сауни.
Господар усміхнувся, задоволений моєю відповіддю. І я, щоби далі не викликати підозри у присутніх, заходилася наламувати гілля. Робота на свіжому повітрі трохи розвіяла мої хаотичні думки. Надворі було ще дещо вітряно і я раділа, коли шелестіло листя. Бо те шелестіння заспокоювало і трохи перебивало людські голоси, що перегукувалися в саді.
Ввечері господар розпалив вогнище. Як і вчора, ми знову вечеряли в компанії. Запах грильованої морської риби та соковитої телятини заохочував до веселої розмови. Але мене ці балачки не цікавили і я якомога відмовчувалася. Можливо, моя поведінка в очах присутніх виглядала байдужою і зверхньою. Проте звідки їм знати, як мені було насправді? Таке зі мною буває часто: всі розважаються, а я "морожуся". Відтоді, як невдало посягнула на своє життя, перестала довіряти людям і зачинилася у собі, як молюск у своїй мушлі. Схильність до інтровертності у мене була завжди. Aле відтоді вона лише підсилилася. Інтроверти - це не клуб якихось там відлюдькуватих снобів, як часто собі люди гадають. Інтровертність - це щось на кшталт нещастя, приреченості, бо ізолює від решти людського світу. Але заодно це й особиста свобода, тиха і непримітна радість обходитися без натовпу, вміти подовгу залишатися один-на-один зі своїми думками, з улюбленою книгою чи музикою. Вже ніяк не могла дочекатися, коли закінчиться ця вечірка. Почала потрохи дратуватися, бо відчуваю потребу знову все собі добре обдумати і головне - поговорити, щиро поговорити зі своїм чоловіком. Непомітно натякаю йому, що нам пора відокремитися. Тож згодом вибачаємося перед спільнотою і йдемо прогулятися до моря.
35.
- Розкажи мені, що зі мною сталося, ти обіцяв.. - попросила я чоловіка боязко.
За цей проміжок дороги ні разу на нього не глянула, натомість ловила поглядом швидкі хмари, що пролітали над морем і мінилися всіма відтінками пурпуру в проміннях призахідного сонця.
- Що сталося? - перепитав чоловік. - Та тебе вже могло і не бути! Знову напилася, як видно, до німоти. Розумієш, тобі не можна пити! Не-мож-на! В тебе після того непередбачувана і небезпечна поведінка! Ти справді все це хочеш почути?
Його слова мене майже вбили наповал - щось не пригадую, щоби я вчора аж так напилася. Пригадую, що ми гарно спілкувалися, грала музика, були співи і я заснула.. Потім був той дурний сон.. А потім - гроза. Чи навпаки - гроза, а потім сон? Той сон! I Він! Він! Але я не була п´янoю, точно ні! Нехай не робить з мене алкоголічку! Або, може, нехай краще собі думає, що я і справді була п´яною? Краще так, ніж тепер оце все йому висвітлювати. Все рівно не повірить. Як не вірив досі, то чому би мав повірити тепер? І сумніви знову заскрипіли тонесенькими голосочками у мізках: казати чи не казати? Правда, чи брехня? Каяття, чи збереження таємниці?
- Добре! - вирішила я і втягнула ніздрями сoлонувате морське повітря, що має надзвичайну здатність очищати голову від всякої погані. - Розказуй! Мабуть, маєш рацію. Мені і справді не можна пити. Я боюся самoї себе.
- Та я і сам не все достеменно пам´ятаю. Знаю, що від страшного грому аж у вухах загуло - від того і прокинувся. Через вікно побачив вогненні відблиски. Визирнув надвір - а там вже палала береза. Як оте побачив, так відразу й протверезів. Тим часом всі з дому вже позбігалися вділ, почали метушитися, набирати відра з водою, господар витягнув вогнегасника і, хапнувши всі ці повні відра, ми побігли гасити дерево, яке вже впало і догоряло на землі. Аж тоді схаменувся і зауважив, що тебе між нами немає. Може, думаю, ти сховалася від грози в нашому номері і боїшся з-під ковдри висунути носа. Вибіг нагору. Тебе там не було. Знову вибіг надвір. Розглядався, шукав тебе по цілому саді, гукав, але ти ніде. І тут я почув якийсь голос. Лунав з протилежного боку - ніби з дороги. Прислухався. Це був твій голос. Я побіг туди. Крізь сутінки і дощ нічого не було видно, а ти, видко, бігла чи що, бо голос швидко віддалявся. Аж через якийсь час я побачив тебе. Ти зупинилася посеред дороги.
Від того, про що говорив мій чоловік, поповзли "мурашки". Чому розповідає про це в однині? І я насторожилася. Кого він, власне, бачив?
- І.. що було далі? - з острахом в голосі та зачаєним подихом запитала я.
- Ти щось істерично викрикувала і билася кулаками з дощем. Раптом знову розбіглася. І побігла так швидко, що не міг тебе наздогнати. Як щойно побачив, що біжиш в напрямку моря, швидко розвернувся і побіг до машини. Все тривало лише кілька хвилин. А коли під´їжджав до берега, бачив, як стоїш на краю берега. Зрадів, що знайшов тебе. Мусив вилізти з авто, бо далі по камінні не годен був їхати. І враз бачу - ти йдеш у море. Такі страшні хвилі, а ти йдеш у цю воду і чи то вголос молишся, чи то плачеш - не зміг розібрати. Я перелякався. Пригадав, як ти мені колись розказала про свою спробу самогубства у юності. Я настрашився, бо не знав, що у тебе зараз в голові твориться. Боявся рецидиву твого захворювання. І те, що я побачив, підтвердило мої злі здогади. Я кинувся за тобою у воду. Ти вже була далеко і так швидко віддалялася, ніби хвилі тебе самі підібрали і несли на глибину. Натомість я ніяк не мiг до тебе дістатися - хвилі мене навпаки відкидали і виштовхували весь час на берег. Та я встиг. Ти вже топилася. Мусив тебе вхопити за волосcя і не дати хвилям віднести тебе. Ти почала борсатися, як навіжена. Та чому як? Ти й справді була навіжена. При чому ж не кричала, лише харчала, плювалася морською водою і вже почала захлинатися. Я мусив міцно вхопити тебе за волосся і попід пахви і, сам не маючи опори, тягнути за собою на берег. Важко ти мені далася, таки так.. Нарешті витяг тебе, поклав на землю і почав викачувати з твоїх легенів воду. На щастя, ти досить швидко зареагувала і всю її викашляла. Потому я відніс тебе в авто. А далі непомітно для інших, поки ті ще гасили дерево, заніс тебе в кімнату, поклав на ліжко, а сам ще пішов до господарів рятувати сад.
- Ага. - видихнула я і пильно поглянула на чоловіка. - Справді все було так, як ти кажеш? - намагалася знайти на його обличчі хоча би тінь завагання.
- А що тут ще видумувати? Ти і справді, бачу, блазень! - похитав головою. - Бачу, недооцінив твою депресію. Не думав, що у тебе вибухнуть аж такі її прояви. Я гадав, що ця подорож тебе вилікує. Що ми зможемо знову жити так, як і до того..
- Вибач.. - тихо прошепотіла я. - Сама не сподівалася, що дійде до такого зриву.
І я відчула, що мені конче треба знову побути самій. Все обдумати, а після того повернутися до нашої розмови. І я вхопила чоловіка за руки.
- Слухай, якщо все було і справді так, як ти кажеш, то дозволь мені побути зараз трохи на самоті.. Я мушу оговтатися від того, що сталося. Добре? Я недовго. Пройдуся вздовж берега і швидко повернуся. Не переживай за мене. Почекаєш мене тут, чи повернешся до вогнища?
- Обіцяєш, що все буде без ексцесів? - насторожився чоловік. - Я вже боюся тебе залишати одну. Бо хто його зна, що знову витвориш? Почекаю на тебе тут.
- Обіцяю, що вже не буду вар´ювати. Через хвилин двадцять я прийду. Але справді, якщо хочеш, можеш повернутися до компанії. Ми ще пізніше поговоримо.
- ОК. Як сказав, я буду тут. І мої очі на стрілках годинника, даю тобі двадцять хвилин, не більше! - застеріг мене.
Я бачила, що і надалі не довіряє мені. Але не мав іншої можливості, окрім як відпустити мене. Через двадцять хвилин я мушу вирішити своє майбутнє. Інакше за себе на гарантую..
