Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2536
Творів: 45781
Рецензій: 89573

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Жіноча проза

Одержимість (34). Частина ІІ - Вітер, що приносить дощ

© Viktoria Jichova, 08-01-2015
                                                                              33.

- Де я? Що зі мною? - ворухнула губами і відчула чиюсь теплу руку на чолі. Розплющила повіки. Чоловік виглядав стурбованим, з почервонілими від недоспаної ночі очима.
- Ще полежи. Відпочинь. - промовив тихо. - Гадав, що втрачу тебе..
- Що сталося? - ніяк не могла второпати і мала таке відчуття, наче прокинулася з непробудного сну чи то щойно побувала десь в іншому світі.
- Розкажу це тобі згодом, гаразд? Тепер тобі треба відпочити.
Дещо в моїй голові вже почало проблискувати.
- Ти тут один? - занепокоїлась я і намагалася підвестися. Та дужі руки чоловікa вклали мене назад у ліжко.  
- Не переживай. Ніхто нас не бачив. - і він підморгнув. - Про твою пригоду з минулої ночі ніхто не знає і тобі нíчого боятися. - вже додав пошепки. - Спи. Відпочивай. Ввечері, коли наберешся сил, поговоримо про все.
Я кивнула йому на знак згоди і знову заплющила очі. Почула, як він тихенько вийшов з кімнати. Та я лише вдавала, що хочу спати. Ні, я не спати хотіла. Я хотіла, нарешті, розібратися зі собою, зі всіма своїми траблами - о, як же вони мене замахали! - і зі всім отим гнітючим баластом, що привів мене до ситуації, в якій я тепер опинилася..
    
Згадуючи все те, що останніми днями здійнялося з дна приспаної пам´яті, і вторглося у свідомість, мов розбурхане і скаламучене цунамі, я не могла збавитися дивного відчуття, що все це діється не просто так. В грудях тиснуло, ніби легені наповнилися водою, що давила і розпирала їх. Вода.. Господи, я ж була у воді, я тонула! Xто мене врятував? Повне усвідомлення того, що справді сталося цієї ночі, блискавкою протяло мій розум. Стало ще нестерпніше. Чому лише втрачаю тиx, кого кохала чи хто мені був чимось дуже дорогий? Нічого не розумію! Знаю лише одне: мого вимріяного щастя, мабуть, мені вже ніколи не дочекатися. Бо так було зі мною завжди. Так є. І так буде. Бо так у мені щось налаштовано. Але чому? Ненавиджу себе!          

Втрата мого нареченого - це ж бо не перша моя болісна втрата. Здається неймовірним, але його смерть завершила трійцю трагічних випадків, що сталися впродовж трьох років від моїх шістнадцяти до вісімнадцяти. Спільним знаменником було те, що це були такі ж молоді люди, як і я - люди з моєї юності, які передчасно покинули наш світ..

Стосунки з цими людьми i події, пов´язані з ними, я називаю "моїм особистим бермудським трикутником". Коли втратила свого нареченого, мені було вісімнадцять. Два роки перед тим, восени, загинув мій однокласник, з яким у початкових класах я сиділа за однією партою і ми тоді подружкували. А ще десь півроку перед тим - навесні - я втратила свого єдиного друга з дитячого садка - мою першу дитячу любов. Цим двом хлопцям і мені тоді було шістнадцять. І всі ті трагічні випадки - наслідки автоаварій..

Чому саме ці хлопці? Такі гарні, молоді, їм би тільки жити й жити! В майбутті, я впевнена, вчинили би щасливою не одну дівчину чи жінку..

Три похорони, три легіні у весільному без нареченої.. Три прощання з хлопцями, які на певному етапі мого життя були мені дуже близькими..

                                                                                ***
      
Перший хлопчик - з дитсадка - мій найвірніший дитячий друг і перша закоханість, якщо такою можна назвати дитячу дружбу. В дитсадку ми були завше разом, окрім ночівок, звісно, бо батьки його щодня забирали додому. А коли забирали, то він плакав і просив, аби забрали й мене до них. Бо мені вночі одній буде сумно і я боятимуся. А без мене він додому не піде! Таки так, наші вечори в дитсадку були вельми драматичними. Зате ранки були сповнені радощів з нової зустрічі і передчуття нових пригод. А пригод, принайммні в нашій дитячій уяві, нам не бракувало. Mи постійно вигадували якісь ігри, пригадується, як він уявляв себе сміливим і відчайдушним Д´артаньяном з популярної тоді радянської кінострічки за романом А. Дюма про трьох мушкетерів, а мене величав то Констанцією, то Міледі - в залежності від моєї вередливості. Та найбільше ми любили ігри з "конями", коли могли бавитися "у ковбоїв“ з американських вестернів з участю нашого спільного кумира Діна Ріда. В мого друга був завше кінь чорний, а в мене - білий. На тих придуманих конях ми "їздили верхи" і "воювали з бандитами“. Наші зустрічі припинилися, коли почалася школа. Проте ми хоч і жили в різних районах Львова, не забували один одному передавати привіти через наших мам, які працювали на одному заводі. Одного дня моя мама прийшла з роботи з поганою вісткою..
..Мій друг завше мріяв про чорного коня. На шістнадцяті роковини отримав від батьків подарунок - чорний мотоцикл. Мій друг, мій юний вершник, незабаром забився на нім. На своєму вимріяному, тепер уже залізному коні.

                                                                              ***                        

Другий хлопчик - мій однокласник і заодно мій "однопартник". Моя потаємна симпатія десь так до сьомого класу. Був просто помішаний на живописі. Я теж любила малювати, але в нього виходило завше краще, я навіть деколи заздрила. Адже мав неабиякий хист - його малюнки були схожими на малюнки мого батька, до того ж мав таке ж ім´я, як і він. Так, цей хлопчик мені подобався і я, мабуть, теж йому подобалася, бо не раз ми стрічалися трохи вовкуватими, полохливими, зате пильними поглядами. На перервах полюбляв поглузувати з дівчаток. На уроках розважався, малюючи на них та вчительок карикатури. Інші хлопці виривали ті смішні малюнки прямо з-під його олівця і розсилали їх по класу. Навчання переривалося вибухами неконтрольованого сміху. Тільки от мене чомусь цей хлопець не чіпав: якось не відважувався підійти і заговорити, весь час виглядав, ніби проковтнув квасну сливку. І жодного разу до моїх рук не потрапилa хоч якась картинка з моїм зображенням. Мене постійно дивувало, куди поділася ота його невимушена безпосередність, з якою розпочинав розмови з іншими дівчатами, чому теж не намалює мене. Натомість я весь час на уроках чи перервах відчувала німі свердла його очей. Бувало, озирнуся - глип - і ось, ловлю з останньої парти його дикуватий погляд! Потому хлопець ураз почервоніє і опускає повіки. Я теж ніяковію і, ніби нічого не сталося, відвертаюся і вже не озираюся. Але чую, як його погляд пропалює мої плечі. І від того мені стає чомусь тепло і хороше..

Трагедія сталася на початку шкільного року. Тоді якраз розпочинався деcятий клас. Хлопцеві батьки щойно з Польщі привезли нового "жигуля". Одного дня по дорозі в село до родичів це авто раптом засмикалося і врізалося в дерево. З тієї аварії вижили батьки і старший на декілька років брат. Не вижив лише мій однокласник. Він cидів на передньому сидінні поруч з братом, який був тоді за кермом.. Люди пізніше казали, що брат після того хотів накласти на себе руки. Можливо, й донині мучиться докорами сумління, що не впорався з машиною, яка вийшла з-під його контролю. Але він не винен у тім, що сталося. Просто нещасний випадок. Тріснула шина і від авто відлетіло колесо. Чи то просто чиясь карма котилася-котилася в колесі сансари і, нарешті, раптом вискочила і звільнилася зі свого колообігу..
      
                                                                                ***

А третій.. Tретій - моє справжнє дівоче кохання, перший чоловік в моєму житті, мій наречений, моє розбите серце..

І ті сни.. Bже після смерті. Ніби сни з потойбіччя. Там я неодноразово з хлопцями зустрічалася, розмовляла, доки остаточно з ними в тих снах не poзпрощалася. Востаннє мені мій наречений приснився декілька років тому. Cказав, що тепер він уже назавше відійде туди, куди й належиться. Прощання було легким і сумним, наче наді мною пролетіла легка дощова хмаринка і скропила мене свіжими краплинами літнього дощу..

Дивна й сумна символіка мого "бермудського трикутника": в першому його куті є кінь - як мрія, як нестримне бажання свободи; в другому - колесо - як символ досконалого кола, де накреслені чиєюсь невидимою рукою лінії життя збігаються в нескінченному колообігу; а в третьому куті - само серце - чи як зображення смішного сердечка у вигляді "серця, прошитого стрілою Амура", намальованого фломастером на тілі, чи то як образ справжнього серця, розбитого колесом керма..
Та й само серце, якщо просто взяти лінійку й окреслити його від кута до кута, має форму трикутника..

***
                                                                            
А останнє моє кохання? Що це було? Чому і його втратила? Так раптово і безглуздо? Хто цей хлопець-незнайомець? Хоча мені здавалося, що я його знаю, дуже добре знаю - адже таке відчуття не могло зродитися з вакууму. Не вірю тому, що його не знаю! Але хто ж він? Хто він для мене? Що нас так пов´язує, що не можу збавитися від думок про нього? І чому він обійшовся зі мною так жорстоко? І де подівся: чи є ще серед живих?

"Лише на мить торкнешся щастя. Але спрагу по ньому нe втолиш!" - раптом випірнуло звідкілясь з глибин задавненої, майже знищеної, cтертої пам´яті.. І де ж я це вже тільки чула? Хто мені це сказав? Моя голова, здавалося, лусне від напруги - думки зароїлися-загули-замерехтіли.. Aле ті слова пролунали в моїх мізках так виразно, що немає жодних сумнівів, що то не тепер і не я сама собі їх придумала. Слова - як вирок, як печать, як тавро..

Четвертий..
Отож бо - людське життя під лінійку не підведеш. Його траєкторія - кардіограма.

                                                                                34.

З-надвору з боку саду щось голосно заревло. Я схопилася з ліжка і визирнула з вікна. Господар ферми порався з березою, у яку влучила блискавка - бензопила вправно літала над рештками величного, трохи обгорілого, та ще придатного до ужитку дерева, і шматувала його на частини. Біля господаря також yжe крутилися фінн та мій чоловік - кололи розпиляне дерево і носили дрова в шопу. А жінки - себто господарка та фіннка - відламували зелене галуззя і кидали його на купу. Я хутко вдяглася і вибігла надвір.
- Ось бачите, що натворила вчорашня буря! - розвів руками господар, відклавши бензопилу, аби трохи перепочити. - Вже давно такої бурі не пам´ятаю. Добре, що не зайнявся щe й сад. Скажений вітрище, не зважаючи на дощ, швидко розметав би вогонь довкіл і тоді б наша садиба з очеретяною стріхою лягла попелом. Коли б ми вночі вчасно не вибігли і не загасили, була би біда.- почухував потилицю. - Здається, до нас на острів знову навідався Таара і не нa жарт розсердився на щось. Он як своєю сoкирою підкосив нашу березу!    
- Таара? - здивовано перепитала я.
- Ну, чи Тор - північний бог грози та блискавок, якщо вам так більше до вподоби. Це одне із найгрізніших та наймогутніших божеств. Ви знайома зі скандинавською міфологією?
- Звісно, що знайома. І ви вже раз нам розказували про Тора. – і в мої думки закралося щось недобре. - А чому ви вважаєте, що то був він?
- Бо так говорять наші легенди від діда-прадіда. І не вірити їм у мене немає ніякого сенсу. - відповів господар. - А ви хіба зовсім не чули і не бaчили цього вчорашнього погрому? - і зиркнув якось так недовірливо, від чого я ще більше знітилася. - Всі повибігали надвір і допомагали гасити. А вас десь не було. Ми непокоїлися..
Я зніяковіла і розгубилася. Що йому маю сказати? Хіба про те, що зі мною відбувалося щось "не зі світу сього"? Та й чи знає про все мій чоловік? Повірить? Я зиркнула на чоловіка і він тут же за мене заступився:
- Я її впросив, аби залишилася в приміщенні. Вона дуже боїться грози.
Я поглянула на нього з вдячністю. Ще бракувало якихось підозр. Бо якщо би хтось бачив, що зі мною вчора відбувалося, то це би для мене мало неблагі наслідки. Власне, скільки з того всього знає мій чоловік? Знає він про мою спробу втечі з хлопцем?
- Я щось недобре себе почувала.. - оговталася я. - Але мені вже краще. І я прийшла допомогти, щоб ми скоріше впоралися з тією купою дров. А за вчорашнє вибачте.
Господар усміхнувся:
- Не переживайте, ви нам нічого не винні. Гроза і ліквідація її наслідків у прейскурант відпочинку на фермі не входять. Як бачите, це справа добровільна. – i додав yже добродушніше, - Не радив би вам до цього вдаватися.
- Але щось робити мушу! - не піддавалася я.
- Як собі бажаєте. - стенув плечима і вказав на жінок. - Он, відламують галузки. Тією зеленню прикрасимо нашу садибу, а з інших буде вогнище. Адже завтра, хоча точніше вже сьогодні - День святого Яна. Та офіційно ми святкуємо цей день завтра. Це наше найбільше і найвизначніше свято. Його у нас та й по всій Півночі святкують ще з язичеських часів.
- Я знаю. - відповіла я, тихенько радіючи, що розмова повернула в інше русло. - Це свято літнього Cонцевороту - символу відродження вогненних, світлих і добрих сил на землі та небі, і також оновлення духовних та тілесних сил у людей. Ми в Україні святкуємо день Івана Купала. - і я торкнулася березового віття. - Ой, і які ж пахучі ті галузки! Потім їх можна використати, коли завершать свою декоративну місію в садибі, як віники для сауни.
Господар усміхнувся, задоволений моєю відповіддю. І я, щоби далі не викликати підозри у присутніх, заходилася наламувати гілля. Робота на свіжому повітрі трохи розвіяла мої хаотичні думки. Надворі було дещо вітряно, але я вітер люблю і тому раділа, коли раз у раз зашелестіло на деревах листя. Те шелестіння заспокоювало і трохи перебивало людські голоси, що перегукувалися в саді.

Ввечері господар розпалив вогнище. Як і вчора, ми знову вечеряли в компанії. Запах грильованої морської риби та соковитої телятини під сплески пива і міцніших напоїв заохочував до веселої розмови. Тільки тепер мене ці балачки не цікавили і я якомога відмовчувалася. Хтось би подумав, що поводжуся зверхньо. Може, і так. Проте звідки їм знати, що твориться в моїй душі? Ось так зі мною буває часто: всі розважаються, а я "морожуся". Відтоді, як невдало посягнула на своє життя, перестала довіряти людям і зачинилася у собі, як молюск у своїй мушлі. Схильність до інтровертності у мене була завжди. Aле відтоді вона в декілька разів зросла. Інтроверти - це не клуб якихось там снобів з елітарними нахилами, як часто люди собі гадають. Інтровертність - це щось на кшталт нещастя, приреченості, бо ізолює від решти людського світу. Але заодно це і свобода, тиха і непримітна радість обходитися без натовпу, вміти подовгу залишатися один-на-один зі своїми думками, з улюбленою книгою чи музикою.. Вже не можу дочекатися, коли закінчиться ця вечірка на свіжому повітрі. Треба знову все собі добре обдумати і головне - поговорити, щиро поговорити зі своїм чоловіком. Така можливість видалася згодом. Вибачившися перед спільнотою, ми пішли прогулятися до моря.

                                                                               35.

  - Розкажи мені, що зі мною сталося, ти обіцяв.. - попросила я чоловіка боязко. За всю прогулянку ні разу на нього не глянула, натомість ловила поглядом швидко летючі над морем хмари, що мінилися всіма відтінками райдуги в проміннях призахідного сонця.
- Що сталося? - перепитав чоловік. - Та тебе вже могло і не бути! Знову напилася, як видно, до німоти. Розумієш, тобі не можна пити! Не-мож-на! В тебе після того непередбачувана і небезпечна поведінка! Ти справді все це хочеш почути?
Його слова мене майже вбили наповал - щось не пригадую, щоби я вчора напилася, як свиня. Пригадую, що ми гарно спілкувалися, грала музика, були співи і я заснула.. Потім був той дурний сон.. А потім - гроза. Чи навпаки - гроза, а потім сон? Той сон! I Він! Він! Але я не була п´янoю, точно ні! Нехай не робить з мене алкоголічку! Або, може, нехай краще собі думає, що я і справді була п´яною? Краще так, ніж тепер оце все йому висвітлювати.. Все рівно не повірить. Як не вірив досі, то чому би мав повірити тепер? І сумніви знову заскрипіли тонесенькими голосочками у мізках: казати чи не казати? Правда чи брехня? Каяття чи збереження таємниці?
- Добре! - вирішила я і втягнула ніздрями сoлонувате морське повітря, що має надзвичайну здатність очищати голову від хмелю і всякої погані. - Розказуй! Мабуть, маєш рацію. Мені і справді не можна пити. Я боюся самoї себе.
- Та я і сам не все добре пам´ятаю. Теж собі добряче хильнув. Знаю, що від страшного грому аж у вухах загуло - від того і прокинувся. Тебе не було. Визирнув надвір - а там вже палала береза. Як оте побачив, так і протверезів: бо перше, що в голову прийшло, було те, що ти можеш бути під нею.. Я кинувся до дерева. Розглядався, шукав, гукав тебе, але, на щастя, тебе там не було. І тут почув якийсь голос. Лунав з протилежного боку - ніби з дороги. Прислухався. Це був твій голос. Я побіг туди. Тебе спочатку не було видно, видко, бігла чи що, бо голос швидко віддалявся. Аж через якийсь час я побачив тебе. Ти зупинилася посеред дороги.
Від того, про що говорив мій чоловік, поповзли "мурашки". Чому розповідає про це в однині? І я насторожилася. Кого він, власне, бачив?
- І що було далі? - з холодом в голосі, проте зi зачаєним подихом намагалася підбадьорити чоловіка до розповіді.
- Ти щось істерично викрикувала і билася кулаками з дощем. Раптом знову розбіглася. І бігла так швидко, що не міг тебе наздогнати. Як щойно побачив, що біжиш в напрямку моря, швидко розвернувся і побіг до машини. Все тривало лише кілька хвилин - коли під´їжджав до берега, ти там все ще стояла і не рухалася. Зрадів, що знайшов тебе. Мусив вилізти з авто, бо далі по камінні не годен був їхати. Бачу - ти йдеш у море. Такі страшні хвилі, а ти йдеш у цю воду і чи то вголос молишся, чи то плачеш - не зміг розібрати. Я перелякався. Пригадав, що в тебе вже колись ця спроба самогубства була, сама ж колись розказувала. Тому і настрашився, бо не знав, що це тобі тепер в голову зайшло. Боявся рецидиву твого захворювання.  І те, що я побачив, підтвердило мої злі здогади. Я кинувся за тобою у воду. Ти вже була далеко і так швидко віддалялася, ніби хвилі тебе підібрали і несли самі. Натомість я ніяк не мiг до тебе дістатися - хвилі мене навпаки відкидали і виштовхували весь час на берег. Та я встиг. Ти вже топилася. Мусив тебе вхопити за волосcя і не дати хвилям віднести тебе. Ти почала борсатися, як навіжена. Та чому як? Ти й справді була навіжена. При чому ж не кричала, лише харчала, плювалася морською водою і захлиналася. Я мусив міцно вхопити тебе за волосся і попід пахви і, сам не маючи опори, тягнути за собою на берег.  Важко ти мені далася, таки так.. Нарешті тебе витяг, поклав на землю і почав викачувати з твоїх легенів воду. На щастя, ти досить швидко зареагувала і всю її викашляла. Потому я відніс тебе в авто. А далі непомітно для інших, поки ті гасили дерево, заніс тебе в кімнату, поклав на ліжко, а сам пішов допомогати господарям рятувати сад.
- Ага. - видихнула я і пильно поглянула на чоловіка. - Справді все було так, як ти кажеш? - намагалася знайти на його обличчі хоча би тінь завагання.      
- А що тут ще видумувати? Ти і справді, бачу, блазень! - похитав головою. - Бачу, недооцінив твою депресію. Не думав, що у тебе вибухнуть аж такі її прояви. Я гадав, що ця подорож тебе вилікує. Що ми зможемо знову жити так, як і до того..
- Вибач.. - тихо прошепотіла я. Відчула, що мені конче треба знову побути самій. Все обдумати, а після того повернутися до нашої розмови. І я вхопила чоловіка за руки. - Слухай, якщо все було і справді так, як ти кажеш, то дозволь мені побути зараз трохи на самоті.. Я мушу оговтатися від того, що сталося. Добре? Я недовго. Пройдуся вздовж берега і швидко повернуся. Не переживай за мене. Почекаєш мене тут чи повернешся до вогнища?
- Обіцяєш, що все буде без "ексцесів"? - насторожився чоловік. - Я вже боюся тебе залишати одну, розумієш? Хто його зна, що знову витвориш? Почекаю на тебе тут.
- Обіцяю, що вже не буду "вар´ювати". Через хвилин двадцять я прийду. Можеш повернутися до компанії. Ми ще пізніше поговоримо.
- ОК. Тільки дивися - мої очі на стрілках годинниках, двадцять хвилин і не більше!  - застеріг мене.
Я бачила, що і надалі не довіряє мені. Але не мав іншої можливості, окрім як відпустити мене. Через двадцять хвилин я таки мушу вирішити своє майбутнє. Інакше - за себе на гарантую..


                                                                    Кінець ІІ-ої частини.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

Дивуюсь:

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Юрій Кирик, 12-01-2015

Взаємність...

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Андрій Вовна, 10-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анізія, 09-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олена , 09-01-2015

Передав мені якийсь залізний ніж...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло, 09-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Володимир Ворона, 09-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Михайло Нечитайло, 09-01-2015

Повз такої теми пройти просто неможливо

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ірина Лазур, 08-01-2015

Читання до вечірньої кави

На цю рецензію користувачі залишили 5 відгуків
© Ласло Зурла, 08-01-2015

20 хвилин на долю...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Андрій Вовна, 08-01-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.90900087356567 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …