Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2462
Творів: 44120
Рецензій: 86058

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Покидьки

© Катерина Омельченко, 07-01-2015
Завжди, ще відтоді, як настав час дозрівання, я мала відчуття чогось невідворотного, що нависло наді мною, готове вдарити, приголомшити і, можливо, розчавити. Лусне мій череп, підтече селезінка чи розірвуться легені від нестерпної радості або нелюдського горя, але я знала про свою приреченість пережити, може зовсім ненадовго, якісь надзвичайно сильні емоції. Залишуся від них скаліченою і неспроможною до найменшого руху чи перейду на інший рівень, в іншу якість – цього я не уявляла. Я спеціально готувала себе до цього надзвичайного, що завітає в моє життя тільки, якщо я буду цього гідна. Тому я вчилася не боятися темряви, шукати і насолоджуватися самотністю, віддавати перевагу загадковій тіні над яскравим і зрозумілим світлом. Людей я також не сторонилася, але не відчувала з ними ніякої спорідненості і воліла краще спостерігати за їхніми звичаями і традиціями, вивчати їхню поведінку, як учений або філософ, але не стикатися з ними у надто близьких стосунках. Я собою пишалася, як такою істотою, що відрізнялася від усіх інших. Можливо, я просто була мрійницею і романтиком, і більшість надзвичайних якостей, що я приписувала своїй персоні, я просто нафантазувала. Тепер мені відомо поняття «інтроверт», і те, що я сміливо можу застосовувати його щодо себе. Тоді, на тлі необізнаності і навіть невігластва, а також у соціумі, де переважають екстраверти, я вважала себе якоюсь особливою зіркою – хоча насправді була звичайним дурним місяцем на дурному небі, як сказав би цинічний і стомлений пан Онєгін. Втім, у мене й свого цинізму вистачало. Це, мабуть, врятувало мене від надмірної екзальтованості, так притаманної дівчатам з рафінованими почуттями. Я дійсно читала Достоєвського і захоплювалася Сартром, але не пасувала перед ними, не сприймала беззастережно їхні ідеали чи мораль, а, як і за іншими людьми із мого вже безпосереднього оточення, просто спостерігала, або, більш підходящим, здається, буде тут слово «споглядала». Я ставилася до них із належною повагою, з любов’ю, але не боготворила і ніколи не забувала про їхні вади, через які вони видавалися мені ще більш живими і цікавими. Взагалі не розумію, чому вдячні нащадки вважають за необхідне позбавляти уславлених предків людських рис? Навіщо обурюватися і з піною біля рота доводити, що Федір не був жовчним і нудним стариганом із потягом до насильства, а – вдарю вже по святому – Тарас Шевченко не пив і не гуляв? Хіба їхня основна цінність не полягає саме в тому, що зі звичайними вадами і слабкостями звичайних людей вони творили незвичайно прекрасні речі? Хіба не в цьому – надія?
Ну, от, здається вже випендрилася: стовпи і кити згадані, ерудованість доведена, аудиторія завойована і рукоплескає. Останнім рядком ще й виправдалася: із самоіронією все у мене добре. Люблю посміятися із вас, люблю злостиво і в’їдливо проаналізувати ваші кумедні якості, але до себе самої я нещадна вдвоє.
  
Будучи егоїсткою чи то пак егоцентристкою восьмидесятого рівня, я розпочинаю цю оповідь із себе. Розпочинаю з чудової звістки про те, що Бог мене любить у зовсім особливий спосіб, не так, як звикли проповідувати якісь старі недоумки із завиваючими голосами і чорними книжечками в руках. Одного разу і назавжди я зрозуміла, що Бог – це вам ніякий не демократ, що всіх приголубить, усім виділить тепленьку місцинку в раю і дозволить володарювати всесвітом разом із Ним. Я сама любила, і через це пізнала, як мені здавалося, сутність Його любові. Вона вибіркова.
Коли мені виповнилося чотирнадцять, батьки, доведені до відчаю моєю поведінкою, молили Бога, щоб Він зглянувся наді мною, якщо любить. Він любив, Він зглянувся, а для мене відкрилися деякі сумні істини та неспростовні факти. Сталося це так: я закохалася в найлютішого покидька, якого тільки можна уявити. Гарненький хлопчинка з паралельного класу, що бігав за мною і мало не співав серенади під вікнами, не цікавив мене ні на копійчину. Його радо запрошували мої батьки, і мама, якби це допомогло справі, залишила б його жити в нашому домі, щоб він вічно мозолив мені око. Вона думала, це допомогло б мені розлюбити мого двадцятирічного бандита, що постійно наражався на неприємності.

Я приходила додому зі школи і чула ненависний голос у кімнаті: хлопчик Славко із пісним обличчям юного праведника обговорював з мамою її професійні проблеми. Він знаходив її жарти вдалими, а гумор – бездоганним… Бідна мама ніколи не могла похвалитися почуттям гумору, а жарти в неї виходили якісь старообрядні, ніби притягнуті за вуха. Я, скинувши в коридорі рюкзак, обережно підходила до дверей у вітальню і дивилася. Мама із щільними кучериками і в нарядній сукні підливала Славкові чай. Його одвічно пітні руки ніяково терлися об скатертину, а очі брехливо усміхалися. Йому було страшенно нудно з нею, але він чекав на мене і готовий був витерпіти все, лише б нарешті побачити мене вдома і потягти куди-небудь у кафе, парк чи на дурнувате кіно. Я непоміченою пробиралася до своєї кімнати, перевдягалася в подерті джинси й відпадну футболку, яку мені подарував мій красень і розумник Олег. На макіяж і зачіску не вистачало часу, тож я тільки розпускала волосся і підфарбовувала нашвидкуруч губи. Благо, цього вистачало, принаймні для того, щоб догодити самій собі. В коридорі, переконавшись, що мама зі Славком продовжують займатися своїми справами, я, наче нищівний ураган, проходилася кишенями, коли в мого хлопця були проблеми з грошима, і розживалася дечим необхідним ще не встигнувши вийти за поріг. Але цього нам видавалося замало.

Ми були закохані до нестями, до того, що вже минав перший рік наших стосунків, а почуття не вщухали. Саме це і непокоїло батьків, які сподівалися на нетривалість мого шалу. Ми були адептами кримінального екстриму і мало не щодня потрапляли в насправді екстремальні ситуації. Ми тікали від охоронців супермаркетів, лікувалися від спричинених гумовими кулями поранень, встрявали в бійки із застосуванням холодної зброї, обдурювали та відкуповувалися від міліції, а ще завжди щось уживали. Робили все це з любові до мистецтва та гострих почуттів, при тому, в наші спокійні часи, сиділи в Олега на балконі, пили якесь легеньке інтелігентне вино і декламували Бодлера.

Олег не був справжнім злочинцем, радше людиною, якій патологічно не вистачало яскравих переживань. Батьки інженери ще радянського зразка важко звикалися з новими реаліями, а тому в суто капіталістичній фірмі, на яку сумлінно працювали багато років, зірок не хапали. Всі їхні розмови стосувалися або тяжкого труда або сумлінного виконання обов’язків. Обоє вирізнялися чудовим умінням звести до цих тем будь-яку розмову, викликати в співбесідника почуття провини й затаврувати його ледарем і неробою. Навіть, якщо людина досягла суттєвих висот, але не вміла сидіти двадцять років на одному місці, вона визнавалася щонайменше недосконалою. Олега ж починало трусити й лихоманити від щонайменшого застою. Він був зліплений із зовсім іншого тіста і щороку змінював напрямок навчання аж доти, доки одного чудового дня взагалі не вирішив, що університетська освіта – не його стежина. Батьківське виховання тільки психічної нестабільності йому додало, але не привчило жити за їхньою методою. Веселий і кмітливий, він, здавалося, сам наближав свій кінець, бо ніяк не міг взятися за розум і позбавитися небезпечних звичок. Я дещо іншої, більш спокійної і обережної вдачі, ділила з ним його життя не за покликанням, а через велике кохання. Страх бути покинутою і здивування, що цього досі не сталося переслідували мене повсякчасно, адже я була лише однією й тією самою дівчиною у той час, як могло бути три.

Я ловила дрижаків кожного разу, йдучи «на справу», відволікаючи увагу охоронців, заговорюючи перехожих, талановито розігруючи вистави, доки він підкрадався, примірювався і крав. Хотілося б мені додати, що накраденим ми ділилися із знедоленими, і це, частково, так і відбувалося, та в ролі знедолених в основному грали такі похмільні покидьки, що навряд чи хтось із нормальних людей їх пожалів би. Одному такому, чоловікові із довжелезною масною бородищею, ми приносили сумками чудовий провіант найкращих світових виробників, сподіваючись лише на його милостивий погляд. Він грав на двадцяти одному музичному інструменті, розводив найбільш захопливу філософію з усього нами чутого і читаного, пив діжками і, п’яніючи, робився найбільш галантним і дотепним джентльменом із усіх нами бачених. Але, на превеликий жаль, переважна більшість наших спроб поспілкуватися з ним закінчувалася невдало: він хапав подарунки і просто виганяв нас із хати. Такою невдячною поведінкою він наражав нас на силу силенну різних небезпечних пригод, адже сам вигляд вулиці, міста, провокував Олега на звершення ратних подвигів. Це було жахливо – як на мене забагато клятого екстриму, але я боялася зізнатися коханому, що таке життя не зовсім для мене. Я вважала, що він цінує мене саме за цю здатність кидатися сторчголов у небезпеку. Я приходила додому й молилася: Господи, врятуй мене, якщо любиш. Про те саме молили мої батьки, перемежаючи свої молитви і походи до церкви із жахливими проповідями про мій поганий кінець.

Славко, той, що хороший, ліз цілуватися, намагався мене спокусити, підлещувався дорогими дарунками. Він був справді хороший, а Олег був справді поганий. Із ним – життя, із Олегом – загибель. Я це чітко зрозуміла, коли мій коханець почав продавати наркотики. З одного боку, це призвело до деяких майже позитивних змін: він став більш спокійним і розсудливим, із більшою обережністю поводився на вулиці і ставився до людей. Прибуток став стабільним, з чого випливало, що і я, замість того, щоб чесно карати якийсь магазин на помадку чи кофтинку, чинила цілком буржуазні вчинки і просто давала гроші на касу. Проте, довкола Олега тепер збирався зовсім інший контингент: ніхто не читав вірші і навіть не піклувався про красу і правильність великої і могутньої. Нові товариші виглядали вкрай погано, звучали ще гірше, а поводилися, як потенційні душогуби. На горизонті замаячив привид близького і гучного краху.

З відчаю я починала приглядатися пильніше до позитивного Славка. Веселий і симпатичний, не гірший у цьому плані від Олега, а то, може, й кращий, він на якийсь короткий момент полонив мою уяву. То були не романтичні переживання, а скоріше утилітарні, але якось я спромоглася це переплутати. Ніколи не забуду, як я наважилася зізнатися Олегу, що йду від нього, бо покохала іншого. Це трапилося під час нашого затишшя, у нього вдома, і в мене розривалося серце, адже я відчувала, що роблю щось неправильне, вчиняю велику зраду перш за все проти себе. Він сидів на розібраному ліжку, кишеньковим ножичком вирізував якісь візерунку на давно поцупленому гаманці, а на столику, в попільничці диміла сигарета. Він повільно відклав свою роботу, взяв до кутика губів сигаретку, повільно й спокійно перевів на мене погляд:
-Це той Славко? До нього ідеш? Гаразд, Женю, убивства я ще досі не спробував… Чудова нагода набути нового, цікавого досвіду.

Кілька діб я провела ні жива, ні мертва. Я боялася комусь розповісти про його погрозу і разом з тим, майже не мала сумнівів, що Олег таки здійснить спробу покінчити з суперником. Він справді божеволіє: не через мене, не через ревнощі, а через наркотики, до яких залучився і міцно застряг, і через оте одвічне прагнення до чогось нового, лихого, зловісного. Моя мама тими днями ходила щаслива: подарувала мені вечірню сукню, давала гроші на салони краси й косметику, дозволяла гуляти допізна. Аякже: її маленька доця нарешті перебралася до ліжка правильного чоловіка! Мені була огидною ота мамина радість, її дарунки та заохочення, моя власна поведінка, яку десь у глибині душі я вважала неприпустимою і неприродною. Я вперше розлучилася з Олегом, та ще й за таких несприятливих обставин, і цього часу мені вистачило, щоб зрозуміти, як я була неправа. Кохання до Славка швидко спалахнуло і ще швидше, вже незворотно, загасло. За кілька днів руки його і обличчя стали нестерпними, а звички викликали нудоту. Я намагалася відновити мрії про затишний дім, автомобіль, престижну роботу, якими й спровокувала штучне кохання, але вже нічого не допомагало. Я тужила за Олегом, скрізь його шукала і ніде не знаходила.

Він таки здійснив спробу вбивства, і все відбулося банально й мерзенно, із диким воланням підрізаного у під’їзді Славка, бійкою, міліцією і заламуванням рук. Сусіди піймали Олега на гарячому, не дозволивши покинути територію подвір’я. Благо, відбувалося все не в моєму, а в Славковому будинку – в Олега вистачило такту не підставляти мене. Розповідають, що його довго били перед приїздом міліції, розтрощили носа і мало не вичавили око. Хтось казав, що він кричав і плакав, як маленька дівчинка – це, звичайно, нашкодило моєму коханню і уявленню про Олега як гордовитого мачо – але я вирішила не вірити в усі побрехеньки, що розповідалися про той вечір. До того ж, на суді Олег поводився по-джентльменськи і жодного разу не згадав мого імені. Щоправда, і Славко, треба віддати йому належне, не обмовився про свої підозри щодо мотивів нападу. Він отримав досить неприємне поранення у живіт і змушений був провести кілька місяців у лікарні. Але, не зважаючи на те, що після його виписки я навідріз відмовилася зустрічатися з ним, він не став мститися на судовому слідстві.

Мама кричала й плакала. Тато курив просто в квартирі, чого раніше ніколи не  траплялося.
-Славко стільки всього пережив заради тебе. Навіщо ти з нього знущаєшся? – вигукувала мама.
Я стояла на своєму: жодних справ із цим недоумком більше не хочу мати, і крапка. Я сумлінно збиралася дочекатися із в’язниці Олега і розпочати з ним усе знов. Я змарніла з лиця, впала в депресію, перестала навчатися. Я пила й курила, не ховаючись, вила ночами аж у сусідів волосся на голові ставало дибки. Мене віддали на поталу психіатрам, психоаналітикам і психологам, і вони сумісними зусиллями мало не спровадили мене на той світ своїми пігулками. Саме з цієї миті мама вирішила штурмувати небеса. І саме тоді Бог явив мені свою любов: виявилося, що Олег під час своїх наркотичних експериментів захворів на СНІД, і якось дуже швидко його не стало. Я ж була чиста... Чому?

Бог любив мене і беріг для якогось іншого, не такого, що я сама для себе приділила, майбутнього. Я зрозуміла це одразу, не довелося навіть дорослішати, і сприйняла свою важку втрату більш-менш спокійно. Не знаю, яким чином вона сказалася у мене на психологічному рівні, мабуть таки далася взнаки, але на той момент здавалося, що я, навпаки, вилікувалася, прийшла до тями, повернулася до нормального життя нормального підлітка. Відтоді я вірю в божу любов, вибіркову й хаотичну, якою була моя власна. Він любить мене. Моє переконання засноване якщо не на моєму вродженому везінні – чого, насправді, нема – то на чудовій здатності виплутуватися чи й взагалі уникати небезпечних ситуацій у цілком чудовий, майже надприродній спосіб. А я дійсно маю нездоланний потяг до всього чорного й негативного, як негатив старовинних фотографій. Те, що я виросла гарною і розумною, закінчила університет, знайшла роботу насправді надихає мене і змушує відчувати вдячність. Те, що я досі жива – найкращий доказ Божої любові. Амінь.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 12-01-2015

Правдива історія.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 10-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 09-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 09-01-2015

Крик -

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Андрій Вовна, 08-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анізія, 08-01-2015

З поверненням

На цю рецензію користувачі залишили 5 відгуків
© Рудько Ігор, 07-01-2015

Забув...

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Ласло зурла, 07-01-2015

Про героїв та про сам твір

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Ласло Зурла, 07-01-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.54011797904968 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Огляд роману Ліян Моріарті «Велика маленька брехня»
«З біса добра книжка. Смішна і страшна» Стівен Кінг Бестселер за версією The New York Times «Велика …
Нещодавні екранізації книг
Література і кіноіндустрія — взаємопов’язані сфери. За мотивами романів знято багато фільмів. Наша добірка …
Українські vs зарубіжні обкладинки
Обкладинка є тим імпульсом, який спонукає людину звернути увагу на книгу. Вона розповідає про ядро видання …
Огляд фантастичного роману «Валеріан та місто тисячі планет»
Вже з самого початку стає зрозуміло, що книга ця не є стандартним твором. Адже написана вона на основі …