А сьогодні надвечір приніс мені листоноша телеграму: "Запрошую на весілля. Андрій."
Синок. Не забувся, згадав батька. Збираю кошти, їду в далекий Архангельськ, куди залетіла свого часу з новим чоловіком колись моя Світлана.
Зустрічають тепло. І син, і колишня дружина, і навіть її теперішній чоловік.
І відбуваємо весілля, і влаштовує мене, добряче-таки п'яненького, Світлана на нічліг у своїй квартирі. І доки її чоловік зустрічає в аеропорту запізнілих гостей, ми віддаємося згадкам про юність, про спільне наше життя, про все-все, що зв'язало нас у цьому житті, в тім числі й про кохання.
- А чи було воно між нами? - задаюся я запитанням.
- Було, - чую у відповідь.
- Де ж ділося? - перепитую. - Вмерло?
- Ні, - відповідає Світлана, - кохання не вмирає, воно просто старіє і йде старенькою черницею у свою келію, вступаючи зали для балів молодим танцюристам.
- Це все одно, що вмирає, - наполягаю я на своїй думці.
- О, ні! - вигукує Світлана. - Воно час від часу виглядає зі своєї келії, позирає на бал і, нема-нема, та й закине подалі чернечий одяг, витягне зі скрині нову сукню та й гей також до танцю.
- Так старе ж уже,- - заперечую.
- Старе, та не зовсім, немічне, та не геть, живе воно, а живому живого й хочеться, - парирує Світлана. - От скажи начистоту, невже у тебе до мене ніякого почуття не лишилося?
- Ні, - відвертаю очі.
- Я ж прошу начистоту, - наполягає Світлана.
Я дивлюся на неї й у свою душу. Туман у душі - чи то від того, що п'яний, чи то вірші та думи мої шугають густим білим снігом, що й світа не видно.
А Світлана кладе руку на моє плече.
- Начистоту, - просить.
Я розгортаю сніг, роздмухую туман і помічаю маленьке тепле джерело, що пробивається з-під величезної брили холодного льоду.
- Ну, Максиме, не мовчи ж, кажи, - гарячі руки обвиваються, як у далекій, напівзабутій юності, довкола моєї шиї.
І тане лід, і я напираю на брилу плечем, перевертаю, зсовую її подалі від джерела і опиняюся в гарячому потоці, що вирує, бурлить, затоплюючи всю мою душу.
- То що, Максиме? - чую гарячий шепіт біля вуха.
- Щось є, - відповідаю, - щось лишилося-таки.
- Я ж казала, - гарячі губи колишньої дружини поряд, як їх не поцілувати, оці напівзабуті, ніжні, рідні колись уста.
І я цілую, й опускається туман, солодкий туман напівзабуття, де тільки я, Світлана та порожня квартира. Та ще злегка п'яні тіла.
- Свєта, - гукаю я з вершини блаженства, - нам так добре вдвох, що хоч назад сходься.
- Ні, - тануть вершини блаженства, вгортає Світлана своє розпашіле тіло в домашній халат, - я, Максиме, люблю свого Миколу.
- Навіщо ж мені віддалася нині? - перепитую.
- Не знаю, Максиме, - зізналася щиро, - найшло щось давнє, захотілося юності, старе кохання розцвіло.
- А нинішнє? - дивуюся.
- І це цвіте, - знизує Світлана плечима. - Обоє цвітуть. Разом. Тільки Миколине сильніше, коріння в нього молодше, міцніше, йому ні холод, ні посуха не страшні. Твій же кущ напівзасохлий - ось-ось пелюстки осиплються.
- Щоб ніколи більше не розквітнути? - перепитую.
- Хто його знає, хіба можна життя передбачити, - відповідає Світлана.
- Як же ти в очі сьогодні Миколі дивитимешся? - дивуюся я. - Ти ж зрадила йому нині.
- Тілом? - усміхається Світлана. - Хіба ж це зрада? Головне, він тут, у душі, а тіла стачить надовго.
І виходить в іншу кімнату - чекати свого Миколу.
А я протестую, мовчки заперечую Світланині думи. Помилкові вони, помилкові. Тіло й душа єдині - зрадити наодинці не можуть, тільки разом. Але ж і я зрадив Ніні. Сьогодні, у цій ось кімнаті. А клявся…
Чи не зрадив? Адже ж повернуся до Ніни, до дочок своїх. Хоча що там зараз повернуся; з другого життя повернувся, не те що з іншого міста, хай і далекого. А раніше, у першому житті, не зраджував? А що в друге життя втік - не зраджував? Але ж повертався, повернувся і буду повертатися. Бо дружина вона моя перша і єдина, мати дітей моїх, той стержень у моїй душі, якого не вирвати, не викинути геть, довкіл якого судилося довіку крутитися. Вічно квітуючий кущ, як казала Світлана. А Світланин же кущ тоді який, що я піддався його пахощам і через п'ятнадцять літ після безнадійного, здавалося, засихання? А Людин кущ? Він же також пахне, хоч я й напхав вати повен ніс, аби не чути пахощів, хоч і заховався у спорожнілу церкву поезії, де жоден запах не здатний пробити товстих мурів. То що в мене за душа така - невже цілий сад, де одно квітуючі кущі, кущі, що прямо губишся в запахах та все бігаєш від одного куща до іншого, не забуваючи лишень час від часу повертатися до того найбільшого, що при вході - куща дружини твоєї?
Та чи й не страшна ж ота душа-сад? Чи не можна в ній загубитися назавжди, що ніяка вірність тебе там повік-віки не знайде?
Вірність. Я ж клявся тобі, я ж божився, я ж церкви порожні тобі мурував, щоб не сполохало тебе ніщо, не сколихнуло. І ось напився, та сам і завалив ті церкви, побрів назад до саду почуття, де важко тобі, неможливо тобі, вірносте моя, бо не зносиш ти моря запахів, один цінуєш. А як виділити його в саду, коли кожна квітка норовить влізти тобі ледь не в самий ніс, норовить затуманити тобі мозок, і якось та добивається-таки свого, бо в саду ти, а в саду свої закони - закони метеликів: одно пурхай, пурхай, збирай нектар, інакше навіщо ти в саду здався.
Ні, біжу назад у церкву, в холодні її стіни, де височить один меморіал - меморіал вірності.
Та ба, немає церкви, гори каміння лишень, тільки гелікоптер часу поніс кудись у безмежну, недосяжну далечінь мій меморіал. Не наздогнати, не вернути, втрачено. Живи в саду, як розвалив церкву. Співай вірші свої попід кущами, як не захотів з амвона. Але ж у мене не садові вірші, від них в’януть кущі, що ж мені, в засохлих галузках все життя блукати? Чи інші вірші придумувати - без вірності, без моєї вірності? О, ні - я не хочу співати оди зраді, я зневажаю її. Але ж я сам зрадник. Зрадник! Зрадник! Ніно, я зрадник! Хоча й не скажу тобі цього, бо бережу сім’ю.
То який же я тоді поет? Подвійний: зі святим сяйвом в одній руці і купою коров'ячого посліду в другій. А як потомляться руки і доведеться перемінити їхню ношу місцями - забрудню ж сяйво. То чи можу я бути поетом? Ні, не можу. Не для мене сяйво. Чистіші руки йому потрібні, а моя дорога в послід, у послід - по вуха, по маківку. Аякже, квітуючі сади треба угноювати. Хто нюхає квіти, той і в гній лізе. Таке життя вибрав, таке мушу й зносити. І прощай, поезія. Недостойний я тебе, хтивий, непевний, не маю на тебе права. Вогонь - ось твій хазяїн.
І горять мої тисячі віршів, палають.
- Що це ти робиш? - дивується, зайшовши до хати, Ніна.
- Сад уродив, Ніно, - кажу. - Збираю плоди.
Ніна знизує плечима і йде поратися по господарству. А над комином нашої хати йде дим - то відлітають у всесвіт мої велике майбутнє, світове визнання і безсмертя.
Натомість виростає сад. І в тому саду Людин кущ. І я йду до нього, лечу своїм заіржавілим потягом через підкопаний насип, через розібрані рейки. Бо немає для мене перепон - вірність розібрана, совість розкидана, сім'я не знає, сад квітує: вперед, уперед, від куща до куща метеликом, доки й не стомляться крильця.
Я б ще, може, тебе й розкохав,
Іншу зірку просив би у неба,
Якби цілі століття не спав,
І у снах не горнувся до тебе.
Я б ще, може, когось полюбив,
Нове в серці багаття роздмухав,
Якби в іншій галактиці жив
І не бачив тебе, і не слухав.
Я б ще, може, тебе і забув,
Перекреслив в душі і на світі,
Якби ліс був глухим і не чув,
Що шептали дорослії діти.
Я б ще, може, тебе й не зустрів,
У душі приголубив, та й всього,
Якби в той коридор не забрів.
Де достатньо і слова одного.
Я б ще, може, тебе і не знав,
Був би темним, як баба столітня,
Якби в серці вогонь не палав
Серед ночі, мов зірка досвітня.
Я б ще, може, тебе цілував,
Хвилі кіс твоїх гладив руками,
Якби долю чаклун не зламав,
Розгубивши її між роками.
Я б ще, може, тебе цілував.
Я б ще, може... О, Боже мій милий!
Я б, здається, все тому віддав,
Хто б підстрелив політ мій безкрилий,
І не знаю, в дарунок за що,
Всього-на-всього миттю одною,
Чари-стіни зламав на ніщо,
Щоб тебе лиш торкнувсь я рукою.
Останній мій вірш. Садовий. Дарую, шлю його Люді. І чекаю відповіді.
- Максиме, - отримую відповідь прямо серед сільської вулиці, - що ж це за життя в нас таке, що ні разом бути не можемо, ні окремо?
- Життя наше - диво, - кажу Люді. - Ти віриш у диво?
- Вірю. Пережила ж, - мовить Люда..
- Ні, інкрустатор - то дурниця, - заперечую. - Доля - ось наше диво. Не тільки твоя чи моя, кожна доля на землі - диво. А ми шукаємо його в казках, у небилицях. У долю ліпше загляньмо, на життя своє оглянімось, довкола оком киньмо - диво, чудо кругом.
- Ти філософ, милий мій Максиме, - усміхається Люда. - І я тебе люблю.
- І я, - шепочу у відповідь.
І знаю, що любитиму, кохатиму довго й ніжно Люду свою. Як і Ніну. Як і далеку від мене Світлану. Як і багатьох інших людей на землі. Душа моя - сад. І я люблю його, і я доглядаю його, бо це мій сад, мої квіти, мої метелики кругом. Моя любов. Одна, дві, десять, немає різниці - великий мій сад, безмежний мій сад, усім вистачить місця, всі цвістимуть і веселитимуть моє серце. Бо це доля моя є, в саду тім блукати - від куща до куща, від квітки до квітки. Доля моя - любов багатогранна, нескінченна, вічна; та чи й не диво ж це? Вічність - не диво хіба? Диво. Повірте лише в нього, люди, не шукайте деінде, в себе гляньте, відкрийте вікна в серці - воно само вас знайде, чудо-диво ваше, щастя ваше.
І не йміть віри чаклунам - брехуни вони або ж розуму не сповна. Інкрустатори якісь носять, долі міняють. Навіщо? Що там, за переміною, невже мед? Ні, гіркота. Жаль за втраченим, неможливість збагнути сьогоднішнє.
- От колись було... - згадуємо солодко, не замислюючись навіть, що через десяток літ таке ж саме про сьогоднішній день скажемо.
Дурний, дурний дідусь трапився мені на віку. Відібрав першу долю, дав другу - за якою тепер жалкувати, яку хвалити? Та чи й не ту, якою живеш сьогодні? Не знаю.
Поетом не став, у коханнях заплутався. Куди йду? Бог з ним, поетом, умер, не зродившись, Бог з ним, з безсмертям, у ньому не жити. А кохання? Одне, друге, третє, може, гляди, й четверте колись буде. До якого голову прихилити, біля якого зупинитися? Вірність куди приткнути, адже ж вона також жива? Чи не до всіх кохань разом? Чи ж можливо? А чом і ні? Вірність коханню, як такому, долі своїй, як такій, чим гірша вона за вірність комусь одному, чомусь одному? Чим?
Хочу дива, яке дало б мені на це відповідь. Чекаю його, вірю. Чи ж дочекаюсь? Життя одне, і що в ньому? Летить білий лебідь кохання мого над садом долі моїм. Нескінченний сад, безмежна сила в лебединих крилах, Хто переможе? Чи тут немає переможців, чи переможець тут життя, що несе лебедя, що дає соки саду? Адже доки летить лебідь, доки цвіте сад - живеш ти, чоловіче добрий. Тож не стріляй у лебедя, не рубай саду, не плюндруй себе на цьому світі. Ліпше живи, лети, цвіти.
Тож іду я до Люди, тож іду я до Ніни, до дітей своїх іду. І всім несу любов. Усім несу долю свою, квіти свої, всім хочу дати щастя стільки, скільки зможу. І горе своє несу. Бо щастя, воно не тільки сміється, воно й плаче. Воно й горе водночас. Як і життя: тут тобі радість - народився, тут тобі й горе - вмер. А все разом - щастя, бо прожив і всього спізнав.
Тож іду я до Людмили, іду я до Ніни, іду до дітей, до всіх вас іду.
І не судіть мене, люди.
Краще на себе гляньте.
Кожна ваша доля - чудо. Кожна – диво.
Як і моя.
Живімо ж, люди, радіймо ж, люди, кохаймо ж, люди, ми всі створені для щастя.
Щастя з двома кінцями.
І не вірмо інкрустаторам часу, і не намагаймось прожити двічі. Одну чашу осильмо, не пиймо з двох відразу.
Я вже спробував.
І що?
Іду до Люди, іду до Ніни, згадую про Світлану. А думав же однією дорогою кохання ходити.
Два рази долі спробував – а не знайшов її, дороги тої одної.
Лебедю мій, прокричи, саду мій, прошелести - де вона є, ота одна дорога кохання мого?
Адже мріялася з юності. Повинна, значить, бути, повинна.
Де ж вона? Невже згубив, а тепер виправдовуюсь перед усіма й перед собою, про інкрустатори всілякі казочки розказуючи, намагаючись сором перед самим собою за гниленьке нутро благом всеземним перед людські очі виставити?
То де ж вона, кохання дорога одна-єдина, що вірністю зветься?
Чи немає її, одної, як немає й одного-єдиного кохання?
Чи є?
