Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2471
Творів: 44363
Рецензій: 86696

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Клерикально стриманий галицький детектив

НАВЧИ МЕНЕ ЖИТИ В ПІТЬМІ (2)

© Юрій Кирик, 02-01-2015
3.

Нав'язати ближчі стосунки з керівництвом фонду допоміг похорон одного із місцевих корифеїв культури й політики, що працював якийсь час послом України в одній із європейських амбасад. На траурній процесії Спихальськаий "цілком випадково", як це й буває у його професії, опинився поряд Анети, підтоптаної, але із шиком одягненої пані, що посідала посаду заступника Голови фонду. Зналися давно, як кажуть у Львові "із видження" - пам'ятав її іще студенткою університету. Нині й пригадати не міг на якому факультеті вчилася. Згодом, зустрічались на різних імпрезах, виставках, урочистостях, чемно розкланювались, часами обмінюючись кількома нічого не значущими фразами. То ж і сьогодні для “годиться”, поговорили трохи  про небіжчика, (Спихальський того фацета він взагалі не знав), Анету ж делегували на "захід", як представницю греко-католицької  громадськості. Дорога до Личаківського цвинтаря була неблизькою, слово по слові поступово перейшли й на інші теми. Спихальський став цікавився життям Фонду, зокрема його проектом, що стосувався зміцнення української сім'ї. Анета, як кожна жінка, одразу ж помітила, що у Спихальського немає обручки.

- Чому так цікавитесь проектом, коли в самого немає дружини? - запитала дещо скептично. Місько скорботно схилив голову і сповістив, що пару літ, як втратив подругу життя.

- Можу зрозуміти. То велика втрата - сама вже п'ять літ вдова. То що, розглядаєтеся за новою кандидаткою? - стрельнула очима.

- Не те, щоб розглядався, та все ж, як сказано в Біблії: "Не добре чоловікові бути одному..."  Фраза "зіграла" -  тема розмови, а головне її тон, наповнився зовсім іншими барвами. Між ними, як кажуть, в мить скоротилась відстань. Зникла  зважена розсудливість у мові, якої вимагала ситуація. Цвенькали, як у студентські роки.

- Михайло, як мене пам'ять не милить, колись закінчував правничі студії, а відтак, в наші важкі кризові часи, треба розуміти, жодною роботою особливо не обтяжений? Теж пам'ятаю, був колись  роверистом?

- Хто про кого накопав більше інформації? - майнула в детектива думка... Та Анета тут же пояснила.

- У нас, на філології,  навчались передовсім дівчата, то ми усіх видних фацетів з юридичного тримали в полі зору. Відпустило - ним спеціально ніхто не цікавився...

- А як нині? Не закинули колярство? - вела своєї.

- Та ні, це любов на все життя - кручу педалі, як тільки видасться вільна година. Правда клуб наш - "Колесо вітрів" розлетівся. Не знаю, чи й запахне мені коли знову далека роверова мандрівочка...

- Геть песимізм! Головне - бажання! - мова поточилася про милу Михайловому серцю справу. Була легка й невимушена.

- А чому б нам той клуб та не відновити? Місько одразу виокремив ключове слово "нам", це його втішило й насторожило одночасно. Затівати з Анетою фіґлі-міґлі в його плани не входило, - наші друзі з Німеччини, продовжувала Анета, прислали нам купу спортивного спорядження, серед них багацько велосипедів. Ніхто у Фонді на тих речах  не знається. А ж тут ви - фаховий турист, з чималим досвідом. Сам Господь велів вам відродити той ваш клуб.

Спихальський скривився, в планах не мав заходити аж так далеко, спритна жіночка одразу ж помітила зміну настрою у співрозмовника.

- Щось я справді надто великий розгін взяла. Ставлю віз попереду кобили... Але, можливо, погодитесь бодай відвідати нас і кинути своїм фаховим оком на усе це добро. Пульс у Міська зачастив - хіба до дев'яноста ударів - нагода сама лізла в руки...

- Кинути оком на це спорядження звісно можу, але стосовно відновлення роботи клубу на базі Місії...

- Зрадьте, якщо це невеликий секрет, чому відзначивши 110 річчя свого існування, раптово перестав існувати ваш клуб? - почала брати бика за роги Анета?

- Передовсім непосильна орендна плата, та й люди в часи кризи хіба найменше схильні управляти колярство... Із велосипедів пересіли на "кравчучки". Їхні маршрути теж пролягли далеко від туристичних трас... - іронічно скривив уста Спихальський.

- Перше питання закриваю відразу - можемо віддати вам навіть цілий поверх, звісно ж - безкоштовно. До того ж, - загадково всміхнулась Анета, - Фонд організація не бідна. Як керівник, отримуватимете платню. Кожна праця вимагає винагороджень!

Справді симпатична бабенція з цієї Анети. Не хотів би, аби була вляпана в цю історію, - майнуло в думках у детектива.

Після закінчення поховальної церемонії вони іще вскочили на "лямпку кави" - як любила жартувати Анета, насправді, полюбляла лямпку міцного хересу, а кава, то так, для аромату... За келихом міцного вина, Анета вирішила, що їм, які вчащали до однієї альма матері, треба відкинути офіціоз, і перейти на "ти". Яка ж неоціненна річ, ці львівські кав'яреньки... - подумки віддав їм шану Спихальський. Прощаючись Анета нервово викручуючи ґудзика на  куртці детектива заявила.

-  Як казали мій дідуньо, відкладений сир добрий... Приходь у Фонд просто завтра  зранку. Обмізкуємо цю справу разом із нашим шефом - Мартинишиним.

4.

Вишукані делікатеси до сніданку, свідчили, що його тут чекали. Мартинишин зустрів Спихальського, як старого приятеля. Згадував, як це часто водиться серед львів'ян, де й коли вони могли зустрічатися, не робив жодної спроби ближче дізнатися про його особу. Із чого Спихальський зрозумів, що  їхньою вчорашньою з Анетою розмовою справа фактично була вирішена. Отже між керівником і заступником повна довіра й порозуміння. Уперше в житті процес вкорінення проходив так легко. В те, що ним у тій справі опікувався його добрий ангел, Влодко вірив не дуже. Не вірив навіть у те, що усе вирішувала несподівана до нього симпатія Анети. Перше, що прийшло на думку - працівникам Фонду терміново потрібно було звітувати перед спонсорами, як вони розпорядилися їхньою допомогою. Відкриття ж клубу - свідчило про новий вид діяльності, про що, напевно, були якісь попередні домовленості

Коли вже випили й по другій філіжанці кави із домашніми "птисями" власноруч приготованими Анетою, Мартинишин підвівся й якось дуже урочисто, що, як здалось детективові,  не відповідало ситуації, мовив.

- А зараз, пані Анета покаже вам те, що невдовзі, сподіваюсь, стане вашою турботою. Анета піднялась з-за столу й вони удвох почали спуск у пивницю. Не було жодних східців, попросту досить широкий коридор  мав помітний ухил, очевидно для того, аби легко було завозити й вивозити товар маленькими автонавантажувачами, що стояли збоку. Кодовий замок широко відкрив металеві двері пивниці, хоча на пивницю ці апартаменти були найменш схожі...

Підземний поверх, причому висота його сягала понад чотири метри, з мастичною побілкою, освітлений не згірш храму в час Богослужіння. Очі блудять навсібіч, прилипаючи то-тут, то там до напрочуд різних за призначенням речей. Подумав, як складно було б тут провести інвентаризацію, не кажучи вже про ревізію... Анета ж у тому всьому напрочуд добре орієнтувалась. Мов досвідчений гід відкривала приватному детективу багатства Фонду.

Округле приміщення спільне для храму й великого п'яти поверхового будинку Фонду, чимось нагадувало невеличкий амфітеатр. Можливо, цю ілюзію творили проходи, що немов бігові доріжки  були прокладені серед стосів речей: пружинисті ліжка мінялись вишуканим посудом, що був розкладений в коробках прямо на підлозі, далі вишикуване рядами, мов солдати на марші дитяче взуття, ні, таки швидше це нагадувало ополчення, бо важко було дібрати два однакових екземпляри;  простирадла, коци, кухонні комбайни, фени, кавоварки, люстри й торшери. Окремо лежали шкіряні речі: куртки, спідниці, плащі літні й зимові з теплою підкладкою: "до вибору, до кольору й розрадування духу". Там і стався у Спихальського нервовий напад. Бо такий собі культурний шок пережив у 90-х, коли уперше відвідав Канаду - узрівши різноманіття якісних товарів. Тут же йому стало насправді погано від можливості вибору. Узяв в руки одну з лайкових кольору темної охри куртку, що особливо запала в око.

- Приміряй, - розпорядилась Анета. Модна курточка лежала на ньому як влята.

- Носи на здоров'я, - благословила Анета. Він чемно подякував і вони попрямували далі. Оперті вздовж стін стояли милиці, палички для інвалідів: дерев'яні, пластмасові чи металеві, яких завгодно розмірів і конфігурацій. Далі - інвалідні візки: ручні й моторизовані, справжні тобі круті малолітражки. На закруті, при кінці зали, уверх тяглась велика, кругла вежа, призначення, якій іще не знав. По усьому своєму периметру було обставлена найрізноманітнішим лижним спорядженням - лижі, бігові й гірські з найрізноманітнішими кріпленнями, лижні палиці, виблискуючі сріблом, що упіймані у сіті рибини,  впаковані у велетенські целофанові контейнери, що їх не зрушити з місця й двом замашним чоловікам. Упаковані у паперові пачки лижні черевики лежали під округлою спорудою, яка утримувалась на бетонних підпорах, що творили ще й свою, невеличку пивничку, що за рівнем була нижча, й і мала ще з  півтора метри власної висоти, яку з першого, та й з другого разу, важко було запримітити - усе це було вчинено з умислом, бо власне тут, знаходився найцінніший скарб: ліки й медичне обладнання, часами один ящик із апаратурою чи контейнер з лікарськими препаратами, перевершував ціною усе, що було у тій печері Сіндбада. Звісно, по справжньому у Міська розбіглися очиці коли врешті потрапили у відділ, де зберігалась велосипедна техніка. Прекрасні американські велосипеди  фірми "Cannondale" з рамами із алюмінію ручної роботи. Вишукані "Specialized" преміум класу. Легенькі "Gianty" здається теж ручної збірки. Популярний серед заможного люду Львова "SoftTail" - видавався тут посполитим задрипанцем, що забіг із чужої конюшні. Треба дуже поважати свою попу, аби їздити на таких раритетних машинах. Хто ж формував Фонду таку дорогу гуманітарку? - щиро дивувався подумки Спихальський.

- Нами опікуються представники різних верств населення, - якби вичуваючи його німе запитання, мовила Анета. Є й дещо бідніший асортимент. Й справді, далі виднілись велосипеди різних років випуску, від сучасних гірських "байків", до дорожніх, хіба періоду другої світової війни, жіночі й чоловічі, спортивні, шосейні, швидкоходи й триколісні, неповороткі інвалідні, підліткові й дитячі, до того ж сила-силенна роверового спорядження: багажників, коліс, дитячих сидінь, ліхтарів й усілякого краму, що його гідно може оцінити лишень фахівець.

Картонні коробки рясніли написами: "для дітей", "для жінок", "для чоловіків", "викладачам Богословської академії", "тюрмі", "АА" "єпархії", і т. д. Своєю барвистістю притягували зір пачки з написом "лотерея", бо рясніли різноманіттям дитячих іграшок. Був там представлений замалим не увесь звіринець: від волохатих, мало не у натуральний зріст ведмедів і симпатичних, зовсім не страшних левів, до мініатюрних, прудких і жвавих мишок, що увесь час міняють напрям руху, сміхотунів зайців, до цілком солідних залізниць із паротягами, електровозами станціями й усім залізничним начинням, до того ж була сила силенна настільних ігор. Працівники, які готували їх на лотерейні призи, самі залюбки й подовгу ними гралися. Тай узагалі, дитячого реманенту усіляких відкритих й закритих візочків, манежів, ліжечок, крісел й кріселок, було чи не найбільше.

Був у пивниці, й відділ, куди небажана особа, практично, не мала жодної змоги ступити - кована металева решітка з цифровим замком загороджувала доступ цікавим. На усіх коробках можна було відчитати лаконічне: "для б'юра". Коли сфотографувавши усе своїми добре тренованими очима Спихальський висунув носа з-за ґрат, сторопів глипнувши  на обличчя Анети, що йшла невідступно позаду, ні, таки слідувала, бо йшли вони крок у крок, сторопів - до невпізнанності змінилось це, якщо вже не гарне, то у кожному разі симпатичне, й інтелігентне обличчя. Лице її видовжилось й було якби позбавлене ознак статі. На нього дивилися холодні й злі очі Цербера. Видати Анета відчитала здивування на  обличчі Міська, бо раптом випалила:

- Чи не почалася в Міська ганчір'яна хвороба? Пивниця - психологічний тест на людську порядність. Тут відразу можна побачити "хто є хто". Що б там людина не пасталакала, якби пристрасно не проповідувала, оченята, що  липнуть до речей видадуть захланність поживитись чужим, людську пожадливість, прагнення усім заволодіти. Від таких можна  усього сподіватись.

Шкіряна куртка враз обрекла рамена Спихальського... Анета продовжувала монолог, уже не дивлячись на Михайла, - тільки того, хто ходить по пивниці байдуже, як по музею, можна тут допускати до роботи. Усі добрі почуття, що Спихальський мав до тієї лицемірної святенниці, у мить звітріли. Він промовив не ховаючи сарказму.

- Коли ви вже "вирахували" мене, то тим більше повертатися до розмови про клуб вважаю недоречним.

- Що ви, що ви, пане Міську! - схвильована перейшла на "ви", я цілком не вас мала на увазі. Це я усім на автоматі повторюю, як кепський екскурсовод.

Вмовк. Не в його інтересах було вдавати ображеного. Вартувало будь-що зберегти так вдало започатковані стосунки. Просто мусів показати, що він чолов'яга гоноровий - надто йому на тих роверах, ані на роботі не залежить. Певно вдалося йому створити той позір, бо до кінця зустрічі Анета ставилась до нього підкреслено уважно, а з уст не зникала облеслива посмішка.

***
На відкриття туристичного клубу вдалось зібрати зо два десятки людей, із якими раніше частенько ходив у походи. Прибулі розглядались по приміщенні Фонду, де були модерні, раніше не бачені офісні меблі, на стінах дорогі гобелени й картини, не кажучи уже про офісну техніку. Усе вабило зір. Студенти раділи нагоді випозичати майже за безцінь спортивне обладнання: велосипеди, лижі, лижні костюми. Усіх утішила перспектива відкриття клубу галицького туризму. Турбувала лишень солідна віддаленість Фонду від центру міста. "Це ж годину добиратись, а ще й з усім туристичним спорядженням..." - невдоволені репліки майбутніх членів клубу. Усі передовсім цікавились, чи не можна спортивне спорядження перенести бодай у поки порожні приміщення Католицького університету? Після таких пропозицій у Спихальського завмирало серце. Як не розуміє уся ця публіка, що йому потрібно бути не де інде, а саме тут! На щастя, Анета теж була дужа далека від того, аби підтримати таку думку. Вона взагалі не полюбляє нічого відпускати з рук, - з легкою іронією подумав Місько. Друга особа Фонду грала на його полі...  

- Не розумію, навіщо Фонду, що ставить своїм завданням допомагати людям, селитись де дідько добраніч каже? - невдоволено висловився Влодко Кривдник - колишній депутат міської Ради, партійний діяч, а й турист зі стажем, - стільки років вистачало вам приміщень, що їх малисте у центрі, так - ні -  затіяли будову... Скільки часу це забирає! Скільки сил! А грошей?

На усі ці запитання, адресовані передовсім Голові, Мартинишин своєю звичкою лиш посміхався.

-  Зате, матимемо власне приміщення й ні в кого в ласці стояти не будемо - засвітився посмішкою Мартинишин.

- "Власне", "власне"! - зірвався на фальцет доктор Ковалик, - парадокс! Вичитав нещодавно, що ця наша Україна, що ніяк не годна вирватися з бідосі посідає перше місце в світі. Нє, ви си тільки подуманайте, у світі!!! по кількості власників. Кожен щось має - як не дім, то дачу, чи бодай земельну ділянку. Най буде чотири сотки, аби своя, аби но цибульку з кропом посадити! Потрафимо всеньке життя тиснути гріш, аби бодай на старість купити власне мешканко! Най буде чуть більше собачої буди, але своє! А машини? Треба чи ні, усі купуют авта. Най стара поламаґа, аби бодай стояла і свідчила, що живе тут не остатний штурпак, а таки власник! Якусь  фрибру дістали – геть чисто землю забудувати, аби ніде й скравця не зісталось. Треба чи ні, зводимо велетенські храми, здираючи останню копійчину зі своїх бідаків, так само випрошуємо, де тільки вдасться за кордоном, і будуємо, будуємо... А вибудуємо й поселимо туди вітер.

- Чому ви так песимістично, пане Ковалику? Ми маємо дванадцять повноцінних проектів, під які й спорудили цей дім, - чемно намагається пояснити  Мартинишин.

- Не хочу бути злим пророком, але цілком можливо, що чекатиме на вас доля будинку піонерів, чи, то пак, молоді, що на Погулянці. Не задіяли його в комуністичних часах,  зараз то й взагалі ница перспектива! А грошви туди скільки вгатили! Викладали для чогось дорогими мармурами фонтани, яких вода так ані разу й не зросила...

- Ну, у нас, хвала Богу бодай фонтанів немає...

- Мода! Мода світом керує шановний добродію. Ото як почали зводити свої з'їздівські палаци, то закінчили на єпархіях і парохіях. Будуємо й будові тій не видно кінця. Переводимо гроші - грубі мільйони, які б можна, на що корисне витратити...

З усього було видко, що урочиста імпреза, на тій ноті має бути закінчена. Тему не вдалось змінити, навіть коли уже покинули будинок Фонду.

- Будови, реконструкції, капітальні ремонти завжди були найприбутковішою справою, - не вгавав Кривдник. Я працював у системі освіти й знаю: школа отримувала кошти на капітальний ремонт лиш при умові, що на час ремонту беруть заступником директора по господарській частині райкомівського "спеца"...

- Таких детальних звітів про кожну використану копійчину, як ми здаємо нашим жертводавцям ніхто, ніколи й нікому не давав, - палко захищав честь мундира Мартинишин.

- Видко й ви зафасували якогось райкомівського спеца - щиро розсміявся з власного жарту Влодко.

- Прикро, що допускаєте таку думку про наш католицький християнський фонд, - ображено Анета.

- Жартую, жартую я, пані Ането! - вирішив змити кепський осад після мовленого Влодко, та, вдати подібних жартів на свій карб Анета не допускала.  Прощалась холодно, стримано.

Коли врешті гостей порозпихали по маршрутках й тролейбусах, Мартинишин  по-товариськи в обійняв Спихальського за плечі.

- Не відкриття клубу, а інспекційна перевірка... - промовив жартома чи з укритим докором.

- А мені ці люди сподобались, - з викликом мовила Анета. Почули себе ґаздами на своїй землі.  Усе їх тут обходить...

- Цікаво, що казатимеш, коли й у Фонді почуються ґаздами - з посмішкою відказав Мартинишин.

Далі буде.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

Багато

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© kashtan, 25-01-2015

Газди на своїй землі.

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Ольга, 04-01-2015

БАЦИЛА

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Лідуня, 04-01-2015

Галицька інтрига

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Василь Тибель, 03-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Олеся Сімон, 03-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 03-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анізія, 03-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 03-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Viktoria Jichova, 02-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Катерина Омельченко, 02-01-2015

Відкладений ТІЛЬКИ сир добрий...

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Михайло, 02-01-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.56525206565857 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«Звичайні незвичайні священики»: віра, що нас єднає
Лагідна зима. Не та, що вдовицею виє в щілинах і кидає кусні мокрого снігу в шибки. А тиха, світла і м’яка, …
Джон Ґрішем «Фірма»: інтелект одного проти могутності сотень
У молодому віці кожному хочеться усього й відразу. З роками людина розуміє, що так не буває, але до цього …
Що це за дитячі книги з різними витребеньками?
На українському книжковому ринку досить багато якісної спеціалізованої літератури для дітей. Хочемо …
Вікторія Авеярд «Багряна королева»: зрадити може будь-хто [рецензія]
У жанрі фентезі регулярно з’являються новинки, варті уваги. Одна з них — серія «Багряна королева». Дебют …