- Ось. Все, що ви просили, - Валерій поставив на стіл широку господарську сумку і почав викладати із неї нехитрі продукти: хліб, пастеризоване молоко, сир, селянське масло, сметану.
- Дякую, синку, - опираючись на паличку, Розалія Михайлівна ледь ворушила ногами. Діставшись столу, із стогоном опустилася на табурет. Поясниця знову коле, а добротна шерстяна пов’язка вже не допомагає. – Що б я без тебе робила?
- Не потрібно дякувати. Це моя робота.
- Так, так, - розуміюче закивала, потираючи сухою рукою очі. – Але ти дуже мені допомагаєш.
- Тут решта, - Валерій висипав із кишені на зім’яту газету копійки і кілька п'ятигривневих купюр. – Вам ще щось потрібно?
- Ні, синку, ні, - Розалія Михайлівна подивилася на низьку лаковану тумбочку, на якій стояв її «красень» - старезний телефон з барабаном і замотаною синім скотчем ручкою. – Ти тільки подзвони в ремонтну службу. Майстер не приходить. Я вже другий тиждень без телефону.
- Подзвоню. Тільки чи вони приїдуть? Свята, вихідні.
Розалія Михайлівна провела гостя до дверей. Від чаю він відмовився. Сказав, поспішає. І, винувато посміхаючись, додав, що треба купувати дітям подарунки. Під ялинку.
Бабуся побажала його родині безмежного добробуту, безкрайого душевного тепла, рівної життєвої стежки, на якій зустрічалися б тільки надійні люди, і неосяжного людського щастя. З роками не позбулася любові до вишуканих висловів. Знає напам’ять багато різних вітань. От тільки немає кому їх говорити…
Замкнувши двері, закуталась в довгу плетену шаль і пошкутильгала на кухню. Сніг, який Валерій приніс на взутті, повільно танув, перетворюючись на брудну воду. Підлога – наче ковзанка. Вона мусить рухатись повільно, бо не переживе ще одного перелому.
Валєра - хлопець добрий, але занадто неохайний. То лишить чашку з чаєм на полірованій поверхні столу, то кине мокру куртку на диван. А тепер ось це. Але непросто виказувати своє «фе» людині, від якої тепер залежиш…
Дорогою на кухню Розалія Михайлівна пригадала, що забула попросити Валєру купити корвалол. Пляшечка вже майже порожня, а серце останні дні постійно ниє. Можливо, так воно реагує на бурхливий новорічний хаос. Свято, яке знову омине її стороною, і навіть не озирнеться, щоб привітатись.
Бабуся ставить на стару електричну плитку чайник, дістає із холодильника малинове варення. Цього року, за звичкою, наварила багато. А раптом знадобиться…
На ліжку лежить Біблія. Ніколи Розалія Михайлівна не захоплювалась подібними книгами. Кілька років тому взяла у жіночки в підземному переході. Із ввічливості. Щоб та відчепилася. Вдома закинула на полицю зі старими газетними підшивками. А тепер дістала. Може, вже час подумати про вічне?
Був період, коли вона мріяла про кілька вільних хвилин для сну. Зараз сон не заманиш, як не клич. Перша ночі, друга, третя… Та й увісні немає спокою. Якби ж просто заснути і не бачити її, невдячну…
- Я прожила вік, я знаю, як краще.
- Ти завжди все знаєш. Мамо, я втомилася від твоїх порад! – кричала Аліна. – Я вже доросла. Я можу і хочу вирішувати сама. Розумієш?
У волошкових очах доньки замість вдячності вона бачила тільки відчай. Дурна! Інші б раділи таким порадам. На роботі до неї завжди прислухались. Розповідали про свої проблеми. Просили допомоги. І вона радо йшла назустріч, гордо несучи титул «порадниці». А тут образливе: «Не лізь. Ти нічого не розумієш».
- Доросла? – перепитала зі злим сарказмом. – А чого ти досягла? Не маєш чоловіка, працюєш за копійки. Я у твоєму віці робила у три зміни. Не сиділа біля телевізора, не швендяла ночами з друзями. Дбала про копійку. Щоб побудувати дім.
- І трясешся над ним наче божевільна. Щороку ремонт. Гроші, за які мала поїхати на курорт, віддала на новий паркан. Замість нової кофтини – гвіздки і фарба. Чхаєш на себе, на своє здоров'я. Коли ти останній раз була в поліклініці? Все економиш! Будинку потрібен живий, а не мертвий господар!
Черговим каменем спотикання стала путівка до санаторію в Закарпатті. Аліна придбала її із спільних, відкладений на «чорний день» грошей. Як подарунок матері на день народження.
«Презент» Розалія Михайлівна не сприйняла. Зараз не час роз'їзжати по курортах. Ще стільки «дірок» потрібно прикрити. Гроші за путівку були повернуті, мати з донькою ніби то порозумілися. Але й досі продовжували сваритися. За інерцією…
- А ти мої гроші не рахуй. Мій дім – мої гроші. Маю право. Що б ти робила, якби не було цього дому? Де б ми були? За що ми з батьком втратили здоров'я? Через що він так рано покинув цей світ?
- Невже це було того варте? – гірко посміхнулася Аліна.
- Варте. Варте! А ти цього не цінуєш. От заробиш свої гроші, побудуєш власний дім, тоді й керуватимеш.
В їхніх стосунках щось непомітно змінилося, розладналося, наче деталі зношеного механізму. На кожне «ні» Аліна вибухала, вона не могла стриматись, щоб її не спровокувати. Навіть коли вони не розмовляли, Розалія Михайлівна виказувала своє невдоволення підкреслено холодним поглядом, донька – впертою мовчанкою.
- Гроші, дім…, - засміялася Аліна. Вже не роздратовано, а сумно. – Знаю, що ти любиш його більше, аніж мене. Люди тримають на робочих столах знімки родини, дітей, а в тебе там будинок.
Розалії Михайлівні хотілося заперечити. Чому Аліна, її пізня, єдина дитина, думає, що вона її не любить? Вона ж робить все це лише заради неї? Щоб та мала власний куток, щоб не поневірялася все життя у приймах.
Слова, які останньої миті так і не злетіли з вуст.
- Сам по собі, без господаря, будинок нічого не вартий. Це просто дошки і цегла. Для чого потрібен дім, якщо вже немає сили в ньому господарювати? А гроші, якщо ти не можеш вийти з дому і купити собі харчі? Хто про тебе дбатиме на старість? Цей дім?
«Що вона розуміє? Молоде, дурне. Не була я такою. Знала, що таке відповідальність. Це не просто дім – це те, на що я витратила двадцять років свого життя. Не було б дому, де б ми сиділи? На дорозі?»
- Не пропаду, - відмахнулася Розалія Михайлівна. – Будуть гроші, знайдеться той, хто мені купить і принесе. А тобі щось не подобається – на всі чотири сторони.
Ледачий сніг, випробовуючи силу земного тяжіння, повільно опускався на мокрий грунт. Аліна сиділа на ганку без капелюшка. Опустивши голову на коліна.
- У мене теж колись буде дім, - крізь сльози сказала вона матері. – І ти там теж будеш небажана.
Розплющивши очі, Розалія Михайлівна здивовано дивилася у вікно. На залізному підвіконні шапка пухкого білого снігу, котра сягає ледь не до половини шибки. Ще вчора голісінькі чорні дерева вбралися у святкове білосніжне манто. Певно, діти цього року шанувались і дід Мороз вирішив преміювати їх ось такою казкою.
Розалія Михайлівна тягнеться до палички, підводиться. Замело двір, паркану майже не видно. Сніг виблискує на сонці коштовним камінням. Є морозець і, здається, чималий. Вона чує, як сніг рипить під колесами автівок. Із вікна тягне холодом, він обіймає за плечі, водить крижаними долонями по спині і поясниці. Розалія Михайлівна торкається рукою батареї. Холодна…
Холод піднімається все вище, дістаючи серця. Що могло трапитись? Підганяючи паличкою свій «черепаший темп», бабуся йде на кухню. Немає світла. Електричний газовий котел заліг у зимову сплячку. Кидається до телефону. Тиша. Як же ж зараз її дратує це слово.
Зупиняється. Переводячи подих, глибоко дихає. Нічого страшного. Вона накине кожух і піде до сусіда Миколи. А він подзвонить в РЕС і дізнається, коли з’явиться струм.
Розалія Михайлівна відмикає замок, береться за дверну ручку. Тягне її на себе. Двері не піддаються. Наче з тієї сторони їх тримає хтось дужий. Що за біда…
Повертається до вікна. Визирає. Під дверима великий замет. Самій не зрушити.
Кілька хвилин Розалія Михайлівна стукає в двері. Сусід Микола нічого не чує. Все одно рано чи пізно він побачить її «біду» і прийде, відкопає. Якщо, звісно, вже не залив очей. Все ж свята…
До обіду Розалія Михайлівна, як могла, утеплювалась: надягла на себе два светри, байковий халат, грубі плетені шкарпетки. Якби не яскраві кольори, їх можна було б прийняти за валянки. Обідала рибною консервою. Відкриваючи її, порізалась. Замотала руку бинтом, натягла рукавички. Вилила у склянку останній корвалол. Чатує біля вікна. А раптом з’явиться Микола?
Все буде гаразд. Без сумнівів. Будинок не може її підвести. Надійний друг. Він єдиний на її стороні. Якось навіть врятував життя.
Певно, Розалія Михайлівна ніколи не забуде похмурого осіннього ранку, який розбудив її гучним брязкотом. Схопилася з ліжка, закашлялась, відчинила штору.
Полиця зірвалася з одного із гвіздків, на підлогу з’їхала подарована їй учнями на ювілей висока чорна ваза. На щастя, залізна. Повернеться з чергування Іван, поверне поличку в горизонтальне положення.
Підняла вазу, зазирнула до дитячої, де на ліжечку бачила десяті сни маленька Алінка. Пішла на кухню випити води. В коридорі її зупинив неприємний запах. У грудях похололо. Газ! Різко опустила руку, котра вже тяглася до вимикача. Затулила ніс долонею, рушила вперед. Навпомацки перекрила вентиль на газовій трубі. Повідчиняла кватирки. Викликала аварійку.
І нехай інші тисячу разів повторюватимуть, що то лише збіг, Розалія Михайлівна знає, що полиця, котра врятувала їй життя, злетіла з гвіздка не випадково…
Дім ніколи її не підводив. І вона ставилась до нього з пошаною. Коли перебралася сюди з Іваном із Чернівців і побачила фундамент, посеред якого росла молоденька берізка, та дві голі стіни, спершу злякалася. Це ж скільки праці, скільки грошей сюди потрібно вкласти? Але сумніви швидко витіснила надія. Вона розросталася усередині, наповнювала груди теплом. Вони з чоловіком стільки років поневірялися у приймах. Нарешті матимуть власний куток. Стануть господарями.
Розалія Михайлівна працювала на будівництві на рівні з чоловіком. Носила дошки, воду, пісок. Забивала гвіздки, колотила цемент. Не зважала на зірвані руки та болі в попереку. Обіцяла собі, що зробить з будинку «цукерочку».
Двоюрідний брат кликав їх до себе на квартиру. Не поїхали. Жили в одній, нашвидкоруч зведеній кімнаті. В режимі жорсткої економії. Не дозволяли собі зайвого навіть у свята. Лише Алінку іноді преміювали солодким делікатесом.
На літо доньку відвозили в село до Іванової матері. На вітаміни. Самі ж перебивалися на картоплі й хлібі. А будинок ріс, «мужнів». Це тепер небо підпирають вілли нових господарів життя, а раніше вони мали найбільший на вулиці дім. На них косо поглядали сусіди, називаючи позаочі «куркулями».
Хіба забудеться гучне свято, котре господиня влаштувала в честь новосілля. З якою заздрістю її колеги зазирали у кожну шпаринку новобудови. І не знаходили жодного ґанджу. Розалія Михайлівна переможно посміхалася. Гордощі розпирали груди. Їй було чим пишатися. Вона прискіпливо ставилась до кожної деталі. Намагалася…
Розалію Михайлівну аж пересмикнуло, коли Іван, тупцюючи біля вікна, випадково зачепив і потяг за собою штору, оголивши не пофарбовану батарею. Один з огріхів, які вони ще не встигли усунути. Поспішали підготувати дім до дня народження господині. Вирішили одночасно відзначати новосілля й іменини. Щоб зекономити. Будинок має чималі апетити.
Штовхнула чоловіка ліктем, різко потягла штору донизу. Невинно посміхнулася. Здається, ніхто нічого не бачив.
- Тепер можете і перепочити? – по-хазяйськи обіймаючи дружину за талію, посміхнувся Іван.
Вважав, що цього досить. Хотів зупинитись. Нарешті пожити для себе.
- Який перепочинок? – обурилася Розалія Михайлівна. – А інші східці на горище? А плитка в комірчині? А паркан біля сараю? – перераховуючи усе потрібне, ледь не спітніла. - Ні, до перепочинку ще далеко.
Остання ніч року наступає обережно. З острахом озираючись. Чи не заховався десь бува упертий сонячний промінчик? У сусідніх будинках один за одним спалахують вогники. А з ними зникає надія на профілактичні роботи. Світла немає тільки у неї. І вона не може покликати на допомогу, бо замкнена у цих чотирьох стінах.
Щоб чимось розбавити нестерпну тишу, вмикає старенький радіоприймач. Піднімає вгору криву заіржавілу антену. Той пхикає, силкуючись наспівати веселу колядку. Виходять лише кволі хрипи. Розалія Михайлівна тягнеться до коліщатка налаштувань, трясе приймач. Із задньої панелі випадає батарейка, закочується під стіл. Надто низько. Зі своєю хворою спиною вона нізащо її не дістане.
Миколи не видно. Вочевидь, уже проводжає старий рік. Як завжди, з пляшкою. А, може, й не п’є. Здається, останнім часом трохи остепенився. Раніше підіймав на матір руку, гамселив її в п’яному угарі, виносив з дому останнє. Тепер ніби притих, дбає про копійку і господарство. Стару неньку, котра вже ледь зводиться з ліжка. Ну дай Бог, дай Бог…
Валєра, хлопець із соцбезу, не прийде до понеділка. Наступають вихідні. Не з'явиться світло, отже, не буде тепла, гарячої їжі й телевізора. Вона могла б відчинити кватирку і спробувати догукатися до сусідів, які мешкають ліворуч. Але ті навряд чи її почують. Чому їм виходити на мороз? У них зараз гості. Гримить музика і сяє вогниками срібляста ялинка. Та й не надто хочеться просити допомоги у тієї Тамари. Колись вона дружила з Алінкою. Ще й намагалася її повчати, соплячка.
- Так не можна. Ви цінуєте велета із цегли і каменю більше за рідних і близьких. Подумайте, що важливіше.
Якби вона могла, зараз і справді б подзвонила Аліні. Думає про це вже не один день. Чи й рік… Запитала б, як справи? З чогось же потрібно починати розмову. Можливо, вони б порозумілися…
Щось скрипнуло у сусідському дворі. Розалія Михайлівна поспішає до вікна. Подвір'ям йде Микола. Ступаючи кволо, постійно озираючись, наче з-під його ніг втікає земля, а чоловік відчайдушно шукає центр тяжіння. Вже захмелів. Що говорити… Горбатого виправить лише могила. Мучиться з ним мати. Але не кидає. А у неї ось-так…
Бабуся піднімає руку, намагаючись дотягтися до кватирки. Стрельнуло в поясниці. Скручується навпіл, стогне. Згаяні секунди все вирішили. Крик Розалії Михайлівни «наштовхнувся» на вже зачинені сусідом двері.
Розвертаючись, жінка помічає на причілку трухляву, тріснуту навпіл дошку. Помітний з усіх боків недолік. Її «фортеця» знову потребує хазяйських рук. А руки вже не ті…
У новорічну ніч хвилини спливають особливо швидко. Ніби їх хтось підганяє. Санта Клаус чи, може, його ельфи?
Розалія Михайлівна сидить біля старої російської печі, простягаючи руки до полум’я. Із порожнього будинку кепський співрозмовник. Особливо коли ти стаєш його в’язнем. Ось би зараз з кимось поговорити. З кимось живим. Обійми і теплі слова цієї миті зігріли б ліпше ніж груба.
Вона ж не виганяла доньку… Просто, живучи в її будинку, Аліна мала підкорятися, шанувати її закони. Вона ж збудувала його і для неї. Цей дім.
Певний час, доки ще могла виходити в місто, Розалія Михайлівна прибирала в кімнаті Аліни, купувала для неї і своєї онуки подарунки. Вони чекали на журнальному столику на повернення своїх господинь. Минали роки, донька не поверталася, а бабуся не робила кроків назустріч. Дарунки поступово знаходили зворотній шлях до крамниць, а повернуті гроші йшли на дім, котрий, наче немовля, потребував постійної уваги.
Піч, якою не користувалися вже багато років, не бажала горіти, пускаючи дим на кімнату. Дрова надворі. Вони зараз недосяжні. Доводилось палити різним непотребом: папером, старими газетами, підручниками, листівками, які вона повикидала після зникнення доньки. Груба лускає папірці наче насінини. А колись розібрані Іваном старі дерев’яні табуретки не зможуть довго втамовувати апетит ненажерливої печі.
Шукаючи рукавички, які вона бозна-куди поклала, Розалія Михайлівна дмухає на долоні. В повітря здіймаються маленькі хмаринки пари. До рук потрапив кольоровий буклет. Рекламка санаторію, путівка до якого остаточно посварила їх з донькою. Казкові дерев’яні будиночки, сиві гори. Вона ніколи не бачила гір. Окреслила своє життя непримітним маршрутом: «дім-робота».
Аліна була не такою вже й поганою. Лише впертою. Не телефонує, не пише, не приходить вже десятий рік. Вона не знайома з доньчиним чоловіком. Десь на стороні підростає її онука. Дівчинка, котру вона ні разу не бачила. І чи побачить колись…
Два дні тому їй наснився Іван. Нічого не казав. Просто стояв над ліжком у своїй картатій літній сорочці і сумно посміхався. А після цієї з’яви, вдень, у неї був сильний напад. Прихопило підшлункову. Розалія Михайлівна ледь дістала з холодильника ліки й доповзла до ліжка. Різкий біль змінився онімінням всього тіла. «Невже кінець так близько? – безпомічно дивлячись на плафон, на якому були намальовані красені-коні, вперше подумала вона. – Невже я помру насамоті». Те, про що раніше якось не думала, бо уявляла занадто далеким, тепер нависло над душею домокловим мечем. Їй стало страшно. ДУЖЕ. Вона це визнавала…
Маленька пузата стрілка вже стоїть на дванадцяти, чекаючи на свою струнку подругу, котра ось-ось її наздожене. В ці хвилини перші особи країни завершують свої вітальні промови, а за святковим столом піднімаються келихи з ігристим.
«Нічого! Не пропаду», - Розалія Михайлівна змусила себе посміхнутися. Покрутила головою, відганяючи сон. У неї є вода, їжа, тепло. В понеділок загляне Валєра. Можливо, хтось прийде й раніше. Привітати, поглянути, як справи у старої вчительки. Вона не сама. Знайдуться ті, кому не байдуже…
Перші секунди нового року відчуваються майже фізично. Усе навколо замирає у німому захваті. Починається новий відлік, найсуттєвіша можливість усе змінити. Розалія Михайлівна заводить колядку, яка плавно переходить в колискову. Пісню, під яку колись засинала Алінка. І під яку могла б засинати її онука.
«Якщо виживу, обов’язково помірюся з донькою», - розслаблено позіхаючи і стежачи за грою тіней на вікні, шепоче вона.
