«Втомився я від місячної казки,
Втомився я не бачити дня…»
(Максиміліан Волошин)
Весна того страшного але величного чотирнадцятого року (а вже котре століття чотирнадцятий рік страшний) видалалась на диво теплою, яскравою та бурхливою: квітень радував приємним сухим теплом, а сніги в горах зійшли рано як ніколи. У кінці квітня я подався в гори – вирішив відкрити сезон мандрівок.
Раніше я ходив у гори безперервно – і взимку теж. Але відколи мій найкращий учень загинув в горах – пішов взимку в гори і замерз (можливо, навмисно, можливо випадково – але це окрема трагічна історія), мені як щось відтяло в душі – більше я ходити взимку в гори не міг. Хоча я дуже любив цю жорстоку сніжну красу, це «біле мовчання», цю чистоту замверлого буття…
Відкривав сезон подорожей я з того часу кожного року в кінці квітня – коли прокидалися гори первоцвітом. Вирішив цього разу піти стежкою, якою не ходив вже багато років: колись я перестав ходити тими місцями, які дуже любив – обрав собі для подорожей інші куточки гір. Захотілось нагадати собі чарівні куточки своїх найкращих мандрівок, побачити знову «вершини життя мого». Я не думав, що ця подорож вийде такою сумною… Я завжди подорожую стежками якими мало хто ходить, або взагалі забутими стежками, якими давно ніхто не ходить…
Я йшов горами і дивився як весна вирує: цвітуть анемони, лускають бруньки на деревах, з-під землі лізуть спіралі прадавніх папоротей – німі свідки всього, що відбувалося на Землі з часів перших чотирьоногих. Сніги лишилися тільки на самих вершечках гір – як шматки куцих залишків зими.
Я йшов тими стежками і згадував свої старі подорожі: колись я йшов тут з нею удвох, або з нею і з друзями, чи з нею і зі своїми студентами, а тепер я йду один. Кожну гору в Карпатих я називаю по своєму – ідоді нарую кожній горі чи кожній місцині і річці одразу кілька назв. Десь років двадцять тому, коли я зачитувався творами Толкіна, я називав гори і потоки назвами взятими з його казкових повістей, потім, коли знову перечитував твори Джека Лондона, Юкон та Аляска примандрували в мене своїми назвами в Карпати. Іноді в мене просто вирувала фантазія в японському чи китайському стилях і чергова гора в Карпатах отримувала назву Саєнонакаяма чи річечка раптом називалась Потоком Жовтого Монаха.
Я йшов і згадував: замість того щоб милуватися красою і забувати про тлінне, я занурювався в ностальгію все глибше і глибше.
Цим хребтом, по його вкритому лісом гребеню ми йшли колись в липні, коли було добре і лагідне літо і достигла лісова малина. Точніше гірська малина – вона має зовсім інший смак ніж малина рівнинних лісів. А ось і стара колиба. Збереглась – досі стоїть. Я називав її «Хатинка дядечка Ченя» не забуваючи сказати (тим, хто бачив її вперше): «Тут дядечко Чень жив, тут він мив золото, тут його і застрелили за жменю золотого піску…» Цікаво, що багато слухачів вірили в цю нісенітницю про дядечка Ченя. А в той рік ми шли цим хребтом зі студентами: я лишив студентів в колибі відпочивати, а ми з нею вдвох пішли ласувати малиною – солодкою як її уста. Про малину ми швидко забули і почали цілуватися – так, що в голові паморочилося. Один із студентів, якого називали Перець теж пішов поїсти малини і побачивши нас здивовано вигукнув: «Ого!» Щоправда ми не звернули на цей вигук ніякої уваги…
А на цьому схилі, йдучи зарослою стежиною вниз до річки (яку я періодично називав то Андуїном, то Юконом – батьком всіх рік) ми з нею надибали під старою смерекою величезні червоні мухомори і фотографували їх з усіх боків.
Йду далі – уже долиною ріки. А ось і скеля під якою в основне річище впадає бічний потік з химерною і давньою нині незрозумілою назвою. Я той потік називав Білим Потоком або Біловоддям. Там справді вода ставала інколи білого кольору. Тоді так само – коли ми мандрували горами з нею вдвох. Ми ще зустріли біля цієї скелі старих знайомих, що вже верталися з гір додому. Вони ще почали розпитувати куди ми йдемо. Вона назвала гору – одну з найдикіших в Карпатах, куди навіть туристи не ходять (але дуже красиву). Знайомі ще запитали, чи не боїмося ми йти вдвох в таку забуту Богом і людьми глушину. Вона відповіла зі сміхом: «Ні!» А мені вчулося: «Та мені з ним ніде не страшно!»
А ось і галявина, яку я назвав Галявина Відлюдника. Ми колись її знайшли випадково – блукали лісом і надибали на цю галявину серед хащів над урвищем річки. Сюди явно давно ніколи не заходив. Тоді ця галявина була вся поросла мохом. Серед галявини стояли три сухі смереки – потім я зрубав їх на дрова. Ми стояли на цій галявині і вирішили, що будемо тепер приходити сюди щороку. І справді приходили. Галявина змінювалась – поросла високою травою і гадючником, що вітав нас кожного липня запашними квітами – від цього запаху паморочилося в голові, майже так само як від нашого кохання (а воно було). А під цим деревом вона сиділа і читала книгу Далай-лами філософствуючи вголос про буддизм. Мені ще чомусь тоді здалося, що вона захоплюється буддизмом не щиро – тільки тому, що я помішаний на буддизмі і їй хотілось зробити мені приємно і бути зі мною «на одній хвилі» як вона любила говорити. Ми тоді часто були з нею на одній хвилі.
А ось і інша галявина. Я приходив на цю галявину по кілька разів на рік п'ятнадцять років підряд. Якось я прийшов на цю галявину вдвох з нею і ми жили на цій галявині два тижні. Купалися в річці, варили їжу на вогні, цитували Омара Хайяма. Це були найщасливіші два тижні в моєму житті – тільки я про це тоді не здогадувався.
А ось і водоспад – вода падає бурхливим потоком в ущелині у кам’яну вирву, що нагадує озерце. Ми там купалися разом з нею вдвох голими – вона ще тоді не боялася холодної гірської води. За нами спостерігало заздрісне Сонце. Промені відбивалися і заломлювалися бризками водоспаду, мені здалося, що наші тіла це тіла богів, що спустились на землю і подарували їх на коротку мить людям.
Ноги несли мене все далі і далі в гори. А ось і перевал між двома ущелинами. Сюди теж давно ніхто не ходив, хоча колись тут, певно, були пастухи або лісники – збереглася стара закинута колиба. Вона досі стоїть, хоч і втомилася від потоку часу. Ми вперше пішли з нею в гори саме сюди, з друзями. І ця колиба нас поєднала. Тоді була холодна осінь, жовтень. Ночувати вирішили в колибі на горищі. Спальник у неї був поганенький і я сказав їй: «Ти замерзнеш вночі. Давай будемо спати в одному спальнику.» І вона погодилась. Вона ще чомусь кілька разів серед ночі голосно говорила крізь сон абсолютно безглузді фрази: «Революція неминуча, але пива більше немає!» «Нам треба тікати звідси. Інакше ми всі загинемо!» І тому подібне. На ранок всім було смішно, але вона не пам’ятала цього і думала, що над нею жартують.
Позаду лишилося ще дві ущелини. А ось і ця величезна галявина, оточена каменистими схилами на яких ростуть кедри. Перед галявиною річка пірнає під землю, а після галявини річка виривається з-під скелі в ущелину. Сюди ми прийшли вдвох на цілий тиждень. Стояло жарке літо, але тут було прохолодно. Ми розбили табір серед височезної трави (ніхто там не косить і не пасе худобу). Збирали чорницю яка якраз достигла, бродили кедровим лісом, засмагали на лагідних променях сонця. Їй на плече тоді ще сів метелик. Я ще подумав, що всі люди метелики. Ми тоді так і не піднялися на вершину гори, яку я називав Забута Гора. Вона чомусь не захотіла підніматися вище, хоча вершина була вже поруч. Вертались ми якимось обхідними дорогами і ночували перед поверненням до людей біля бурхливого водоспаду.
А ось і гора, що викликала в мене купу містичних переживань. Тоді вона захотіла конче ночувати на вершині гори. У неї взагалі було якесь постійне бажання ночувати на самісінькій вершині гори, хоч це і важко і небезпечно. Ми тоді піднімались на вершину довго – швидше було просто неможливо. Мої аргументи, що треба заночувати нижче, біля джерела не діяли. Довелось іти на вершину. Вечір був тихий і місячний – сонце заходило за горами яскравою червоною загравою і молодик сяяв прямо над зубцями сусідньої крутої гори. Але як тільки ми видерлись на вершину почався не просто вітер – буревій, що просто збивав людину з ніг. Про те, щоб поставити намет годі було і думати. Довелось знайти мені якусь розщелину між брилами каміння і спати нам довелось поклавши спальники на карімати і накрившись ще зверху нерозкладеним наметом. Цілу ніч в нас над головами просто ревіло. Такого шаленого вітру не доводилось мені бачити ні до ні після цього. Ця містична гора на якій я знайшов сліди давнього капища з петрогліфами взагалі була до нас негостинна. За три роки до тої божевільної мандрівки ми теж з нею пішли на цю ж гору в травні і ночували на полонині біля джерела. День теж був тихий, але вночі почався сніговий буревій. Намет просто зіпало під поривами вітру, що ніс мокрий сніг паралельно землі. Нам вдвох було доволі тепло в одному спальнику, але вітер нам спати не давав. На щастя намет витримав. Вертались ми незнайомою мені стежкою і, звичайно, залізли в непролазні хащі альпійки по яким дерлися цілий день погубивши там купу хороших речей. Але коли вилізли на полонину – це було радісно. Вона зовсім не образилась на мене – схоже її навіть розвеселила ця пригода.
А це інша гора – я називав її Фудзіяма – чомусь вона нагадувала мені саме цю гору, коли дивитися на неї з південного заходу. Вона теж захотіла ночувати на вершині цієї скелястої гори. Вечір тоді видався просто фантастичним – в небі була фантасмагорія з хмар, променів світла, кольорів і сонця, що падало за гори. Космос ніби відчиняв нам свої двері. Тоді я вперше відчув красу ночівлі на вершині гори. Нам тоді дуже пощастило: наступного дня, коли ми спустилися вниз почалася просто божевільна гроза і злива. Ночували б ми на вершині гори на день пізніше – було б нам непереливки…
А на цю гору ми з нею пішли восени – в жовтні. Тоді було дуже тихо і було чутно як з дерев падають листя. Гори були різнокольорові і ліричні. Ночували ми на полонині в колибі. Вночі вдарив мороз, чай в казанку замерз, а коли вийшли з колиби, то відчули, що ми на острові в океані туману: з білого молока у нас під ногами стирчали тільки вершини гір як острови… На ту гору ми ходили ще кілька разів – і кожного разу з пригодами: то під зливу потрапляли, то під сильний вітер. Але щоразу було красиво.
Я стояв на вершині гори і роздивлявся навколо: а там, за тією горою гірська долина, вирита льодовиком. Нагадую шотландський глен. Колись ми пішли туди в травні, але весна була холодною – навіть в долині лежав сніг і цвіли тільки шафрани. Ми так і не змогли піднятися на вершину, дійшли тільки до хребта. По дорозі зайшли в велику двоповерхову хату – колишній туристичний притулок. Там жило двоє сторожів, що пригостили нас березовим соком. У неї ще відлетіла підошва в черевика і сторож позичив нам якісь старі жіночі черевики, які якраз їй підішли. Той сторож ще запитав нас: «Ви чоловік і дружина?» Я не знав що сказати і глянув на неї. Вона чомусь відповіла: «Ми просто друзі…» Це якось дивно зачепило мене, лишивши який сумний слід в душі. Потім я ще загубив по дорозі ніж, а вона знайшла його і з якимось награним обуренням сказала: «Я що – твій зброєносець?»
А на цьому схилі, коли ми вертались з вершини гори вниз і був вечір, я раптом гостро відчув, що вона віддаляється від мене і рано чи пізно кине мене назавжди. Стало якось тоскно і сумно. Відчуття не підвело мене – після тої подорожі вона кілька разів йшла від мене, потім поверталась, але зрештою, пішла назавжди і поїхала, нічого не сказавши на прощання, далеко за океан. Я не знаю якими горами вона блукає зараз і чи ходить в гори взагалі (навряд) і чи згадує хоч інколи наші подорожі… Те, що вона ніколи не прочитає ці рядки я знаю точно.
Повернувшись з цієї подорожі і послухавши новини я пішов до військомату – зрозумів, що моє місце там – війні. Крім того, я подумав, що мене швидко вб’ють і всім сумним думкам прийде нарешті край. Але я досі живий і війна триває і не видно тій війні ні кінця ні краю. Зараз я пишу ці рядки у записник зігріваючи замерзлі руки біля «буржуйки» без будь-якої впевненості, що цей ностальгічний нарис мені вдасться колись опублікувати. Якщо Ви читаєте ці рядки, значить мені це вдалося… І не журіться читаючи це – просто не ходіть тими стежками якими ніхто ходить…
