Все, що було зі мною далі аж до того дива, про яке я вам одно збираюся повідати, але до якого ніяк не можу добратися, можна було б сказати чотирма словами: я кохав, мене кохали.
Але я не можу опуститися до чотирьох слів, бо те, про що з насолодою згадуєш усе життя, не можна зібгати в одну коротку фразу - це було б неповагою до самого себе і своєї долі. Тож зберіться з силами і слухайте, шановні слухачі, далі - що зробиш, як я такий балакучий, непевний чоловік.
Так от, якби дізнався наш голова колгоспу, де я випалюю колгоспний бензин і як його дістаю (а не гребував навіть зціджуванням його з автомашин у колгоспному гаражі темними ночами), він би вигнав мене з роботи тої ж миті.
Але голова не знав, а я кохав, тож ліси, жовті осінні ліси щотижня зустрічали своїх постійних гостей. Гості приїжджали і, взявшись за руки, довго ходили по багряному лісовому покривалі, ніби шукаючи в опалому листі щастя.
І знаходили, видко.
Бо засміються, бувало, а гість набере цілий оберемок жовтого листя, осипле ним свою наречену, вгорне її, ніби в казку, і стоїть, милується. А вона, наречена, сміється, сміється. І хто б міг подумати, що в жовтому осінньому листі стільки щастя?!
Вже й дощі пішли, а щастя в лісах не поменшало. Земля лиш розкисла.
І одного разу ми забуксували. Посмикав я автомобіля туди-назад, зануривши колеса ще далі в лісовий грунт та й розвів руками.
- Приїхали, - мовив.
- Що його тепер робити? - розсміялася Людмила.
- А чого ти смієшся? - зловив я її лице в долоні. - Ми ж тут і до ранку можемо просидіти. І шукатиме тебе Петро, а мене Ніна, і каюк нашому секрету.
- Я знаю, Максиме, знаю, - горнулися до мене сірі зорі. - Але мені смішно, мені весело. Ти можеш собі уявити - я, якби мала змогу, ні на крок, ні на хвильку від тебе не відходила б. Ми з тобою перевернули одне для одного світ.
- Так, - погодився я.
- І чому ми не зустрілися раніше? - вкрила мене Люда поцілунками. - Де ти був? Де я була? Навіщо ми позбавили одне одного щастя? Чи нас хто позбавив?
- Бог, мабуть, - висловив я припущення.
- Ні, не Бог, - заперечила Люда. - Бог добрий. А ми нещасні, бо ми не разом. Ох, Максиме, мій рідний Максиме, я б полинула зараз з тобою куди завгодно: на полюс, у тайгу, в пустелю, в якусь халупу, юрту, вігвам, подалі і від добра, і від багатства, і від усього на світі, аби лиш бути з тобою - обіди готувати тобі, плітки по вечорах розказувати тобі, постіль стелити тобі, голову змивати тобі, ну, я не знаю, все, все тобі. Рідний мій, коханий мій, куди нам їхати, де подітися?
- Люда, - цілував кохану, - я б поселився з тобою хоч на краю світу, але де він, той край, як його немає.
- А може, знайдемо? - заглядала в очі, горнулася до грудей моя пташка, зірка, доленька.
- Спробувати можна, - погодився я. - А як же наші другі половини?
- Петро?! - розсміялася Люда. - Він не пропаде. Я його й задарма віддам. Він звик до торгів. Я вже, мов рабиня, безліч разів ним продана, забута, зраджена. Хіба я не маю права хоч раз поміняти господаря?
- Ти - маєш, - губив я руку в русих косах, дивився в сірі очі. - А я? Я?! Ніна мене не зраджувала, не продавала. Вона постійна, вірна. Це я вже, мов Петро твій, гуляка з гуляк.
- Та який ти гуляка?! - не погоджувалася Люда. - Ми ж іще не знаємо одне одного, як чоловік і жінка. І не скоро взнаємо, якщо взнаємо взагалі. Ми кохаємо. Душею. Серцем. Очима оцими твоїми карими. Віршами твоїми й моїми. Ми створені одне для одного, лишень життям чомусь розділені. Ні, ти не Петро, ти кращий, кращий!
- Хай і так, - грівся я в Людиних словах. - Але ж я розміняв вірність, мов карбованця. Я, як не дивно, навіть не дуже мучився, як її розмінював, хоча носився з нею, як з коштовністю, все своє життя аж до нашої зустрічі.
- І я носилася, Максиме, - обвили кохані руки мою шию. – Хіба я знала в житті когось іншого, крім Петра? Чи знаю? Він мене зраджував, я ж і подумати про зраду боялася. А ти... Ти для мене, як грім, як спалах, як тисяча блискавок в одну мить. Ти - моя любов, що перевертає світ. Ти - мій ангел, ведучий до раю. Ти - мій спокусник, ведучий у пекло. Я - твоя вірність, носися ж зі мною, як з нею, лишень не кидай, бо розіб’єш, мов скляну вазу, і повік гріха не обмиєш опісля, повік.
- Не кину, - запевняв я. - Серце з грудей не викинеш, хоч би й хотів, душі з тіла не виженеш, хоч би й мріяв.
- А ти хочеш вигнати? - перепитала злякано.
- Тебе?
- Якщо я твоя душа, то мене, виходить.
- Нізащо, - обійняв, розцілував ув очі. - Я люблю тебе, як весь світ, як Бога, як долю. Люблю більше, ніж себе, люблю більше, ніж можу любити, бо ти не вміщаєшся в серці, ти більша від нього. Ти - всесвіт, а я, мов та пилинка в ньому. І пробую кохати неосяжне, незвідане, незбагненне. І кохаю, і цілую, забувши і клятви свої, і дружину, і все-все на світі.
- А ти любив свою Ніну, як мене? - перепитала наразі Люда.
Я задумався. Згадав свої залицяння до Ніни, свої сумніви щодо Василя Редьки. Ревнував хіба? Ні. Просто переймався, щоб не взяти дівчину зі втраченою цнотою. Холодний, розсудливий юнак не до душі летів, до цноти. Тьху, гидко, бридко за себе, мов змерз, мов утратив душу, а натомість увібгав у пазуху кусок льоду. І навіщо було женитися з льодом за пазухою? Щоб тепер грітися серед лісу? Щоб втратити вірність, яку не тій подарував?
- Ні, не кохав, - дав відповідь Люді на її запитання. - ні крихти, ні грама, ні крапельки. Просто женився, бо треба було женитися. Просто шукав те, через що втратив перше кохання, - згадав давнє, студентське.
- А ти любив когось так, як мене? - стурбувалася Люда.
- Любив, - вирішив я бути чесним сьогодні до кінця - але давно. І вже забулося те все, припало пилом років. А з тобою, сонце моє, я немов удруге відкрив двері в той дім, якого, здавалося, назавжди замкнули для мене. І не жалкую.
- А я Петра любила, - віддалася і Люда спогадам. - Не скажу, чи так, як тебе, любов з любов’ю, мов дві речі, порівняти не можна, але любила дуже. Хто біля мене в юності тільки не увивався, хто за мною тільки не бігав, а в мене на столі Петрова фотографія, і всі думки біля неї. Кучері його любила, стан, руки, обличчя, ходу його і голос, погляд і цілунки.
- А душу? - спало мені на думку запитання.
Людмила задумалася - хотіла відповісти якнайчесніше.
- От душу - не знаю, - мовила. - Що добрим чоловіком буде - мріяла, що мене повік кохатиме - надіялась, що розумітиме у щасті і в горі - сподівалася, що любитиме, як я - вірила. Я собі намалювала його душу, отой малюнок, напевно, й любила. Бо як зіпсував, стер, забризкав буднями облудними мого малюнка, я охолола, поникла і кохала вже більше, мабуть, по інерції, ніж від чистого серця.
- Люда, - перепитав я, - а може, й мою душу ти намалювала?
- Ні, - заглянула мені в очі, - ні. Хіба я любила твої кучері, чи на стан, на лице твої заглядалася? Ніколи. І не думала, не гадала навіть. Це зараз і пальці твої мені найкращі, - поцілувала руку мою, - і очі найдобріші, - поцілувала й очі. – А тоді душею ти мене полонив - поезією, добротою, відданістю вірності.
- Останнього вже немає, - зітхнув я.
- Є! - вигукнула Люда. - Є, Максиме, є! Не в той банк ти лиш вірність свою поклав, не ті проценти з неї отримав. Тобі б мене в юності своїй стріти, мене недоторканну вперше поцілувати і душу свою мені розкрити, о, я б затишну оселю в душі твоїй обладнала. Тобі б не захотілося з неї виходити. Ніколи. Хіба не віриш?
- Вірю, Людочко моя золота. Навіть не вірю - як можна вірити в те, що втрачене - розумію просто. Серцем розумію, душею отією необладнаною, пустою, всім вітрам відкритою. Та я б від розмов твоїх нікуди не пішов би, - чомусь защеміло у мене в горлі, - а від рук, очей, вуст, від тебе, як жінки - то й поготів.
- Про жінку давай не будемо, - поклала Люда мені на вуста долоню. - Ти ж не знаєш мене, як жінку. Я знаю - нам було б добре вдвох. Можливо, не зразу, не з першого разу, але добре, бо кохання, що єднає душі, віддасть і тілу всю свою силу, весь свій солодкий присмак. Я знаю, Максиме, що ми мріємо одне про одного, бажаємо одне одного. Але не треба. Немає у нас умов для цього людських. А так, по-тваринному, в кабіні чи на опалому листі... Ні, не потрібно дряпати золоті речі, вони від цього багато втрачають. Чи не так?
- Так, - захоплено вигукнув я. - Люда, ми навіть у дрібницях думками єдині! Де ми були раніше?
- Спали, Максиме. Або ховалися від щастя.
- І ось скінчилися наші піжмурки, - задумався я. - Що далі, як нести знайдене щастя, в якому рюкзаку? І головне - куди його нести?
- Куди, питаєш? - задумалася й Люда. - Нести якраз є куди - в майбутнє, до доль наших. А як - не знаю. Немає в мене рюкзаків таких, і в тебе немає. Хіба облишити все, що за плечима, відкинути все пройдене - і юність, і сім’ї; та й ступити на новий шлях.
- Людочко, все можна зробити, - обійняв я кохану, - і юність відкинути, і сім’ї, і шлях новий знайти. Але ж діти... їх як у новий рюкзак покласти, коли вони до старих поприростали?
- Діти?! - ледь не застогнала Люда, мов я вогненну стрілу їй у серце ввіткнув. - Діти з нами. Хай у старих, як ти кажеш, рюкзаках, хай без рюкзаків, на наших руках, але з нами, в новому майбутньому. Без дітей нікуди нам не піти. Це осколки наших душ, а без осколків душі щербатими будуть, неповними. Ох, Максиме, Максиме, як же нам знайти ту ідилію, де ти, я і троє наших дітей?
- П'ятеро, - поправив я Люду. - Я без своїх дочок зіщербатію точно.
- Я згодна й на п'ятеро, й на шестеро, й на десятеро, - гарячі вуста обпікали моє обличчя, сушили оті дві непрохані, неждані сльози. - Ти плачеш, Максиме? Плач. Я теж плачу. Ридаю, стогну, бо в безвиході ми, Максиме. Я б любила твоїх дочок, я б їх пестила і цілувала нарівні зі своїми дітьми, я б для них прихилила небо і встелила ніжним пухом землю. Я б усе для них зробила, крім одного - непомітного, маленького, але для дитячої душі більшого за небо й за землю. Я, Максиме, ніколи не заміню їм їхню матір, у даному випадку Ніну твою, якою б вона не була. Мати - незамінна. Це людське щастя є горем для нас у нашому становищі. Так що плач, Максиме, тебе ніхто не запідозрить у м'якотілості. Над любов'ю, що ховається в незвіданих туманах, плачуть і найтвердіші.
- Люда, Людочка моя, ми єдині, ми одне ціле, тому й розуміємо, що діти - це той поріг, який ми не в змозі переступити, якою б любов'ю не палали наші серця, - зробив я гіркий висновок.
- Але я не хочу, щоб вони стали стіною, об яку розіб'ється любов, - розігнати, розвіяти хотіла Люда гіркоту оту непотрібну, та не знала, як.
- І я не хочу, - погодився я. - І тому пропоную, хоч, може, й дивно звучатиме моя пропозиція, бути вічними коханцями, таємними вічними коханцями.
- Ой, Максиме, - засміялася наразі Людмила, - ти такий смішний! Що ти пропонуєш?
Я вжахнувся - невже образив?
- Пробач, - пролепетав.
- За що? - сміялася Люда і обнімала мене, цілувала, горнулася до грудей моїх. - Ти пропонуєш те, що само собою ясне, що вже існує. Та ми вже є вічні коханці. І що б ми не планували, доля наша ясна - вічні коханці. Ми проїхали юність нашу різними дорогами, ми заїхали в різні світи, які неможливо в житті звести до одного. Але ми збудували в наших душах фундамент нашого кохання. От лиш будинок нам звести годі. Нам вік судилося жити на фундаменті, під вітрами й дощами, але ми не повинні тікати від непогоди, інакше в теплі й затишку ми помремо від туги за нашим фундаментом. Він наш, розумієш, Максиме, іншого ми вже не знайдемо. І хай він не будинок, лише фундамент, він мені дорожчий за всі будинки, бо на ньому відпочиває моя душа. А що для душі приємніше за відпочинок? Нічого. В крайньому випадку, я так думаю.
- Я також, - погодився я.
- І ти ж не покинеш мене, Максиме? - іскрами з сірих зір осипала мене Людмила. - Скажи, не покинеш, хоч я й без прийдешнього твоя любов?! Ну, скажи, чого ж ти мовчиш?
І раптом заридала, заплакала.
- Люда, ти чого? - обняв я її за плечі.
- Ти не відповідаєш, Максиме, - мовила крізь сльози. - Ти не впевнений, що не покинеш мене, не зрадиш моє кохання.
- Дурненька, - гладив я Людині коси, - навіщо я маю відповідати, навіщо маю розпинатися про те, що само собою ясне, як божий безхмарний день. Невідане ні мені, ні тобі наше майбутнє, інакше воно не було б майбутнім. Невідомо, куди воно нас приведе, з’єднає чи розлучить, зведе докупи чи розметає по світу, але в душах наших завжди горітиме вогник. До смерті, до скону, до останньої хвилини нашої на цій землі. Мій вогник - ти, твій - я, наш спільний - ліси оці, зустрічі, цілунки, сльози і сміх. І не потушити нам вогника того ніякими життєвими штормами і зливами, не закрити ніякими брамами-розлуками, бо в тому вогнику відблиск щастя, а душа прагне щастя, вік летить на його відблиск. Може, ми й на землі живемо заради лиш, аби взирити на віку бодай відблиск того, що душа наша вважає щастям.
- Максиме мій дорогий, - заспокоїлася Люда, - я вірю тобі безмежно, я купаюся у твоїх словах, я гріюся у твоєму серці. Гарно ми говоримо, гарно кохаємо, жаль тільки, життя не хоче поселитися лиш у наших словах та нашому коханні, а розповзається, розростається в таку масу, що ні осягнути, ні збагнути, ні щастя знайти, не маленького лісового, а великого, як океан, у якому купатися не накупатися, плавати не наплаватись, жити, не втомившись жити.
- Гай-гай, а чи є такі океани? - мрійливо мовив я. - А поки що курс наш один - вибратися сьогодні з лісу. Інакше не те, що океан знайти, лісове наше щастя можемо втратити.
І, вилізши з кабіни, порився я в інструментах, знайшов там щось більш-менш придатне для копирсання в землі (жаль, що лопата не входить в ремкомплект мого автомобіля) і заходився видовбувати рихлий грунт з-під занурених у нього коліс. Замурзався, забруднився, втомився.
- Оце справжній водій, - горнулася Люда до мене замурзаного.
- Бережи пальто, - здмухував я з жіночого одягу крихти бруду, - інакше в Петра виникнуть підозри.
- Невже до грязюки приревнує? - веселилася Люда.
- А нумо гілля тягати під колеса! - керував я.
І ми тягали гілля, і пхали його під нещасні колеса, і я вмикав двигун, і гарував колесами по нещасному вже гіллю, і знову копирсався залізякою в землі, і знову тягав гілля, і врешті-решт за якихось півтори години вивів-таки автомобіль на більш-менш пристойну дорогу.
Але на що я був схожий?!
- Мара, - дала мені Люда коротку характеристику.
- Нічого, дома помиюся, - рвався я до кабіни.
- Ну й коханець, - зупиняла мене Люда. - І як же це я тебе такого обніматиму, як же поцілую перед розлукою?
- Будемо сьогодні без пестощів, - відбрикувався я жартівливо.
- Як?! - жахалася, сміючись, Люда. - Ні, так справи не підуть. Це ж навіщо я сюди їхала, якщо й не націлуюся зі своїм найкращим, наймилішим, найдобрішим мужчиною на світі? Негоже так, мужчино, негоже. Гайда шукати воду.
І ми бігали по лісу. Між білокорих беріз, поважних дубів та вічно тремтячих осик, які так і не змогли забезпечити нас бодай маленьким джерельцем чи хоча б пристойною калюжею. Ні, все випили самі, безжалісні дерева. Але ми на них не ображалися, більше того, ми їх любили, бо вони гладили вітами наше кохання.
- О, Боже, я зовсім уже втратив розум! - раптом ляснув я себе долонею по лобі. - Та в мене ж у машині є вода.
І побіг до автомобіля, і підняв капот, і видер з-під нього невеличкого бачка, з якого циркає ото водою на забруднене вітрове скло.
- Лий, - вручив Люді бачка, - та не розхлюпай. Зараз вода на вагу золота.
- Ойо-йой, який строгий пустельний бедуїн, - взяла Люда бачка, підняла його високо-високо, наскільки сягала рука, і пустила на землю тонку цівку води.
- Лови воду, бедуїне, - керувала.
Я підставив пригоршні, ловив жартівливу цівку, що все тікала, мов знущаючись, кудись убік, і, не в змозі будучи справитись з танцюючою цівкою, змушений був пригрозити:
- Цілувати вам, молодице, замурзаного парубка.
- А ми не надто й манірні, - обхопила мене "молодиця" за вуха та й поцілувала в обидві щоки.
- О, тепер і тобі вмиватися треба, - сміявся я з почорнілих Людиних вуст.
- То й умиюся. Ми ж закохані, а закохані все повинні робити разом.
І ми вмивалися, доки не вихлюпали з бачка всю воду, і цілувалися, сушачи цілунками мокрі лиця, і їхали потім додому, хоча нам зовсім не хотілося туди їхати.
- Проголодалося, моє сонечко? - допитувалася Люда.
- Як вовк, - відповідав я.
- То з’їж яблучко, - найкращі на світі руки вкладали в мої вуста скибочки яблука.
- Де ти його взяла? - допитувався-дивувався я.
- Припаси, - сміялася Люда. - Я, як змій-спокусник, завжди з яблуком напоготові. Не боїшся змія?
- Такого - ні, - цілував я свою "спокусницю", свою Люду, своє щастя, яке не міг забрати з собою.
Бо дома чекала сім’я, чекала Ніна.
Я приходив додому, бавився з дочками, вечеряв і йшов спати.
- А чого це хазяїн такий надутий? - зачіпала мене, бувало, Ніна.
- Хазяїн звичайний, - бурмотів я. - А якщо комусь щось здається, то він не винен.
Але Ніна не відставала, щипала, штурхала, і мені доводилось її цілувати, доводилось любитися з нею, хоча в думці була Люда, і, цілуючи Ніну, я цілував Люду, обнімаючи Ніну, я обнімав Люду. Отак мені жилося, отак велося.
Інший раз замрієшся, бувало, та й хорониш подумки Ніну. Ні, ні, борони, Боже, я навіть гадки не мав убивати її з-за кохання до іншої, як ото в надокучливих зарубіжних фільмах. Але від гріха не втік - подумки хоронив. Вона сама гинула - в автокатастрофі, від електричного удару, та мало від чого може загинути людина. Хоронив я її, плакав над могилою, сумував навіть, сорок днів на жодну молодицю не дивився, в тім числі й на Люду.
А на сорок перший день заходив до контори.
- То як? - запитував у Люди.
- А отак, - відповідала вона, - кидатиму свого гультяя.
І ми чекали роковин Ніниної смерті, і, справивши їх та спровадивши Петра до огидної Криштукової, сходилися в одну сім’ю, де разом лягали спати і разом покидали наше сімейне ложе, і жили, жили, кохаючи наших п’ятеро дітей (а може, й на шосте, спільне, спромоглися б) та плекаючи, оберігаючи наше щастя. І дожили б до старості, зберігши вірність святу одне одному та промовляючи, хоч, може, це й гріх, до Ніниного портрета, що, як портрет матері моїх дочок, завжди висів би на стіні:
- Її смерть зродила наше щастя.
Господи, що за думи ти навіваєш у мою голову?! І навіщо, Господи?! Це ж гріх, страшний, огидний гріх - будувати щастя (хай і подумки) на чиїйсь смерті.
Ні, хай краще Ніна з кимось загуляла б, з кимось повіялась у світи. Я б не ображався на неї і скандалів не влаштовував. Я б їй лише подякував. Загуляй же, Ніно, що ти носишся зі своєю вірністю, як з писаною торбою. Загуляй же, тебе чоловік твій просить... Чоловік! Бачила ти таке, чи ні?
А життя, як стократно розумніше за недолугий людський мозок, ішло собі своїми стежками-дорогами, де, на щастя чи на нещастя, це вже як для кого, навіть не ночували людські мрії та сподівання. І принесло з тих доріг життя до школи депешу.
"Рекомендуємо відправити дітей вашого села на оздоровлення до Трускавця," - гласила депеша.
Що тут зчинилося? Хто гроші дітям на дорогу збирає, хто сам хоче поїхати, бо діти малі і не звикли без батьків, заскучають за місяць курортів. Директор школи вчителів підбирає дітей супроводжувати - ті не хочуть "у пекло", як висловлюються, в тих господарство, як у фермера заможного - не покинеш напризволяще, ті б і раді, так друга половина не відпускає - не йме віри чеснотам обіцяним.
Ніна моя засмикалась.
- Може, й мені поїхати? - допитувалась.
Я відповідь дав відразу і конкретну.
- Їдь, - сказав. - Ти ж учителька.
Петро Савенко, дарма що не вчитель, а ветлікар, теж «злохмився» на курорти. Люда не заперечувала проти Петрових бажань, навіть більше того, сама ходила до директора школи впрошувати за Петра.
Я вжахнувся:
- Він же загуляє!
- Хай гуляє. Хай, хай, - обнімала мене Люда.
І я погодився - хай гуляє, чорт його не візьме, самого Петра.
І ось школа поїхала на курорти, а на одній з вулиць нашого села залишилися дві осиротілі хати. В одній з них нудилася в чотирьох стінах Люда Савенко, в іншій - я. І годі було терпіти нам ту нестерпну нудьгу довгих зимових ночей.
Першим не витримав я. Накинув на плечі кожушину, глянув на годинник, що, наче віл, одно плівся і ніяк не міг доплестися до десятої години вечора, погасив світло, щоб не сіяло дарма, та й пішов надвір подихати свіжим морозним повітрям. Підійшов до воріт, виглянув на вулицю - а хоч би тобі що-небудь ворушилося на ній. Голо, пусто, навіть собаки поховалися - холодно. Перетнув я вулицю, ступив на подвір’я Савенків. У вікні світилося. Ось і Людин силует промайнув. Чарівний силует. Я пішов до дверей, взявся за ручку, смикнув. Ручка піддалася - не замикано. В такий час? Дивно.
Зайшов у хату.
- Можна? - перепитав у господині.
- А я знала, що ти прийдеш, знала, знала, - обняла мене господиня. - Бач, чекала, навіть не запиралася.
- От запиратися треба, - повчально мовив я. - Народ різний шатається.
- А захисник у мене навіщо через вулицю? - вдавано серйозно насупила брови незаперта господиня. - Чи розлюбив уже, що народ різний сюди допустив би?
- О, ні, не в той полон моє серце втрапило, щоб отак просто вирватися з нього, - розгладжував я насуплені брови, ловив усміхнені вуста. - Ти ж глянь на свої очі, хіба ж від таких вартових втечеш?
І була у нас з Людою таємна вечеря, і були вірші та розмови за північ, і були цілунки та пестощі, коли моя безсоромна рука, шаснувши під благенький халатик, не вдовольнилася цим і прибрала все зайве з-під того халатика.
- Не треба, - шепотіла Люда, але не опиралася, цілувала мене, цілувала.
А я блаженствував, подорожуючи рукою по білому-білому тілу, мов подорож та була по раю.
- Максиме, я ж не тут готувалася тебе прийняти, - забрала мене Люда з благенької канапки на кухні, повела в сусідню кімнату, де манив до себе розкішно заправлений величезний диван. - Ти вартий усього світу, а зупинився на якійсь канапці. А-я-яй.
І я, посоромлений, помандрував до дивана, де позбавив Люду її останнього халатика, і горнувся, горнувся до її тіла, немов до теплого сонячного проміння, і обнімав його, тремтяче, і цілував його, прекрасне, і хотів злитися з ним воєдино, бо без нього себе вже й не мріяв.
Але як річка замерзне ото, що не дістати води, як спалахне хата, що не ввійти в неї, так не піддавалося мені біле-біле, кохане, найдорожче тіло. Воно тремтіло, звивалося, скручувалося в недоступний клубок, доки й не видушило зі своєї володарки сльози і розпач.
- Не можу, Максиме, - плакала Люда. - 3 тобою, коханим моїм, найдорожчим моїм, не можу. Ні, не дарма мені зраджує Петро. Холодна я, холодна.
Я обнімав Люду, заспокоював, я пустив її назад в її фортецю - благенький отой халатик.
- Ти королева, - шепотів.
- Снігова, - доповнювала мене Люда.
- Ні, - не погоджувався я. - Ти божественна, вірна, прекрасна королева. Тобі просто важко зректися вірності чоловікові, який би він не був, ти не здатна на зраду, хоча й серце твоє не з ним. Ти - моя юнацька мрія. Чом же не прийшла тоді, в ті мої літа? Ми ж одне для одного створені, ми ж таку сім'ю, такий світ створили б, що не те що взірцем, недосяжною вершиною стали б. Як святі, як Христос, як мрія людська, що від небес вища. Де ж ти була, кохана?
І хоч наступного дня я, плавлячись від блаженства, став-таки володарем білого-білого тіла, найбільшу зарубку в моєму серці і моїй пам'яті зробила якраз ота ніч, коли халатик перетворювався в неприступну фортецю, а диван - у поле кохання без фіналу; ота ніч, де я продавав вірність, а натомість купив її, посіяну не на тій ниві, купив, дивився на неї і не міг взяти з собою, бо посіяна вона була, посіяна - не мені, не мною, не для мене. Чому? Хто вкрав мою мрію? Хто сховав від мене Люду в пелені колишніх днів? Хто закрив мені очі, що я не зміг тоді оглянутися довкола? Хто закрив очі Люді? Хто? Хто? Хто?
О, жорстокий світу, ти даруєш нам лише острови серед безмежних океанів буднів. Ми ступаємо на ті острови, переходимо їх уздовж чи впоперек, це вже як кому вдається, і знову ліземо в осоружний океан, пливемо до одвічних горизонтів, які тікають і тікають від нас, шукаємо нових островів, мовби одного острова нам мало. Чи то ми ненажерливі вже такі, чи дурні, чи на знайдених островах нам не всидіти, бо поглинаються вони океаном, чи Бог його знає, що воно за штука - життя, що ми вічно шукаємо в ньому наші острови, а знайшовши, обов'язково втрачаємо.
Ось і ми з Людою після місяця нашого майже сімейного життя знову сидимо на березі океану - завтра повертаються Петро і Ніна.
- Я не знаю, як я тепер спатиму з Петром, - з жалістю оглядається Люда на пройдений острів. - Максиме, а давай втечемо кудись світ за очі, - хоче повернутися назад, на наш святий клаптик суші.
- Діти, Людочко, діти, - сідаю я в човен буднів. - Ми - вічні коханці, - беру в руки весло.
- Так, Максиме. На жаль, так, - гладить Люда востаннє золотий берег нашого острова.
І ми відпливаємо в сірий океан. У сірі будні, в сірі зимові дні. Де нас знову ждуть мовчазні, засніжені ліси.
