Ігорко підійшов коли Юрко, сіяючи мов досвітня зоря вже віддав повіддя Ланькові. Товариш видався йому сумним.
- Ти не бажаєш проїхатись? Я попрошу Ланька, - запропонував приятель.
Ігорко лиш цикнув крізь зуби.
- На тій безперспективній клячі? - мовив не ховаючи презирства.
- Ти хляпнув бздуру! - ковтаючи образу відповів йому Юрко.
Те, що в Артефакта слава безперспективного, теж чув не вперше. Усі конюхи так його називали, та й не ставив на нього ніколи й ніхто. Хоча у нього й прекрасний родовід, та, коня, якось не "заводили" перегони - волів пльонтатись позаду. То ж випускали його в незначних забігах, радше для геци... Хоча потенціал його був відмінний, жоден вершник не міг змусити його викластись до остатку. Під захист Артефакта брав лише Ланько. Почувши репліку Ігорка, старий конюх одразу ж збунтувався.
- Артефакт - прекрасний кінь! Він іще себе покаже! Ви Висоцького, "Коні вередливі" послухайте. Обов'язково послухайте!
Прийшовши до дому, вони таки поставили платівку Висоцького, Слухали, аж поки Юркова терпелива ненька зайшовши в кімнату попросила бодай трохи стишити звук.
- Але ж Висоцький інакше не звучить, - заперечив він, та все ж вимкнув програвач.
- По силі проникнення в душу людську ніколи й нічого навіть схожого не чув. Пафос вірша перекликався із пафосом мужності і навіть згубного захвату людини, що мчить до неминучого, останнього притулку.
- Але Артефакт зовсім не такий, - заперечив Ігор, - не примхливий, не морочливий, радше байдужий, флегматик чи сангвінік...
- Коні - не люди. У них все по іншому. Ланько, з певністю, краще знає! - мовив переконано Юрко.
Вони з Ігорком були справжніми друзями і в той день поклялись, що до кінця свого життя будуть ставити на Артефакта. Були вірні своєму слову. Усе ж "завжди", "до кінця життя" - слова, які не повинні вживатися в людському лексиконі. Де вже таким слабким істотам, як люди, а іще в такому юному віці, трактувати про вічність...
Того року було велике свято - Львівський іподром включили у провідну п'ятірку іподромів Радянського Союзу. Звісно ж з'їхалось багато гостей і, ясна річ привезли найкращих скакунів. Забіги тривали з ранку аж до самого вечора. Ланько, звісно, готував і Артефакта. Та коли його вже вивели із стаєнь, вид у нього був як в Остапа Бендера, коли той проголосив свою безсмертну фразу: "Мы чужие на этом празднике жизни"...
- Ми не можемо його виставляти, - висловив сумнів головний тренер, - дуже вже нещасний у нього вигляд... У цей момент кінь раптом гордо підвів голову, пішов королівською ходою та іще заіржав на додаток. Це вже означало, що він серед присутніх не на нижчому щаблі. Це було незабутньо. Так ефектно, що його поставили на забіг. Юрко ледве встиг на трибуни перед початком забігу. Ігорка іще не було. Повернувся, коли коней приготували до старту.
- Ти зробив ставки? - запитав Юрій. Не дивлячись йому в очі він промовив, ні, майже прокричав.
- "Ну його в пень!" Я поставив на Фаворита! Скільки грошей ми потратили на це одоробло... У мене нині побачення. Бодай буде за що Любу в кіношку зводити. Такого віроломства від приятеля не чекав.
- Ти ж не бачив! - у відчаї викрикнув Юрко, - та того Ігорко не міг почути - пішли коні а з ними наростаючий гул багатотисячної юрми. Першу стометрівку коні йшли рівно. Вже за поворотом Фаворит почав нестримно рватись вперед, але й Артефакт цим разом вирішив не пасти задніх - у кожному разі був у трійці лідерів. На другому колі Артефакт, на диво усім, став легенько, не рвучи жил, обходити Фаворита. Так першим і прийшов до фінішу, під посвистування розчарованого люду. На Ігореві, що називається, лиця не було. Приятелю було шкода дивитись на нього, один Бог знає, що творилось в його серці. Юрко чимдуж кинувся на поле, там його усі знали, тому пропускали без слова. Артефакта оточили жокеї і тренери, погладжуючи вихваляли. Ланько стояв збоку і Юрко добре бачив, як в очах старого бриніла сльоза. Він теж підійшов до Артефакта, правда здалеку, був він оточений досить щільним кільцем дорослих і поважних чоловіків. Та кінь відчув друга і ступив тих кілька кроків, що їх ділили. Тоді, того він ніколи не забуде, кінь уперше обійняв його! Закинув свою голову на плече й міцно притулився. Того дня вперше почастував його рафінадом - схрумав усю пачку. Коли усі вже розійшлись, підійшов і Ланько. Ігорко вже теж долучився до них.
- Вітаю, вас, хлопці. Вірність завше винагороджується. Триста карбованців на одинарі! - скільки живу не пам'ятаю, щоб хтось стільки виграв! Очі в старого конюха світилися щастям. Коней він трактував достоту як своїх дітей... Ігорко розвернувся і торпедою рвонув з місця.
- Що з ним таке? - здивовано звів плечі конюх. Що мав йому відповісти розгублений Юрко?
***
Перемога окрилила Артефакта. Уподобав собі лаври побідника. Добре казав Еклезіаст: "Для всього свій час, і година своя кожній справі під небом" З того пам'ятного забігу коня мов підмінили. Змінився його стан свідомості - запалювався до безтями, тепер нікому не хотів уступати місця, попереду. Також ніколи більше не слугував прокатним конем, аби мати змогу далі спілкуватися зі своїм улюбленцем, Юрко мусів записатись у школу верхової їзди. Звісно ж разом з Ігорком. Він дуже болісно пережив той випадок, коли "зрадив" Артефакта, скільки йому не тлумачив Юрко, що Артефакт тут ні до чого, що порушив він лише їхню угоду, хлопця не покидало почуття вини. Як його не переконував, що Артефакт жодним чином не може знати про його вчинок, він, як би соромився конячих очей і завше уступав товаришеві можливість потренуватись на ньому. Тепер це було непросто, якби не їхній приятель Ланько, взагалі не можливо. За Артефактом був закріплений постійний жокей - Рисько та й тренер - Велемудр, якого іподром перехрестив у "Веледур", його не лише вони не полюбляли, а й кінь - від тренера частенько відгонило спиртним, Кінь фиркав і брикався, коли той лиш підходив до нього під шафе. Запах алкоголю був для нього, що острога для сполошеного коня.
***
Це були великі перегони. Нині вже не згадати, до чого приурочені. Але учасників зібралось дуже багато. Артефакт, поряд з іншими визнаними лідерами брав участь в останньому, найдовшому забігові. Біля стовпа, від якого повинні були початись кінні перегони, якось гамузом скупчились вершники. Коні щільно притиснені один до одного, люто вишкірювали морди, кусались і брикались. Чим сильніше вершники натягували повіддя, утримуючи розлючених тварин, тим лютішими вони ставали. Хоча б швидше розвели їх по своїх номерах! - благав подумки Юрко.
Стартовий дзвоник розірвав повітря. Коні зірвались ревучим валом і тут же втонули у хмарі куряви. Стрімка, поривчаста лавина котилася по полю з кожною миттю розтягаючись усе більше й більше. Невдовзі вперед вирвалась невелика група лідерів, серед яких, звісно - Артефакт! Уся ж остання маса вершників залишилася позаду.
Артефакт йшов рівним, розмашистим галопом, полишаючи за собою одного за другим вершників. Тепер попереду нього скакав чорний, аж ґранатовий, Бальтазар. Ця пара гейби вирвалась із самого пекла - увесь у чорному був і жокей, вони зливались в одне, біліла лиш біла шматинка, де був позначений номер. Курява від його копит летіла прямо в очі Артефакта, ну й звісно ж, Риська. Непомітно вони відірвались від позосталих суперників, мов стріли випущені із арбалета на відміну від останніх, яким давала поштовх звичайна тятива луку. Вириваючи вуздечку Артефакт рвався обійти Бальтазара, та досвідчений Рисько його делікатно стримував, ледь підтягаючи вуздечку до себе. Це був довгий забіг. Рисько бачив, піну, що поблискувала на боках і шиї коня, піт пощипував очі.
Останнє коло і тут Рисько відпустив вуздечку. Артефакт відчув свободу, усю можливу для коня під сідлом повноту свободи! Артефакт, в якого за роки байдикування снаги, здавалось, накопичилося на роки, легенько став доганяти свого супротивника. Бальтазар хрипів, але глибоко й на повні груди. Рисько зрозумів, що ліміт сил кінь іще не вичерпав. У вухах дзвенів чіткий перестук копит. Тепер вони зрівнялись й галопували так близько один побіля одного, що, здавалось, ось-ось зіткнуться й один опиниться під копитами іншого. І тут їхніх вух допав гул сотень людських горлянок. Не сила дібрати, що вони вигукують, але коней це підстьобує не згірш нагайки. На фініш увірвались маже одночасно. Так лишень здавалось з трибун - Артефакт випередив уславленого Бальтазара мало не на пів корпуса.
Це був останній забіг. На площадці, як це звикло буває, стало людно. Власники коней, тренери, жокеї, журналісти. Ставало гамірно. Ланько взявся швиденько обтирати Артифакта, що теж уже був в милі. Швиденько накинув на нього теплу попону й готувався провадити до стайні. Кінь не любив великого скупчення людей, зрештою, йому належав заслужений відпочинок.
Власник Бальтазара, якого усі тут називали Гоча, грузин чи вірменин, що відчувалось з вимови, відчитував на чім світ стоїть як жокея, так і тренера. Ті стояли мовчки, похнюпивши голови. Тоді кинувся у бік Артефакта.
- Ти трєнєр? - зачепив Велимудра. Той уже встиг десь добряче хильнути, й таке неповажне звертання, з усього було видно, зачепило його за живе. Гоча був атлетичної статури, на голову вищий нашого тренера, тому той зважував, як йому повестись з розгніваним власником. Між тим, той продовжував.
- Дохлий варіант ваш Артифакт, єщьо круг і он би отбросіл копита. - кинув Велемудрові.
- Це якраз твій Бальтазар почав здихати на останньому колі. Тому Артифакт його й зробив, хоча був на два корпуси позаду, - чванливо, з визивною посмішкою на устах відповів Велемудр.
- Да чтоби мой конь устал когда-нібудь! - запалився кавказець, Ти хоть сотню своїх виставляй, он іх обойдьот всьо равно! - брав на кпини кавказець.
- Хіба що в твоїй бурхливій уяві! - пихато вистрелив Велемудр.
Тим часом, відчуваючи недобре, Ланько бочком почав виводити Артефакта з кола сперечальників.
- Сачкуєш! зло оскалився кавказець, - я тебє вот - тищу ложу! - він витяг з кишені товстезну пачку грошей, - один кружок і хана твоєму Артєфакту!
Велемудр засмикався. Був він від природи скупий, але перед такою сумою було йому важко встояти.
- А давай! Тільки грошей на бочку не кину, в борг повіриш? - тут уже Велемудр остаточно перетворювався у Веледура.
Вірменин лишень рукою махнув. Видати, гроші для нього не були головним. Пручався Рисько, та й Ланько заступив коня груддю.
- Не дам! Загубиш коня, молодий він іще.
- Поговори мені... Завтра й духу твого на іподромі не буде! - просичав Веледур.
- Он правільно боітся - твой ішак больше одного круга нє пробєжит. Ти нє знаєшь, что такоє настоящіє скачки!
- Це я не знаю? Курча печена! - звив Веледур. Зараз втеру тобі смарклі. Багацько таких норовистих під хвіст моєму коню дивились!
- Поєхалі! - рявкнув кавказець. Коні з жокеями зблизилися, й відчуваючи нервозність ситуації й собі іржали, намагаючись стати на диби. Схопившись обома руками за вуздечку Ланько крикнув:
- Зупиніться!
Жокей Бальтазара відштовхнув його ногою. Старий упав на землю. Сухий посвист нагайки кавказця, що змією звилась в повітрі огрів обох коней. Юрко, що підіймав із землі Ланька почув лише копіт коней, що затихав віддаляючись.
***
Не відразу настала тягуча втома. Вона одурманювала Артифакта, розливалась, гарячою лавою по всьому тілу. З певністю кінь відчув, як ноги стають чужими й ніби відриваються від тіла. Поряд скакав Бальтазар у нього вже не було дихання, лише глухий стогін, та жокей не лише не хотів зупинити цей самовбивчий біг, а навпаки посилав його вперед. Яке це коло? Юрко втратив лік...
- Зупиніться! - кинувся навперейми коням хлопчина, та хтось його відтягнув мов щеня. Рисько з самого початку відпустив віжки Артифакта, але той вже не міг зупинитися. Якась невидима сила набагато більша за спонуку жокея змушувала його продовжувати той шалений лет. Не вистачало повітря. Воно стало пекучим і важким й обпікало усі нутрощі коня. Щось велике й тверде підкочувалось до горла, в очах темніло. Артефакт упав, мов підкошене дерево. Через його голову пролетів Рисько, що врятувало йому життя, але не ключицю й ребра які він таки поламав.
Коли підбігли до Артефакта із горла йому бухала кров. Ланько нараз побілів і вицвів, мов забута на сонці світлина. Юрко попросту втік - картина було понад його юначі сили.
***
Удома Юрко згадував добрі очі свого друга, його лагідний і покірний погляд. Тоді він проплакав увесь день. Знав, це не сентиментальність. Бачив, на іподромі ридали дорослі чоловіки, коли втрачали своїх коней. Втрачали відданого товариша і повноцінного партнера.
З того часу, не зважаючи на наполягання батьків, не бував на іподромі, чого не скажеш, про його приятеля. Він таки закінчив школу верхової їзди і став жокеєм на цілих вісім років. Юрко завше заздрив, йому, що все ж знайшов у собі сили переступити через той біль... За цей час він разів зо двадцять ламав собі кістки, вісім разів ламав ключицю, п'ять разів ніс, так само руку, лопатку, хребет. Товариш, звісно переживав за нього, та неможливо переживати увесь час. Допомагав чим міг. Після того, як вивихнув ліве плече, лікар навчив його, як вставляти його на місце, і він робив це безліч разів. Коли проломив череп, лікарі врешті заборонили йому управляти цей спорт. Та коні назавше залишилися жити в їхніх серцях. Згадував слова, що їх прочитав, вже не пам'ятав і де, але вони в'їлися в пам'ять: "Коні це чужа але дружня нація, що живе поряд з нами і дозволяє людям піклуватися собою, кормити, бути господарем й слугою одночасно. Заворожують швидкістю, та до кінця так ніколи й не підкорюються людині. Вони як знайомий пейзаж, мов рідна домівка, до якої завше лине серце"...
