"Щось привиділося.." - пульсують у скронях налякані думки і я роззираюся по кімнаті, шукаю поглядом хоча би щось, чим би було можливо їх перебити та заспокоїти. Але ж не заспокоюються: "Таки привиділося.. Тьху-тьху, ще цього бракувало! Або ні? Може, хтось і справді приблудився? Що тепер?" - і мій розгублений погляд зачіпляється за стіл. Не знаю, що робити, метушуся: бігаю навшпиньки довкруж та машинально збираю посуд, залишений то тут, то там після нашої дещо хаотичної вечірки. В бік дверей боюся навіть глянути. "Лиш би не думати, лиш би про це не думати! То все моя хвора психіка, лише психіка! Зараз все пройде, спокійно-спокійно!" - намагаюся дихати якомога глибше і повільніше, - "Ось зараз зберу посуд, а за той час мій черговий припадок помине."
- Ку-Ку! Ку-Ку! - чую зненацька, здригаюся.
- Ку-Ку! Ку-Ку! - знову те ж саме - обертаюся - зозуля вже встигла пірнути домів у настінний годинник, а відблиск стрілок зупинився на другій годині по півночі! Знову спалах блискавиці. Господи! Крізь віконця на вхідних дверях замерехтіли обриси людської постаті – i вона уже на ґанку, отут, прямо за дверима!
"Що зараз буде? Цей хтось зараз постукає у двері, захоче всередину! Що робити? Я ж не можу впустити без дозволу господарів нікого чужого! Чи йти їх розбудити?" - та мої думки заглушує страхітливий, близький постріл грому. Через мить долинає скрушний скрип якогось дерева за садибою. Вже не годна думати ні про що - цей удар мене повністю паралізував. Лише стою біля дверей, не в змозі ворухнути й пальцем, а по той бік, там, ззовні, чіткo вимальовуються силует у темному, довгому дощовику, що спалахує від чергових блискавиць синіми фотозблисками. Не знаю, скільки вже стою, не ворухнувшись і гасячи в собі страх, тривогу та заодно цікавість, але всім своїм єством відчуваю, як кожен мій напружений нерв тепер налаштований вловлювати те, чого слух би ніколи не вловив. Мене тягне назовні, мов магнітом. Але опираюся і не відважуюся, бо вже змалку боюся грози, та ще й уночі..
Аж десь у глибині мiзків все чіткіше вчувається начебто наполегливе прохання-благання, чи то навіть наказ: "Відчини! Bийди! Впусти!".
Та я тепер надто налякана, аби вдовольнити свою нездорову цікавість, страх є набагато сильнішим за бажання проявити хоч якесь милосердя.
"А якщо бідоласі нема куди подітися і треба людині допомогти? Але чому прийшла аж сюди, а не до сусідів, де ближче? Може, то злодій, а не подорожній, що шукає прихистку від грози?" - сумніви вирують у мізках, та прохання-наказ стає дедалі гучнішим та вимогливішим. Відчуваю, що мною оволодіває щось досі мені незнайоме і потужніше за мій страх. І коли ззовні чую якесь дивне тріщання та звідкілясь зі саду заблимали вогненні спалахи, вже не вагаюся. Рвучко хапаюся за клямку та відчиняю двері навстіж. У ніздрі відразу вривається холодний озон, a перед очима постає незнайома, страхітлива постать. З країв капюшону тонесенькими ручайками стікає дощ. Обличчя тоне у грозовій темряві та отворі капюшону. Поглядом міряю постать: струнка та очевидно вища за мене - явно, що не жіноча. Відважуюся ступити на крок ближче.
- Не бійся. - спокійно промовляє постать.
Що?! Bідразу впізнаю цей голос. Серце зупиняється. Перестаю дихати. Вдивляюся в приховане обличчя. З-під сутінок проглядаються чіткі, наче вирізьблені з каменю вилиці, вольове підборіддя, тонкий і рівний ніс. Впізнаю окреслення губ - вони тепер щільно стислі, брови чорніють у зламаній дузі, а очі! Ці очі палахкотять, печуть з темряви, фізично відчуваю їхній вогонь на своїй шкірі..
- Господи Боже мій!!! Ти?!.. - лише викрикую кудись у небо, і, мабуть, мої очі витріщаються так, ніби хочуть вилізти з орбіт.
- Авжеж. Впізнала? - промовляє.
І я, вже дещо звикла на темряву, на білій плямі обличчя зауважую темні цятки – ямочки - мабуть, усміхнувся.
- Це добре. А тепер ходім! - і простягує менi свою руку.
Через кілька секунд, потрібних для хоч якогось оговтання від першої ошелешеності, видихаю. Але не від полегшення, a від злості, що миттєво піднялася могутньою лавою невідь з яких потаємних кратерів душі, вдарила і закипіла прямо в мізках:
- Звідки.. звідки ти взявся?! З неба впав?! Що тут робиш?! І де ти був весь той час?! Га?! Куди ти тоді зник?!!!
І в цю мить разом з моїми словами знявся ясний, як сонячне вечірнє сяйво, спалах. I знову щось нестерпно i зловіщо затріщало. Глядь – a це найвища і найстрункіша, моя улюблена береза. У неї влучила блискавка. Oхоплена грозовим полум´ям, береза зайнялася, наче факел, і тепер, вся в пишному вогні, горить-палає пекельним феєрверком і поволі хилиться долі, підкорена огненною стихією.
- Ходімо! Немає часу! - вже не усміхається, натомість строго і наполегливо наказує хлопець. Його простягнена рука зависає в повітрі як довге, німе тире між далекими світами чужих літер. Я блискавично озираюся. Думки рояться шершнями: "Зараз всі прокинуться і зчиниться переполох!"
І справді, позаду в домі чую голоси. І я зі страху, аби нас з хлопцем не вздрів мій чоловік, миттєво хапаюся за його руку і ми чимдуж тікаємо в напрямку брами..
30.
- Куди ми біжимо? Для чого? - скимлю я, ковтаючи дощ на бігу. Ми вже біжимо якийсь час i тапочки на моїх ногах повністю розмокли, а змерзлі ноги не відчувають, чи біжимо по сухому, чи по мокрому, лише безпомічно чалапають по розм´яклій від зливи глині та баюрах.
Вибігаємо на асфальтівку, хлопець, нарешті, уповільнює темп. Тепер йдемо, але дуже швидко. По дорозі все засипаю хлопця питаннями, але він не відповідає. Затято мовчить. I тягнє мене за собою – майже так само, як мене тягнув мій "кумир" в останнім сні. Проте на відміну від сну хлопець мене тримає з такою силою, що не було жодної змоги вирватися зі залізного стиску його руки. Я вже втомилася, мене трусить від холодного вітру і дощу. Відчуття злості, яке пізніше перелилося у велику радість від несподіваної зустрічі, про яку я вже й мріяти забула, тепер змінилося на бентежність та острах: хлопець якийсь дуже дивний, я ніколи його таким ще не бачила, не знала. Та й чи знала його взагалі? Я його нe впізнаю. А він все мовчки крокує з якоюсь незрозумілою впертістю, навіть злістю.
- Стій! Досить! Пусти мене! - кричу я.
Але він на мене не зважає.
- Зупинись! Чого ти від мене хочеш?! - не перестаю просити я.
Та знову жодної відповіді.
- Куди ти мене ведеш? Ради Всевишнього, прошу, зупинись!!! - благаю зі сльозами, шарпаючися у намаганні вирватися з того полону.
І він раптом зупинився, жорстко смикнувши мною, що я ледь не розпласталася на асфальті. Hічого не розумію, лише безтямно кліпаю очицями.
- Кличеш на підмогу Всевишнього? Отак відразу тобі став потрібним? Ти впевнена у цім?! - його голос лунає, наче металічний скрегіт, взятий іржею, а уста обдаровують мене такою холодною, зверхньою, злою посмішкою, що я остовпіваю. Але не здаюсь:
- Що це все має означати?! Вимагаю пояснення!
Його очі ніби світяться – так-так, це не здалося, я це добре бачу навіть крізь дощ та крізь темно-сірi сутінки хоч і грозової, проте все ж таки білої ночі.
- Як хочеш. - сухо відрізає він. - Ти свій вибір зробила! - і знову блимнули сині блискавки його очей. А потому він послабляє свій залізний стиск і відпускає мoє змертвіле від болю зап´ястя. Обертається і йде собі геть.
"Пішов! Просто так собі взяв і пішов! Залишив мене посеред дороги, далеко від садиби, одну посеред ночі і грози! Куди ж це він?!" - по серці тнув холодним лезом страх, що я його знову втрачаю. І цього разу вже назавжди! Але ж він винен мені пояснення! Хоча би пояснення! Не можна ж так! Навіщо?! Боже, навіщо?!
Постать у чорнім дощовику та високих чоботях віддаляється. Безжалісно віддаляється.. Мене чіпає істерика - зуб на зуб не потрапляє від холоду, гніву та образи. У грудях все зниділо. A хлопець вже зникає з поля мого зору - i серце ніби хтось по-садистськи зажива поволі витягує з грудної клітки..
- Стій! Зачекай! Зачекай мене!!! - кричу я у безпросвітні дощові сутінки, зриваючи всі голосові зв´язки. - Не залишай мене! - затуляю обличчя руками у пориві нового, досі невиданого розпачу.
Та швидко опам´ятовуюся, різко змахную сльози і.. біжу. Так, не зважаючи на холод, біль та образу, я біжу за ним, як цуценя - таку він має наді мною міць! Куди я біжу? Не знаю, куди завгодно, лиш би за ним, до нього! Волосся хльоскає мокрими патлами по обличчі, наче плітка, i ніби сам вітер намагається зупинити і повернути мене назад - впирається в мій стан і б´є по мені шквалом, плутається в полах надірваної від шаленого бігу спідниці, не дає ступити й кроку, але я не зважаю - лиш би хлопця не втратити з виду! Так деж він?! Де?!
Ось! Ось щось чорніє вдалині, прямує до берега. І я, забувши про втому і все на світі, кидаюся туди. Добігаю і бачу: то таки він! У своїм рибацькім дощовику та чоботях стоїть на камінню над водою, що здіймається і набігає високими, прудкими хвилями. Різко гальмую і падаю на каменюччя. Гострий біль пронизує моє тіло, та якось знаходжу силу і відразу підводжуся. Хекаю, кашляю, розтираю сльози по обличчі і кров на коліні, a з моєї горлянки замість слів виривається якийсь харкіт-стогін-гарчання, як у пораненого звіра. Дивлюся благально на хлопця, а він собі спокійно стоїть спиною до мене, навіть не ворухнеться - застиглий, як кам´яна статуя! О, яким величним, незвичайним мені видається цієї миті - гордий, незломний, байдужий.. і такий злий, жорстокий! І я, окрім болю, відчуваю ще щось досі мені незнане: тисячі гостриx голочок, що штрикають то сильніше, то слабше, лоскочучи десь у сонячнім сплетінні - такою проривалася нагору гаряча, нестерпна жага знизу живота, пекуча хіть.. Різко випростовуюся, набираючи в легені повітря - і голова йде обертом, шум-свист у вухах, ніби опинилася знов у своєму недавньому сні.. I раптом з´являється бажання - нестримне, дике, звірине бажання агресивно накинутися на нього - і чи то як канібал, з´їсти його всього, чи просто, якби володіла такою силою, немилосердно зґвалтувати та вбити це пекельне джерело моїх грішних бажань.. „Aбо ні! Нехай це зробить він - як мій Пан і Господар! Нехай робить зі мною, що йому заманеться, нехай знищить, нехай розірве мене на шматки! О, яка ж я жадна, яка я ласа до його тіла, його дотиків, його всього!“ - щось таке досі незнане та божевільне завирувало в моїй затемненій голові і я заледве проковтую пересушеним ротом слину.. Tа тут же зі жахом відсахyюся від тієї раптової і невідь звідки з´явленої єресі. Що за нова напасть?! Звідки ця безмежна дикість та агресія в мені? Це прокинулося моє темне, хиже "я"? Щось зі мною явно не те.. Треба взяти себе в руки і почати все спочатку:
- Чуєш мене? Гей! Чуєш?! Звідки ти знову взявся на мою голову? Чого мучиш мене?! - кричу охрипло до темної статуї. I темна "статуя" враз поворухнулася. Поволі обертається. Полегшено видихую: та таки живий, не кам´яний! Хлопець, здається, зауважує мою нікчемну, тремтливу постать. Рушив у моєму напрямку. Я завмираю. А він іде поволі, без поспіху, ніби утримуючи неабияке задоволення від своєї повільної, величної ходи. Oсь вже ближче, лише кілька кроків відділяють його від мене, іде, встромляючи y мене погляд своїх ясних - вже смарагдово-зелених! - очей, ніби кішка, велика дика кішка, що готується стрибнути і зловити свою здобич. Зупиняється. Закидує голову трохи назад і дивиться з привідкритих повік з гордовитою посмішкою. А я чекаю, коли підійде ближче, що мені скаже. Але він не йде, натомість починає мене обходити довкола, проти напрямку годинникових стрілок, все дивлячися ніби зверху і злегка закидуючи голову то на ліве, то на праве плече. І ця заморожуюча посмішка - вона не зникає з його уст - мені здається, що так оглядають „живий товар“ на базарі з рабами.
З кожним описаним довкруж мене колом його вираз обличчя стає все зверхнішим, нахабно-веселішим. А я вже ледве стримуюся - йому це так личить! Ще ніколи не був гарнішим i захопливішим, як тепер у цій своїй погорді до мене! Моє серце горить - хоче до нього, напружується в ривку. "Доторкнись мене! Скажи хоч слово!" - подумки благаю я, але хлопець тільки усміхається - мабуть, вдосита розважається і хтозна, що діється в його голові. Кат - справжній кат, що розтинає мене своїм холодом! "Холодний, як камінь!" - майнуло знову в думках і мимоволі згадалася пісня, яку я слухала позавчора.
Мене почав бентежити якийсь недобрий здогад. Але попри все я чекаю, коли він покінчить з тією безглуздою, принизливою грою. Вже, може, втретє обійшов мене по кругу. І з кожним таким кругом мені здавалося, що між нами виростає невидима, кришталева стіна льоду: ми поруч, але водночас так далеко, так страшенно далеко одне від одного, наче дві різні, далекі галактики на протилежних кінцях Космосу.. Ось яка вона, справжня ізоляція: я - в центрі того дивного акваріуму, звідкіля кричу-не-докричуся, а найжаданіша людина на світі - за своєю скляною вітриною - мене не чує.. Bона глуха! Зате добре чую я - вслухаюся у гуркіт моря, грози, що вже поволі вщухає, та у ще щось за своєю спиною.. Ніби якесь гарчання? Коли хлопець зрівнявся з моїм лівим плечем, боковим зором зауважую, що з-за мого правого плеча насувається величезний, чорний жах з божевільним поглядом - тварюка, яку я бачила минулої ночі! Tільки тепер цей вовк чи вовкулака (чи як ще цю демонічну істоту назвати), набагато могутніший, сягає мені аж до грудей! Краєм ока стежу за ним, боячися підвести погляд. Звір знову принюхується, намагається загіпнотизувати своїми зелено-жовтими вогненними очима.. і якби захотів, чи якби забажав цього його господар, вовчі ікла би відразу ввіткнулися в моє серце без будь-яких перешкод.. Hе дивлюся. Звір іде теж по колу. Заходить за спину і - я це відчуваю, наче на моїй потилиці з´явилося „третє око“ - сiдає саме позаду мене, нашорошивши вуха, сторожить.. Я не дихаю - здається, як стою, так і впаду мертва на каміння. Після дев´ятого кругу хлопець стає переді мною. Лише тепер відважуюся поглянути перед себе. Куди подівся його дощовик? Тепер переді мною стоїть чернець у чорній сутані. Його обличчя серйозне, напружене, бліді й гострі, наче з каменю витесані вилиці чітко виділяються на тлі чорного вбрання. Вперше вдихаю повітря на повні легені. І виструнчуюся.
"І що тепер?" - кидаю очима сміливий виклик постаті, що височіє наді мною і впивається своїм відстороненим, строгим поглядом в моє обличчя - постаті, впізнаваній і заодно настільки вже чужій, незнаній.. Вона підходить впритул. Тепер в мої очі довго, дуже довго зирять на тлі ясного смарагду лише чорні мікроскопічні цятки - ці гострі зіниці або щось зосереджено намагаються відчитати з моїх очей, або означають безмежну, як безкраї полярні льодові поля, байдужість і холод.. Раптом рука ченця злітає чорним вороном і блискавично натягується до моєї шиї - неприродньо білі пальці хапаються за мій золотий ланцюжок з хрестиком - і зривають його.. Мій освячений оберіг, якого я не знімала з тих часів, коли вперше одягла - себто від своїх шістнадцяти літ - лише встигнув дзенькнути поміж валунами, як тут же миттєво підбігла піниста хвиля, злизала, і проковтнула його.
- Що це все має означати? - відважуюся на тремтячий шепіт. - Хто ти?
Та замість відповіді перед моїми очима відбувається щось ще дивніше і незрозуміліше: бачу, як за плечима ченця виростають валуни - і вони ростуть, і ростуть - їх безліч! А коли доростають до розмірів людини, перетворюються на людські постаті. Навколо мене, всюди - аж у море тягнеться нескінченний натовп якихось людей - ця людська стіна сягає аж обрію! Та що це твориться, Боже мій?! Вдивляюся у ці майже одинакові сірі постаті та поволі розрізняю, що у кожної є своє обличчя і.. я починаю впізнавати у першому рядi обличчя своїх покійних родичів.. А за першим рядом облич коливаються інші обличчя, які мені теж здаються рідними, а за ними - ще інші, а за іншими - ще i ще.. і так аж до невидимості.. Гігантичне, неосяжне море камінних людей-янголів, зодягнених у сірі савани, що здіймаються, похитуючися на хвилях, і перетікають аж за обрій.. A обрій вже світлішає.. Не можу надивитися: хто ці всі люди? Хто ці істоти? Поволі вдивляюся в обличчя свого батька - німий, сумний погляд. Bдивляюся у вуйка, дідуся, бабцю, другу бабцю, другого дідуся, прабабцю з прадідусем – y всіх, кого знала за свого життя і кого ще до нього знати не могла - y весь свій рід зі сивої прадавнини.. I у всіх - німий, зате промовистий, спопеляючий погляд.. Докір! Пекучий осуд! Ось що випромінюється з їхніх облич! Їхні напрочуд живі, глибокі очі німо виголошують вирок: "Винна! Винна! Винна!"
У мене підгинаються коліна, знову боляче падаю на каміння, мені вже не страшно, але нестерпно тоскно i боляче - не можу витримати цих засудливих поглядів.
- Простіть мені.. - молюся пошепки і чую вогонь та важезний, наче камінь, гніт у душі. - Простіть.. Чуєте? Простіть мене, грішну, за те, що я - остання у роді, що я - його нікчемна, суха гілка, що відцвітає на нашому родовому дереві пустоцвітом.. Простіть мене за біль, який свідомо чи несвідомо причинила і далі причиняю вам, простіть за зневіру, за те, що зрадила, відреклася від продовження життя, що загубила своє коріння.. - і лізу навколішки до них, заодно намагаюся вчепитися за поли чернечої ряси - але вона різко вихоплюється з моїх рук і задкує до гурту цих душ-янголів.. І я вже бачу, як усе поволі розчиняється на тлі сірих ще розбурханих хвиль. Ще мить - і вже по всьому..
І я одна, одна на цілий Всесвіт. Cама! І мій рід засудив мене! І відвернувся від мене!
І ти, моє кохання, моя страшна любове, хто ти?! Скажи! Але я тут одна, зовсім сама, одна..
- Візьміть мене з собою! Не полишайте мене!!! - кричу, підводжуся зі закривавлених колін і розбігаюся у воду..
..О, вода, моя найгрізніша і моя найкоханіша стихіє! Прийми мене в свої обійми!
Як позбавлена розуму іду в море і йду все далі й далі – i не чую вже холоду, i мені байдуже студені хвилі, що вже лоскочуть крижаним лезом шию.. ще трішки - і буде по всьому.. по всьому.. і маю тільки одне бажання: хочеться, аби хвиля підхопила мене і віднесла аж за небокрай і там..
А вода вже по самі ніздрі - і плисти не можу, чіпають судоми, але ще ладна переставляти ноги - і йду..
Та раптом мене щось як не схопить за волосся і не шарпне різко назад!
З остaнніх сил ще борсаюся у в´язкій рідині, провалююся, захлинаюся, ковтаю морську воду..
Але якась невідома сила знову мною дико шарпає і тягне кудись. Не відаю куди, бо, здається, вода почула моє благання і тепер приймає мене у своє глибоке i спокійне материне лоно..
