Довкола стугоніло, стукало, грюкало, ревіло, кричало, рвалося і розліталося в різні сторони…. Те, що вчора ще було раєм на землі, сьогодні ставало пеклом. Її квіти вибух повиривав з корінням. Лежали понівечені кущі троянд, посічені пелюстки маків каліфорнійських розпачливо приліпилися до землі, мальви, як дівчата , заламали руки в горі, айстри звісили ще вчора таку пухнасті голівки і перемішалися з ґрунтом. Жоржини обняли землю…Тріпотіли від жаху тендітні космеї…
Ще вчора вона б кинулася до квітів і оплакувала б кожну.
Сьогодні все змінилося. Загинув її учень. Він був останнім. За попередніми вже восковими сльозами відплакали свічки. І перетлілими клітинками болю закам’яніло серце.
У її класі, класі, де вона викладала історію, де була класним керівником, навчалося всього вісім хлопців. І чотирнадцять дівчат.
Сьогодні загинув восьмий. Її улюблений учень. Відмінник. Студент медичної академії. Арсен. Який так мріяв рятувати людське життя. Який так вірив, що знайде, обов’язково знайде ліки від раку, який забрав у нього батька. Почорніла мати безмовно сиділа над домовиною, де лежала її єдина дитина, єдина відрада, єдина радість і надія.
Над селом свій страшний поєдинок розпочали байдужі автомати, гради, кулемети й інша бойова техніка, назви якої вона не знала. Та їй було вже однаково. Гинули діти. Люди. Сусіди. Знайомі і незнайомі. Війна косила усіх і їй було байдуже до того, хто любив цю землю, хто ненавидів. Хто тут народився і чиї корені тут з діда-прадіда, а кого сюди завезли з чужини і він цю споконвічну українську землю намагався перетворити на чужину. Ненавидів її. Сам любові не знав, нікому не давав і йому земля відповідала тим же. Хто сам брав участь у провокаціях і розпалював цю жорстоку бойню, хто й нині сліпо сіяв кулями, убивав, розпинав, катував, продавав…
Вона все своє життя навчала дітей любити світ, любити свій народ, любити Україну. На уроках ще задовго до Незалежності намагалася хоч промінцем світла розповісти справжню історію. Не раз погрожували їй, то вона казала, що живе правдою і правда переможе. Діти її класу збирали старі вишиванки, картини, книги і вона відкрила у школі музей, якому позаздрив би і музей будь-якого міста. І що?
Автентичні вишиванки пропали. Про це, що тут була школа, а в ній музей, розповідає лише табличка, яка дивом вціліла на стовпі. На цій же табличці хтось намалював жирну білу стрілу і написав : « Подвал». У їхньому селі бомбосховища не було. Лише підвали. Та й то невеличкі. Тільки в медпункті можна було заховатися . Бо він якраз і був тим «підвалом»…Знаходився під магазином, полиці якого були давно розграбовані. Та й полиць, власне, не було. Розтягли.
Ой. Що це вона про таке..Земне. Про суєту. Коли довкола смерть….
До вибухів тут вже звикли. Як і до смерті. Виявляється, все має межу. Навіть печаль. Люди наче закам’яніли.
Земля двигтіла від болю, жаху, не розуміючи, за що вона, яка годувала цих людей, яка давала їм хліб і до хліба, яка дарувала красу: дерева, квіти, має тепер терпіти таку наругу. Людмила Петрівна ще раз глянула на дивні вогні , спалахи, побачила, що траєкторія польотів снарядів над самими дахами . Бігти в медпункт не було сили. Та й бажання не було. Уже не вірила, що ця війна скоро закінчиться. Бо якщо Україна перебуває в епіцентрі протистояння Росії та Європи, то оце протистояння вони й намагатимуться знищити дотла. Руками дітей, юнаків і юнок. Руками цвіту. Божими іскрами життя. Але при чім тут Європа? Європа якраз намагається зберегти мир. Щоправда , свої інтереси також намагається не втратити. Це зрозуміло.
Дивувалася лише тому, звідки у цих дітей, які воюють, ота радянська категоричність, оте активне неприйняття неподібності інших. Чому вони не розуміють що ціль життя - у радості, щасті…Думають, що це віртуальний світ? Віртуальні ігри? Але ж…Як житимуть, як обійматимуть коханих, коли руки будуть по лікті, та що там по лікті, самі вони будуть по шию в крові… Чи не будуть…. Їх просто знищать. І ніхто не довідається, хто це спланував… Хто знищив її учнів. Її хлопчиків. Навіть вони, діти, які бігали одними стежками, сиділи в одному класі, воювали нині по різні сторони фронту. Навіть вони стріляли один в одного. І з чистим серцем можуть розстріляти і її. Чи має право вона після того жити?
Ні . Вона мусить піти до них. Об’єднати їх. Сказати, що кожне життя неповторне. Що так не можна. Що вона навчала їх любити, а не ненавидіти. Коли ж не зуміла того навчити, то хай спочатку уб’ють її…Тепер уже однаково. Хай уб’ють. Відігнала страх – це дитиняче. Не страшно. Пригадала давній прийом філософів: весь час тримати смерть перед очима. Інакше не пізнати життя.
Скрипнула голосно стара шафа… Взяла з полиці білу велику хустину.
І ще подумала, що це не війна. Це задавнені старі рани розтинає історія. Вона мусить про це розповісти своїм учням. Це буде найважливішим її уроком.
Як раптом щось загуділо, підняло її. Разом з невеличкою хатиною. Вона ще побачила своє подвір’я, понівечені квіти. Здивувалася, що вони такі яскраві у дивному світлі. І раптом стала легкою, як хмарка… І полетіла, як дивно, полетіла до своїх учнів.
На розвалинах ще довго вітер намагався закутатися в білу хустину, заплямовану кров’ю…А, може, то були пелюстки червоних маків.
