Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2434
Творів: 43506
Рецензій: 84761

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фантастика

Війнушки (1)

© Наталка Ліщинська, 02-12-2014
«Гру завершено» - напис на весь екран вкотре вже роздражнив. Але лише на мить. Олег хутко розпочав нову гру, стираючи роздратування від попередньої й зосереджуючись на виборі бійця.

Збігла майже година, невблаганний комп знову видав «гейм овер». За літерами Олег побачив обличчя віртуального солдата. Що за фігня?.. Досі ніколи нічого схожого Олег не помічав, але зараз він ладен був закластися: з чорних очей вояка б’є нестримна ненависть. «Та ні, примарилося…» - Олег подумки відмахнувся від припущення, що там, за склом, намальований солдат здатен так дивитися.

Від вимогливого різкого деренчання дзвінка чоловік здригнувся. За алгоритмом, завченим віддавна, Олег у кілька кліків закрив гру, вивів на монітор таблицю балансу, щоб жінка, котра прийшла з роботи, не кинула жартівливого: «Знову бавишся у війнушки?  Дитятко в дитинстві не награлося і тепер надолужує?» Миттю навівши лад на екрані компа, він кинувся відчиняти двері.

Повістка в руках маскувалася під буденний листок паперу, та Олег не повірив камуфляжу. Цей клаптик насправді перевертав усе життя.  

У дверях, ще і не зачинених після вручення повістки, з’явилася Ліда. Хотіла з порогу дорікнути за розчахнуті двері, але завмерла. Слова картання розтанули, не вигулькнувши назовні. Олег, який стояв отут, просто перед нею,  її наче й не бачив…  Щось було не так.

Ліда металася у вітальні. Нервово метлявся хвостик її русявого волосся. Вона щось говорила про телефонні дзвінки, про «можна ж відкупитися, треба тільки знайти когось у військкоматі», про давню виразку, як привід відкосити від армії... Олег майже не чув жінчиного ячання. Колотнечу думок і емоцій всередині чоловіка Лідка не могла перекричати.

Ураган сум’яття влігся, коли він постановив, що піде до війська. Розумів: Лідчині схарапуджені слова «треба їхати за кордон… є ж карта поляка…» - то квиління переляканої жінки. А він же чоловік. І є, як є.  Коли в країні війна, то чоловік стає вояком. Так, програміст. Так, власний бізнес. Так, не прагне згинути. А все це не важить. Ще бабця-полька казала колись до Олежика, розповідаючи про смерть діда, який згинув у Варшавському повстанні: «Є вітчизна і гонор. Як би страшно не було, а коли приходить війна, то вона стає невідворотною чоловічою роботою». Олег досі не приміряв ті слова до себе, навіть не часто згадував про бабцю Агату, хіба що у Дні всіх святих при походах на цвинтар. А тепер виразно почув їх, ніби в струну випростана, анітрохи не згорблена вісімдесятьма роками тяжкого життя бабця сиділа поряд з його ліжком та тихо розповідала про те, як опинилася у Львові, прибилася до далекої родини, котра не відцуралася і помогла жінці з трьома дітьми якось перебути воєнне лихоліття, налагодити життя на новому місці.

Згадав і службу в армії. Найяскравіше бачив АК, якого розбирав і збирав за лічені секунди, та злу червону пику Колодія, старшини. Лише криво всміхнувся на той спогад.

                                                                        +++
Олега поставили ротним - після універу випустили ж лейтенантом.

На полігоні стріляли з усього та всім, що залишилося після СРСР. Того «добра» зосталося багацько. Тут Олег звик до гуку пострілів і вибухів. А до кільки звикнути не міг. Виразка, нехай і залікована, відразу нагадала про себе та збунтувалася би, якщо довелося б харчуватися лише тими пекучими рибками в томатному соусі й далі. Однак Лідка, яка до цього панічно боялася взятися за кермо і категорично відмовлялася, коли Олег пропонував їй бодай час від часу для підтримання навичок після автошколи доїхати з дачі до міста, миттю затовкла жах на саме денце серця й відчайдушно літала їхнім «опелем» з передачами до коханого у частину, рятуючи й не тільки його одного від консервованої кільки на сніданок, обід і вечерю. Жінка вмент зорієнтувалася, змовилася з іншими дружинами, мамами мобілізованих та з ними і моталася (всі скидалися на бензин – легше було, бо паливо дуже подорожчало), привозячи здебільшого продукти, а ще одяг, взуття, зубну пасту, нитки-голки - усяку-всячину, потрібну не забезпеченим недолугою державою бійцям.  Бронік з каскою теж привезла Ліда. Це вже знайомі підтягнулися з допомогою: і гроші зібрали, і з Польщі через кордон доправили.

Ліда іноді не могла стриматися. Вона затялася і не дозволяла собі плакати, але коли накопичені по вінця терпіння сльози випручувалися з неї, вона зривалася на рівні ноги, бігла у ванну, зі злістю хлюпала в обличчя водою, мовби змиваючи сум, рішуче витирала вмите лице рушником і йшла на кухню. Їй так бракувало горнятка Олега на столі… Він завжди залишав немите горня з-під кави просто на столі, не заморочуючись тим, аби вилити фуси та помити. Колись Ліда злостилася, дорікала йому, запитувала, чи вона – служниця, змушена прибирати за паном. Як і дратувалася, перечіпаючись через його кросівки, які чоловік ніби навмисне кидав біля порогу, посередині вузького коридорчика. Їй тепер дуже бракувало його горнятка на столі, його кросівок у коридорі, його клацання по клавіатурі аж до третьої ночі… Тому Ліда іноді заливала  окропом і каву в горнятку Олега. Випивала свою, випивала і його кавусю. Ціпеніла перед парою горнят на столі. Просто дивилася на них і поверталася туди, де Олег був поруч, з усіма його дратуючими рисами характеру. Зараз Ліді найбільше не вистачало того життя удвох, яке було не ідеальним, але неусвідомленим тоді щастям.

                                                                    +++
Мєстний оцінююче дивився на ротного. Потім опустив очі, наче ховаючи власні думки, які ж новоприбулий міг  мимоволі підгледіти. А думок було дві. Як у анекдоті: одна погана, одна хороша. «Опыта у западенца нет… Но научу, не дурак он, этот Олег Мельник».
- Начнем с окопов и постов, - і Мєстний додав перчене слівце, без якого обійтися ніколи не міг і на гражданці, та й почав учити молодого ротного уму-разуму.

                                                                     +++
Олег прокинувся над ранок від незвичної оглушливої тиші. Вчора били з мінометів, позавчора також був обстріл, та й щодня так аж до сьогодні… Але нині чомусь не стріляють. Глянув на мобільний. Розряджений. Треба буде зарядити від автомобільної зарядки… Ліхтариком присвітив на правицю товариша, що хропів поруч. Володькін механічний годинник не підвів, його ж заряджати не треба. Вже майже шоста. Дивина… Замість радості від світанкової тиші під ребрами заворушилася гадюка тривоги.

Чоловік вийшов назовні. Дістав цигарку, прикурив, зі смаком затягнувся і витягнув з нагрудної кишені лист Лідки. Вони говорили по мобілці майже щодня, але то були короткі розмови, в яких Олег бадьоро запевняв, що все добре, все якнайкраще, їжі не бракує, одягу – теж. Чоловік чув, як Лідка десь там далеко ледь втримується від схлипу, здушеним голосом теж навмисне радісно рапортує, що у неї також все гуд… Аж тут із журналістом-волонтером від неї приїхав лист. Такої радості Олег не очікував від себе. Шкарпетки, одноразові бритви, труси, майки – все, що вона передала, було потрібним, але той папірець із округло виведеними словами, котрі дихали тривогою любові, він, заховавшись від сторонніх за польовою кухнею і прочитавши, потайки поцілував. Зараз у тиші та спокої ранку Олег ще раз перечитав листа, ніжно притулив його до вуст і склав, помістивши у ту ж нагрудну кишеню.

Ротний обійшов пости, акуратно обминув місце, пристріляне снайпером. Начеб спокійно. Коли повертався, то зустрівся з Мєстним. Привіталися, покурили, зронили по кілька слів про незвичний ранок та й розійшлися.

Олег ладнав з комбатом. Мужик не шпаркий начеб, але всюди встигає, сам із місцевих, тому й прізвисько таке, але до сєпарів не пристав. Шкодував своїх солдатів. Розвідку гарно поставив. Щоб втрат уникнути, треба хорошу розвідку. І, між іншим, наплювавши на «не можна», сам же комбат у ту розвідку іноді ходив, адже був аборигеном, чувся тут, як риба у воді.  Та й продукти йому місцеві зносили – теж, значить, поважали залізничника і колишнього афганця. Звісно, підгодовували їх потайки, аби не довідалися «защітнічки руского міра» та не пристрелили.

Мєстний сработался с этим Олегом. Западенец ему подошел.

Комбат з добродушним підколюванням подумав : «Интилихент, канешно…  А все же не размазня и воевать учится аж бегом».  Ледь усміхнувся вслід наступній думці: «Сначала даже слегка рисовался под Рембо, но прошло. А потому шо не дурак».

Олег потилицею відчув погляд. Озирнувся. Нікого… Глянув угору. В синьому океані лінивими китами зависли хмари. Небо чимось нагадало монітор. «Віндовз форева», - чоловік упівголоса обізвав височінь заставкою із компа. За мить до пострілу снайпера, який поміняв місце і зараз цілився в голову ротного, Олегу здалося, що саме згори на нього хтось і дивиться. Спостерігає. Як біолог за якоюсь мурахою. Відчуття було непереможно сильним, тож чоловік послав  небові у відповідь лютий погляд. І впав. Снайпер заробив свої «бакси» за підстреленого укра.

Продовження тут: http://gak.com.ua/creatives/1/39864

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

Є вітчизна і гонор.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло, 06-12-2014

музи під час розмови гармат

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Галина Михайловська, 05-12-2014

Тут мені бачиться

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© , 04-12-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Любов , 04-12-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 9 відгуків
© Анатолій Азін, 04-12-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Михайло Нечитайло, 04-12-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 03-12-2014

Знаю,

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Юрій Кирик, 03-12-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 8 відгуків
© Viktoria Jichova, 02-12-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анізія, 02-12-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Катерина Омельченко, 02-12-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.35476493835449 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Огляд прози літ. угруповання “Свідки слова”: Шевченкові малята
На обкладинці антології зображений Тарас Григорович у плащі. Сидить за столом, на якому чашка кави, …
Огляд автобіографії засновника італійського фашизму Беніто Муссоліні
Перша половина ХХ століття було щедра на диктаторів та диктатури. Більшість з них, як от Ленін, Сталін, …
Свято на вулиці книголюба: 10 найочікуваніших новинок весни
Українські видавці вже звично, і це прекрасно, не припиняють тішити книголюбів все новими й новими перекладами …
Матриця як вона є: Відгук на нон-фікшн книгу Манфреда Лютца
Скажіть чесно, хто за нинішніх обставин для країни важливіший — солдат чи митець? Певно, дехто одразу …