Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2443
Творів: 43776
Рецензій: 85292

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Повість

Диво, або летів білий лебідь над садом Ч.1

© Михайло Нечитайло, 30-11-2014
А чи вірите ви, люди добрі, в чудо, в диво, в незбагненне? Ні? Не вірив і я, Максим Негляд, скромний колгоспний агроном. Не вірив, доки...
А втім, про все по порядку. Звісно, такі справи, про які я вам збираюся повідати, здебільшого намагаються замовчати, але оскільки справа моя неординарна, я вважаю за краще винести її на суд людський.
Отже...
Отже, виховання я з дитинства був пуританського. І не те, щоби батьки мені змалку втовкмачували це, а просто вичитав десь був, що справжній мужчина повинен за життя збудувати будинок, посадити де¬рево і мати одну жінку, та на тому й порішив. Тож, і юнаком уже будучи, у технікумі навчаючись, дуже негативно ставився до ровесників, котрі в молодечих любощах та забавах не дуже вже й дотримувались вимріяного мною священного права на одну-єдину кохану свою. Не любив, зневажав і ровесниць, що за не надто великий гріх мали, ви¬бачте на слові, й пару-другу хлопчиків на себе запустити. Я вважав, що жінка - істота свята, а святість розмінювати не можна, на те вона Й святість, щоби зорею бути. Отією однією зорею серед тисячі зірок, котру навіть якби й хотів, то не зможеш з іншими сплутати. Вибачайте, може дещо заплутано вам світогляд свій юнацький пояснив, але це  вже як умію. Не письменник, звісно. Хоча...
Ех, нікому не розказував, але якщо вже на відвертість пішло, то й це розкажу. Я з дитячих літ, розумієте, любив віршики складати. Отак сядеш, бувало, десь серед буйнотраву, наслухаєшся передвечорових цвіркунів та й народиш у душі:
Світ є рай, світ є літо і запах ріллі,
Світ є пісня із щастя і слів.
Жив би й жив хоч і тисячі літ на землі,
Якби міг, якби вмів, якби смів.
Жив би й жив, прядучи павутиння з років,
Пив красу і красу дарував.
Я б любив тебе, світ, шанував і жалів,
Захищав, обробляв, цілував…
Ну й так далі. Бувало, вхопиш клапоть якоїсь газети та огризок олівця і пишеш, пишеш: слово на слово, все в одну купу, що, доки останній рядок сотвориш, перший уже розібрати годі. Але однак носиш при собі ту газету тижнями, цитуєш написане на ній сам собі ледь не щохвилини, дивуєшся геніальності своїй, аж доки не знайде тебе інша Муза, поведе в нову квартиру, де ти обліплюєш буквами вже іншу газету, повністю забувши попередню, закинувши її геть десь подалі, аби знайти колись випадково через пару років, перечитати і мовити розчаровано:
- Боже, яка наївність, яка дурниця.
Ну, та це я щось захопився. Одним словом, я себе мав не за що інше, як за поета, якому колись повинна усміхнутися його зоря і який, бідний, мучиться-страждає від невідомості в кайданах юності своєї. Бувало, накричить на тебе викладач у технікумі чи друг за дурня порахує, а ти промовчиш, тільки усміхнешся загадково та очі хитро примружиш.
"Кричіть, рахуйте, - подумаєш єхидно, - ви ж не знаєте навіть, з ким діло маєте. Хай-хай, минуть ось роки, ви ще онукам своїм з великою гордістю розповідатимете, з якою людиною в молодості зустрі¬чатися доводилось."
Так до чого я веду. Оскільки в майбутньому з мене мався вималюватися великий поет (дарма, що ямб від хорея відрізнити не вмів і не вмію, то все видумки буквоїдів літературних, адже справжній вірш - це заримований політ душі, а не строго двадцять чи двадцять п’ять складів у рядку), мріяв я і про велике кохання, варте поета і справжнього мужчини водночас.
О, ви не ходили в мої мрії! Ви не стрічали там її, єдину?! Вважайте, ви дарма топтали  землю.
Отак лежиш, бувало, на скрипучому студентському ліжку, тиняєшся поглядом по облупленій та потрісканій стелі, а думкою, яка не птах, ні (хіба може птах здійнятися так високо?!), яка весь світ з усіма його околицями, йдеш, прошкуєш весняною міською вулицею…  Сяє сонце, щебечуть горобці, продавець нудиться біля лотка з моро¬зивом, людський гомін і суєта довкола.    
І раптом:
- Ви не знаєте, як пройти на вулицю Зелену?
Повертаєшся на голос і раптом губиш свої збайдужілі очі, губиш прямо на асфальт, і вони, байдужі й зверхньо-поблажливі до всього, десь діваються, розпливаються, зникають, мовби їх ніколи й не було, а натомість до зіниць твоїх пробирається серце, виглядає звідтіль і дивується, мов дитя малеє Божому світу.
- Вона! - стукотить, шепче, радіє, сміється і ховається назад до грудей щасливе та ніжне, мов клубочок сонця.
- Знаю, - кажеш ти своїй довгожданій незнайомці і власному серцю водночас, і раптом згадуєш, що вулиця Зелена аж ген-ген на тому кінці міста, і розказати дорогу до неї - язика зламати, тож чи не ліпше провести людину туди, гляди, й окупиться зайве пройдений тобою кілометр сторицею. А він окупиться - у мріях усе окупається. І не тільки окупається. У мріях кохання завжди неземної краси, ще й сущий ангел до всього. У мріях…, ой, у мріях: цілунків -  море безкрає, розмови – миле блаженство лиш, радість -  довічна, щастя -  безсмертне, доля, як пісня, життя, як рай, а світ - суцільна Божа благодать, і пливеш ти в тій світлій купелі, і губиш лік дням своїм, і радієш, бо кохаєш, і кохаєш та радієш, і знаєш одну її, як і вона тебе одного, і весь світ - суцільна вірність, перед якою всі люди на колінах, мов перед Богом; а зрада - це якийсь забутий-призабутий спомин з минулого, ще й такого далекого-далекого, такими тисячолітніми мохами забуття оброслого, що не те що докопуватись до нього, згадувати лінь. О, вірність я шанував! Вірші їй присвячував:
Гори проходжу, ліси і низини,
Солончаки, і пустелі, й сніги,
В пошуках тільки одної людини!
Тільки одної.
                 Мої вороги
Шепчуть мені, що не зможу тобою,
Я, о, кохана, довічно цвісти,
Ти ж бо не зможеш зробитись святою,
Святість на землю не в змозі зійти.
Святість на небі.
А тут, поміж нами,
Гріхопадіння, зрадливість, обман.
Похіть - ось те велетенське цунамі,
Що розганяє кохання туман
І у нові нас жбурляє обійми,
Свіжі цілунки, в новий світ бажань,
Де, позбуваючись давніх кохань, ми
Інші плекаєм дияволу в дань.

Брешете, люди!
Я віри не йму вам!
Вірність несу, ніби прапор, у світ.
Помислам всім накажу і всім думам
Тільки тебе берегти, ніби цвіт
Тої морозної, злої години,
Що над весною, як ворон, кружля.
Тож і клянусь, що до смерті, до згину,
Тільки одну тебе знатиму я.
Тільки одну!
             Що також безупинно
Вірність мені стерегтимеш віки.
                
Гори проходжу, ліси і низини,
Степ і болото,  льодовики,
Щоби знайти тебе, щоб відшукати,
Вірність заплести в гілки майбуття,
Де лиш кохати потрібно, кохати,
Вдвох,  тільки вдвох, та ще й всеньке життя.
Гори пройду і знайду тебе, чуєш?!
Святість на небо зійшла із землі,
Святість отут, поміж нами, мандрує,
Вірності взявши собі кораблі.
Похіть - мана, а кохання - це сила,
  Як без гендлярства, вважай, на весь вік,
  Похіть ні Богу, ні серцю не мила,
  Вірність відкрила для всесвіту лік.
  Вірність і є оте найголовніше,
  Перед яким все тьмяніє в очах,
  Вірність і є той усім наймиліший
  Щастя крилатий і сяючий птах.
Отак мріялось, думалось, надіялось. Отак життя бачилось. Інколи, щоправда, нема-нема, та й набіжить хмарка, стукне по голові, мов п’яний козацюра довбнею: а що б ти зробив, якби твоя майбутня не¬відома дружина тобі зрадила? І обурення лилося в душу, мов пиво в склянку, шумувало, пінилося: розлучення, негайне розлучення без права на прощення, ганьба такій дружині на весь світ і гидливий поворот голови вбік  при випадкових зустрічах.
Але душа - не пиво, вічно шумувати не може, вляжеться, заспокоїться, зігріється: ні, моя майбутня дружина до зради здатною не буде, моя майбутня дружина - вірная лебідонька, як і чоловік її, себто я - Максим Негляд.
І знову картина з цього приводу в голові спливає: після одружен¬ня добираюся я кудись у невідкладних справах океанським лайнером. Кругом вода, океан, вдалині лише острівець бовваніє, і раптом – тарах, бах, лайнер надвоє і в глибину морську, а ми, пасажири, хто в змозі, до острівця наввипередки. Кругом крики, ревище, чоловіки тонуть, лише я, ледь не втрачаючи свідомості, гуртую серед безодні морської жінок і направляю їхні силу і волю туди, до єдиного рятунку - клаптика загубленої в безмежних солоних хвилях землі. І ось він, острів, під ногами - іржавий пісок, пальмовий лісок на пагорбі, халупа край скелі, птахи серед листя, вкрай перелякані макаки в лопухах (а якщо там лопухів немає, то в заростях іншої зелені). І починаються довгі, виснажливі будні виживання десятьох чи двадцятьох порято¬ваних жінок і їхнього рятівника Максима Негляда, в якого всі врято¬вані (а краси їм не позичати - хто б поганих рятував) закохані по вуха, бо яка б то шерепа не закохалася у свого рятівника та ще й єдиного, до всього, на тисячі кілометрів довкіл мужчину. Жінки хо¬дять кругом мене, жінки зачіпають хто плечем, хто поглядом, а яка нахабніша, то й цілуватися лізе, але марні їхні спроби, бо стоїть у мене в очах моя єдина дружина, моя Настя, чи Віра, чи Олена (Бог його знає, як вона, майбутня моя, зватиметься), стоїть, усміхаєтьcя, через десятки тисяч миль шепоче: "Не зрадь. Я твоя, я." І я ціплю зуби, і проганяю геть похітливу чоловічу природу, і терплю, і бережу вірність, проносячи її крізь довгих дванадцять років перебування в жіночому острівному товаристві, щоби потім, коли випадковий корабель підбере здичавілих відлюдьків і висадить їх на рідному причалі, впасти в обійми найріднішої, найдорожчої, заридати і видавити крізь сльози одне-єдине, чисте, мов кришталь:
- Рибко моя!
І довго-довго цілувати кохану в очі, щоби перевелися на землі всі розлуки, всі негаразди, що ведуть нас на безлюдні острови, намагаючись відняти коханих, саме кохання, даруючи натомість двадцять най¬ліпших красунь, не вартих по великому рахунку одного-єдиного поцілунку тієї, яку кохаєш.
О, недарма я вірності такі чудові вірші присвячував, одного з яких і вам недавно прочитав - я знав, про що оди співати, знав, що в житті шанувати і перед чим схилятися. Я знав, що ліпшого чоловіка для подружнього життя, ніж я, знайти годі. І чекав ту найщасливішу на землі дівчину, яка прийме в дарунок від мене найдорожче - вірність, подарувавши й мені також найдорожче, що матиме - свою вірність.
І таки дочекався.
"Свєта, Свєта," - рік ходив, одне повторюючи, мов теорему яку до екзамену вчив.
І очима дівчину пас, мов хлопчисько гусей на пасовищі, і тими ж очима конкурентів знищував, мов добра господиня мух у кімнаті, а вони, конкуренти, неначе справжнісінькі тобі мухи, знаходили будь-яку щілину і лізли, лізли, липнули до моєї Світлани, мов до меду гречаного, бо Світлана була красуня, всім красуням красуня. І дар¬ма, що жартувала вона з тими конкурентами поганими, що й ущипнути себе інший раз їм дозволяла - я знав, що моя обраниця може бути лиш такою, як я її вимріяв. Лиш такою.
Ех, сказати було б про мрії свої Світлані, потаємним з коханою поділитися, врешті-решт у коханні просто освідчитись - ні, як час¬то ото буває, соромився, не міг відважитись, боявся, жахався, слів не знаходив. Одно вірші строчив, у зошит їх записував та завжди того зошита при собі носив, щоб, не дай Бог, не запримітив хто писань моїх, не прочитав, не насміявся нахабно всмак над болями й думами моїми сердечними.
А час ішов, студенти навчалися, відпочивали, здавали екзамени, писали курсові роботи.
- Хлопці, - пролунав з порога кімнати нашого чоловічого гуртожитку дівочий голос, - а в кого є блок до машинки, бо мій згорів.
Ви в нинішній вік комп’ютерів на сонячних батареях вже й забули, либонь, про кишенькові електронно-обчислювальні машинки з роздільними блоками живлення, які такими собі бовдурами стриміли з електророзеток і мали іноді звичку псуватися. А ми навчалися ще з такими.
Але що це я заходився біля технічних проблем, як на порозі стояла Світлана. Хлопці в кімнаті заметушилися.
- Ти розумієш, Свєта, - бігали довкола дівчини, - ми б з радістю дали тобі блок, але ж у самих курсова...
- Нащо тобі той блок, Світлано, сідай краще до нашого столу, повечеряємо, музику послухаємо...
- Свєта...
- Максиме, - обірвала дівчина метушливих клопотальників, мов комарів відігнала, - а в тебе теж немає?
- У мене?!... - ледь не вдавився я власною слиною. - У мене машинка на батарейках, без блока. Якщо хочеш, то це, бери.
- А ти?
- Я?!  Я якось і... на рахівниці...
- Ха-ха-ха! - Василь, однокурсник, придурок, роззявив пащеку.
- Ех, я до вас з проханням, а вам би тільки зуби скалити, - дмухнула, мов вітер, образою, розвернулася, пішла. Пішла!
- Толя, - мчав я в іншу кімнату до студента четвертого курсу, - продай блок до машинки.
Я знав - у Толі є блок, ще тиждень тому він ним накидався.
- П'ятнадцять рублів, - закопилив, як і належить четвертокурсни¬ку, губу Толя.
Фінансові підрахунки полегшення не принесли - у кишені скромно покоїлися лише тринадцять карбованців.
- Василю, - благав я свого товариша по кімнаті, недоречного отого реготуна, - позич два рублі.
- Нащо?
- Треба, Васю, не питай.
- На, - здвигнув Василь плечима, порився у штанах, витяг два зім’ятих папірці.
- З мене могорич, Васю, - на радощах обіцяв я все, що тільки міг придумати.
І ось блок живлення в руках, а заповітна доріжка веде до дівочого гуртожитку, де дверна табличка з написом "512" примушує трі¬потіти серце.
- Свєта, я знайшов блок.
І м’яке світло люмінесцентної лампи, і затишна дівоча кімната, і Світлана, одна-єдина на даний момент у цій кімнаті, і її сірі очі здивовані-здивовані.
- Ти ж казав, що немає в тебе блока, - шепочуть пухкі вуста.
- Знайшов, - видихую одним подихом, кладу блок на стіл і, не знаходячи нічого кращого, розвертаюсь та й іду назад.
- Максиме, куди ти? - яка ж добра господиня випроводить отак просто гостя. - Сідай, зачекай, у мене така-а смаженя на кухні готується...
- Та ні, - лепечу.
- Сідай, сідай.
Сідаю, чекаю, кімнату роздивляюся. На ліжку Світланин светр - її, значить, Світлани ліжко. Гладжу долонею подушку, покривало, не втримуюсь, беру до рук светр, підношу до лиця, вдихаю запаморочливий дух коханої. Чую кроки в коридорі - і на місці вже светр, і на колінах мої руки, а погляд ген-ген на настінному календарі, в роззявленій пащеці захеканого мальованого собаки.
Парує, пахне смаженя.
- Хто малював? - тицяю правицею на собаку.
- Купила.
Я й сам бачу, що купила - календар-то фабричний, але ж треба якось балачку підтримувати.
- Гарно намальовано, - підводжу підсумок собачим розглядинам.
- Сідай, повечеряєш, - запрошує до столу Свєта. - Жаль, немає вина, еге ж?
- Еге, - сунуся до столу.
- А може, це й добре, бо ще напилася б, а мені ж курсову треба закінчувати. Блок завтра поверну.
- Не треба, - обпікаюся гарячою смаженею, - блок твій.
- Як?
- Так.
- Де ж ти його взяв?
- Блок твій, - ставлю жирну крапку в цій зайвій дискусії. - Пам’ятай мою доброту, - верзу вже казна-що,
- А-а, ну, добре, запам’ятаю, - сміється. - Це ще якби якась добра душа й курсову мені закінчила, - жартує.
- Давай,  -  я людина серйозна, мені ті жарти ні до чого.
- Та ну...
- Давай, кажу, - відсовую смаженю геть. - Знайшла проблему.
Переглядаю курсову, вникаю в суть, знаходжу щось спільне зі своєю  –  а  ми  зі  Світланою однокурсники.
- Сідай, пиши, - роблю висновки, даю рекомендації, - а я зараз задєлаю розрахунки.
"Дєлаю", Свєта пише. Жартуємо, розмовляємо по ходу справи, доки не забуваємо геть про нещасну курсову і розмовляємо, розмовляємо про все на світі. Поруч руки найкращі, очі найсвітліші - простягни долоню свою, торкнися щастя, прошепочи: "Люблю." Але ні, ні, хто ж так зразу, це потім, потім, а зараз:
- Хочеш, я тобі таємницю свою відкрию?
- Давай.
- Тільки ж нікому...
- Максиме, ти мене недооцінюєш.
- Ні, я тебе переоцінюю.
- Що?
- Нічого, Так от, про таємницю - я пишу вірші, мрію стати поетом.
- Справді? - загоряються Світланині очі.
- Ага, оце так і тільки так - поетом, - підтримую той вогонь, роздмухую його, розпалюю.
- І гарні вірші? - палає полум’я в зіницях дівочих.
- Не знаю. Хіба ж я можу судити?
- А прочитати щось можеш?
-    Та..., - мнуся і починаю, запинаючись: -
  Вітер, осінь, і крила лелек
  Небо креслять на поле, мов зошит.
  Хмари сунуть із краю смерек,
  Де також тільки туга і осінь.
  Осінь скрізь, на усенькій землі,
  Навіть в космосі, в зоряних далях.
  Світ втопився в краплистій імлі,
  Стогне в латах зсірілої сталі.
  Тільки я за вікном, у теплі,
  Між барвистими шторами тону,
  Тільки я на сіріючім тлі
  На слова накидаю попону
  І сідло. І лечу до лелек,
  Креслю з ними і небо, і долю,
  Щоб за буйнії гриви смерек
  Світ тягнути із туги й неволі.
  Сіре все і сире розганяти,
  Вести сонце за руку між люди…
  Ох і добре у теплій кімнаті
  Гнати осінь сиру звідусюди.
Бачу - гасне вогонь в очах дівочих. Чому? Невже поганий вірш, невже нецікавий? Добре, я іншого почитаю, ліпшого - про природу нашу, про край наш. А вогонь гасне.
Я третій, четвертий вірш читаю, не запинаючись уже, інтонацію тримаючи, але даремні потуги мої - нема вогню, не світяться зіниці очей дівочих, темінь, пустота, байдужість кругом.
- Що, нецікаві вірші? - питаю приречено, знаючи, що неминуча страта.
- Чого, в тебе непогано виходить, - чую відповідь.
"Чому ж тоді очі твої  потухли?! н - ледь не зриваюсь на крик, але мовчу, уста зімкнувши, душі лиш даю право кричати - її однак ніхто в цьому світі не чує.
- То це ще так, - виправдовуюсь, - що на думку спало, не най¬краще.
- А що, в тебе багато вже віршів? - питає Свєта.
- У-у...
- І про любов є? - іскорки в очах.
"Є! І про любов, і про тебе, і про все на світі!' - рветься з душі, лине, летить лебединою зграєю, ось-ось назовні вирветься, але якась злодійська рука відкриває клітку з напівдохлими літерами-гусьми, і вони, обскубані, занедбані, занехаяні, туляться, липнуть до моєї лебединої зграї, що то й не зграя вже стає довгошия та білосніжна, а замурзаний клубок пір’я та бруду; короткий, як постріл:
- Немає.
- А чому ж так?
- Ну, так...
- Не любив, чи що?
- Та ні, любив, - і навіщо брешу, коли не любив, не кохав, коли моє перше кохання ти, Світлано, ти.
- І любиш?
- А-а..., - і вдавився, замовк, затих, посунувся по спинці стільця та й завмер, як нікчема залякана - не то сидячи, не то ле¬жачи на стільці.
- Ой, то ви вдвох, - подружка Світланина, жителька цієї ж кімнати, Тетяна в дверях.
- Та так, балакаємо, - мовить Свєта.
- А чого це він на стільці скрутився, наче його хто бити зібрався? - метка, метка Тетяна на язик. - Максиме, не бійся, ми дівки спокійні.
- Щось як скажеш, - бурчу незадоволено, випрямляючись на стільці, відчуваю, що червонію, тож починаю збиратися додому.
- Та не забувай нас, заходь частіше, - Світлана слово своє мовить наостанку.
- Добре, - радію тому слову і йду, і надіюсь, що скоро повернуся, хоча знаю, як нелегко це зробити.
І пішли дні за днями. Дні, насичені бажанням повернення до жаданої кімнати, бажанням вечорів наодинці зі Світланою - вечорів щастя, вечорів надії, вечорів кохання. Дні бажання і дні неможливості.
"Ну як, як мені туди сходити, яку причину знайти для візиту? - металося в душі, в голові, в серці. - Що сказати на питання: "Чом прийшов?" Не одне ж "здрастуй"?! З чим туди йти? Не з віршами ж недолугими, від яких на позіхи тягне? Що робити там? Не бовдуром же серед кімнати стриміти чи смаженю жерти?"
О, питання, о, сум’яття, хто вас на світ зродив?! Ви як та скеля, яку ні обійти, ні здолати, як той тунель, в який ходу немає, але за яким щастя.
Збіг рік, навіть трохи більше. Заповітна кімната так і залишилась для мене заповітною. Похід у жаданий вечір кохання розтягнувся в нескінченний зачарований шлях, по якому, говорячи мовою математичних задач, чим далі відійдеш від пункту А, тим важче потрапити до пункту Б. Але я йшов. Отак зустріну, бувало, Світлану на вулиці, кину їй пару фраз, загляну в очі та й вірю, вірю довго-довго, вірю завжди, що недарма я Свєту свою кохаю, що такі очі неможливо не ко¬хати, бо й вони кохають - адже як світяться, як радіють при зустрічі, яку купіль ніжності розливають довкола: купайся, живи, цвіти і кохай, кохай, кохай!
А слова? Слова - ніщо. Зустрічі, звісно, жадані, але теж ніщо. Головне - очі. Вони - провідник душі. Глянеш у них, і все, і не треба ні слів, ні зустрічей, нічого. Забийся лиш у якийсь куточок, щоб тебе не знайшов ніхто, і мрій, і цілуй у думках ті очі, і знай, що нікуди вони від тебе не втечуть, бо вони світом-богом тобі прописані, вони твої, тож які буревії не свистали б перед їхніми зіницями, в тих зіницях завжди образ твій, якого вивіяти годі, якого засипати-замести зась, якому зрадити неможливо, бо образ той - ти! Коханий, жаданий. А що за кохання сильніше? Нічого. Очі хіба що. Але ж вони кохають. Тебе. Думаєш, принаймні, так.
А хто кохає - вірить. У вірність до себе. Бо як же інакше.
Почуєш інколи:
- А чув, Петро Гнатенко і Сергій Товстуненко до Свєтки Кравчукової  на пару по черзі вчащають?
Стрепенешся, нашорошиш вуха, занервуєш. Але ненадовго. Хлюпнеш у душу кухоль літепла, думкою себе зігрієш і радієш, радієш...
"Дурниці, - смієшся, - то все безперспективні кавалери, оті Петро з Сергієм, вони дарма вбивають час. Ану назвіть мені, хто постійне Свєтине кохання? Отож-то, немає його. Вірніш, є, але воно поки що потаємне, бо це я. А залицяльники... Тьху! Ну, прийде до дівчини якесь огидне їй одоробало, нагородить сім неповних мішків вовни, а вона засміється, вкаже чарівним пальчиком на двері і мовить тихо, але наполег¬ливо: - "Геть!"
Як я вже казав, збіг рік, навіть трохи більше. І вирішив я перекрити залицяльникам їх стежки, щоб вони не били дарма ноги. Ви¬рішив освідчитись у коханні своєму, заплести долю свою чарівною квіткою, щоби не стояла вона, квітка моя кохана, самотньо в полі, не чарувала красою байдужі їй очі, а переселилася в душу мою - найкращу, найдобрішу, коханням, мов піснею, переповиту, вірністю загартовану. Ту душу, торкнутися якої, мов краплі роси, жадала вона щоранку, душу, з якою зустрічала і проводжала щодня сонце зо-лотаве.
І ось настав блаженний день. Вірніше, ніч. Новорічна ніч, коли не треба шукати ніяких причин для будь-якого візиту.
Купив я пляшку шампанського, величезного торта та й постав на порозі п’ятсот дванадцятої кімнати за півгодини до початку Нового року. На моє здивування, вся кімната була заставлена зсунутими докупи столами, за якими, мов на весіллі, вмостився чималий-таки гурт людей. Тож, швиденько переборовши розгубленість, у процесі якої я попрощався з надією зустріти Новий рік у більш-менш вузькому колі з коханою своєю, я заволав, мов мене хто різати зібрався:
- А з Новим роком вас! А до гурту пустите?
- О-о, - задоволено загув гурт, пасучи очима мого торта, якого я ледь тримав двома руками. - Давай, давай! Такі гості нам підходять! Ану став своє багатство на стіл.
- Боже, який торт! Де ти його взяв? - схопилася з-за столу господиня кімнати, Світланочка моя, і заходилася чи то біля мене, чи біля торта.
Підбадьорений загальною увагою і Свєтиною гостинністю, я урочисто вмостив торта посеред столу, роздягнувся і сів на вільне місце навпроти свого кохання. Роздивився гостей. Парубки мені не сподобалися відразу, а дівчата хай би й сиділи.
Всі гули, жартували, чекали бою курантів з екрана телевізора, що підсліпувато блимав у кутку кімнати. Гув, жартував і я. Та ще не зводив очей із Світлани - Боже, вона сьогодні, мов царівна, мов Снігурочка, мов богиня.  Яке щастя кохати її! Яке щастя бути коханим нею! Вдивлявся у Світланині очі. Вони спалахували, вони горіли, вони слали звабливий, невгасимий вогонь свій у простір, а я збирав його, мов корали, і клав у полум’я свого багаття, доки й не знялося воно до неба, затуливши весь світ. Такого буяння кохання я ще не знав, таким щасливим я ще не був. Я летів на крилах, я був за столом і у всьому Всесвіті одночасно, я чекав Нового року, як пришестя Христа, бо в ньому, відчував, невідворотна мить блаженства, невимовна насолода від обіймів Світлани моєї, дотику її вуст, її грудей, її...  Боже, людоньки, любіть, любіть! Немає більшого щастя на землі! Не знайдете більшого.
Бем, бем, - куранти. Всі вхопилися за келихи, потяглися один до одного - цокаються.
- За наше щастя! - лечу поглядом до Світланиних очей, млію там, ніжуся, мов душа в раю.
- За все добре, - та й задзвеніли наші зі Свєтою келихи ніжним кришталевим передзвоном.
- Щоб щастило в цьому році, - це вже інші парубки до Світлани зі стаканами попхалися.
"Куди, хлопці?" - сміявся я, насолоджуючись шампанським, долею, світом.
А студенти, як біднуватий народ, що ніколи не зустрічає Новий рік бідно, закушували новорічні тости добірною свининою та лисніючою від жиру птицею, салатами вітамінними і просто чудовими, біф¬штексами по-студентськи і всілякими іншими біфштексами, та ще бага¬то-багато чим. Студенти пили шампанське і вино, горілку і лікер, а самі спритні видобули з торби, що висіла в природному холодильнику за вікном, недоїдену баночку меду і, мов князі древньоруські чи казкові герої які, сьорбали мед-горілочку.
У студентських головах шуміло, в ногах теж дещо порушилося. "Мабуть, досить сьогодні пити," - прийняв я тверде і відповідальне рі¬шення.
Тим часом розкраяли на частини мого торта-гіганта.
- До торта по чарочці, - весело скрекотали дівчата.
Я перевернув свій посуд догори дном - усе,  мовляв,  досить, закругляюся.
- А ти що? - вибалушив до мене очі Вова Кебич, що сидів навпроти, і націлився на перевернуту чарку пляшкою-гарматою.
- Я пас, - замахав я руками.
- Не позор мужиків, - зачитував Вова вердикт-осуд, - дівчата п’ють, а ти що це?
Я обвів поглядом дівчат. Вони, порожевілі, розпашілі, дійсно вхопилися за келихи і ніякого іншого наміру, як хіба що осушити їх, у діях дівочих не проглядалося.
- Давай, Максиме, давай, - підбадьорювала мене й Світлана, - твій же торт сьогодні, твій вечір.
Так, Свєта, мій сьогодні вечір, мій і твій. Наш.
І перевернув я чарку в її природне положення - за свій вечір можна пити до запаморочення.
Непосидючий все-таки народ  студенти. Ледь-ледь закінчили трапезу, як тут уже танці, танці. Вибрів і я нетвердою ходою в хол, де гриміла музика. Намацав очима Світлану, хотів запросити до танцю, але не встиг - Вова Кебич виявився спритнішим. Після Вови до Свєти прилип якийсь Ігор, про якого я тільки й знав, що він Ігор. Обхопив Свєту своїми лапищами (здорове було гевало), все намагався притиснути до себе, але дівчина сміялася, пручалася, тож бажан¬ня гевала так і залишилось бажанням. Я радів з Ігоревих невдач, давав йому в кишенях дулі, посилав подумки в не дуже коректний шлях і чекав, чекав своєї черги на обійми коханої. Гевало поповзло на балкон подимити цигаркою, а я нетвердою ходою (ох і набрався, Господи) рушив до єдиної своєї мрії. По дорозі стрів Вову Кебича - він також прямував туди, куди і я.
- Вова, ша, - поклав я йому руку на груди, зупинив.
- Не пойняв, - бичачими зробились Вовині очі.
А що тут "понімати" - доки Вова округлював та звужував баньки, я вже мав на плечах Світланині руки. Закружляли в повільному танку, дивилися одне одному в очі, жартували, були щасливі. Одна біда лиш - ноги мої ватні, п’яні, невправні. Але я примушував їх сунутися в потрібному напрямку, примушував іти до блаженства, до щастя, до долі.
Поряд знову об’явився Ігор, знову хотів мати Світлану до танцю.
-     Ігорьок, отвалі, - дав я йому рекомендацію.
- Не пойняв, - блиснув супротивник вовчим поглядом, але яке мені діло до тих поглядів, коли поряд очі-зорі.
- Ти такий сміливий, — заливалася сміхом Світлана і клала мені обважнілу від сміху-дзвону голову на плече. Я обнімав дівочі плечі, летів у безвість, де бачив лиш одне - світлі дівочі коси.
Раптом музика спинила плавний біг і кинулась, немов у прірву, в польку. І закружляло все довкола - люди, стіни, двері кімнат, світ; круговерть закрила мені очі, відібрала ноги, і я відчув, що падаю, але зарадити біді вже не міг. Десь поділися Світланині руки, натомість спина вловила білу стіну, поцілувалася з нею, лишивши на піджаку білий слід поцілунку.
- Свєта! - крикнув я і кинувся в людську гущу рятувати свою Світлану, але не зміг побачити її, як не зміг побачити взагалі нічого. Хтось, кружляючи в танці, штовхнув моє змучене, сп’яніле тіло, і воно, грішне, розпласталося, розпливлося по підлозі.
- Яка зараза штовхається?! - висловлював я невдоволення і коригував зір по стелі, намагаючись відсунути невідь-звідки взяту другу лампу від її справжнього оригіналу. Нарешті друга лампа зникла і я побачив біля себе Світлану.
- Максиме, - реготала вона, - вставай, не на пляжі.
І тягла мене за руку.
Я зумів піднятися.
- Що, продовжуємо танцювати? - поцікавився.
- Яке танцювати? - сміялася. – Ти вже ходити не здатен.
Хтось подав ідею піти поздоровити з Новим роком друзів з су¬сіднього поверху. Ідею підтримали, народ дружно гунув у коридор. Я помчав за Світланою, але зачепився за поріг, і якби не Свєта, за яку вхопився руками, лежати б мені знову долі. Свєта ж під ва¬гою мого тіла легенько торкнулася стіни і повернулася лицем до ме¬не .
Лице в лице, очі в очі, уста в уста.
- Максиме, - не то докір за штовханину мою на тих устах, не то ще щось - невідоме, незвідане, незнане.
Лице в лице, очі в очі, уста в уста.
- Свєта, - зашепотів-застогнав я, - Свєта, я...
І коли слово "люблю" вже розправило крила, щоби злетіти з моїх уст і заплутатися в дівочих косах, навіки лишаючись там, хтось грубо рвонув мене за плече.
- То хто це повинен отваліть? - зверхньо цідив крізь зуби гевало Ігор.
- Ой, хлопці, не заводьтеся, - випурхнула Світлана з моїх обіймів і помчала доганяти гурт.
- Ну, кажи, - домагався Ігор відповіді.
- Отваліть повинен ти, - видихнув я правду прямо в нахабні очі.
І заробив по пиці.
Обтерся, сплюнув.
- Погань, - дав вичерпну характеристику ненависному парубійкові.
-    Хто-хто? - перепитали в мене.
- Погань, - стояв я на своєму, але недовго, бо новий удар по пиці звалив мене долі.
З носа потекла юшка, в роті щось защеміло, образа здавила гор¬ло. За що мне б’ють?! Не дали сказати найріднішій, найніжнішій людині на землі одне-єдине найсильніше слово, та ще й б’ють?! Ні, не бути цьому! Будь ти сто разів гевалом, Ігорьочку, а не бути цьому! Стиснув я  кулаки, важко звів на ноги обважніле тіло, пошукав поглядом ворога свого. В голові макітрилося, але ворога за склом коридорних дверей я все-таки розгледів. Стояв біля самого скла, реготів, знущався.
- Сволота, - прошептав я вирок.
- Сволота! - дав я бойовий клич і з розмаху врізав кулаком в Ігореву пику.
Скло розлетілося на друзки, кулак потонув у порожнечі, а натомість з-за моїх плечей почувся Ігорів голос:
- Як немає духу мірятися зо мною, то хоч скла зі злості не бий.
Розбита   рука  спливала  кров’ю,  Ігор  пішов, скло хрускотіло під  ногами, умивальника якийсь дурень запер на ключ - хоч помирай від безсилля.
Не дали померти.
Невідь-звідки взялася Тетяна, Світланина подружка по кімнаті, злякано втупилася в мене очима, кудись побігла і швидко повернулася назад, відкрила умивальника, обмила, чимось заляпала і перебинтувала мого руку, примусила вмити розпухлу мармизу, потягла в кімна¬ту, де, відсунувши стола, підвела мене до Віриного (третя жителька Світланиної кімнати) ліжка і наказала:
- Лягай, спи.
Я, гублячи всякі орієнтири в невідомому просторі новорічної ночі, підкорився наказу.
Серед ночі проснувся від болю в руці.
- Вова, Вова, - вчув гарячий шепіт зі сторони Світланиного ліж¬ка.
Відкрив очі і серед нічної темряви розгледів, як на обожнюваному мною ліжку щось кублилося, ворушилося, сопіло, шепотіло гаряче:
- Вова!
-   Свєта!
І знову кублилося, аж рипіло ліжко.
Кебич? Свєта? Не може бути! Вогненна стріла розірвала мої груди, спопелила серце, ввірвалася в душу і ядерним смерчем знищила, сплюндрувала там усі сади, всі храми і квітучі роздолля. Душа скрутилася, зжужмилася, мов спечений шматочок шкірки, взялася болючими пухирями і вже нездатна була щось відчувати, розуміти, сприймати. Пекучий біль рвався назовні, але я не посмів випустити його, не посмів піднятися і вказати всьому світу на аморальних молодих людей, що, затуманившись спиртними парами, продали любов, цноту і всі інші чесноти, разом узяті, кублячись натомість у закиданому крихтами новорічної вечері ліжку. Я не посмів, я лиш ухопив зубами наволоку подушки, на якій покоїлась моя роз’ятрена до найдальших глибин мозку голова, та так і лежав, тамуючи зубний скрегіт, аж доки кублище на сусідньому ліжку не закінчилося солодким стогоном та й затихло, за-спокоїлося, поспалося. Лише я не спав до ранку, не подавав ніяких ознак життя, мов замерз, захолов, застиг холодцем у залишках новорічної вечері, котра невблаганно перетворювалася в помиї. Боліла рука, щеміло лице, пекла, горіла душа в замерзлому серці, затуманеному мозку.
Ранок постукав у віконечко, вповз у кімнату та й заховався, причаївся на стіні над одвірком. Я підвівся зі свого нічного пристано¬вища, обвів поглядом ненависну мені з сьогоднішнього дня кімнату, переповз очима через сплячих на одному ліжку Віру з Тетяною, плюнув свинцем із палаючих зіниць на інше ліжко, де, відвернувшись одне від одного (від сорому, чи що?), хропли моя колишня кохана і її бугай-плідник, та й пішов геть. Навіки.
На східцях здибав ще гевала Ігоря, який стояв біля вікна і чухав підбите око.
- Болить рука? - поцікавився Ігор.
Я мовчки йшов мимо.
- Ти пробач, браток, за вчорашнє, - попросив вибачення мій вчорашній лжесуперник.
Я пробачив.
- Пробач і ти мене, - вилив свою душу другові по нещастю.
- За що? - здивувався друг.
Я вказав на його око.
Він засміявся;
- Ти що, так набрався, що й не пам’ятаєш, що робив?
Я байдуже знизав плечима.
- Це Кебич, сука, - роз’яснив мені Ігор ситуацію. - І де воно, падло, заховалося?
Я не сказав. Навіщо? Вони зі Світланою так солодко сплять. Хай сплять.
Тиждень я не жив - мучився. Світ почорнів,  людські очі потухли, і я більше не йняв їм віри. Світлану вирвав із серця до останнього корінчика і закинув у кущі за гуртожитком разом з її пошматованою фотографією та двома десятками присвячених їй віршів. Сонце не світило, сніг не іскрився, радість згнила, щастя не зійшло, сльози пересохли, думи не зродились. Але жити треба, навіть коли всі стеж¬ки заростають колючим терном. Тим більше, насувалася сесія, чорною примарою виростали над студентом екзамени. А наука не лізла в голову, а її треба було туди ввіпхати. Життя штовхало до якогось рішення.
І воно знайшлося. "Клянуся, - шепотів я гаряче, - що закохаюся тільки в дівчину, людину з чеснотами незміренними. І вірним їй бу¬ду. Все життя. До останньої хвилини. До останнього подиху свого. Не зраджу, не продам, не забуду ні на долю секунди. Святим буду, як і вона. До скону. Клянуся! Серцем, життям, усім-усім, що є в мене на землі,  що буде і що було. І гадом проклятим буду, коли порушу клятву. І не житиму більше, бо клятвовідступники не повинні жити. Клянуся! Совістю заприсягаюся перед світом."
І розвиднилося мені на душі, і життя знову поманило своїми да¬лями. І здав я добре сесію.
А тут ще новина - не кохаються Світлана Кравчук з Вовою Кебичем, бо й не кохалися ніколи. І гірко мені стало, гірко. "Навіщо ж у ліжко тоді, Світлано? - допитувався сам у себе. - Навіщо так, як не кохаєш? Ех, Свєта, Свєта."
Розвівав гіркоту, жив помаленьку, навчався. На збори комсомольські якось був придибав, сів, чекаю початку.
- Можна коло тебе сісти? - чую голос.
Дивлюся - Світлана. Сміється, очима літо дарує, мов і не було нічого. Я як вдихнув отого літа з очей, як вибухнуло щось у душі хвилею теплою... Ех, якби розуму в голові не мав, обійняв би її, Світлану мою, цілував би при всіх. Але розум, клятва, обов’язок...
- Ні, не можна, - відповідаю грубо.
- А як я сяду, - засміялася та й сіла, рукою мене торкнувшись.
- То я встану, - відірвався від її руки (ві-дір-вав-ся!!!), пішов геть, подалі, на протилежний бік зали, вмостився там на яко¬мусь ослінчику та так і просидів усі збори, геть і голови не повернувши у Світланин бік.
А через день-два зустрів випадково Світлану в місті.
- Максиме, - невинно перепитала дівчина, - а чого це ти на мене сердишся?
- Нічого, - буркнув я.
- Ні, ти сердишся.
- То й що? Яке твоє діло?
- Ну як це яке моє діло, коли на мене сердяться?!
Я глянув у дівочі очі, скривився, затремтів.
- Віддовбися, - відрубав, мов сокирою, з-за плеча.
- А як я не віддовбуся, доки ти не скажеш?
Я закрокував геть. Свєта пішла поряд. Допікала, допікала мене запитаннями своїми, і я не витримав, зірвався.
- Тому, що любив тебе! - крикнув, аж краса в дівочих очах зі¬щулилася. - А ти, мов ганчірка, під усіма валялася!
Світлана почервоніла, пирхнула, замалим не облишила мене у спокої. Але щось її втримало поряд.
- Дурень, - вистрілила мені межи очі.
- Я дурень?! - не було вже стриму гніву моєму, відчаю. - Я дурень, бо любив, бо обожнював, бо молився на тебе?! А хто ж тоді ти? Хто ти?!
- Людина, - відповіла.
- Ти - людина? Ха-ха-ха!
- Так, людина. Жінка, якщо вже на те пішло. Зі своїми бажаннями, думками - не пуста ж голова у мене, як ти думаєш,
- О, чого-чого, а бажань у тебе достатньо, ще й легкоздійсненних.
- Хай і так. А де ж ти був ті довгі місяці після нашої зустрічі? Адже ти подобався мені, може, й зараз подобаєшся. От тільки де ти був? Як я могла знати про твою любов і надіятись на неї?
Я запнувся, але швидко й оговтався.
- А може, я тебе на вірність випробовував? - потушив своє замішання.
- То я ж не машина, аби мене випробовувати, і живемо ми не на полігоні, - сухі Світланині очі пекли мене, мов пожежа свою жертву. - Ну, добре, не витримала я твого випробування, що далі?
- Нічого, - намагався я рятуватися від пожежі.
Але пожежа горіла - невгасима, величезна. В душі, в тілі, скрізь.
Довго ми йшли зі Світланою мовчки - кожен при своїм вогні. Першим вибухнув Світланин вогонь.
Дівчина стала переді мною, обхопила мене долонями за щоки, зашепотіла:
- Максиме! Забудь усе. Давай розпочнемо спочатку. Любий ти мені, розумієш, чимось любий,
Я не витримував, я згоряв на пні. Я прощав і забував усе. Я танув, як сніг на африканському сонці. Я згоряв - але не згорів. Що мене втримало, не знаю. До цих пір не знаю.
-   Ні, - відірвав я дівочі руки від щік своїх, затримав у долонях, гладив, як скарб, котрий не взяти з собою, не понести. - Ні, Свєта, я вірності служитиму. Вірності! А ти вже не можеш їй служити. Ти втрачена.
Дівчина дивилася на мене нерозуміюче, мов на інопланетянина.
- Що? - пролопотіла здивовано.
- Служитиму вірності, - повторив я, мов солдат на плацу. - До смерті. В  мене одна повинна бути жінка в житті, і я в неї один - розумієш?
-   Розумію, - забрала свої руки і наразі, мов несамовита, знову обвила мене ними за шию. - Але ж цим не зміряєш усього життя. Не проживеш же однією вірністю своєю надуманою. Є ж іще любов, захоплення, Бог знає, що ще може бути в житті...
- Брешеш! - пручався я в обіймах, рвався геть, бо відчував - сил лишалося на секунду-дві; а далі - прірва, повернення до втраченого кохання, порушення клятви, а клятвопорушники не повинні жи¬ти.
- Брешеш! - ревів, відводив дівочі руки, рвав усе, що було в минулому, на клоччя. - Я докажу, докажу! Проживу, як задумав! І зустріну тебе на старості, і кину межи очі натурі твоїй зрадливій вогонь вірності своєї - дивися, дивися, дивися! І тобі у твої сімдесят чи вісімдесят соромно буде за оту гидку ніч із Кебичем. Та й з іншими всіма, бо не першим же Кебич у тебе був.
- Шізік, - відступила Світлана від мене на крок назад. - Максиме, ти шізік.
- Думай, що хочеш, - не було спину відвертості моїй, - але знай: ти прогуляла поета. І можливо, великого! Як Пушкін!
- Ой, Пушкін, - зверхньо-тремтячий дівочий голос знущався з відвертості моєї, - ой, не можу! Надряпав три вірші і поліз до Пушкіна. Сміхота! Ха-ха-ха-ха!
Світланин сміх давив мене, втоптував у землю, розмащував з грязюкою по асфальту. Хотілося повернутися і вдарити дівчину по лиці. Раз, легенько, але вдарити. Щоб не сміялася над святим, над тим, чим я живу. Але я пішов. Важко, згорблено, натужно поніс камінь, кинутий у душу. Та й не міг я вдарити того прекрасного лиця, де кожна рисочка - пісня. Бо не винне воно, що отримало в сусідство пусту, легковажну, нерозумну голову.
Скінчилася моя перша любов.

                                                       (Продовження буде).                                

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

"в кайданах юності своєї мучиться"...

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Юрій Кирик, 03-12-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Катерина Омельченко, 02-12-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анізія, 02-12-2014

Гарний гумор,

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 02-12-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 01-12-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Viktoria Jichova, 30-11-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.51629114151001 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Сторінками детективного трилера Поліни Кулакової «Корсо»
Книги у жанрі горор чи трилер ще не є достатньо популярними в українській літературі. Цей жанр, хоч …
Улюблені книги письменників: Маркес, Гемінґвей, Бредбері та Стейнбек
Всі ми не раз переконувались у тому, що книга може суттєво вплинути на життєвий шлях і світогляд. А як щодо …
Що почитати, коли в тебе важкий тиждень
Кожна людина має такі дні, коли відчуває, наче життя випиває з неї останні соки. Іноді навіть немає …
Огляд щоденника литовського повстанця: Приклад для наслідування
Боротьба з совєцьким режимом в середині ХХ століття набула широкого розмаху на окупованих територіях. …