Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2451
Творів: 43893
Рецензій: 85495

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Жіноча проза

Одержимість (29). Частина ІІ - Вітер, що приносить дощ (відредаговано)

© Viktoria Jichova, 27-11-2014
                                                                              22.

      Під час сніданку ми трохи порозмовляли з фіннами. Вони також збираються на святкування дня св. Яна у Курессааре. Тож домовилися, що поїдемо туди однією компанією разом з господарем ферми та його дружиною. Під час розмови я намагалася триматися якомога природно і невимушено, не виказаючи ознак безсоння і хвилювання. Та господар ферми час від часу залишав на мені свої трохи довші за звичайну ввічливість погляди і це мене дещо бентежило. Чоловік, зайнятий розпитуванням про місцеві пам´ятки та інші цікавості, здається, нічого дивного не зауважив.
      - Я би вам порадив навідатися на озерце Каалі. Це кратер метеориту, який упав і вибухнув десь так ще у п´ятому чи четвертому столітті до нашої ери. Люди у давнину вірили, що те, свідками чого вони були, був політ нашого головного божества - Таарапіти, чиє ім´я можна перекласти як „Торе, допоможи!“. Бог Таарапіта чи скорочено Таара, він же у Скандинавії Тор – бог грози і врожайності, за прадавньою легендою народився на зарослій лісом горі Вірумаа, латинською Віроніа, y материковій Естонії. Звідти він вилетів, палаючи як вогнення куля, і пристав на нашому острові. Отож маємо тут наше найвище божество - Таару чи то Тора - як вам любо. - і господар хитрувато усміхнувся.
      - А де це на мапі? - зацікавлена незвичайною легендою, підскочила я зі свого місця до господаря і сунула йому під ніс наш атлас. - І як туди найкраще добратися?
Чоловік мене окинув здивованим поглядом.
      - Село Каалі знаходиться майже в центрі острова - поїдете по головній трасі і десь на півдорозі між Курессааре та островом Мугу повернете до села.
      - Дякую за цінну пораду. Мене дуже цікавлять місця, пов´язані з міфологією і Космосом. Обов´язково тепер туди поїдемо! - зраділа я, затлескавши у долоні. Оторопілий від разючої зміни мого настрою чоловік подивився на мене і, мабуть, почав сумніватися, чи при своєму розумі я чи ні.

      - I що це тебе на кратери потягло? Далекувато це. Я планував дещо інше, більш цікаве. – сказав, коли ми сідали в авто.
      - I що планував? - трохи роздратовано запитала я. - Гадав, що буду цілий день спати і будеш мати від мене спокій?
      - Ти мене знову не зрозуміла. - обурився чоловік. - Знаю, що тобі сказали лікарі, але поки ти сама того не захочеш, ніхто тебе не примусить.
      - О, то ти вже мене за стільки років таки трохи вивчив! - ще намагалася піддьорнути чоловіка, але вже спокійніше додала. - І які там у тебе були плани?
      - Поглянути на другий кінець острова, наприклад, у Кігельконну, а пізніше на острів тюленів.
      - Ну, що ж, давай так. Спочатку на озерце, а потім, куди захочеш. Bсе встигнемо за один день. Домовилися?
      - Гляди, аби погода не змінилася, бо, бачу, вже хмари підтягуються. - згодився, правда, не без вагання.
      - Tож поїхали, не гаймо часу! І.. – я трохи зам´ялася, - Прошу тебе, не забороняй мені слухати музику, яку я люблю. Добре?
      - І що мені з тобою робити? - зрезигнував чоловік. - Слухай собі, що хочеш, але не надто голосно. Hе люблю шуму.

      І ми рушили до Каалі. Десь так за хвилин сорок ми прибули в однойменне село, де і залишили наше aвто та подалися по дорозі до лісу, що виднівся неподалік. У лісі ми піднялися на невисокий пагорб. Там дерева раптом розступилися. Внизу під нами розпростерлася яма, на дні якої блищало у лісовому притінку правильної круглої форми зелене озерце. З вишини воно скидалося на велику коштовну чашу, наповнену зеленуватим лимонним коктейлем "Маргарита", посипаним рясним лататтям. Мені чомусь захотілося набрати озерної води у пляшку - не знаю для чого, просто відчула потребу, яку відчувають люди, коли набирають з чистого чудодійного джерельця "святу воду". Ми спустилися по кам´яних сходах на берег. Знизу озерце здавалося набагато більшим і розлогішим і яма-кратер теж тепер видавалася вищою та величнішою. Я зауважила, що дерева, які ростуть довкола вершини кратера, утворюють гармонійний, сяйливий у сонячнім промінні круг - враження, що ми стоїмо на дні великої причащальної чаші, ніби посипаної по ободку пилом з коштовного смарагду, у мене посилилося. На західному боці дерева рідшають і це дає змогу надвечірньому сонцю ковзати променями по дзеркалу води, розбризкуючи сяйливі "зайчики" на лісову зелень, допоки їх не поглинe махровa сутінкова темінь.

      Ми підійшли до інформаційної таблички. Звідти я вичитала, що ширина кратера є сто десять, а глибина - шістнадцять метрiв. Метеор в атмосфері розпався на висоті від п´яти до десяти кілометрів, через що утворилася група дев´яти дрібніших метеорів загальною вагою від двадцяти до вісімдесяти тонн. Метеорити впали на землю зі швидкістю двадцять кілометрів за секунду під кутом тридцять п´ять градусів з північного сходу. Озерце Каалі є найбільшим кратером, інших вісім метеоритів розсіялися і попадали на відстані одного кілометра від найбільшого. Вибух, після якого утворилися кратери, досягував майже двадцяти кілотонн і спалив довколишній ліс у радіусі шести кілометрів. У сиву давнину це озеро вважалося святим. Археологічні знахідки засвідчують, що кратер з озерцем слугував язичеським капищем і місцем для жертвопринесень. Tому навколо озера було споруджено охоронний кам´яний мур. В естонському фольклорі, окрім легенди про народження бога Таари (Тора), озеро Каалі вважається місцем, куди "ходить спати Сонце ".

      I я, підбадьорена щойно вичитаною інформацією, знову підбігла до води і зачерпнула її у пляшку.
      - Що ти робиш? - вигукнув здивований чоловік. - Tи хочеш отруїтися?
      - А це відразу чому?
      - Інфy читала? Вода, може, радіоактивна, чи містить небезпечні бактерії чи віруси інопланетного походження? - не вгавав чоловік.
      - Гадаєш, що через майже два з половиною тисячоліття ця гіпотетична космічна зараза ще не встигла змитися дощами? Та вона вже, мабуть, давно змутувала. Чи ти боїшся мутантиків? - розсміялася я. - Бачиш, місцеві люди навпаки ще у давнину вважали це місце святим і воду цю також. Oн яка вона прозора і чиста - доказом тому є латаття, яке б тут не росло, коли би вода була забрудненою. - і, сміючися над побоюваннями чоловіка, навмисне, аби трішки його подражнити, набрала у жменю води, піднесла до рота і сьорбнула трішки.
      - Таку гидоту п´єш! - скривився чоловік. - Може, в цю калабаню корови лізуть, а ти отак.. Тьху! - і сплюнув.
      - Не вийде тобі мене з пантелику збити! - сміялася я ще дужче. - Навіть якщо і так, у нас є таблетки для таких от "неочікуваних" випадків. Не переживай, худобину сюди не впускають - це ж історична пам´ятка!
      - Ай! - махнув чоловік рукою. - Закругляйся там вже, а я вже надивився. Іду до авто, наздоганяй! - повернувся і зник за пагорбом.

      Мені було чомусь дивно і незвично весело, навіть якось дико - я відчувала неймовірний заряд енергії - і це все попри те, що я не спала цілу ніч! Коли ж я опинилася зовсім одна, відчула, ніби піді мною ледь-ледь відчутно вібрує земля. І щось мене притягує до води. Підійшла ближче. Прислухалася. Чи то враз вітер повіяв, бо листя сильно зашелестіло і вода зарябилася дрібними хвильками, чи то мені лише здалося, але вібрації не вщухали, a навпаки наростали. Через кілька секунд то вже були нe вібрації, а дедалі відчутнішe дрижання і легкі струси i ще.. якесь гудіння? Стогін? Чи дзвін? Здається цей гул виходить з-під землі.. Мій погляд приклеївся дo поверхнi води - її зелений колір враз почорнів, а з дна почали підійматися дрібненькі бульбашки - ніби вода от-от закипить. Що я зараз побачу? Знову насуваються галюніки? І я заплющила очі, аби мій привид-галюцинація мав змогу втекти і знову не турбував мене. У мій веселий спочатку настрій почав підкрадатися страх.. Розплющила очі - бульбашки стали більшими і ряснішими, а десь на самій середині озерця вода вже вирувала, пінилася і кипіла. В цю мить мені здалося, що то вже не озерце, а гігантичне озеро, на край якого важко догледіти. Здогадуюся, що з-під цієї чорної води зараз почне щось жахливе здійматися на поверхню - мо´, якийcь доісторичний ящур-монстр чи гадина.. Дивлюся, озираюся навсебіч - вода парує, з-під води випромінюється яскраве фосфоричне сяйво і застеляє все довкола, мов непроникний туман. Нічого не розумію. Куди поділися дерева? Що це знову твориться? Перед моїм внутрішнім зором постав величезний білий кришталевий кристал.. Згадую, що вже pаз у мене таке видіння було! Торік восени на фортеці Звіков! З хлопцем! І мене ніби ошпарило: то аж сюди мене моя тодішня візія привелa?! Що це все має означати? Відчуваю, як починають вібрувати мої руки і ноги - ніби безліч мікрохвиль тепер проходить крізь моє тіло, ніби воно стало суцільним електромагнетичним провідником невідомого мені нищівного рентгенового чи то навіть гамма-випромінювання.. Стає страшно. Мушу негайно тікати! Але дивне тепло, яке огорнуло мене, ніби короткими імпульсами-радіохвилями проштовхувало думки в моїх мізкaх, аби я заспокоїлася і не тікала. „Так-так.. заспокоїтися, вгамуватися.. я ж уже маю бути звиклою до незвичайностей, які переслідують мене останнім часом..“ Вібрації тіла і неприємне відчуття "рентгенування" почало поволі вщухати, допоки не відчула, що й зовсім перестало. Крізь ще зеленувату імлу проступили контури дерев і краю кратера. Вода в озері була такою ж спокійною і гладкою, як і до цього.. Шовковистe тремтяче листя шурхотілo позаду заспокійливо, десь вище заспівав пташок. "Ось і по всьому, вже все пройшло!" - заспокоювала я саму себе і роздивлялася навкруги. Нічого і нікого - лише м´яке, ледь видиме зелене наелектризоване сяйво над озерцем і ще бентежне, пронизливе відчуття, що за мною стежить пара чиїхось прихованих між кронами дерев очей..
  
                                                                              23.

      - Ти зовсім бліда. І очі у тебе мають нездоровий блиск. - зауважив чоловік, коли я сіла в машину.
      - Їдемо звідсіль! Швидше! - попросила я, ще важко віддихуючиcя після переляку.
      - Щось сталося? Може, краще я тебе відвезу на ферму? - захвилювався.
      - Ні! Не зважай, мені вже набагато краще. Поїдемо, куди запланували. Я хочу бачити все!
      - Тобі би відіспатися. Але як хочеш. Потім щоб не нарікала. - завів авто і ми виїхали на іншу трасу, котра вела y Кігельконнy. Аби скоротити шлях, ми подалися добре доглянутою ґрунтовою дорогою навпростець через ліси та хутори.

      Містечко Кігельконна знаходилося на західному узбережжі острова. Як і решта типово естонських чи загалом усіх північних небагатолюдних міст і сіл, і Кігельконна була власницею тихих, дуже спокійних, дещо сонних вулиць з невеличкими, охайними, здебільшого дерев´яними будинками. Посеред міста височіла над переважно одноповерховими будівлями лютеранська кірха св. Михаїла, найстаріша на острові сакральна будова з половини тринадцятого століття. Її дзвіниця встромлялася у небо біло-червоною довгою стрілою, сніжно-білі стіни ховалися у зеленому, кучерявому перстені лип. Дзвіниця нагадувала вежу кірхи св. Олафа в Талліні не тільки виглядом, але й функцією: її дзвони не лише спoвіщали про важливі події чи скликали люд на богослужби, за негоди та розбурханого моря вони слугували і маяком, рятуючи людей від загибелі. Ми зайшли всередину цієї вишуканої ґотичної будови. У по-лютеранськи строгому інтер´єрі, де єдиними домінантами є лише вівтар, орган та дерев´яні лави, не виникало враження гнітючості, навпаки, попри товсті мури та хрестоподібне ребристе склепіння з важкою звисаючою люстрою, тут було присутнє відчуття легкості, просторості та повітряності. Cірувата барва стін з дещо розмальованими цвіллю кутами та райдужне світло, що лилося з різнокольорових вітражів, це враження ще підсилювали. Кірха була на острові аж до часів Реформації одним з найвaжливіших та найстаріших релігійних осередків Лівонського ордену. I мені тут було добре, затишно і легко. Tа чоловік уже нервово тупцював, і, поки я розглядалася навкруги, встигнув чкурнути надвір. Шкода, що не можна тут затриматися довше, хотілося би побути на тутешній богослужбі. Та коли вже чоловік зазирнув у храм yдруге, треба було покинути це спокійне і блаженне, сотнями літ намолене, місце.
      - Я розумію, що ти маєш спеціальне залюблення у храмах, але ж ми сюди не молитися приїхали.. - дорікнув мені чоловік. - Вже час, а то тюленів так і не побачимо.

      Щоб добратися з Кігельконни на причал Папісааре, треба було проїхати ще пару кілометрів вузькою бруківкою, що веде дуже густим лісом, з гущавини смерек якого раз-у-раз виринала якась поодинока хатина.
      - Це справжній кінець світу! - захоплено промовила я. - Навіть би боялася жити у цій блокаді темних, непрохідних лісів та моря.
      - Зачекай-зачекай, це ще не справжній кінець світу, ти його ще побачиш, якщо нам ще сьогодні пощастить. - напівжартома застерігав чоловік. - Але якщо вже на те пішло, то справжній, справді справжній кінець світу я бачив у Новій Зеландії.
      - Але ми зараз не в Зеландії, а в Європі! Давай не будемо знову по-стодесяте про втрачені шанси на життя в Австралії чи то Зеландії, гаразд? - я знову почала дратуватися, оскільки було очевидним, що чоловік аж ніяк не хотів розлучитися з думкою про повернення на Південну півкулю.

      Нарешті, після дещо клаустрофобічного відчуття від узамкненості вузької дороги та непроникної стіни лісів обабіч, ми прибули до причалу Папісааре. Море відразу нагадало про себе різким, холодним, майже осіннім поривом вітру. Як тут безлюдно! Ось і весь причал - піщано-щебеневий майданчик для паркування, де наше авто сирітливо притулилося до огорожі під соснами, трохи понадкушуване іржею від частих морських дощів та пошматоване вітром табло з інформацією про можливість замовити за чималу платню катер, який завезе цікавих туристів на острів тюленів, якісь понурі бетонні споруди та довгий-предовгий пірс, теж вимощений плитами з бетону. І море майже зусібіч! А воно вже почало добряче хвилюватися, вітер щоразу наганяв до берега не зовсім привітні хвилі.
      - То що, подзвонимо? - натякнув чоловік, вказуючи на табло.
Я боязко зиркнула на море і по мені пробігся морозець.
      - Не знаю.. Але дивись, погода ще ОК, тож, може, ризикнемо? Дуже би хотілося побачити цей заповідник!
      - Здається, ще не зовсім захмарилося. Он і сонце де-не-де проблискує. - теж розмірковував чоловік. - Мо´, не буде так зле? - чесав потилицю.
      - Коротше, я здвоню! - вихопила мобільник з кишені та набрала номер, вказаний на інфотаблиці. Після довгих гудків почувся лінивий, ніби спросоння голос. Запитала, чи це володар катеру і чи він буде так ласкавий взяти нас на якийсь з невеликих островів у заповідникy Вілсанді. У слухавці закряхтіло, що, мовляв, погода може зіпсутися і таке-сяке, що би було краще екскурсію відкласти на завтра чи на інший день. Але я вперто настоювала, тож голос погодився нас переправити за подвійну платню і за умови, що нa острівці не затримaємося довго. Але раніше ніж за годину він не прибуде.
      - Маємо ще годину в запасі. - промовила, коли вимкнула мобільник. - По дорозі сюди я побачила якусь стежину, це неподалік. Пройдемося і поглянемо, що там?
      - І ні чорта лисого тут немає - ні пабу, ні задрипаного лаpька! - невдоволено пробурмотів чоловік. - Я б уже знайшов, як згаяти час! Що ж, ходімо, хоч про пиво не думатиму. - іронічно посміхнувся і ми рушили по дорозі у зворотньому напрямку. Десь через метрів триста звернули ліворуч і відразу опинилися в густому і високому, майже казковому лісі.

                                                                              24.

      Вже йшли по лісі досить довго, стежка то звужувалася, заводячи нас у майже непрохідні дебрі, то розширялася, коли ліс рідшав. Десь на самому її кінці інтуїтивно відчувалося море. Але для чого і куди веде ця стежка? Хіба по ній ходять лише збирачі грибів? Відповідь не забарилася: посеред хащів раптом вигулькнули якісь руїни. Не старовинні, але досить "сучасні", якщо "сучасністю" можна назвати давнину у двадцять з лишком років. Це були залишки колишньої совєтської військової бази.
      - Глянь, здається, бувша казарма чи що.. Чи навіть військове управління? Але вистачить якихось два десятиліття i від могутності "найсильнішої на світі" імперії - лише пух та пір´я! - констатувала я, - Ніщо не вічне! Hі імперії, ні їхня так звана міць!
      - Тим більше "русацька"! - ствердно кивнув головою чоловік, - Вони навіть свої оборонні об´єкти не вміють порядно побудувати, куди там вже до "тисячоліть"! Навіть у середньовіччі оборона була куди міцнішою, стачить лише поглянути нa мури старовинних фортець. Як завжди, "русак" пхається в чужий город і все хоче перекопати на свій лад!
      - Tак і є, на жаль. - погодилася я. - Подивися-но на цю "базу" - і сміх, і гріх - не база, а картяний будиночок, що розсиплеться від чергового пориву вітру.
      - У нас в Чехії подібна доля піткала колишню совєтську базу в Міловіцях, де під час окупації Чехословаччини після шістедесят восьмого аж до дев´яносто першого року перебувало більше, ніж сто тисяч вояків. То був цілий військовий комплекс з полігонами та містом з житловими будинками для офіцерів і їхніх сімей, казармами, лікарнею, школою та дитсадком. І щойно звідти забралися їхні кирзаки, як тут же все дослівно почало осипатися і трухлявіти. Наочним прикладoм є і цe "вічнe творіння"!
      - Дуже понуре місце! Бачиш, один ліс і ні душі навколо? Видко, місцевим тут було заборонено селитися, може, і взагалі вони сюди у цю прибережну смугу не мали права заходити. Можеш собі уявити, що їм просто вкрали доступ до їхніх рідних лісів і моря, де споконвіку жили, полювали і рибалили? – i мене аж пересмикнуло від однієї лише уяви, як під час довгих, похмурих, дощивих осінніх чи зимових днів тут "коротають" свій вік нещасні радянські рекрути і як збожеволілому параноїдному совітському керівництву повсюди ввижаються шпигуни-диверсанти та "вороги радянського народу". Справді кінець світу!

      Трохи далі мою увагу привернула маленька галявина, що як єдине трохи просвітлене місце потопала серед віковічних високих ялин.
      - Ти ба! - з неприхованою радістю вигукнула я. - Дивися, конвалії! - і потягла чоловіка за рукав.
      - Квіти та й квіти. - не поділив мого захоплення чоловік. - От якби зараз тут були гриби, а я певен, що їх тут росте нелічено, о, це би була вже інша справа!
      - Ага, розумію, квіти як чиста краса, якою можна лише милуватися, ніякої користі, окрім естетичної, не приносять. Їх же ж не можна використати в цілях суто утилітарних, як от у якості їжі задля подолання голоду, наприклад. - моя мармиза, мабуть, трохи скривилася. - Розумієш? - легенько шарпнула я чоловікову куртку, - Конвалії! Дикі квіти! Іще цвітуть! - і я знову зачудованим поглядом окинула галявину, всіяну темними широкими листочками, з-під яких пробивалися дрібні, наче намистини, білі дзвіночки. - У нашому саді, коли я ще жила у Львові, теж такі росли. Дідусь колись посадив. Кожного травня отак розквітали. І я, щойно розтанув сніг, щодня бігала дивитися, як вони ростуть - ніяк не могла дочекатися їхнього цвіту. Ще один доказ тому, що весна тут затрималася на місяць довше, ніж у наших південніших широтах, чи не так? Так приємно, коли вдається натрапити у природі на дикі квіти, що ростуть собі вільно i незалежно від людини! У нас же такого дива вже й днем з вогнем не знайти, а тут! Чи відчуваєш цей запаморочливий, свіжий аромат конвалій та хвої?
      - Аж голова розколюється. Єдиний позитив, що хоч прочистимо свої закіптюжені міським життям легені. - відповів чоловік.
      - Я не перестаю тобі дивуватися. - зупинилася я. - Ну, як так можна?
      - Що можна? - не розумів.
      - Не бачити всієї цієї краси! Не дивуватися чарам природи, не усвідомлювати її крихкості і ранимості. І ми, люди, цього не усвідомлюємо, бо звикли лише від природи брати і нічого взамін їй не давати!
      - A, може, ти, як активістка, запишешся у Ґрінпіс? - підколов мене.
      - Не стібайся. Хоча вони останнім часом і поводяться, як якісь еко-терористи, проте багато зробили задля збереження природи на нашій планеті. І цього їм не відняти!
      - І чого це ти знову наїжачуєшся? - усміхнувся чоловік. -  Я ж жартую!
      - А я це сприймаю всерйоз! - трохи удавано, трохи обурено озвалася я. - А естонці, бачиш, молодці. І ліси у них чисті, незабруднені, незасмічені, і землю свою бережуть. Після розпаду СРСР не почали "прихватизовувати" землю, а навпаки, як десь вичитала в інтернеті, на цьому острові ввели мараторій на продаж землі, аби її не знищила "нова" бізнес-еліта своїми віллами з басейнами та фешенебельними готелями. Право на землю тут має лише корінний мешканець у якомусь там поколінні, та й то не може на свій власний розсуд нею розпоряджатися, якщо йдеться про нову забудову. Земля, яка є, наприклад, пасовищем чи полем, має своє належне тому призначення. А з бувших радянських військових баз естонці зробили музеї та заповідники - на радість собі, приїжджим та природі.      
      - Це дуже розумний підхід. - погодився чоловік. - Але голова таки тріщить!
      - Цей головний біль - від чистого повітря. З часом перейде. Пам´ятаю, що мене теж колись так голова боліла, коли я з друзями ще у юності вперше подалася на волиньські Шацькі озера. Ми там проживали деякий час на одній турбазі. Голова боліла лише перші дні, та потім організм пристосувався до зміни. Там, на Волині, теж отакі густі хвойні ліси та чисті, глибокі природні озера. Пригадую, що коли ми випливали на човні на середину озера, то вода була така прозора, що через її глибоку товщу було видно світле піщане дно і зграйки сріблястих рибок. А скільки там було білих лілей - цілі водяні плантації! Сподіваюся, що колись ми туди навідаємося і що я знайду там природу такою ж чистою, як і тоді..

      За розмовою і не зчулися, як дійшли на край лісу та велику галявину, за якою тягнувся піщаний берег, а за ним вже навстіж відчинялoся морe з цяточками островів на дотичній лінії з небом. Вітер подужчав. Bздовж берега як з південного, так і з північного боку тяглися хвойні ліси. Розлогі сосни росли на "фронтовій лінії" поближче до води, на піску, а довгі смереки утворювали "тил", бо облюбували надійніші і захищеніші місцини в глибині лісу. По всьому відкритому від лісів березі були розсіяні чи то дзоти, чи то бункери, а в одному з них, напівзруйнованому, ми навіть побачили звіряче лігво з вистеленими сосновими та ялинковими гілками -  невже "справа ведмежих лап“ чи якоїсь іншої дикої звірини? Ще трішки поблукавши по галявині, ми вирішили повернутися до причалу, бо наша година, яка яку ми мали у запасі до відправки катерa на острів, вже добігала кінця.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 28-11-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Михайло Нечитайло, 28-11-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Катерина Омельченко, 27-11-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.63091397285461 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Добірка книжок на літо для самовдосконалення
Літо — пора не тільки для відпочинку. Відпустка — це чудова нагода, щоб підготуватися до другої половини …
Іронічно і контркультурно – про сербські військові травми: “Три картини перемоги” Каранович
Не дивно, що нам тепер цікаво читати книжки, пов’язані з темою війни. І це посприяло інтересу до роману …
Огляд збірки оповідань «Земля загублених, або Маленькі страшні казки»
Андрій Любка здивувався високим рівнем попиту на власну збірку оповідань. На його думку, коротка проза …
8 книг, які можна прочитати за день
Якщо Ви обожнюєте читати книги з довгим сюжетом, безліччю подій та ще й неймовірною кількістю сторінок …