Під час сніданку ми домовлялися з фіннами та господарями ферми, що поїдемо всі разом на святкування дня святого Яна в Курессааре.
- Бачу, буде дуже весело. - я намагалася триматися за розмовою якомога невимушено, аби не виказати ознак безсоння і хвилювання. Та господар час від часу поглядав на мене трохи довше за звичайну ввічливість і це мене дещо бентежило. Мій чоловік, зайнятий розпитуванням про місцеві пам´ятки та інші цікавості, здається, нічого дивного не зауважив.
- Раджу вам навідатися на озерце Каалі. Це кратер від метеориту, який упав, ймовірно, три з половиною тисячі років тому. Люди в давнину вірили, що те, свідками чого вони були, був політ нашого головного божества - Таарапіти. Його ім´я можна перекласти як „Торе, допоможи!“. Бог Таарапіта, себто скорочено Таара, він же у Скандинавії відомий під назвою Тор – це бог грози і врожайності. За прадавньою легендою він народився на зарослій лісом горі Вірумаа, що в Естонії по той бік протоки. Одного дня Таара вирішив переселитися, тож вилетів з тієї гори палаючою вогненною кулею, перелетів море і пристав на нашому острові. Відтоді ось і маємо тут наше найвище божество - Таару чи то Тора - як вам любо. - і господар хитрувато усміхнувся.
- А де це на мапі? - зацікавлена незвичайною легендою, підскочила я зі свого місця до господаря і сунула йому під ніс наш атлас. - І як туди найкраще добратися?
Чоловік мене окинув здивованим поглядом.
- Селище Каалі знаходиться майже в центрі острова - поїдете по головній трасі і десь на півдорозі між Курессааре та островом Мугу завернете в село.
- Дякую за цінну пораду! Мене дуже цікавлять місця, пов´язані з міфологією та Космосом. - зраділа я, заплескавши в долоні. - Негайно туди їдемо! - обернулася я до свого чоловіка й зустрілася з його оторопілим від разючої зміни мого настрою поглядом - мабуть, почав сумніватися, чи при своєму я ще розумі.
- I що це тебе на кратери потягло? Я планував дещо інше. – сказав, коли ми сідали в авто.
- I що планував? - трохи роздратовано запитала я. - Гадав, що буду цілий день спати і будеш мати від мене спокій?
- Ти мене знову не зрозуміла. - обурився чоловік. - Знаю, що тобі сказали лікарі, але поки ти сама того не захочеш, ніхто тебе не примусить.
- О, то ти вже мене за стільки років таки трохи вивчив! - ще намагалася піддразнити чоловіка, але потому вже спокійніше додала. - І які там у тебе були плани?
- Заїхати на другий кінець острова, наприклад, у Кігельконну, а пізніше подивитися на тюленів.
- Ну, що ж, давай так. Спочатку на озеро, а потім, куди захочеш. Bсе встигнемо за день. Домовилися?
- Гляди, аби погода не змінилася, бо, бачу, вже хмари підтягуються. - згодився, правда, не без вагання.
- Tож поїхали, не гаймо часу! І.. – я трохи зам´ялася, - Прошу тебе, не забороняй мені слухати музику, яку я люблю. Добре?
- І що мені з тобою робити? - здвигнув плечима чоловік. - Слухай собі, що хочеш, але не надто голосно. Hе люблю шуму.
І ми вирушили до Каалі. Десь так за хвилин сорок ми прибули в село і, залишивши aвто на стоянці, подалися по дорозі до недалекого лісу. Там ми піднялися на пагорб. Дерева раптом розступилися. Внизу під нами розпростерлася яма, на дні якої блищало правильної круглої форми зелене озерце. З вишини воно скидалося на велику коштовну чашу, наповнену коктейлем "Маргарита" та посипану лататтям. Мені чомусь захотілося набрати озерної води у пляшку - не знаю для чого, просто відчула потребу, яку відчувають люди, коли набирають з чистого чудодійного джерельця "святу воду". Ми зійшли по кам´яних сходах. Знизу озерце здавалося набагато розлогішим і яма-кратер теж тепер була вищою та величнішою. Я зауважила, що дерева утворюють довкола кратера гармонійну, сяйливу в сонячнім промінні зелену колонаду - і враження, що ми стоїмо на дні великої причащальної чаші, посипаної по ободку пилом з коштовного смарагду, у мене підсилилося. Чомусь відразу уявилося, як призахідне сонце визирає з-поза товстих стовбурів, ковзає променями по дзеркалу води, розбризкуючи сяйливі "зайчики" на лісову зелень - і ось уже їх поглинає махровa сутінкова темінь, а за деревами стихають голоси дівчат, котрі щойно тут приймали священну купіль.. Тю! Та що це я знову марю?
Ми з чоловіком підійшли до інформаційної таблички. Звідти я вичитала, що ширина кратера є сто десять, а глибина - шістнадцять метрiв. Метеорит в атмосфері розпався на висоті від п´яти до десяти кілометрів, через що утворилася група дев´яти дрібніших метеоритів загальною вагою від двадцяти до вісімдесяти тонн, за даними з деяких інших джерел аж тисячі тонн. Метеорити впали на землю зі швидкістю двадцять кілометрів за секунду під кутом тридцять п´ять градусів з північного сходу. Озерце Каалі є найбільшим кратером, решта метеоритів розсіялaся на відстані одного кілометра від найбільшого. Вибух, після якого утворилися кратери, досягував майже двадцяти кілотонн і спалив довколишній ліс у радіусі шести кілометрів. Але найцікавішою мені видалася інформація про те, що у сиву давнину це озеро вважалося святим. Археологічні знахідки засвідчують, що кратер з озерцем слугував язичеським капищем і місцем для жертвопринесень. Tому навколо озера було споруджено охоронний кам´яний мур. В естонському фольклорі, окрім легенди про народження бога Таари (Тора), озеро Каалі вважається місцем, куди "Сонце ходить спати".
I я, підбадьорена щойно вичитаною інформацією, знову підбігла до води і зачерпнула її у пляшку.
- Що ти робиш? - вигукнув здивований чоловік. - Tи хочеш отруїтися?
- А це відразу чому?
- Інфy читала? Вода, може, радіоактивна, чи містить небезпечні бактерії чи віруси інопланетного походження? - не вгавав чоловік.
- Гадаєш, що через майже три з половиною тисячоліття ця гіпотетична космічна зараза ще не встигла всотатися в землю та змитися дощами? Та вона вже, мабуть, давно змутувала. Чи ти боїшся мутантиків? - розсміялася я. - Бачиш, місцеві люди навпаки ще у давнину вважали це місце святим і воду цю також. Oн яка вона прозора і чиста - доказом тому є латаття, яке б тут не росло, коли би вода була забрудненою. - і, сміючися над побоюваннями чоловіка, навмисне набрала у жменю води, піднесла до рота і сьорбнула трішки.
- Таку гидоту п´єш! - скривився чоловік. - Може, в цю калабаню корови лізуть, а ти отак.. Тьху! - і сплюнув.
- З пантелику мене не зіб´єш! - сміялася я ще дужче. - Навіть якщо і так, у нас є піґулки для таких от "неочікуваних" випадків. Не переживай, худобину сюди не впускають - це ж історична пам´ятка!
- Ай! - махнув чоловік рукою. - Закругляйся там вже, а я вже надивився. Йду до авто, наздоганяй! - вийшов по сходах і його силует зник за деревами.
І щойно я опинилася наодинці, мені стало чомусь незвично весело, навіть якось по-дикому ейфорійно - я відчувала неймовірний заряд енергії - і це все попри те, що я не спала цілу ніч! Чи то від збудженої уяви, чи просто від перенапруження, враз чогось мої коліна затремтіли. Я застигла, прислухаючись. Ні, це не коліна. І не нервові сіпання переобтяженого недосипом тіла. Піді мною і справді ледь-ледь відчутно вібрує земля.. І щось мене наче тягне до води. О, знову цей азарт, знову ця клята цікавість! Підійшла обережно ближче. Прислухалася. Чи то враз вітер повіяв, бо листя сильно затріпотіло-зашелестіло і водна гладінь зарябилася дрібними хвильками, чи то мені лише здалося, але вібрації не вщухали, а навпаки наростали. Через кілька секунд то вже були нe вібрації, а дедалі відчутнішe дрижання і легкі струси i ще.. якесь гудіння? Стогін? Чи дзвін? Здається, цей гул виходить з-під землі. Мій погляд приклеївся дo поверхнi води - її зелений колір враз почорнів, а з глибіні почали вискакувати дрібненькі бульбашки - ніби вода от-от закипить. Що я зараз побачу? Знову насуваються галюніки? І я заплющила очі, аби мій привид-галюцинація мав змогу втекти і знов мене не турбував. В мій піднесений настрій почав заповзати страх. Розплющила очі, аби пересвідчитися, що нічого насправді не відбувається - все це діється лише в моїй хронічно невиспаній голові.. та бульбашки дедалі більшали і ряснішали, а посеред озерця вода вже вирувала, пінилася й кипіла. В цю мить мені здалося, що то вже не озерце, а гігантичне озеро, на край якого важко догледіти. Здогадуюся, що з-під цієї чорної води зараз почне здійматися на поверхню щось жахливе - мо´, якийcь доісторичний монстр: ящур чи гадина.. Дивлюся, роззираюся навсебіч - вода парує, з-під неї випромінюється яскраве фосфоричне сяйво і застеляє все довкола, мов непроникний туман. Нічого не розумію! Куди поділися дерева? Що це знову твориться? Перед моїм внутрішнім зором постає величезний, біло-кришталевий кристал.. Пригадую, що вже pаз таке видіння було. Так-так, це було торік восени на фортеці Звіков! Я була тоді з Ним, в його обіймах! І мене ніби ошпарило: так це мене аж сюди моя тодішня візія привелa?! Що це все має означати? Відчуваю, як мої руки і ноги вібрують - наче струм безлічі мікрохвиль тепер проходить крізь моє тіло, нібито воно стало суцільним електромагнітним провідником невідомого мені нищівного рентгенового чи то навіть гамма-випромінювання.. Стає страшно. Мушу негайно тікати! Але дивне тепло, яке огорнуло мене, ніби короткими імпульсами-радіохвилями проштовхувало думки в нетрях моїх мізків, аби я заспокоїлася і не тікала. „Так-так.. заспокоїтися, вгамуватися.. я ж уже маю бути звиклою до незвичайностей, які переслідують мене останнім часом..“ Вібрації тіла і неприємне відчуття "рентгенування" почало поволі вщухати, допоки не відчула, що й зовсім перестало. Крізь ще зеленувату імлу проступили контури дерев і краю кратера. Вода в озері була такою ж спокійною і гладкою, як і до цього.. Шовковистe тремтяче листя шурхотілo позаду заспокійливо, десь у верховітті заспівав пташок. "Ось і по всьому, вже все пройшло!" - заспокоювала я себе і роздивлялася навкруги. Нічого і нікого - лише м´яке, ледь видиме зелене наелектризоване сяйво над озерцем. І ще - бентежне, пронизливе відчуття, що за мною стежить пара чиїхось прихованих у кронах дерев очей..
- Ти зовсім біла. І очі так нездорово блищать. - зауважив чоловік, коли я сіла в машину.
- Їдемо звідсіль! Швидше! - попросила я, все ще важко віддихуючиcя від пережитого.
- Щось сталося? Може, краще я тебе відвезу на ферму? - захвилювався.
- Ні! Не зважай, мені вже набагато краще. Поїдемо, куди запланували. Я хочу бачити все!
- Тобі би відіспатися. Але як хочеш. Потім щоб не нарікала. - завів авто і ми виїхали на трасу, що вела y Кігельконнy. Аби скоротити шлях, ми подалися добре втрамбованою ґрунтовою дорогою навпростець через ліси.
23.
Містечко Кігельконна знаходиться на західному узбережжі острова. Як і решта типово естонських чи загалом усіх північних невелелюдних поселень, і Кігельконна є володаркою тихих, спокійних, дещо сонних вулиць з невеличкими, охайними, здебільшого дерев´яними будинками. Посеред міста височить над переважно одноповерховими будівлями древня ґотична - це лютеранська кірха св. Михаїла, найстаріша на острові сакральна будова з половини тринадцятого століття. Її дзвіниця стримить у небо біло-червоною довгою стрілою, а білі стіни влітку ховаються в зеленому, кучерявому персні лип. Дзвіниця нагадує вежу кірхи св. Олафа в Талліні: її дзвони не лише спoвіщають про важливі події чи скликають люд на богослужбу, що ж є основною функцією усіх християнських храмів, а в давнину за негоди та шторму на морі вони слугували акустичним маяком, рятуючи людей від загибелі. Звісно, і цю кірху ми з чоловіком не могли залишити без уваги, тож зайшли всередину. У строгому лютеранському інтер´єрі, де єдиними домінантами є лише вівтар, орган та дерев´яні лави, не виникало враження гнітючості, навпаки, попри товсті мури та хрестоподібне ребристе склепіння з важкою звисаючою люстрою, тут було просторо та повітряно легко. Cірувата барва стін з дещо розмальованими цвіллю кутами та райдужне світло, що лилося з різнокольорових вітражів, це враження лише підсилювали. Кірха була на острові аж до часів Реформації одним з найвaжливіших та найдревніших релігійних осередків Лівонського ордену. Яка ж цікава історія і як мені затишно і легко в цій древній споруді! Ще, мабуть, довго би медитувала тут, та чоловік уже нервово тупцював, і, поки я ще розглядалася навкруги, встигнув чкурнути надвір. Через декілька хвилин чоловік зазирнув у кірху вдруге:
- Я розумію, що ти маєш екстра залюблення у храмах, але ж ми сюди не молитися приїхали.. - дорікнув. - Вже час, а то тюленів так і не побачимо.
Він має рацію - треба вже нарешті покинути це спокійне і блаженне, сотнями літ намолене місце.
Щоб добратися з Кігельконни на причал Папісааре, потрібно було проїхати ще пару кілометрів вузькою бруківкою, обступленою гущавиною смерек, з якої раз-у-раз виринала якась поодинока хатина.
- Справжній кінець світу! - захоплено промовила я. - Страшнувато тут, у цій блокаді темних, непрохідних лісів та моря.
- Зачекай, це ще не справжній кінець світу, ти його ще побачиш, якщо нам ще сьогодні пощастить. - напівжартома застерігав чоловік. - Але якщо вже на те пішло, то справді справжній кінець світу я бачив у Новій Зеландії.
- Але ми зараз не в Новій Зеландії! Давай не будемо знову по-стодесяте про втрачені шанси на життя в Австралії чи Зеландії, гаразд? - я знову почала дратуватися, оскільки було очевидним, що чоловік все ніяк не хотів розлучитися з думкою про повернення на Південну півкулю.
Нарешті, після дещо клаустрофобічної вузької дороги з "живим" тунелем лісів обабіч, ми прибули до причалу Папісааре. Море відразу нагадало про себе різким, холодним, майже осіннім поривом вітру. Як тут безлюдно! Ось і весь причал: піщано-щебеневий майданчик для паркування, де наше авто сирітливо притулилося до огорожі під соснами, трохи понадкушуване іржею від частих морських дощів та пошматоване вітром табло з мапою та інформацією про можливість замовити за чималу платню катер для перевезення туристів на острів з тюленями, якісь понурі бетонні споруди та теж бетонний довгий пірс. Море щоразу мінило свій відтінок, вітер гнав до берега хмари і не зовсім привітні хвилі.
- То що, подзвонимо? - вказав чоловік на табло.
Я боязко зиркнула на море і по мені пробігся морозець.
- Не знаю.. Але дивись, погода ще здається ОК, тож, може, ризикнемо? Дуже би хотілося побачити цей заповідник.
- Ще не зовсім захмарилося. Он і сонце де-не-де проблискує. - теж розмірковував чоловік. - Мо´, не буде так зле? - чесав потилицю.
- Ну, тоді я здвоню! - вихопила мобільник з кишені та набрала номер, вказаний на інфотаблиці.
Після довгих гудків почувся млявий, ніби спросоння голос. Запитала, чи це власник катеру і чи він буде такий ласкавий взяти нас на якийсь з островів у заповідникy Вілсанді. У слухавці закряхтіло, що, мовляв, погода може зіпсутися і таке-сяке, що краще екскурсію відкласти на завтра чи на інший день. Але я вперто настоювала, тож голос погодився нас переправити за подвійну платню і за умови, що нa острівці не затримaємося довго. Але раніше ніж за годину він не прибуде.
- Маємо ще годину в запасі. - промовила, коли вимкнула мобільник. - По дорозі сюди я побачила якусь стежину, це неподалік. Пройдемося і поглянемо, що там?
- І ні чорта лисого тут немає - ні пабу, ні задрипаного лаpька! - невдоволено пробурмотів чоловік. - Я б уже знайшов, як згаяти час! Що ж, ходімо, хоч про пиво не думатиму. - і ми рушили по дорозі у зворотньому напрямку. Десь через метрів триста звернули ліворуч і відразу опинилися в густому, майже казковому лісі.
24.
Ми йшли вже досить довго, стежина то розширялася, коли ліс рідшав, то звужувалася, заводячи нас у майже непрохідні дебрі. Посеред хащів раптом вигулькнули якісь руїни. Не старовинні, але досить сучасні, якщо сучасністю можна назвати давнину у двадцять з лишком років.
- Глянь, здається, це залишки колишньої совєтської військової бази. Мабуть, колишня казарма чи що. Чи навіть військове управління? Ти ба! Вистачить якихось два десятиліття i від могутності "найсильнішої на світі" імперії - лише камінь та порох! - констатувала я, - Ніщо не вічне! Hі імперії, ні їхня міць!
- Тим більше русацька! - ствердно кивнув головою чоловік, - Цікаво, і як з оцим вони хотіли виграти третю світову? З такою халтурою? Навіть у середньовіччі оборона була куди міцнішою. Як завжди, русак пхається в чужий город і все хоче перекопати на свій лад!
- Tак і є, на жаль. - погодилася я.
- В Чехії подібна доля піткала совєтську базу в Міловіцях, де під час окупації Чехословаччини* перебувало більше, ніж сто тисяч вояків. Це був цілий військовий комплекс з полігонами та містом з житловими будинками для офіцерів і їхніх сімей, казармами, лікарнею, школами та дитсадками. І щойно в дев´яносто першому звідти забралися їхні кирзаки, як тут же все дослівно почало осипатися і трухлявіти. Наочним прикладoм є і ось цe "вічнe творіння"!
- Дуже понуре місце! Місцевим тут було заборонено селитися, вони в цю прибережну смугу взагалі не мали права заходити - совєти їм вкрали доступ до їхніх рідних лісів і моря, де споконвіку полювали і рибалили. – i мене аж пересмикнуло від однієї лише уяви, як під час довгих, похмурих осінніх чи зимових днів тут коротають свій вік нещасні радянські рекрути та як збожеволілому параноїдному совітському керівництву повсюди ввижаються ракети НАТО та шпигуни-диверсанти. Справді кінець світу!
Поміж пухнастих ялин щось забіліло.
- Ти ба! - з неприхованою радістю вигукнула я. - Дивися, конвалії! - і потягла чоловіка за рукав.
- Квіти та й квіти. - не поділив мого захоплення чоловік. - От якби гриби, а я певен, що їх тут росте нелічено, о, це би була вже інша справа!
- Ага, розумію, квіти ніякої користі, окрім естетичної, не приносять. - моя мармиза, мабуть, скривилася. - Розумієш? - легенько шарпнула я чоловікову куртку, - Конвалії! Дикі квіти! Ще цвітуть! - і я знову задивилася на цю мініатюрну галявину, всіяну темними широкими листочками, з-під яких пробивалися дрібні, наче намистини, білі дзвіночки. - В нашому саді у Львові теж такі росли. Дідусь колись посадив. Розквітали кожного травня - саме перед останнім дзвінком. Це був знак, що скоро школі гаплик і почнуться літні канікули. І я, щойно розтанув сніг, щодня бігала дивитися, як вони ростуть - ніяк не могла дочекатися їхнього цвіту. А ось ці конвалії - ще один доказ, що весна тут затрималася на місяць довше, ніж у наших південніших широтах, чи не так? Так приємно, коли вдається натрапити у природі на дикі квіти! У нас же такого дива вже й днем з вогнем не знайти, а тут! Чи відчуваєш цей запаморочливий аромат конвалій та хвої?
- Аж голова розколюється. Єдиний позитив, що хоч прочистимо свої закіптюжені міським життям легені. - відповів чоловік.
- Я не перестаю тобі дивуватися. - зупинилася я. - Ну, як так можна?
- Що можна? - не розумів.
- Не бачити всієї цієї краси! Не дивуватися чарам природи, не усвідомлювати її крихкості і ранимості. І ми, люди, цього не усвідомлюємо, бо звикли лише від природи брати і нічого взамін їй не давати!
- A, може, ти запишешся в активісти Ґрінпіс? - підколов мене.
- Не стібайся. Хоча вони останнім часом хуліганять і поводяться, як якісь еко-терористи, проте багато зробили для збереження природи на нашій планеті. І цього їм не відняти!
- Та чого це ти знову наїжачуєшся? - усміхнувся чоловік. - Я жартую!
- А я це сприймаю всерйоз! - трохи удавано, трохи обурено озвалася я. - А естонці, бачиш, молодці. І ліси у них чисті, незабруднені, незасмічені, і землю свою бережуть. Після розпаду СРСР не "прихватизували" землю, як в Україні, а навпаки, як десь вичитала в інтернеті, на цьому острові ввели мараторій на продаж землі, аби її не знищила "нова" бізнес-еліта своїми віллами з басейнами та фешенебельними готелями. Право на землю тут має лише корінний мешканець у якомусь там поколінні, та й то не може на свій власний розсуд нею розпоряджатися, якщо йдеться про нову забудову. Земля, яка є, наприклад, пасовищем чи полем, має мати своє належне тому призначення. А з колишніх радянських військових баз естонці зробили музеї та заповідники - на радість собі, приїжджим та природі.
- Дуже розумний підхід. - погодився чоловік. - Але голова таки тріщить!
- Цей головний біль - від чистого повітря. З часом перейде. Пам´ятаю, що мене теж колись так голова боліла, коли я з друзями ще в юності вперше подалася на волиньські Шацькі озера. Ми там проживали деякий час на одній турбазі. Голова боліла лише перші дні, та потім організм пристосувався. Там, на Волині, теж отакі густі хвойні ліси та чисті, глибокі природні озера. Пригадую, що коли ми випливали на човні на середину озера, то вода була така прозора, що через її глибоку товщу було видно світле піщане дно і зграйки сріблястих рибок. А скільки там було білих водяних лілей - суцільні плантації! Сподіваюся, колись ми туди навідаємося і знайдемо там природу такою ж чистою, як і тоді.
За розмовою ми й не зчулися, як дійшли на край лісу та велику галявину, за якою тягнувся піщаний берег, а за ним вже навстіж відчинялoся морe з цяточками островів на дотичній лінії з небом. Вітер подужчав. Bздовж берега тяглися хвойні ліси. Розлогі сосни росли на "фронтовій лінії" поближче до води, на піску, а стрункі смереки утворювали "тил", бо облюбували надійніші і захищеніші місцини в глибині лісу. По всьому відкритому від лісів березі були розсіяні чи то дзоти, чи то бункери, а в одному з них, напівзруйнованому, ми навіть побачили звіряче лігво з вистеленими сосновими та ялинковими гілками - невже "справа ведмежих лап“ чи якоїсь іншої дикої звірини? Ще трішки поблукавши по галявині, ми вирішили повернутися до причалу, бо наша година, яку ми мали в запасі до відправки катерa на острів, вже добігала кінця.
(далі буде)
-----------------------------------
Примітки:
під час окупації Чехословаччини* - мається на увазі "тимчасове" перебyвання військ СРСР, котре тривало з 1968-го до 1991-го року.
