Коли Віктор втоптався зі знайденою пляшкою до Гарасьчиної хати, Ватя там уже не було.
- Сучий ти виплодок, - ледь не розплакався Віктор, - це ж яку думку про мене ти поніс у світ, не дочекавшись доказів правди й істини про справжність мого хазяйнування в житті?!
Вибіг надвір.
- Вать! – кричав у ніч.
Та ніч мовчала.
Віктор вернувся до хати, де очуняла Гараська п’яно сновигала кімнатою.
- Куди, бабо, залицяльника свого спровадила? – запитав.
- Валєрку? – уточнила-гикнула баба.
- Ну, не мене ж, - сердито кинув.
- А я знаю хіба, де той опецьок вештається? – марудилась Гараська. – Лягала спати - поряд куняв, проснулась – тільки двері навстіж.
- Випити хочеш? – поставив Віктор пляшку на стіл.
Гараська прискалила око:
- Та я знаю… Якщо задарма…
- Ніякого задарма не буде, - збунтувався Віктор. – Тягни якусь закусь.
- А в мене, синку, нічогісінько не лишилося, - хлипотіла Гараська.
- Ну, хоч млинця, хоч сухаря, - благав Віктор і дуже жалкував, що не додумався випросити нічого їстівного в Ганни.
- Немає, - розводила Гараська руками.
- І картоплі немає хіба? – кричав Віктор.
- Сирої внести? – у свою чергу цікавилась Гараська.
- Таку твою… - лаявся Віктор. – І яка ж з тебе хазяйка, бабо замурзана, коли шматка хліба в хаті немає чи хоча б лушпиння якогось вареного?!
- О, мукичка є, - прозріла Гараська. – Внести?
Віктор важко зітхнув.
- Неси, - мовив, - а що робити, пити ж то треба, твій смердючий самогон залити ж чимось треба, аби не вивертав душу.
Гараська почовгала кудись у сіни, довгенько гриміла там якимись ночвами і нарешті втягла в хату вузлик борошна. Розв’язала його, поздирала з тканини клубочки налиплої молі і виставила на стіл.
- Може, води внести, щоби розбавив, чи так, всуху мукичку жуватимеш? – поцікавилась.
- А-а, - махнув Віктор рукою, - на холери та вода.
- Хоч ти, бабо, віриш, що я хазяїн є? – поцікавився в Гараськи, перш ніж вділити пійла.
- А чого це тобі в моїй хаті бути хазяїном? – не зрозуміла баба. – Чесно скажу, щоби не розраховував навіть – заміж виходити не буду. Спользуватися можеш, як припікає і як заплатиш, а заміж – забудь.
- Тьху! – сплюнув Віктор. – Придумає ж таке – заміж?!
- А чого, Валєрка он регулярно ходить, - запишалася Гараська, - молодий ще молодюсінький, а баба, бач, смакує.
- Я – не Валєрка, - суворо відповів Віктор.
- А Валєрка казав, що й тобі я прийшлась до вподоби, - не вгавала Гараська, - то й подумала грішним ділом, що влюбився, як закушав, збувся Вальки та й прийшов свататись.
- Геть сказилася, що таке верзеш? – витріщився Віктор. – Забудь, що я тебе обходив і не мели про це нікому, бо приб’ю, як дізнаюся, що дурню всяку селом розносиш!
- А чого ти соромишся? – не зрозуміла Гараська. – Всі ми п’яниці-алкоголіки, нам світ законів ще не написав.
- Я не алкоголік! – вибухнув Віктор.
- А хто? – поцікавилась баба.
- Хазяїн життя! – крикнув. – Чортова киша, скільки разів я кожному повинен це повторювати?! – та кулаком по столу гримнув, аж стакан підскочив, покотився долі, де й розтовкся на скалки.
- От біда, - зажурилася Гараська. – Знаєш що, Вікторе, або плати за стакан зараз же, або вимітайся к бісу, бо я не люблю, коли всякий алкоголік мені посуд товче в хаті.
Віктор мовчки вихилив до рота півпляшки горілки, набрав у жменю борошна, насипав у рот, спробував жувати.
- Розтуди твою!... – наразі вибухнув. – Воно ж тухле! Що ти мені підсунула, зараза стара?!
- За стакан заплати, алкоголік, - свої втрати рахувала Гараська.
- Алкоголік, кажеш? – перепитав Віктор.
- Істинний! – лементувала Гараська. – Чого ти сюди приперся? Це ж тобі не корчма, щоби пиячити сутками, ще й посуд товкти старій бабі у збиток! Хазяїном він, диви, у мою хату моститься! Та з тебе такий хазяїн, як із мене краля! І то з мене краля краща, бо мене хоч інваліди за неї мають. А хто тебе за хазяїна має?! Та все село перепитай, хто такий Віктор Трюхань, думаєш, хоч одна душа скаже, що хазяїн?! Ні, всяк мовить одне-єдине, всі до одного скажуть те, що відоме кожному від малого й до старого – алкоголік!
Віктор зсірів у секунду. Великими ковтками допив горілку, звівся з-за столу і порожньою пляшкою гепнув Гараську по тім’ю.
Та, як сніп, звалилася додолу.
- Брехня! – видихнув. – Усі знають, що я хазяїн життя, бо я від Поштаренка їх порятував.
Від випитого пекло всередині. Мусив знову засипати рота тухлим борошном. Але ковтнути тую закусь не зміг, натомість виригався.
- Пора до дітей, - посунув до дверей.
Перед порогом оглянувся.
- Гей, бабо, ти не здохла? – гукнув до Гараськи.
У відповідь не почув нічого.
- Ну й хрен з тобою, - поклав матюка на поріг і закрив двері.
Ой, мати рідна, а надворі ж як темно – достоту, як у розтривоженій Гараською й Ватем душі – тільки жовті осінні зорі, як більма, по всьому небу.
Віктор довго стоїть під тими зорями, вибираючи напрямок руху.
- До дітей, - нарешті видобуває з пам’яті здогад.
- Бачите, мати-мачухо, - белькоче, - а ви казали, що з мене ніякий батько. А з мене батько – ого-го, хазяїн життя, він і в батьківській царині хазяїн…
З тою вірою, упевненістю тою незворушною і поліз, розриваючи грудьми пітьму, вперед. Бо якою б не була густою пітьма, мався рвати її в клоччя, роздирати на клапті і лізти, лізти, лізти туди, де серед ночі його чекали діти.
Пам’ятав про це, не забувався. Знав, що він перш за все батько, тож клопіт його найперший – про дітей, інше все – потім.
З тим і шматував осінню пітьму, аж боліли груди.
Тини мої, тини – ви як напрямок мого життя, як вектор геометричної прогресії, чи як там воно зветься, чорт би забрав ту шкільну науку, ніяк не тримається в голові, незугарні, видно, вчителі були. О, а з Віктора, як з хазяїна життя, вийшов би великий вчитель! Ось школа поряд – а чому це вона тут? – зайти, почитати дітям геометрію або вектор, чи що? Віктор довго шукає хвіртку або дірку в нескінченному штахеті біля школи і нарешті ввалюється в якусь малину – де це вона взялася на шкільному подвір’ї? З малини, перечепившись через наповнену водою балію, Віктор важко лізе по невідь-звідки взятій дровітні, добирається до дверей, довго мотузується з якоюсь защіпкою – от капосні діти, не пускають учителя на урок – і, відірвавши нарешті ту защіпку, розчахує навстіж двері.
- Здрастуйте, діти! – заявляє громоподібно.
- Кря-кря-кря! – лунає у відповідь, і біла пелена качок летить через голову, через плечі, вдаряється в обличчя, і лине, лине геть.
Звідки качки у школі, що за мана?! І раптом страшний здогад охоплює Віктора – людоньки, війна, війна, раз качками школу забили! Тож, перелізши через осоружну дровітню, ще раз вмочившись у балію і переповзши малину, мчить Віктор вздовж вулиці аж до берега і лише там, у кущах, знаходить хвилину спокою. Але ненадовго, он серед кущів уже бовваніють ворожі постаті. В касках, з автоматами наперевіс, вони нишпорять по верболозах, заглядають під кожен кущ, шукають останнього партизана. Але партизани не здаються, не здаються ніколи – це Віктор знає твердо. Тож мацає руками землю і нарешті знаходить те, що шукає – автомата. І, сповнений сили та відваги, піднімається на весь зріст.
- Партизани не здаються! – лине довкола могутній глас і Віктор натискає на гашетку.
- Тра-та-та-та-та-та-та! – тріскотить автомат у руках, і бій, нескінченно довгий бій розпочинається з усією безстрашністю, яка тільки може бути в людини.
Якась молодичка, що поцупила на фермі клумак дерті і під прикриттям ночі переправляла його берегами додому, раптом заціпеніла і прислухалась.
- Партизани не здаються! Тра-та-та-та! Тра-та-та! – линуло з кущів.
І не дитячий – чого б діти серед ночі у війну гралися, діти сплять – чоловічий голос кричав та «трататакав».
- Понализується ж, сволота, - вилаялася молодичка та й пішла на голос, бо дуже якийсь знайомий, а хто – не пізнати на відстані.
- Тра-та-та-та! – Віктор Трюхань з дрючком у руках постав перед молодичкою.
- Вікторе, ти що? – запитала вона його здивовано.
А Вікторові не до запитань – скінчилися патрони, а вороги вже хекають за плечима, і смерть – ось вона, через хвильку гляне ув очі. І все, і прощай усе. А тут молодичка перед очима. І наразі так закортіло Вікторові перед смертю «баби», що не втримався, сказав, що думав:
- Роздягайсь, дівко, бо не встигнемо, повісять.
«Дівка» отетеріло кліпала очима, а Вікторові ніколи маніжитись.
- Роздягайсь! – загорланив. – Бо остання куля твоя!
І автомата направив межи очі.
Молодичка, вчувши таку мову і вгледівши дрюка перед носом, гепнула з переляку клунком об землю та тільки потріщала кущами в бік села.
- Куди?! – заволав Віктор і останньою кулею звалив утікачку долі, хотів уже на холонучому трупові душу відвести, геть і штани зняв, та ніяк не міг роздягти молодичку, лапав, лапав слизьке, холодне тіло, аж доки роздивився, що лапає він не молодичку, а якогось корча.
- Відьма! – закричав і чимдуж кинувся геть.
Та не зміг відбігти, через щось перечепився, впав.
- Не чіпай! – качався по землі, для чогось щосили намагаючись зодягти зняті штани.
А злі ворожі постаті схилялися над ним, тяглися руками-щупальцями до шиї – Господи, а чого це у ворогів не руки, а казна-що, мовби вони не люди?!
З-за горизонту виповз Місяць і в його світлі зринуло обличчя Поштаренка.
«Вернувся! – жахнувся Віктор. – Вернувся з армією! По мене!»
І наразі щось кругле, велике потрапило Вікторові до рук. Він придивився – бомба! – тільки пахне чимось знайомим, ніби дерть, але всі бомби, видно, так пахнуть.
- Ложись! – схопив Віктор бомбу до рук і, перескочивши через падаючого, нажаханого Поштаренка, помчав геть. А за ним тріщали, ломилися кущі.
Велика товста верба перепинила втікачеві шлях. Віктор підняв очі.
- Господи, вряту… - та й не доказав, бо прямо перед очима гойдався якийсь повішений.
Віктор придивився – Носяківський, теперішній голова.
- Вже повісили! – тільки й зумів пролепетати.
І, притримуючи бомбу, поліз-подряпався на вербу, бо не міг допустити, аби вороги глумилися над односельцями, повинен був відчепити Носяківського. Доліз до жаданої гілляки – глип! – а повішеного вже немає. І тільки чорт сидить на Місяці, справжній чорт – з рогами, ратичками, хвостом (невже чорти насправді існують?) – і манить Віктора до себе, іди, мовляв, хлопче, іди.
- Ні, - шепче Віктор, - зачекай, дай ворогів добити.
Тим паче, вороги, ось вони, йдуть до верби, гукають:
- Пуль-пуль-пуль-пуль! І яка це зараза вас випустила?!
«Качечок своїх шукають», - єхидно усміхнувся Віктор і приготував бомбу.
І тільки-но Поштаренко – а хто б то ще міг бути? – порівнявся з вербою, як Віктор став, обіпершись об стовбур, на весь зріст і вигукнув, що сили мав:
- За Носяківського, за голову нашого!
Та й пожбурив бомбу.
- Що? – перепитали знизу.
І вибух – білий-білий.
- Йо! – заґвалтували внизу і подалися хутенько геть.
- Отак, - радісно потер Віктор руки і, раптом згадавши за чорта, злякано підняв очі на Місяць.
Та який же то чорт – хіба не втратиш розуму за цими боями – тож батько рідний стомлено присів на Місяці.
- Що, синку, ге? – промовляв звично і махав рукою, гукав до себе.
А тут ще від верби до Місяця й дорога простелилася – справжнісінький міст, як дзвін, тільки й іти по такому.
Тож і рушає Віктор по тому мосту-дорозі – а який же син не провідав би батька? Рушає Віктор, і раптом якась холодна пелена закриває і Місяць, і батька, і все на світі. Вода, ставкова вода ллється в очі, в ніс, у рот, у вуха, наповнює фуфайку, штани, чоботи, і до Віктора доходить, що топиться він, насправді топиться під завойованою отією вербою, з якої шубовснув, ідучи до батька, в ставок.
Та до якого батька? Та що це воно робиться? Та невже смерть прийшла?
І, що сили мав, заборсався-забовтався Віктор, і як не тягла вода на дно, а витяг з неї, з тієї води-магніту, голову, ковтнув повітря, а ще через деякий час вичовп, виліз, висотався-таки на берег. Упав, важко дихав.
- Де це я? – задав собі запитання.
А мокра фуфайка, мокрі штани холодними обценьками стискали тіло, підштовхували шукати якогось рятунку, якогось виходу із ситуації.
Тож схопився Віктор, шугнув з берега в бік городів, городами попер на вулицю, переліз через якийсь паркан, попутно перекинувши вулика і подумавши, що це, мабуть, садиба Петра Гейди, бо на цьому кутку, що біля ставка, тільки він пасічник. На вулиці обдивився – так і є, біля Петра Гейди стоїть. Ну, це, слава Богу, недалеко від власної хати.
Наразі стукнуло в голову, що дома весь день діти самі-самісінькі, хоч би не повлазили, куди не слід, тож, стурбований даним питанням та ще підстьобуваний льодяним холодком мокрого одягу, помчав-полетів, наскільки дозволяли підточені шаленою дозою горілки ноги, Віктор додому.
Вже й небагато до хати лишалося – щось дві чи три садиби – як раптом з-за тину знову виглянув Поштаренко.
«От сволота, - подумав Віктор, - і бомби його не беруть».
Поштаренко усміхнувся і махнув рукою в бік Віктора.
- Взяти його! – пролунала команда, і тисячне військо кинулося з-за тину ловити останнього партизана.
Віктор лапнув себе за бік – а дзуськи, автомата-то згублено.
- Ех!... – виматюкався Віктор у відчаї і наліг на ноги.
Військо сопло, ревло, двигтіло за спиною. Але доля милостива – ось-ось, зовсім поряд, хата-порятунок. Віктор ускочив у хату, закрив защіпку на дверях, кинувся до амбразури. Стоять, оточивши хату, прокляті вороги. Стоять і скалять зуби, ціляться зі своїх пукалок. Але досить ворожих перемог, до зброї, товариші! Віктор облишив амбразуру, що в сінях під стелею, кинувся до кімнати, лапнув біля печі автомата, але, не в силах будучи назбирати в темряві патронів, увімкнув світло.
І – о, леле! – на лежанці хропуть, аж виверхні летять, два бійці. Тут війна, бої шалені, що голови підняти не можна, а вони сплять?! Та що ж це воно врешті-решт уже й робиться, га?
- Підйом! – заволав Віктор, підскочивши до бійців.
Бійці посхоплювалися, сидять, очима лупають.
- До амбразури, до кулеметів! – реве, не вгаває Віктор, доки нарешті й не вмовкає здивовано, бо перед ним сидить, мов невинне дитя, ота молодичка-відьмачка, що лишень годину тому так і не захотіла, сучка, потішити останнього партизана перед смертю.
Але нікуди ти, голубко, вже не дінешся, як і ота смерть, що зблискує цівками ворожої зброї за вікном у темряві. Нікуди ти не дінешся, втішиш-таки останнього партизана в його останню ніч.
- Ги-ги, попалася, да? – заворкотав Віктор до молодички і раптом зло блимнув оком у бік бійця, що, мов нічого й не трапилось, і досі сидів на лежанці.
- Воювати, ледащо сонне, воювати! – роззявив Віктор рота, схопив бійця за шкірки, швиргонув до амбразури, аж лобом той ледь не збив рукоять кулемета, наготовленого для дачі відсічі ворогам.
Молодичка й собі шарпнулася до амбразури, але Віктор її зупинив.
- Встигнеться, - мовив лагідно, - ще навоюємось, - і обняв молодичку за талію.
Сашко проснувся від батькового репету. В хаті горіло світло, яке спросоння ясніше від самого сонця, поруч так же сонно кліпала очима Віра, а батько, як несамовитий, волав на всю хату:
- До амбразур! До кулеметів!
Сашко, розбуджений серед ночі і не здатний нічого зрозуміти, хотів уже було розпхикатись, як батько раптом притих та, втупивши очі у Віру, реготнув і запитав:
- Попалася, да?
Сашко подумав було, що батько з Вірою у щось гуляють – але чого серед ночі? – але ця думка не встигла й визріти, як слід, у сонній голові, коли батько схопив Сашка за шкірки, прокричав щось про те, що треба воювати, і пожбурив долі, що Сашко замалим не дістав головою горшка на підвіконні, а коліном то й добре вдарився об стілець.
І тут Сашко злякався. Він і раніше завжди боявся п’яного батька, дарма що рідко бачив, а тут ще згадалося бабине: «з батьком не заводьтеся, бо він у нас дурнуватий», тож Сашко чимдуж рвонув до дверей. Але надвір вискочити було зась – двері на защіпці, а защіпка, як влита, навіть не смикнеться – ні відкрити її, ні відсунути. Зляканий Сашко заметався по порожніх сінях і, не знайшовши ніякого схову, шарпнувся назад до хати – в куток, під стіл. Затаївся, завмер, не дихне.
Але кричить Віра. Кричить несамовито, мов її ріжуть, та все гукає бабу. Сашко слухав-слухав і не втерпів, і скільки не з цікавості, як з ляку, виглянув з-під столу. І бачить Сашко, що батько, полишивши на долівці мокрі штани, чоботи і фуфайку, вовтузиться на лежанці, блискаючи голою попою, а десь там, під ним, кричить Віра, і ноги її виглядають обіч батькової попи.
Сашко і знав з розмов у дитячому садочку, що люди це, як його… - одним словом, як казала баба, тут «глупостне слово», - але не дуже й вірив у такі балачки, бо виймав колись свою пісю перед Оксанкою, а Оксанка – нуль уваги, тільки язика показала. А воно виходить, що люди дійсно-таки… Он батько Віру. Але чого Віру, коли він повинен, як розказував Васько, матір? І чого Віра так кричить, аж хлипає, аж страшно робиться? І кров на лежанці. Кров?! Ні, то батько ріже Віру, а не це… Ой, бабцю, це ж він доріже Віру і Сашка буде шукати! Ой, бабо, бабо, бабусенько! Ой, де сховатись, що зробити, нащо ж баба Сашка сюди привела?!
І раптом пригадуються Сашкові бабині слова, які вона, про батька і матір згадуючи, найчастіше казала; - «А щоб вони вже смоли гарячої понапивалися, може, хоч тоді вгомоняться». А смола ж то он, у шафі стоїть, дістати б її, дати батькові – і не різатиме він Віри, і не зачепить Сашка. Прожогом кидається Сашко до шафи, але камінь, проклятий камінь, як стіна, на шляху. Сашко каменя туди, Сашко каменя сюди – а він ні з місця. І кричить Віра, і плаче Сашко, а камінь є камінь – лежить, і край.
І, розмазуючи у відчаї по щоках сльози, кричить Сашко:
- Відчинися!
І б’є кулачками по дверцятах шафи.
А дверцята – о, чудо! – соваються під тими ударами, а чом би дверцятам без завіс і не посоватись. Сашко примічає той рух, стає збоку дверцят, щосили впирається в їх торець ручками, давить.
- Посуньтеся ж! – просить.
І дверцята поволі відсовуються, не відсовуються навіть, відхиляються верхом, доки їм зміг це дозволити камінь. Але Сашкові досить і цього – ногою на камінець, рукою до полички, ще ледь-ледь підтягнувся, і ось вона, заповітна пузата пляшечка, в руках.
Глипнув Сашко на лежанку – батько ще там, і тільки Віра кричить, аж захрипла, мов і голос не її. Добрався Сашко до стола, піднатужившись, відкрутив на пляшечці пробку, підсунув замурзану чарку, буль, буль туди смолу. Але що це? Смола – не смола, а сизенька така собі водичка. Сашко аж скрикнув з розпачу, хотів уже й пальцем спробувати, чи хоч гаряча, як позаду почувся батьків голос:
- Багато поклав?
Сашко оглянувся й завмер, аж похолов – батько без штанів, голий, волохатий, обляпаний кров’ю, стоїть над головою, ось-ось ухопить Сашка за шию, душитиме, рватиме, як Віру, котра, стогнучи, корчиться он на лежанці, вимазуючи лице і руки у власну кров. Сашко завмер, а потім тремтячою рукою, як єдиний рятунок, простягнув батькові чарку.
- Нате, - простогнав, дивлячись не на гарячу смолу, на водичку, і втрачаючи останню надію на порятунок.
Віктор, «обробивши» молодичку, весело зіскочив з лежанки.
- Криклива попалась, - втерся задоволено.
І раптом зупинився остовпіло – що таке, що за кров? Оглянувся довкола – ага, ясно, кров сочиться з-під дверей, а боєць, приклавшись біля стола до кулемета, лупить в амбразуру, аж у вухах закладає від несамовитої стрілянини. Віктор пригнувся, щоб не зачепило випадковою кулею, прокрався до бійця.
- Багато поклав? – запитав, хоч і так бачив, що багато, недарма ж он кров з-під дверей хлюпає.
А боєць оглянувся, глянув на Віктора синовим лицем – і коли встиг вирости? – простяг чарку.
- Нате, - підморгнув.
Ну, син є син, він і в бою батька не забуде.
- От молодець! – хвалить Віктор сина, бере до рук чарку, виглядає в амбразуру, чи багато ще Поштаренкової потерті треба покласти - багато, аж до обрію товпляться; а раз багато, то перед серйозною роботою не гріх і чарчиною підкріпитися.
- Ну, начувайся, сволото! – погрозився Віктор до Поштаренкової орди і одним махом, «по-гвардійськи», як умів і звично робив, перехилив чарку в рот.
Перед війною у Ларивона Тонконога була чимала сім’я…
