Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2438
Творів: 43646
Рецензій: 85068

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Повість

Утоплений рід ч.3 Потоп р.2

© Михайло Нечитайло, 25-11-2014
Коли Віктор втоптався зі знайденою пляшкою до Гарасьчиної хати, Ватя там уже не було.
- Сучий ти виплодок, - ледь не розплакався Віктор, - це ж яку думку про мене ти поніс у світ, не дочекавшись доказів правди й істини про справжність мого хазяйнування в житті?!
Вибіг надвір.
- Вать! – кричав у ніч.
Та ніч мовчала.
Віктор вернувся до хати, де очуняла Гараська п’яно сновигала кімнатою.
- Куди, бабо, залицяльника свого спровадила? – запитав.
- Валєрку? – уточнила-гикнула баба.
- Ну, не мене ж, - сердито кинув.
- А я знаю хіба, де той опецьок вештається? – марудилась Гараська. – Лягала спати -  поряд куняв, проснулась – тільки двері навстіж.
- Випити хочеш? – поставив Віктор пляшку на стіл.
Гараська прискалила око:
- Та я знаю… Якщо задарма…
- Ніякого задарма не буде, - збунтувався Віктор. – Тягни якусь закусь.
- А в мене, синку, нічогісінько не лишилося, - хлипотіла Гараська.
- Ну, хоч млинця, хоч сухаря, - благав Віктор і дуже жалкував, що не додумався випросити нічого їстівного в Ганни.
- Немає, - розводила Гараська руками.
- І картоплі немає хіба? – кричав Віктор.
- Сирої внести? – у свою чергу цікавилась Гараська.
- Таку твою… - лаявся Віктор. – І яка ж з тебе хазяйка, бабо замурзана, коли шматка хліба в хаті немає чи хоча б  лушпиння якогось вареного?!
- О, мукичка є, - прозріла Гараська. – Внести?
Віктор важко зітхнув.
- Неси, - мовив, - а що робити, пити ж то треба, твій смердючий самогон залити ж чимось треба, аби не вивертав душу.
Гараська почовгала кудись у сіни, довгенько гриміла там якимись ночвами і нарешті втягла в хату вузлик борошна. Розв’язала його, поздирала з тканини клубочки налиплої молі і виставила на стіл.
- Може, води внести, щоби розбавив, чи так, всуху мукичку жуватимеш? – поцікавилась.
- А-а, - махнув Віктор рукою, - на холери та вода.
- Хоч ти, бабо, віриш, що я хазяїн є? – поцікавився в Гараськи, перш ніж вділити пійла.
- А чого це тобі в моїй хаті бути хазяїном? – не зрозуміла баба. – Чесно скажу, щоби не розраховував навіть – заміж виходити не буду. Спользуватися можеш, як припікає і як заплатиш, а заміж – забудь.
- Тьху! – сплюнув Віктор. – Придумає ж таке – заміж?!
- А чого, Валєрка он регулярно ходить, - запишалася Гараська, - молодий ще молодюсінький, а баба, бач, смакує.
- Я – не Валєрка, - суворо відповів Віктор.
- А Валєрка казав, що й тобі я прийшлась до вподоби, - не вгавала Гараська, - то й подумала грішним ділом, що влюбився, як закушав, збувся Вальки та й прийшов свататись.
- Геть сказилася, що таке верзеш? – витріщився Віктор. – Забудь, що я тебе обходив і не мели про це нікому, бо приб’ю, як дізнаюся, що дурню всяку селом розносиш!
- А чого ти соромишся? – не зрозуміла Гараська. – Всі ми                     п’яниці-алкоголіки, нам світ законів ще не написав.
- Я не алкоголік! – вибухнув Віктор.
- А хто? – поцікавилась баба.
- Хазяїн життя! – крикнув. – Чортова киша, скільки разів я кожному повинен це повторювати?! – та кулаком по столу гримнув, аж стакан підскочив, покотився долі, де й розтовкся на скалки.
- От біда, - зажурилася Гараська. – Знаєш що, Вікторе, або плати за стакан зараз же, або вимітайся к бісу, бо я не люблю, коли всякий алкоголік мені посуд товче в хаті.
Віктор мовчки вихилив до рота півпляшки горілки, набрав у жменю борошна, насипав у рот, спробував жувати.
- Розтуди твою!... – наразі вибухнув. – Воно ж тухле! Що ти мені підсунула, зараза стара?!
- За стакан заплати, алкоголік, - свої втрати рахувала Гараська.
- Алкоголік, кажеш? – перепитав Віктор.
- Істинний! – лементувала Гараська. – Чого ти сюди приперся? Це ж тобі не корчма, щоби пиячити сутками, ще й посуд товкти старій бабі у збиток! Хазяїном він, диви, у мою хату моститься! Та з тебе такий хазяїн, як із мене краля! І то з мене краля краща, бо мене хоч інваліди за неї мають. А хто тебе за хазяїна має?! Та все село перепитай, хто такий Віктор Трюхань, думаєш, хоч одна душа скаже, що хазяїн?! Ні, всяк мовить одне-єдине, всі до одного скажуть те, що відоме кожному від малого й до старого – алкоголік!
Віктор зсірів у секунду. Великими ковтками допив горілку, звівся з-за столу і порожньою пляшкою гепнув Гараську по тім’ю.
Та, як сніп, звалилася додолу.
- Брехня! – видихнув. – Усі знають, що я хазяїн життя, бо я від Поштаренка їх порятував.
Від випитого пекло всередині. Мусив знову засипати рота тухлим борошном. Але ковтнути тую закусь не зміг, натомість виригався.
- Пора до дітей, - посунув до дверей.
Перед порогом оглянувся.
- Гей, бабо, ти не здохла? – гукнув до Гараськи.
У відповідь не почув нічого.
- Ну й хрен з тобою, - поклав матюка на поріг і закрив двері.
Ой, мати рідна, а надворі ж як темно – достоту, як у розтривоженій Гараською й Ватем душі – тільки жовті осінні зорі, як більма, по всьому небу.
Віктор довго стоїть під тими зорями, вибираючи напрямок руху.
- До дітей, - нарешті видобуває з пам’яті здогад.
- Бачите, мати-мачухо, - белькоче, - а ви казали, що з мене ніякий батько. А з мене батько – ого-го, хазяїн життя, він і в батьківській царині хазяїн…
З тою вірою, упевненістю тою незворушною і поліз, розриваючи грудьми пітьму, вперед. Бо якою б не була густою пітьма, мався рвати її в клоччя, роздирати на клапті і лізти, лізти, лізти туди, де серед ночі його чекали діти.
Пам’ятав про це, не забувався. Знав, що він перш за все батько, тож клопіт його найперший – про дітей, інше все – потім.
З тим і шматував осінню пітьму, аж боліли груди.

Тини мої, тини – ви як напрямок мого життя, як вектор геометричної прогресії, чи як там воно зветься, чорт би забрав ту шкільну науку, ніяк не тримається в голові, незугарні, видно, вчителі були. О, а з Віктора, як з хазяїна життя, вийшов би великий вчитель! Ось школа поряд – а чому це вона тут? – зайти, почитати дітям геометрію або вектор, чи що? Віктор довго шукає хвіртку або дірку в нескінченному штахеті біля школи і нарешті ввалюється в якусь малину – де це вона взялася на шкільному подвір’ї? З малини, перечепившись через наповнену водою балію, Віктор важко лізе по      невідь-звідки взятій дровітні, добирається до дверей, довго мотузується з якоюсь защіпкою – от капосні діти, не пускають учителя на урок – і, відірвавши нарешті ту защіпку, розчахує навстіж двері.
- Здрастуйте, діти! – заявляє громоподібно.
- Кря-кря-кря! – лунає у відповідь, і біла пелена качок летить через голову, через плечі, вдаряється в обличчя, і лине, лине геть.
Звідки качки у школі, що за мана?! І раптом страшний здогад охоплює Віктора – людоньки, війна, війна, раз качками школу забили! Тож, перелізши через осоружну дровітню, ще раз вмочившись у балію і переповзши малину, мчить Віктор вздовж вулиці аж до берега і лише там, у кущах, знаходить хвилину спокою. Але ненадовго, он серед кущів уже бовваніють ворожі постаті. В касках, з автоматами наперевіс, вони нишпорять по верболозах, заглядають під кожен кущ, шукають останнього партизана. Але партизани не здаються, не здаються ніколи – це Віктор знає твердо. Тож мацає руками землю і нарешті знаходить те, що шукає – автомата. І, сповнений сили та відваги, піднімається на весь зріст.
- Партизани не здаються! – лине довкола могутній глас і Віктор натискає на гашетку.
- Тра-та-та-та-та-та-та! – тріскотить автомат у руках, і бій, нескінченно довгий бій розпочинається з усією безстрашністю, яка тільки може бути в людини.

Якась молодичка, що поцупила на фермі клумак дерті і під прикриттям ночі переправляла його берегами додому, раптом заціпеніла і прислухалась.
- Партизани не здаються! Тра-та-та-та! Тра-та-та! – линуло з кущів.
І не дитячий – чого б діти серед ночі у війну гралися, діти сплять – чоловічий голос кричав та «трататакав».
- Понализується ж, сволота, - вилаялася молодичка та й пішла на голос, бо дуже якийсь знайомий, а хто – не пізнати на відстані.
- Тра-та-та-та! – Віктор Трюхань з дрючком у руках постав перед молодичкою.
- Вікторе, ти що? – запитала вона його здивовано.

А Вікторові не до запитань – скінчилися патрони, а вороги вже хекають за плечима, і смерть – ось вона, через хвильку гляне ув очі. І все, і прощай усе. А тут молодичка перед очима. І наразі так закортіло Вікторові перед смертю «баби», що не втримався, сказав, що думав:
- Роздягайсь, дівко, бо не встигнемо, повісять.
«Дівка» отетеріло кліпала очима, а Вікторові ніколи маніжитись.
- Роздягайсь! – загорланив. – Бо остання куля твоя!
І автомата направив межи очі.

Молодичка, вчувши таку мову і вгледівши дрюка перед носом, гепнула з переляку клунком об землю та тільки потріщала кущами в бік села.

- Куди?! – заволав Віктор і останньою кулею звалив утікачку долі, хотів уже на холонучому трупові душу відвести, геть і штани зняв, та ніяк не міг роздягти молодичку, лапав, лапав слизьке, холодне тіло, аж доки роздивився, що лапає він не молодичку, а якогось корча.
- Відьма! – закричав і чимдуж кинувся геть.
Та не зміг відбігти, через щось перечепився, впав.
- Не чіпай! – качався по землі, для чогось щосили намагаючись зодягти зняті штани.
А злі ворожі постаті схилялися над ним, тяглися руками-щупальцями до шиї – Господи, а чого це у ворогів не руки, а казна-що, мовби вони не люди?!
З-за горизонту виповз Місяць і в його світлі зринуло обличчя Поштаренка.
«Вернувся! – жахнувся Віктор. – Вернувся з армією! По мене!»
І наразі щось кругле, велике потрапило Вікторові до рук. Він придивився – бомба! – тільки пахне чимось знайомим, ніби дерть, але всі бомби, видно, так пахнуть.
- Ложись! – схопив Віктор бомбу до рук і, перескочивши через падаючого, нажаханого Поштаренка, помчав геть. А за ним тріщали, ломилися кущі.
Велика товста верба перепинила втікачеві шлях. Віктор підняв очі.
- Господи, вряту… - та й не доказав, бо прямо перед очима гойдався якийсь повішений.
Віктор придивився – Носяківський, теперішній голова.
- Вже повісили! – тільки й зумів пролепетати.
І, притримуючи бомбу, поліз-подряпався на вербу, бо не міг допустити, аби вороги глумилися над односельцями, повинен був відчепити Носяківського. Доліз до жаданої гілляки – глип! – а повішеного вже немає. І тільки чорт сидить на Місяці, справжній чорт – з рогами, ратичками, хвостом (невже чорти насправді існують?) – і манить Віктора до себе, іди, мовляв, хлопче, іди.
- Ні, - шепче Віктор, - зачекай, дай ворогів добити.
Тим паче, вороги, ось вони, йдуть до верби, гукають:
- Пуль-пуль-пуль-пуль! І яка це зараза вас випустила?!
«Качечок своїх шукають», - єхидно усміхнувся Віктор і приготував бомбу.
І тільки-но Поштаренко – а хто б то ще міг бути? – порівнявся з вербою, як Віктор став, обіпершись об стовбур, на весь зріст і вигукнув, що сили мав:
- За Носяківського, за голову нашого!
Та й пожбурив бомбу.
- Що? – перепитали знизу.
І вибух – білий-білий.
- Йо! – заґвалтували внизу і подалися хутенько геть.
- Отак, - радісно потер Віктор руки і, раптом згадавши за чорта, злякано підняв очі на Місяць.
Та який же то чорт – хіба не втратиш розуму за цими боями – тож батько рідний стомлено присів на Місяці.
- Що, синку, ге? – промовляв звично і махав рукою, гукав до себе.
А тут ще від верби до Місяця й дорога простелилася – справжнісінький міст, як дзвін, тільки й іти по такому.
Тож і рушає Віктор по тому мосту-дорозі – а який же син не провідав би батька? Рушає Віктор, і раптом якась холодна пелена закриває і Місяць, і батька, і все на світі. Вода, ставкова вода ллється в очі, в ніс, у рот, у вуха, наповнює фуфайку, штани, чоботи, і до Віктора доходить, що топиться він, насправді топиться під завойованою отією вербою, з якої шубовснув, ідучи до батька, в ставок.
Та до якого батька? Та що це воно робиться? Та невже смерть прийшла?
І, що сили мав, заборсався-забовтався Віктор, і як не тягла вода на дно, а витяг з неї, з тієї води-магніту, голову, ковтнув повітря, а ще через деякий час вичовп, виліз, висотався-таки на берег. Упав, важко дихав.
- Де це я? – задав собі запитання.
А мокра фуфайка, мокрі штани холодними обценьками стискали тіло, підштовхували шукати якогось рятунку, якогось виходу із ситуації.
Тож схопився Віктор, шугнув з берега в бік городів, городами попер на вулицю, переліз через якийсь паркан, попутно перекинувши вулика і подумавши, що це, мабуть, садиба Петра Гейди, бо на цьому кутку, що біля ставка, тільки він пасічник. На вулиці обдивився – так і є, біля Петра Гейди стоїть. Ну, це, слава Богу, недалеко від власної хати.
Наразі стукнуло в голову, що дома весь день діти самі-самісінькі, хоч би не повлазили, куди не слід, тож, стурбований даним питанням та ще підстьобуваний льодяним холодком мокрого одягу, помчав-полетів, наскільки дозволяли підточені шаленою дозою горілки ноги, Віктор додому.
Вже й небагато до хати лишалося – щось дві чи три садиби – як раптом      з-за тину знову виглянув Поштаренко.
«От сволота, - подумав Віктор, - і бомби його не беруть».
Поштаренко усміхнувся і махнув рукою в бік Віктора.
- Взяти його! – пролунала команда, і тисячне військо кинулося з-за тину ловити останнього партизана.
Віктор лапнув себе за бік – а дзуськи, автомата-то згублено.
- Ех!... – виматюкався Віктор у відчаї і наліг на ноги.
Військо сопло, ревло, двигтіло за спиною. Але доля милостива – ось-ось, зовсім поряд, хата-порятунок. Віктор ускочив у хату, закрив защіпку на дверях, кинувся до амбразури. Стоять, оточивши хату, прокляті вороги. Стоять і скалять зуби, ціляться зі своїх пукалок. Але досить ворожих перемог, до зброї, товариші! Віктор облишив амбразуру, що в сінях під стелею, кинувся до кімнати, лапнув біля печі автомата, але, не в силах будучи назбирати в темряві патронів, увімкнув світло.
І – о, леле! – на лежанці хропуть, аж виверхні летять, два бійці. Тут війна, бої шалені, що голови підняти не можна, а вони сплять?! Та що ж це воно врешті-решт уже й робиться, га?
- Підйом! – заволав Віктор, підскочивши до бійців.
Бійці посхоплювалися, сидять, очима лупають.
- До амбразури, до кулеметів! – реве, не вгаває Віктор, доки нарешті й не вмовкає здивовано, бо перед ним сидить, мов невинне дитя, ота    молодичка-відьмачка, що лишень годину тому так і не захотіла, сучка, потішити останнього партизана перед смертю.
Але нікуди ти, голубко, вже не дінешся, як і ота смерть, що зблискує цівками ворожої зброї за вікном у темряві. Нікуди ти не дінешся, втішиш-таки останнього партизана в його останню ніч.
- Ги-ги, попалася, да? – заворкотав Віктор до молодички і раптом зло блимнув оком у бік бійця, що, мов нічого й не трапилось, і досі сидів на лежанці.
- Воювати, ледащо сонне, воювати! – роззявив Віктор рота, схопив бійця за шкірки, швиргонув до амбразури, аж лобом той ледь не збив рукоять кулемета, наготовленого для дачі відсічі ворогам.
Молодичка й собі шарпнулася до амбразури, але Віктор її зупинив.
- Встигнеться, - мовив лагідно, - ще навоюємось, - і обняв молодичку за талію.

Сашко проснувся від батькового репету. В хаті горіло світло, яке спросоння ясніше від самого сонця, поруч так же сонно кліпала очима Віра, а батько, як несамовитий, волав на всю хату:
- До амбразур! До кулеметів!
Сашко, розбуджений серед ночі і не здатний нічого зрозуміти, хотів уже було розпхикатись, як батько раптом притих та, втупивши очі у Віру, реготнув і запитав:
- Попалася, да?
Сашко подумав було, що батько з Вірою у щось гуляють – але чого серед ночі? – але ця думка не встигла й визріти, як слід, у сонній голові, коли батько схопив Сашка за шкірки, прокричав щось про те, що треба воювати, і пожбурив долі, що Сашко замалим не дістав головою горшка на підвіконні, а коліном то й добре вдарився об стілець.
І тут Сашко злякався. Він і раніше завжди боявся п’яного батька, дарма що рідко бачив, а тут ще згадалося бабине: «з батьком не заводьтеся, бо він у нас дурнуватий», тож Сашко чимдуж рвонув до дверей. Але надвір вискочити було зась – двері на защіпці, а защіпка, як влита, навіть не смикнеться – ні відкрити її, ні відсунути. Зляканий Сашко заметався по порожніх сінях і, не знайшовши ніякого схову, шарпнувся назад до хати – в куток, під стіл. Затаївся, завмер, не дихне.
Але кричить Віра. Кричить несамовито, мов її ріжуть, та все гукає бабу. Сашко слухав-слухав і не втерпів, і скільки не з цікавості, як з ляку, виглянув  з-під столу. І бачить Сашко, що батько, полишивши на долівці мокрі штани, чоботи і фуфайку, вовтузиться на лежанці, блискаючи голою попою, а десь там, під ним, кричить Віра, і ноги її виглядають обіч батькової попи.
Сашко і знав з розмов у дитячому садочку, що люди це, як його… - одним словом, як казала баба, тут «глупостне слово», - але не дуже й вірив у такі балачки, бо виймав колись свою пісю перед Оксанкою, а Оксанка – нуль уваги, тільки язика показала. А воно виходить, що люди дійсно-таки… Он батько Віру. Але чого Віру, коли він повинен, як розказував Васько, матір? І чого Віра так кричить, аж хлипає, аж страшно робиться? І кров на лежанці. Кров?! Ні, то батько ріже Віру, а не це… Ой, бабцю, це ж він доріже Віру і Сашка буде шукати! Ой, бабо, бабо, бабусенько! Ой, де сховатись, що зробити, нащо ж баба Сашка сюди привела?!
І раптом пригадуються Сашкові бабині слова, які вона, про батька і матір згадуючи, найчастіше казала; - «А щоб вони вже смоли гарячої понапивалися, може, хоч тоді вгомоняться». А смола ж то он, у шафі стоїть, дістати б її, дати батькові – і не різатиме він Віри, і не зачепить Сашка. Прожогом кидається Сашко до шафи, але камінь, проклятий камінь, як стіна, на шляху. Сашко каменя туди, Сашко каменя сюди – а він ні з місця. І кричить Віра, і плаче Сашко, а камінь є камінь – лежить, і край.
І, розмазуючи у відчаї по щоках сльози, кричить Сашко:
- Відчинися!
І б’є кулачками по дверцятах шафи.
А дверцята – о, чудо! – соваються під тими ударами, а чом би дверцятам без завіс і не посоватись. Сашко примічає той рух, стає збоку дверцят, щосили впирається в їх торець ручками, давить.
- Посуньтеся ж! – просить.
І дверцята поволі відсовуються, не відсовуються навіть, відхиляються верхом, доки їм зміг це дозволити камінь. Але Сашкові досить і цього – ногою на камінець, рукою до полички, ще ледь-ледь підтягнувся, і ось вона, заповітна пузата пляшечка, в руках.
Глипнув Сашко на лежанку – батько ще там, і тільки Віра кричить, аж захрипла, мов і голос не її.  Добрався Сашко до стола, піднатужившись, відкрутив на пляшечці пробку, підсунув замурзану чарку, буль, буль туди смолу. Але що це? Смола – не смола, а сизенька така собі водичка. Сашко аж скрикнув з розпачу, хотів уже й пальцем спробувати, чи хоч гаряча, як позаду почувся батьків голос:
- Багато поклав?
Сашко оглянувся й завмер, аж похолов – батько без штанів, голий, волохатий, обляпаний кров’ю, стоїть над головою, ось-ось ухопить Сашка за шию, душитиме, рватиме, як Віру, котра, стогнучи, корчиться он на лежанці, вимазуючи лице і руки у  власну кров. Сашко завмер, а потім тремтячою рукою, як єдиний рятунок, простягнув батькові чарку.
- Нате, - простогнав, дивлячись не на гарячу смолу, на водичку, і втрачаючи останню надію на порятунок.

Віктор, «обробивши» молодичку, весело зіскочив з лежанки.
- Криклива попалась, - втерся задоволено.
І раптом зупинився остовпіло – що таке, що за кров? Оглянувся довкола – ага, ясно, кров сочиться з-під дверей, а боєць, приклавшись біля стола до кулемета, лупить в амбразуру, аж у вухах закладає від несамовитої стрілянини. Віктор пригнувся, щоб не зачепило випадковою кулею, прокрався до бійця.
- Багато поклав? – запитав, хоч і так бачив, що багато, недарма ж он кров з-під дверей хлюпає.
А боєць оглянувся, глянув на Віктора синовим лицем – і коли встиг вирости? – простяг чарку.
- Нате, - підморгнув.
Ну, син є син, він і в бою батька не забуде.
- От молодець! – хвалить Віктор сина, бере до рук чарку, виглядає в амбразуру, чи багато ще Поштаренкової потерті треба покласти  - багато, аж до обрію товпляться; а раз багато, то перед серйозною роботою не гріх і чарчиною підкріпитися.
- Ну, начувайся, сволото! – погрозився Віктор до Поштаренкової орди і одним махом, «по-гвардійськи», як умів і звично робив, перехилив чарку в рот.

Перед війною у Ларивона Тонконога була чимала сім’я…

До потопу теж були люди…

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 28-11-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 26-11-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Viktoria Jichova, 26-11-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Катерина Омельченко, 26-11-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Надія Позняк, 25-11-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.46131610870361 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«Літня книжка» Туве Янссон про дитинство, втрату, буденне та неможливе
Ніжний мох під ногами, теплий вітер, непокірливе море. Самотній острівець, на якому коротають літо герої, …
Класифікуйте конфлікти – полегшає!: Огляд книги “Результативний конфлікт”
Класові, расові, ґендерні — будь-які конфлікти виникають на підґрунті влади. У вступі до цієї книги …
Подорож у пошуках власного імені: Огляд роману Сола Беллоу
Книжкова серія «Нобелівські лауреати» видавництва Жупанського є унікальним зібранням творів десятків …
Жити, щоб літати: Огляд книги “Йди за мрією. Все можливо”
«Йди за мрією. Все можливо» — роман, побудований на реальній людській історії дівчини, яка перемогла …