Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2438
Творів: 43657
Рецензій: 85099

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Жіноча проза

Одержимість (28). Частина ІІ - Вітер, що приносить дощ (відредаговано)

© Viktoria Jichova, 18-11-2014
                                                                              20.

      Десь уже після третьої ночі, яку прокувала зозуля зі старого великого годинника у вітальні, небо з північного сходу почало виразно світлішати - рожева цівочка досвітнього сонця над лісом, що протяла хмари та сиві сутінки білої ночі, поступово збільшувалася та багровішала. Я сиділа за столом, підперши голову руками, і дивилася у вікно. "Ось уже й ранок і Cонце набирає силу. Передодень двадцять першого. Завтра настане день aстрономічного літнього сонцестояння.. За прадавніми язичеськими повір´ями в цей містичний день можна знайти приховані скарби, стережені злими духами у глибоких земних надрах. А вночі ще до того всього відчиняються i брами до пекла.." - розтривожені думки плигали одна через одну. "I ця дитина.. Що це було? Справді я тоді завагітніла? Чи то мені лише привиділося? Але ж я бачила у ванні кров.. Бачила! А потім вона зникла, як ось і це нічне видіння! Він казав, що то була галюцинація. І я йому повірила. А якщо не була? А якщо все відбулося насправді? А той звір? Ці жахливі очі.. такі ж, як і тоді у дзеркалі ванної.. Що це було?" - і мені пригадався торішній осінній вечір у квартирі мого коханця. "Але ж насправді я вже не вперше зустрічаю цього звіра. Коли ще?" - і я зосереджено пірнула у згадки. Виявляється, набагато давніше за нинішню і торішню зустріч - ще у юності.

      Мені тоді минуло шістнадцять. Це сталося невдовзі після раптового та болісного розлучення з моїм хлопцем зі школи. Була провесінь. Відлига надворі і довгі ще, холодні березневі вечори нічого іншого, окрім нудьги, не обіцяли. Зазвичай наша шумна i весела підліткова компанія часто збиралася по вечорах у під´їзді чи у дворику багатоповерхівки, де жила одна iз моїх подруг. Там ми обмінювалися враженнями, новинками у царині музики чи кіно та книжками, точили ляси "ні про що", сипали анегдоти та розпускали плітки про "що нового у Пентагоні і Техасі? (так ми прозвали нашу рідну школу та наш мікрорайон). Хоч зачасту нас сходилося багато, проте цього похмурого вечора нас було лише троє дівчат. Отож, аби не нудьгувати, котрась із нас запропонувалa:
      - А що, давайте погадаємо або повикликаємо духів? У мене якраз сьогодні нікого немає – предки подалися на рідні села.
Спочатку ми здивовано переглянулися, та потім, підбадьорені зацікавленістю до "забороненого та страшного", погодилися. І пішли до подруги в гості.

      Як і годиться для такої оказії, світло у квартирі було вимкнуто та запалено свічі. Ми ворожили спочатку у ванній. Hад водою у напущеній ванні налаштували дзеркало так, аби те, що має діятися у воді, відображалося у дзеркалі. Так ми почали викликати кожен свого духа. Звісно, у воді ми нічого побачити не змогли. Але у дзеркалі, коли викликала свого духа я, швидко промайнуло щось темне, наче тінь. Ніхто цього не зауважив, лише я. Чи справді там відобразилося щось, чи то, може, я просто в цей час кліпнула, коли не можна було кліпати, не знаю. Після цього ми ворожили у вітальні. Поставили посеред кімнати журнальний столик, наглухо зашторили всі вікна, щоби жодне світло з вуличних ліхтарів не проникло крізь шпарини. На столику розклали величезний аркуш паперу з намальованим чорним кругом, розбитим на секції. В кожну зі секцій вписалося слов якоїсь визначної події – наприклад, кохання, шкільний іспит, весілля, хвороба, смерть тощо. У самому центрі аркуша, на білому пустому його полі поставили миску з водою, на воду пустили "човника" з горіхової шкаралупки зі запаленою мініатюрною свічечкою, що мала плавати від крaю до краю у цій посудині. Лише у повній тиші та лише після припинення будь-яких вібрацій на воді, ми, сидячи у колі, вхопилися за руки і почали промовляти якесь замовляння. Нам, молодим дівчатам, дуже кортіло знати свою долю. Після замовляння ми чемно і напружено чекали. Сиділи і не рухалися, навіть боялися дихнути, аби жодним чином не стривожити гладінь води. Пройшло чимало часу і нічого не діялося. Вже хотіли закинути цю "забавку". Та раптом свічечка здригнулася, запалахкотіла, затремтіла і, дивимося, "човник" зі свічею ніби не хотячи, та таки зрушив з місця і поплив. Поплив до "берега" однієї з нас, вказуючи на те чи інше слово. Та коли настала черга на моє запитання, свічечка стояла, ніби намертво прибита, у центрі, і не рухалася, лише миготіла. Врешті-решт, зашкварчала і згасла.. В цю мить ми, мабуть, забули й дихати - так лячно нам стало у повній темряві. І кожна з нас боялася піднятися зі свого місця і йти ввімкнути світло. Тож ми, все ще тримаючися за руки, якось підвелися і разом скочили в напрямку дверей, де був вмикач. На цьому наші спіритичні загравання з окультними явищами закінчилися. I не лише цього вечора, а взагалі. Бо після деяких незвиклих подій, що наслідували цієї ночі, дівчата про викликання духів та ворожіння вже не хотіли чути ані слова.

      Одна подруга наступного дня розказувала, що їй всю ніч після того снилися жахи, якi ще в її житті не снилися. Друга подруга, у котрої ми займалися спірітизмом і котра тоді залишилася вдома одна, казала, що вночі чула на паркеті якісь загадкові кроки, а потім ніби її щось дуже холодне і гидке вчіпило за руку. Після того, мовляв, підскочила і вже до ранку не могла зімкнути ока, весь час палячи одну циґарку за другою..

      А мене того вечора ще чекав чималий кусень дороги з нового мікрорайону до нашого дому у ще старій забудові Кульпаркова. Наша сім´я жила в старому польському особняку, залишеному маєтку якогось поляка, котрого, правдоподібно, "виселили" після війни зі Львова під час "Акції Вісла". Хоч у цім "нашім" домі тепер жило три сім´ї, факт, що я своє дитинство провела не у багатоповерхівці, але у старому будинку, зіграв свою окрему роль у моєму дозріванні. Навколо нашого будинку були такі ж особняки зі садками і часто нам, дітям з цих будинків, деякі інші діти з нових багатоповерхівок, пiдсміювалися, і казали, що ми - "залишки села". Наші вулички з притаманними лише їм назвами на кшталт Листова, Ранкова, Вечірня, Осяйна, Повітряна тощо вважалися одними з найзатишніших і найромантичніших. Коли я вже дійшла до повороту свого провулку, раптом з нього вибіг наш судський пес - величезна вівчарка на кличку Альф. Сусіди часто його випускали на ніч у садок. Але собака завжди якось умудрявся вигрiбти під парканом діру і чкурнути. Потім бігав всю ніч по нашій вуличці, гавкаючи і охороняючи її. Проте місцеві не завше ставилися з розумінням до такої "охорони" - часто скаржилися сусідам на собаку, мовляв, вже не раз їх отак зненацька перелякав. Собака бігав собі вільно - вистачило лише не зачинити за собою хвіртки, як він уже гасав по нашому дворі і саді. І зі мною вже таке не раз було, коли ввечері поверталася додому. Біля самого будинку звідкiлясь вискакував Альф і стaвав серед стежки, голосно гавкав і не давав мені проходу. Проте досить було вимовити його кличку, як він тут же мене впізнавав - підбігав до мене, лякаючи мене чи не до смерті, нюхав мою одежу і відбігав, залишаючи мене в спокої. Алe цього вечора Альф був якимсь іншим. Kоли він встав на повороті у провулок, я побачила його настовбурчені вуха та хвіст, наїжачену шерсть, шалений оскал і дуже злі очі. Я покликала його, але псяка не реагувала на кличку, навпаки ще більше розлючувалася, гарчала і оскалювала свої довгі ікла. Щойно я хотіла зробити крок, аби обійти собаку, як вiн скакав туди ж, куди я намагалася пройти, наче передбачав мої дії. Мені було боязко, проте не настільки, щоб боятися сусідського собаки, якого я так добре знала. "Це ще доволі молодий пес, любить ще "подуріти", полякати людей" - думала я. Але Альф повoдився дедалі дивніше. Він вже не гавкав, лише тихо гарчав і в його очах я при ліхтарному освітленні побачила скажені спалахи. "Невже сказився?" - майнуло в мізках. І я поволі позадкувала. Коли вже відійшла на достатню відстань, пес ніби заспокоївся, обернувся і зник за поворотом. "І що тепер робити? Як дістатися додому?" - гарячково метикувала я. Вирішила обійти провулок через сусідню вулицю і зайти в нього з другого кінця. На щастя, по дорозі зустріла свого однокласника, якому розказала про пригоду зі собацюрою та попросила, аби хлопець провів мене до нашого дому. Коли ми зайшли у провулок і вже наближалися до мого будинку, то на протилежному кінці провулкa ми обоє побачили собачий силует з гострими піднятими вухами. Пес там сидів незрушно і ніби чогось чи когось вичікував. Я знову не змогла дістатися додому. Прийшлося йти до подруги, що жила на іншій вулиці, і перечекати у неї до тих пір, допоки Альфові не набридне "сторожити" наш провулок і не сховається у своїй буді. Чекала я довго, бо треба було ще почекати на подружчиного батька, котрий повертався з роботи пізно ввечері і який би мене, перелякану, зміг провести та захистити. Додому я дісталася аж десь біля півночі. Мамі потім довго і нудно пояснювала, чому так пізно і через що не могла дістатися домів. Та мама мені не вірила. Мовляв, вигадую якісь байки, адже всім відомо, що Альфа уже два тижні як нема - кудись зник і ніхто його з тих пір не бачив. Виходить, що всі знали про зникнення собаки - може, його зловили гицлі, чи його вкрали, чи де потрапив під кола авто - себто, з ним могло статися що завгодно, лише я одна цього не знала! Тепер не вірила я маминим словам - адже як можна їм повірити, коли ж не лише я, а й мій однокласник бачили Альфа власними очима, а вчора навіть чула його гавкіт і виття? О, а як Альф умів вити! Бувало, настала негода люта, сніг з дощем, холодний, сильний пронизливий вітер, моторошний скрип і тріскіт гілля на деревах, а Альф вилізе на свою буду і виє всю ніч аж до світання, та так тоскно, так жалісно, так зловіщо! В такі дні не лише не хотілося виходити з дому, а й засинати було тривожно..

      А потім була ще одна пригода. Десь так майже через рік, під саме Різдво, у мами була нічна зміна, а братик був у його бабці з дідом. Тож я залишилася на ніч вдома сама. Невдовзі після півночі, коли я вже збиралася лягати спати, раптом почула під нашими вікнами собачий гавкіт. Зазвичай наші вікна не зашторювалися, бо були хоч і на першому поверсі, та таки доволі високо, аби в них було щось видно. Тим більше, що по нашій вулиці ходило дуже мало людей, то й ховатися від чужих очей не було сенсу. Пізніше почувся гавкіт на другій стороні - під кухонним вікнoм, що виходить на подвір´я. Я кинулася туди. Дивлюся, але окрім ясного місяця та снігу, що вилискував у його сяйві, нікого і нічого підозрілого на подвір´ї я не зауважила. Та втретє гавкіт пролунав знову під вікнами кімнати. І коли я увійшла у кімнату, вздріла у вікні собачу морду з лютим оскалом і божевільними очима. Я стала, як вкопана, без можливості відірвати погляд від собаки. І я не знала, чи її жахливий погляд було спрямовано на мене, чи на щось інше, але на якусь мить мені здалося, що погляд звіра блукає непритомно по кімнаті і ніби проходить повз чи крізь мене. Здавалося, що не я його цікавила, але щось інше - щось таке, що знаходилося за моєю спиною.. Тієї ночі я забула за сон і лише молилася до ранку..

      Наш будинок, який наша родина "успадкувала" після поляків у повоєнний час, вважався якимось заклятим чи що.. Не раз люди казали, що там творяться дивні речі. І мої подруги, котрі приходили до мене, не раз перелякано втікали звідти. Переважно за сутінок їм щось постійно привиджувалося: то страхітлива тінь, що з шурхотом насувалася зі сходів, то якась дивна постать у чорному - не то чоловік, не то жінка, то якісь незрозумілі звуки, шкрябання по дверях чи загадкові кроки по нашій хаті.. Казали, що то колишній власник, старий поляк, коли вимушено тікав зі Львова, залишивши там все своє майно, щось "поробив" з тим домом та прокляв його. І скільки разів ми не святили той дім, не відмовляли, за деякий час всі ті дивні видіння i звуки поверталося наново. І щастя в тім домі таки справді не було.. Але то вже трохи інша історія, хоча, як починаю здогадуватися, може мати дещо спільного з нашим будинком. Невідомо, що насправді сталося з тією нещасною польською родиною у повоєнний період - може, їх нові власті і не виселили зовсім, а простo по-звірячому вбили.. Ця сумна історія донині залишається нерозгаданою, про неї хіба можна лише здогадуватися. І хто його зна, чи усвідомимо колись ми, ті, котрі прийшли сюди згодом, хоч і не власною провиною і не за всласним бажанням, що то є великий гріх приживатися на вкраденому чужому..

      „І ось тепер цей звір.. Не такий, як наш колишній сусідський пес чи його привид, але набагато більший і грізніший. Ніби вистрибнув з моїх найкошмарніших снів.. І ця дитина.. І зараз, саме зараз!“ - я почала лічити на пальцях. "Боже ж ти мій! Саме тепер би я мала народжувати! З того часу минуло вже дев´ять місяців!" - i я схопилася за волосся на тім´ї і почала за нього боляче смикати, ледь не вириваючи. "Тільки не це.. прошу, тільки не це!" - благала  і молилася кудись у безвість, придушуючи новий напад плачу. "Тільки не це.. не треба.. не треба.." - сховала обличчя в долоні, обіпершися ліктями об міцний дубовий стіл, який, здавалося, в цей момент слyжив чи не єдиною гарантією моєї реальності і моєї ще свідомої притомності.. "Ні-ні-ні!" - тихо шепочучи, повторяла собі заперечливу мантру, - "Це неправда! Це все аж ніяк не може бути правдою!.."

                                                                              21.

     А ранок вже зорів, розгорявся, багрянiв, розливався всіма барвами - над лісом розігралися могутні промені, встромлені, наче лайзерові прожектори, у фіолетову небесну височінь. І ось уже урочисто, величаво, повільно випливає, постає полум´яний величезний диск, як суворе обличчя найвищого язичеського божества, перед яким ніхто і ніщо не сховається - все теє Bелике золоте око бачить, все спопеляє на своєму шляху: кожен людський гріх і злий помисел.. Я дивилася на це священне дійство природи, не відводячи очей від вікна, ніби в якомусь підсвідомому тривожному очікуванні, що наступні найближчі дні, а особливо день Сонцевороту стане для мене чимось особливим. Моя інтуїція ще ніколи мене не підвела. І я повинна бути готова. До всього. Так, як і Сонце встає кожного ранку, так і я буду готова до виклику, який надсилають мені ці дні і ночі..

     З тaкими думками я трішки оклигала від неспокійної, безсонної ночі, тихенько піднялася по сходах та, побоюючися розбудити фіннів, чия кімната була поруч, нечутно проковзнула у нашу кімнату. Чоловік ще солодко спав, розкинувши руки-ноги чи не по всьому ліжку. Я чкурнула у ванну. Напустила води у широку, наче міні-басейн, купелю, бризнула туди пaхучих олійок, запалила ароматизовану свічy і занурилася з головою у м´яку, теплу воду. Випірнула. Як приємно у воді! Тіло нeвагоміє в її чарівних обіймах. По ледь живій від моїх порухів водяній поверхні стеляться сонячні блискітки, що пролітають крізь широке вікно. Червонява заграва ковзає по воді і відображається в купелі на стінах, по кахляній мозаїці розтанцювалася різнокольорова магія спектру - червоне сонячне проміння змішалося з кольорами кахлів: з глибоким синім, підбарвивши його у темно-фіалковий, та блакитним, перетворивши його на бузковий. Через вікно яскраво та соковито зеленіють сад і ліс.. "Ні! Це не може бути правдою! Це якесь безглуздя! Правда - це те, що роблю зараз, чим живу зараз, що відчуває моє тіло безпосередньо зараз, коли дотикається до стихії. Правда - це суща реальність!" - переконувала я себе, бавлячися з хвильками та стираючи сльозини з лиця.. I вода заспокоювала, заколисувала, ніжила тіло, розслабляла і відпускала на волю думки - і текли вони, пливли безберегою рікою.. "Як же мені бракує.. його дотиків.. його цілунків.. його очей.. Коли б тут був зараз зі мною!.. Але ні! Стоп! Про що це я знову?! Досить!" - і вкотре роздратувавшися на власні безглузді спогади і мрії, я рвучко випросталася, вискочила з ванни, розхлюпавши її вміст по кахлях та підлозі, загорнулася у м´який рушник та вийшла на балкон. Забажалося гіркості циґаркового диму. І повернути розхлюпані думки в належне русло - може, ранкова прохолода, якщо вже не купіль, мене приструнчить..
День, судячи з кривавості світанку, обіцяв бути вітряним..

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анізія, 20-11-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 19-11-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Михайло Нечитайло, 19-11-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Катерина Омельченко, 18-11-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.42073202133179 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Рецензія на серію «Бібліотека юдаїки»
Юдаїка — це наука, що присвячена всебічному вивченню життя та діяльності єврейської спільноти. Серія …
Андрій Крижевський «Евотон: трансформація»: Цивілізації в погоні за джерелом енергії
Незважаючи на те, що в інтернеті регулярно проводяться конкурси на фантастичні оповідання, якісної української …
Буктрейлер новинки «Чи скучила за мною твоя борода?»
Новинка видавництва Nebo BookLab Publishing — «Чи скучила за мною твоя борода?» — найніжніша і найзворушливіша …
Бог помер. Людина теж: Огляд книги «Angry Bird» Джанікашвілі
«Angry Bird» — книжка сучасного грузинського письменника Баси Джанікашвілі, яка містить лише дві п’єси: …