Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2479
Творів: 44636
Рецензій: 87352

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Жіноча проза

Одержимість (28). Частина ІІ - Вітер, що приносить дощ

© Viktoria Jichova, 18-11-2014
                                                                              20.

Десь уже після третьої ночі, яку прокувала зозуля зі старого великого годинника у вітальні, небо з північного сходу почало виразно світлішати - рожева цівочка досвітнього сонця над лісом, що протяла хмари та сиві сутінки білої ночі, поступово збільшувалася та багровішала. Я сиділа за столом, підперши голову руками, і дивилася у вікно. "Ось уже й ранок і Cонце набирає сили. Передодень двадцять першого. Завтра настане день aстрономічного літнього сонцестояння.. За прадавніми язичеськими повір´ями в цей містичний день можна знайти приховані скарби, стережені злими духами у глибоких земних надрах. А вночі до того всього ще й відчиняються брами до пекла.." - мої розтривожені думки плигали одна через одну. "I ця дитина.. Що це було? Справді я тоді завагітніла? Чи то мені лише привиділося? Але ж я бачила тоді у ванні кров.. Бачила! А потім вона зникла, як ось і це нічне видіння! Він казав, що то була галюцинація. І я йому повірила. А якщо не була? А якщо все відбулося насправді? А той звір? Ці жахливі очі.. такі ж, як і тоді у дзеркалі ванної.. Що це було?!" - і мені пригадався торішній осінній вечір у квартирі мого коханця. "Але ж насправді я вже не вперше зустрічаю цього звіра. Коли ще?" - і я зосереджено пірнула у згадки. Виявляється, набагато давніше за нинішню і торішню зустріч - ще у юності.

Мені було шістнадцять. Це сталося невдовзі після раптового розлучення з моїм хлопцем зі школи. Була провесінь. Відлига надворі і довгі ще, холодні березневі вечори нічого іншого, окрім нудьги, не обіцяли. Зазвичай наша шумна i весела підліткова компанія, до якої я приєдналася, аби якось "перетравити" розлуку з моїм зрадливим екс, часто збиралася по вечорах у під´їзді чи у дворику багатоповерхівки, де жила одна iз моїх подруг. Хоч зачасту нас сходилося багато, проте цього похмурого вечора нас було лише троє дівчат.
- Мдя.. - зробила багатозначний висновок одна із нас.
- На Техасі здохнув пес.. - позіхнула друга, натякаючи, що на жодні цікаві події нині в нашому мікрорайоні нíчого й надіятися. - А що нового у вас в Пентагоні? - й далі не проявлячи ніякого ентузіазму, цікавилася, аби розмова не грузла, моєю школою.
- Та нічо.. Кєра хіба трохи казилася, злапавши хлопців, як димлять за школою. - теж мляво розказую про те, як наш класний керівник читала однокласникам мораль.
Отож, аби зовсім не знудитися, котрась із подруг запропонувалa:
- А що, давайте погадаємо або повикликаємо духів? У мене якраз сьогодні нікого немає – предки подалися на рідні села.
Спочатку ми здивовано переглянулися, та потім, підбадьорені зацікавленістю до "забороненого та страшного", погодилися. І пішли до подруги в гості.

Як і годиться для такої оказії, світло у квартирі було вимкнуто. Ми ворожили спочатку у ванній. Hад водою у напущеній купелі ми запалили свічу, крапнули туди кожна зі свого пальця по декілька крапель крові та налаштували дзеркало так, аби те, що має діятися у воді, могло в ньому відображатися. Так ми почали палити на таці відтсрижені прядки нашого волосся з якимось дрібним непотребом і, навіюючи дим, викликати кожен свого духа. Звісно, у ледь забарвленій воді ми нічого побачити не змогли. Але у дзеркалі, коли викликала свого духа я, промайнула в диму якась тінь. Ніхто цього не зауважив, лише я. Чи справді там щось відобразилося, чи то, може, я просто в цей час кліпнула, коли не можна було кліпати, не знаю. Після цього ми ворожили у вітальні. Поставили посеред кімнати журнальний столик, наглухо зашторили всі вікна, щоби жодне світло з вуличних ліхтарів не проникло крізь шпарини. На столику розклали величезний аркуш паперу з намальованим чорним кругом, поділеним на секції. В кожну зі секцій вписали назви якоїсь визначної події – наприклад, кохання, шкільний іспит, весілля, хвороба, смерть тощо. У самому центрі аркуша, на пустому його полі поставили миску з водою, на воду пустили "човника" з горіхової шкаралупи зі запаленою мініатюрною свічечкою, що мав плавати у цій посудині. Лише у повній тиші та лише після припинення будь-яких вібрацій на воді, ми, сидячи в колі, вхопилися за руки і почали промовляти якесь замовляння. Нам, молодим дівчатам, дуже кортіло знати свою долю. Напруга під час чекання була неймовірна. Ми сиділи і не рухалися, боялися навіть дихнути, аби жодним чином не стривожити гладінь води. Пройшло чимало часу, але нічого не діялося. Ми вже хотіли закинути цю "забавку". Та раптом свічечка здригнулася, запалахкотіла, затремтіла і, дивимося, "човник" зі свічею таки зрушив з місця і поплив. Поплив до "берега" однієї з нас, вказуючи на те чи інше слово в окремій секції. Та коли настала черга на моє запитання, "човник" стояв, ніби намертво прибитий, у центрі, і не рухався, лише свічка миготіла. Врешті-решт, зашкварчала і згасла.. В цю мить ми, мабуть, забули й дихати - так лячно нам стало у повній темряві. І кожна з нас боялася піднятися зі свого місця і йти ввімкнути світло. Тож ми, все ще тримаючися за руки, якось підвелися і разом скочили в напрямку дверей, де був вмикач. На цьому наші спіритичні загравання з окультними явищами закінчилися. I не лише цього вечора, а взагалі. Бо після деяких незвичайних подій, що наслідували тієї ночі, дівчата про викликання духів та ворожіння вже не хотіли чути ні слова.

Наступного дня одна подруга розказувала, що їй всю ніч після того снилися "живі" жахи. Друга подруга, у котрої ми влаштували цей сеанс спіритизму і котра тоді залишилася вдома одна, казала, що вночі чула по квартирі чиїсь кроки, а потім її щось дуже холодне й гидке хапнуло за руку. Після того, мовляв, підскочила з ліжка і вже до ранку не могла зімкнути ока - сиділа знервована на кухні і палила одну циґарку за другою..

А мене того вечора ще чекала дорога з нового мікрорайону до нашого дому у старій забудові Кульпаркова. Наша сім´я жила у ще довоєнному польському особняку, залишеному маєтку якогось поляка, родину котрого, ймовірно, "виселили" зі Львова під час "Акції Вісла". Хоч у цім тепер "нашім" домі і жило вже кілька десятиліть три сім´ї, сам факт, що я своє дитинство провела не в новій багатоповерхівці, але у старому будинку, зіграв свою окрему роль у моєму дозріванні. Навколо нашого будинку були такі ж особняки зі садами і часто з нас, дітей з тихих особнякових вуличок, деякі інші діти з нових багатоповерхівок, пiдсміювалися, і казали, що ми ще живемо в селі. Насправді ж, наші вулички з притаманними лише їм поетичними назвами на кшталт Листова, Ранкова, Вечірня, Осяйна, Повітряна тощо вважалися одними з найзатишніших і найцікавіших, особливо коли йшлося про таємниці життя садового та городного. Так от, коли того незабутнього вечора я вже дійшла до повороту нашого провулку, з нього раптом вибіг судський пес - величезна вівчарка на кличку Альф. Сусіди часто його випускали на ніч у сад. Але собака завжди якось умудрявся вигрiбти під парканом діру і чкурнути. І так він бігав цілу ніч по нашій вуличці, гавкав та охороняв її від зайд. Проте місцеві не завше ставилися з розумінням до такої "охорони" - часто скаржилися сусідам на собаку, мовляв, вже не раз їх отак зненацька перелякав. Собака бігав собі, куди йому заманулося - вистачило лише не зачинити за собою хвіртки, як він уже гасав по нашому дворі та саді. І зі мною вже таке не раз було, коли ввечері поверталася додому. Біля самого будинку звідкiлясь вискакував Альф і стaвав серед стежки, голосно гавкав і не давав мені проходу. Проте досить було вимовити його кличку, як він тут же мене впізнавав - підбігав, лякаючи мене чи не до смерті, нюхав мою одежу і відбігав, залишаючи мене в спокої. Алe цього вечора Альф був якимось іншим. Він стояв на повороті у провулок і я бачила його настовбурчені вуха та хвіст, наїжачену шерсть, шалений оскал і дуже злі очі. Я покликала його, але псяка не реагувала, навпаки ще більше розлючувалася, гарчала і оскалювала свої довгі ікла. Щойно я хотіла зробити крок, аби обійти собаку, як вiн скакав туди ж, куди я намагалася пройти, наче передбачав мої дії. Мені було боязко, проте не настільки, щоб боятися сусідського собаки, якого я так добре знала. "Це ще молодий пес, любить ще "подуріти", полякати людей" - думала я. Але Альф повoдився дедалі дивніше. Він вже не гавкав, лише тихо гарчав і в його очах я при ліхтарному освітленні побачила скажені спалахи. "Невже сказився?" - майнуло в мізках. І я поволі позадкувала. Коли вже достатньо віддалилася, пес ніби заспокоївся, обернувся і зник за поворотом. "І що тепер робити? Як дістатися додому?" - гарячково метикувала я. Вирішила обійти провулок через сусідню вулицю і зайти в нього з іншого боку. На щастя, по дорозі зустріла свого однокласника, якому розказала про пригоду зі собацюрою та попросила, аби хлопець провів мене до нашого дому. Коли ми зайшли у провулок, то на протилежному його кінці ми побачили собачий силует з гострими піднятими вухами. Пес там сидів незрушно і ніби чогось чи когось вичікував. Я знову не змогла дістатися додому. Прийшлося йти до подруги, що жила неподалік, і перечекати у неї до тих пір, допоки Альфові не набридне "сторожити" наш провулок і не сховається у своїй буді. Чекала я довго, бо треба було ще почекати на повернення з роботи подружчиного батька, котрий би мене зміг захистити від пса. На щастя, до захисту не дійшло, бо коли ми наблизилися до моєї вулички, собаки вже не було. Додому я потрапила аж десь біля півночі. Мамі я потім довго і нудно пояснювала причину свого пізнього приходу. Звісно, мама мені не повірила. Мовляв, вигадую якісь байки, адже всім відомо, що Альфа уже нема два тижні: кудись зник і ніхто його з тих пір не бачив. Виходить, що всі знали про зникнення собаки - може, його зловили гицлі, чи його вкрали, чи де потрапив під кола авто - себто, з ним могло статися що завгодно, лише я одна цього не знала? Тепер не вірила я мамі - адже як можна повірити, коли ж не лише я, а й мій однокласник  - ми разом бачили Альфа власними очима, а вчора я навіть чула його гавкіт і виття? О, а як Альф умів вити! Бувало, настала люта негода, сніг з дощем, сильний, пронизливий вітер, моторошний скрип і тріскіт гілля на деревах, а Альф вилізе на свою буду і виє всю ніч аж до світання, та так тоскно, жалісно, зловіщо! В такі тривожні дні не лише не хотілося виходити з дому, я навіть спати по ночах не могла..

А потім була ще одна пригода. Десь так майже через рік, під саме Різдво, мама була на роботі в нічну, а молодший брат був у його бабці з дідом. Тож я залишилася на ніч вдома сама. Невдовзі після півночі, коли я вже лягала спати, раптом почула під нашими вікнами собачий гавкіт. Зазвичай наші вікна не зашторювалися, бо були хоч і на першому поверсі, та таки доволі високо, аби в них було щось видно. Тим більше, що по нашій вулиці ходило дуже мало людей, тому й ховатися від чужих очей не було сенсу. Пізніше почувся гавкіт на другому боці - під кухонним вікнoм, що виходить на подвір´я. Я кинулася туди. Дивлюся, але окрім ясного місяця та снігу, що вилискував у його сяйві, нічого підозрілого на подвір´ї я не зауважила. Та втретє гавкіт пролунав знову під вікнами кімнати. І коли я увійшла в кімнату, вздріла у вікні величезну собачу морду з лютим оскалом і божевільними очима. Я стала, як вкопана, без можливості відірвати погляд від баченого. Як ця звірина дісталася до нашого вікна, як змогла вистрибнути так високо? І я не знала, чи її жахливий погляд було спрямовано на мене, чи на щось інше, але на якусь мить мені здалося, що погляд цього неймовірно великого звіра блукає непритомно по кімнаті і ніби проходить повз чи крізь мене. Здавалося, що не я його цікавлю, але щось інше - щось таке, що знаходиться за моїми плечима.. Словом, тієї ночі я забула за сон і лише молилася до ранку..

Дім, який наша родина "успадкувала" після поляків у повоєнний час, вважався якимось заклятим чи що.. Не раз люди казали, що там творяться дивні речі. І мої подруги, котрі приходили до мене, не раз перелякано втікали звідти. За сутінків їм щось постійно привиджувалося: то страхітлива тінь, що з шурхотом насувалася зі сходів, то якась дивна постать у чорному - не то чоловік, не то жінка, то якісь незрозумілі звуки, шкрябання по дверях чи загадкові кроки по підлозі.. Казали, що то колишній власник, старий поляк, коли вимушено тікав зі Львова, залишивши все своє майно, щось "поробив" з тим домом та прокляв його. І скільки разів ми не святили той дім, не відмовляли, за деякий час всі ті дивні видіння i звуки поверталося наново. І щастя в тім домі таки справді не було.. Але то вже трохи інша історія, хоча, як починаю здогадуватися, може мати багато чого спільного з нашим будинком. Бо хто його зна, що насправді сталося з тією нещасною польською родиною у повоєнний період - може, їх нові власті і не виселили зовсім, а простo по-звірячому вбили.. Ці сумні події й донині залишаються нерозгаданими. Невже це все - наслідки?

„І ось тепер знову цей звір.. Не такий, як наш колишній сусідський пес чи його привид, але набагато більший і грізніший. Ніби вистрибнув з моїх найкошмарніших снів.. І ця дитина.. І зараз, саме зараз!“ - я почала лічити на пальцях. "Боже ж ти мій! Саме тепер би я мала народжувати! З того часу минуло вже дев´ять місяців!" - i я схопилася за волосся на тім´ї і почала його боляче смикати, ледь не вириваючи. "Тільки не це.. прошу, тільки не це!" - благала  і молилася кудись у безвість, придушуючи новий напад плачу. "Тільки не це.. не треба.. не треба.." - сховала обличчя в долоні, обіпершися ліктями об міцний дубовий стіл, який, здавалося, в ці хвилини слyжив чи не єдиною гарантією моєї реальності і моєї ще свідомої притомності.. "Ні-ні-ні!" - тихо шепочучи, повторяла собі заперечливу мантру, - "Це неправда! Це все аж ніяк не може бути правдою!.."

                                                                              21.

А ранок за вікном вже зорів, розгорявся, багрянiв, розливався всіма барвами - над лісом розігралися могутні промені, встромлені, наче лазерні прожектори, у фіолетову небесну височінь. І ось уже урочисто, величаво, повільно випливає полум´яний величезний диск, постає мов суворе обличчя найвищого язичеського божества, перед яким ніхто і ніщо не сховається - все теє Bелике золоте око бачить, все спопеляє на своєму шляху: кожен людський гріх і злий помисел.. Я дивилася на це священне дійство природи, не відводячи очей, ніби в якомусь підсвідомому тривожному очікуванні, що наступні найближчі дні, а особливо день Сонцевороту стане для мене чимось надзвичайно важливим. Моя інтуїція ще ніколи мене не підвела. І я повинна бути готова. До всього. Так, як і Сонце встає кожного ранку, так і я буду готова до виклику, який надсилають мені ці дні і ночі..

З тaкими думками я трішки оклигала від неспокійної, безсонної ночі, тихенько піднялася по сходах та, побоюючися розбудити фіннів, чия кімната була поруч, нечутно проковзнула в наш номер. Чоловік ще солодко спав, розкинувшися чи не по всьому ліжку. Я чкурнула у ванну. Напустила води у простору купелю, бризнула туди пaхучих олійок, запалила ароматизовану свічy і занурилася з головою у м´яку, теплу воду. Випірнула. Як приємно у воді! Тіло нeвагоміє в її чарівних обіймах, і я чую, як вона змиває тривогу з душі. Лежу й не рухаюся, оповита теплом та легкістю. По майже незрушній водяній поверхні стеляться сонячні блискітки, а червонява заграва, що пробивається крізь широке вікно, ковзає по воді і відображається на стінах, по мозаїці розтанцювалася різнокольорова магія спектру - червоне сонячне проміння змішалося з кольорами кахлів: з глибоким синім, підбарвивши його у темно-фіалковий, та блакитним, перетворивши його на бузковий. За вікном яскраво та соковито зеленіють сад і ліс.. "Ні! Це не може бути правдою! Це якесь безглуздя! Правда - це те, що я роблю зараз, чим живу зараз, що відчуває моє тіло безпосередньо зараз, цієї миті, коли дотикається до стихії. Правда - це суща реальність!" - переконувала я себе, бавлячися з хвильками та стираючи сльозини з лиця.. I вода заспокоювала, заколисувала, ніжила тіло, розслабляла і відпускала на волю думки - і текли вони, пливли безберегою рікою.. "Як же мені бракує.. його дотиків.. його цілунків.. його очей.. Коли б тут зараз був зі мною!.. Але ні! Стоп! Про що це я знову?! Досить!!!" - і вкотре роздратувавшися на власні безглузді спогади і мрії, я рвучко випросталася, вискочила з ванни, розхлюпавши її вміст по кахляній підлозі, загорнулася у м´який рушник та вийшла на балкон. Забажалося гіркості циґаркового диму. І повернути розхлюпані думки в належне русло - може, ранкова прохолода, якщо вже не купіль, мене приструнчить..
День, судячи з кривавості світанку, обіцяв бути вітряним..

                                                                           (далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анізія, 20-11-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 19-11-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Михайло Нечитайло, 19-11-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Катерина Омельченко, 18-11-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.85179305076599 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Петро Яценко «Нечуй. Немов. Небач». Український паровий панк
Кінороман «Нечуй. Немов. Небач» заснований на реальних подіях і біографії українського письменника Івана …
«Північний вітер». Роман в електронних листах
Чи може бути цікавою книга, що складається із самих діалогів? Так. І ще й якою! Роман «Північний вітер» …
Фішинг. Хто і як маніпулює вашим вибором
Книга «Фішинг. Хто і як маніпулює вашим вибором», перш за все, розкриває цікаві сторони зовнішнього …
Роман «Моя бабуся просить їй вибачити». Некваплива прогулянка майже шведським садом
Якщо якогось холодного зимового ранку вам закортить посміятися і поплакати, трохи (але не занадто) похвилюватися …