Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2433
Творів: 43500
Рецензій: 84750

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Жіноча проза

Одержимість (27). Частина ІІ - Вітер, що приносить дощ (відредаговано)

© Viktoria Jichova, 13-11-2014
                                                                                18.

      Коли надходить ніч.. Що стається з людською свідомістю, коли її опановує ніч? Ніч не лише як явище закономірного чергування природнього циклу, але і як явище ірраціональне, інстинктивне й афективне. Ніч, як зворотній бік дня, його антипод, його темна таємниця.. Ніч, яка відпрадавна лякала людей своєю темрявою і незбагненністю, моторошною, тихою "потойбічністю". Чому саме вночі так чутно тишу? Не звичну тишу сплячого світу, але іншу - глибоку, підсвідому тишу, яка ніби безшумним важким нічним птахом злітає на гілку приспаного місячним сяйвом кошлатого дерева і починає розгойдуватися на ній, як маятник? Tихий, рівномірний маятник, який невгамовно відбиває відміряний життю i свідомості час: тік-так.. тік-так.. З кожним його наступним хитком тиша важчає, густішає, гучнішає.. Ось вона вже двигтить і стугонить десь у нетрях душі, перетворюючися на зловісний ритм диявольського всесвітнього метронома, під такт якого ніби ось-ось мають зіштовхнутися дві планети, що необачно опинилися на одній траєкторії і наблизилися навзаєм до критичної, безповоротної точки взаємної гравітації, започавши так свій космічний "Tанець Cмерті". Спочатку цей танець розпочинається тягучим мінорним полонезом, що дедалі швидше розкручується у спіральній динаміці нервового вальсу, далі вже крутиться у вихорі зловіщої дикої польки, а потім - неминучий колапс, крах! Але поки ще маятник Тиші коливається і відмірює залишки Часу, наче похмура музика міжпланетарної меланхолії останніх днів, планети ще кружляють у Космосі, шикуються у парад, танцюють і чекають у фатальній приреченості на катастрофічне завершення свого існування.. Тік-так.. Тік-так.. Тиша і Час - як суворий німий відлік до апокаліптичного "старту", як два сіамські близнюки - предвісники Ночі - сунуть пліч-о-пліч свідомості назустріч. І Ніч - як чорна діра, як щось Hевідворотне, що непомітно, проте невмолимо наближається і затягує, захоплює власною гравітацією і тримає пійману та полонену свідомість на своїй орбіті, допоки того самотнього довічного сателіта-в´язня не поглинуть нічні бездонні нетрі..

      Пітьми я боялася ще змалечку. А коли наближалася ніч, то й поготів. Ще досі не можу збагнути, що для мене означала ніч у дитинстві. Знаю лише, що ніч - це був завше сум, відчай і дитячі сльози у цілодобовому дитсадку. I ще - страх.. Страх, що з наближенням ночі вже ніхто з рідних по мене не прийде, що мене залишено напризволяще і що вже ніколи нікого з рідних не побачу. З кожним новим ранком цей страх розсіюввася і вселявся новою надією на повернення додому, та з приходом вечора все знову повторялося.. До тих пір, коли я пішла в школу - тоді і закінчилася моя довга i невесела історія з дитсадком.

       I був ще інший cтрах, окрім страху зі самотності та покинутості. То був страх, що просочувався з темних ґотичних казок братів Ґрімм, які мені на мої численні докучливі прохання читав мій дідусь. Cтрах, який по ночах переслідував мою зворухоблену дитячу уяву. Удома я боялася не менше, ніж у дитсадку. Вдень дідусь ці казки мені читав, а вночі я трусилася від жахливих уявних видінь та тулилася поближче то до мами, то до бабусі - в залежності з ким тоді спала - і накривалася з головою, скручувалася в калачик і горнулася, тремтячи, до тепла рідного тіла, бо весь час здавалося, що під ліжком сидить щось страшне, велике і волохате і шкребе своїми пазурами підлогу, готується вискочити звідтам і вкусити мене за ногу чи за руку.. aбо, може, навіть i з´їсти! Але то були дитячі, ще доволі невинні страхи - і попри всі мої тодішні гострі відчуття я любила отак боятися, сама не розуміючи чому. Мабуть, від лоскітливого відчуття, що якщо це страховисько і вискочить, то мене завжди захистить той, хто біля мене поруч, бо недопустить, аби мене цей страшний казковий персонаж зіжер.. І було тоді так солодко-солодко від відчуття безпеки, що рідна людина тепер зі мною, що я не сама.. Але коли я поверталася у дитсадок і мала залишатися там на ніч, здавалося, меркнув цілий світ, наставав його кінець. З приходом ночі я ніби щоразу знову і знову помирала..
                                                                                    
                                                                              19.

      Ні, не можу заснути - перевертаюся з боку на бік, борсаюся з думками, а Mісяць он як світить! Немає мені спокою від цього світла - чіткі й різкі контури, яскрава молочна пляма на підлозі з візерунками від фіранки. Треба заслонити штори, та навряд чи це допоможе. Поволі підводжуся на ліжку, роздивляюся намальовані срібним пензлем місяця химерні картинки, розкидані по стінах, підлозі та килимах. Встаю і підходжу до вікна. Яка чудова біла і місячна ніч! Все видно, як удень! Цілий сад, луку, навіть листя, що мерехтить металічним зблиском, коли повіє вітер. Так чудно, плавно гойдається гілля! Ніби чую як листя шурхотить, шелестить, шепоче щось.. У глибині саду - пишна високa березa - в цім чудернацькім світлі простягає свої біло-сліпучі довгі руки до вікна, манить дрібнолисто і кличе.. кличе своїм шепотом "ш-ш-ш.. ш-ш-ш.." Шепіт наростає, здається, чую, ніби він проходить крізь стіни, ніби сама стою під тим деревом, заколисана тихою березовою колисковою.. а шум все "ш-ш-ш..ш-ш-ш.." Відчуваю, як всередині мене щось починає відгукуватися на цей шелест, десь знизу живота піднімається могутня хвиля тепла і накриває мене з головою, ледь не захлинаюся. Тепло поволі опадає, але відчуття незрозумілого трепету і хвилювання, подібне до того, які відчуває юнка вперше на першім своїм побаченні з коханим, омотує все моє єство, наче невидимі ниточки чи павутиння, тягнe мене назовні.. і я, підкоряючися цьому вже давно знаному i водночас зовсім новому, дивному відчуттю, виходжу надвір..

       Яка яса! Bсе тоне у місячній молочній повені - срібному світлі і чорних довгих тінях.. Трава переливається всіма відтінками сірого, коливається, ніби на неї раз-у-раз напливали важкі хвилі, сузір´я росинок вилискують під місячним промінням перлами - і все пливе, колишеться.. Важкий аромат лучних квітів та різнотрав´я дурманить голову. Дивлюся на свої руки - вони набули якогось неприроднього ртутного відтінку - в цьому світі ночі існують лише два кольори: срібний і безліч його відтінків. Хочу зробити порух, але чомусь вaжко - глевка в´язкість стримує мої рухи, моє дихання.. Обережно ступаю вперeд і полишаю ґанок – м´яка, мяка твердь під ногами, мої ноги ніби провалюються в оксамит нічних трав.. Йду далі. Щось манить мене, чую шепіт берези - вона кличе мене! Мої рухи набувають неприродньої граційності - не йду, але немов пливу, бо все навколо, як підводний світ: і дерева, що гнуться долі від вітру, наче водорості, і сповільнена плавність - легка і важка водночас.. Думки не можуть зосередитися, вони перестають орієнтуватися - вони налаштовані лише на прийом радіохвиль, які вишіптує-вимолює береза.. Я йду. Куди? Все рівно. Mене тягне далі углиб саду, до берези, до гойдалки.. Не можу зупинитися, мені дивно хороше.. Я вже під розкішною срібнолистою кроною.. А березa шумить-шумить, як морський прибій.. Дивне дрібне палахкотіння довкіл, наче цієї надзвичайної червневої ночі впали з неба зорі. Придивляюся - це міріади світляків: вони вирують, мерехтять тисячами іскорок, що вибухнули і розсипалося наді мною..  Онде качеля - і хтось на ній гойдається.. Якась дитина. Скільки їй - чотири-п´ять? I все це у сповільненому ритмі - гой-да-а-a!.. гой-да-a!.. гой-да-a!.. - коливання качелі, як колиски чи човна.. Підходжу ближче.. Що робить дитя у таку пору самo в садку? Звідки взялoся? Від сусідів? Хочу промовити до дитини, але не можу вимовити ні слова, ніби щось позбавило мене голосових зв´язок. I я не можу втриматися: мені і цікаво, і боязко, і щось незрозуміле вабить до тієї малечі.. Дівчинка чи хлопчик? Хочу роздивитися поближче. Яке ж воно гарне - як янголятко: сріблясті довгі кучерики, світла одежа, що нагадує святкову нічну сорочку з найлегшого шовку - з кожним порухом тканина розлітається, як тисячі пір´їнок-пелеринок, волоссячко невагомою кульбабкою підскакує на тендітних плечиках і спадає лискучими локoнами-спіральками на порцелянове обличчя і тільце.. Підійшла ще ближче. Дитина перестає гойдатися. Я знову намагаюся заговорити, але так само відчуваю, що мені якимсь незрозумілим чином відібрало мову. Зі широко розкритими очима вдивляюся у дитя.. Що чи кого воно мені нагадує? Тут дитина, видко, зауважила мою присутність, поволі повертає голову і встромляє у мене свій ясний погляд.. Я оторопіла - ще ніколи не бачила такий ясних, райдужних очей - з них ніби випромінюється місячне сяйво і проникає мені в самісінький мозок.. А воно все дивиться-впивається у мене.. та я нe помічаю жодної міміки, жодного поруху жодного нерва на такому надреально красивому обличчі.. Не обличчя дитини, а ніби обживлої ляльки, з якими так люблять гратися дівчатка передшкільного віку. Мені стало не по собі. Але той погляд - він заморожує мої порухи, не маю сили відірватися від тих дивних очей і не можу зробити ані кроку назад - стою, як вкопана, повністю замагнетизована. Божеволію чи що? Чи то я непомітно для себе стала лунатиком? Але знову відчуваю, що замороженa не лише спроможність рухатися, але й будь-які мої намагання мислити логічно.. Я не знаю як, але розуміла одне: я не в стані думати, в´ялість моїх рук нагадала мені, що я не в стані хоч якось адекватно реагувати. Раптом дитина посміхнулася - так лагідно-лагідно - і моє серце розтануло від тієї янгольської усмішки.. І чи дитя щось промовило, чи то мені продзвеніло в голові, але я ясно почула: "Злови мене!" "А ти хто? I що ти тут робиш?" - подумала я і, ще не встигнувши помислити свою думку до кінця, як знову почулося десь в самих моїх мізках: "Я знаю одну гру. Хочеш погратися у неї?" - дитя і надалі ніжно усміхалося і я побачила на його щічках ямочки.. "У яку гру?" - запитую лише одним порухом думки. "У лови! A потім ти мене повинна вгадати! Tи ж хочеш знати, хто я, чи не так?" - і дитина весело підстрибнула з качелі і побігла лукою - не побігла, а ніби почала пурхати поміж деревами над хвилями трави.. І я рвонула за малечою - сама того не розуміючи, як і чому, але мої ноги були вмить легкі, як пір´я - стрибну, а мене підносить, заперечуючи усілякий земний закон гравітації так, ніби ми були не на планеті Земля, але на Місяці.. Не знаю, як довго ми отак ганялися по саді і луці, та мені страшенно хотілося впіймати це дитинча, пригорнути щонайдужче до себе, поцілувати його ніжні прозорі щічки, зблизька намилуватися цими дивовижними оченятами.. І щойно я, здавалося, опинялася вже біля самої дитини - ось-ось вже простягаю руки, вже зловлю, як воно – раз! - і якимось дивом вислизнyло – раз! - і вже на кілька добрячих метрів далі від мене. Не знала, що це зі мною робиться, але чим довше я отак бігала-плигала за малечею, моє серце все сильніше і сильніше стискалося і пригнічувалося якимсь невимовним сумом.. "Зупинися, прошу тебе, благаю!" - подумки просила я, - "Вже не маю сил! Змилуйся наді мною, дай хоч на тебе подивлюся зблизька!" - фізичної втоми не відчувала, але груди здавлював такий гнітючий біль, що здавалося, вони луснуть, випустивши моє серце на волю. Лише несамовите бажання мене гнало вперeд - бажання близькості цієї дитини, тепла її крихкого тільця, бажання, жага відчути на доторк ці шовкові кучерики та ніжність дитячої шкіри на своїй щоці.. Чим же знaйоме мені це личко, ці оченятка, ці ямочки! "Мамо!" - застугоніло-забубоніло в голові і різануло в серці. "Ма-мо-о! Ма-а-мо-о!" - і ніби затяжна луна покотилася над лісом.. Я озирнулася. Хлопеня - то таки було хлопеня - для мене абсолютно неймовірним чином якось чи підстрибнуло чи злетіло - але вмить опинилося на гілці берези, під якою я знову опинилася. I з доволі великої висоти дивилося на мене тими своїми очима-світлячками і сміялося - щиро сміялося прямо мені в обличчя.. І тут мене осінило: "Невже це ти, моя неіснуюча, ніколи ненароджена дитино? Дитина - моя сокровенна мрія, яку мені так і не пощастило здійснити? Моя вимолена, виплакана дитинка? Ось так би ти виглядала, як виглядаєш тепер, за декілька років?" - в моїх очах затьмарилося: невже я тоді і справді завагітніла і цей викидень був справжнім? Невже я з хлопцем тоді чекала дитинку?! Нашу дитину, яку б я так любила і опікувала, няньчилася би з нею, гралася, навчала би всьому, книжки б разом читали..  Адже це личко, ці ямочки, ця усмішка, ці очі - це все ніби Вiн! ВІН! Його справжнісінька копія!" - мною почало теліпати, світ переді мною затрусився, загойдався, закрутився..  Намагаюся, як можу, знову дивитися на дитину.. Ні, я не знаю, що це - бо то вже не звичайна дитина, але щось, що взяло дитячу подобу - і ось воно сидить на дереві, гойдається на гіллі, встромляє ці свої очі-промені в мою душу і сміється, без упину сміється.. Відчуваю, як мене пробирає злість: "Злісь, кажу тобі, з того дерева! Злісь негайно! Бо буде зле! Досить тобі знущатися наді мною!" - і щойно хочу підняти вгору кулак і пригрозити цьому створінню, з якого, мені здалося, випромінюється легке зеленаве флюорисцентне світло, як щось за моєю спиною загарчало.. Цей звук прокотився по кожній моїй клітинці, по кожному нерву - мої ворсинки на тілі всі до однієї наїжачилися - шостим відчуттям відчуваю щось недобре.. Паралізована страхом боюся озирнутися.. Але чую, добре чую, як оте щось приближається, чую важкий тваринний подих.. Собака? Не можу, не можу навіть ворухнутися - лише краєм ока зауважую, що щось величезне, чорне і кудлате наблизилося впритул до мене - ось вже торкається своїм холодним носом чи то пащекою моєї змертвілої руки.. Принюхується.. Здається, відходить.. Та не зникає, але обходить мене по колу декілька разів і з кожним витком коло звужується і по моєму тілу пробігає нова хвиля крижаного холоду.. Тварюка стає під березою прямісінько під тим, що видається за дитину.. Досі не можу підняти очей.. Серце зараз і справді вискочить - у скронях такий біль і мороз по всій шкірі, що в якийсь момент мені вже стає байдуже: i най буде, що буде! І підводжу очі - не можу навіть кліпнути - переді мною величезний звір: чи то пес, чи то вовк з несамовитим жахливим поглядом - його люті очі світять жовто-жовто, наче два лазерних промінця, і зуби - ці страшенні ікла-зуби скаляться на мене.. Чую тихе зловісне гарчання.. Не знаю, як довго вже цей жах триває, але я опускаю очі, не витримуючи навантаження цього страшного погляду хижака-бестії.. Боже мій, поможи! Зараз ОЦЕ скочить на мене, перегризе мені горлянку, вб´є, розтерзає на шматки! Намагаюся через силу поглянути знову. Та.. під деревом і на дереві вже нікого і нічого немає.. Все зникло так, ніби ніколи й не було.. Нічого не розумію! Знову видіння? Пробую себе потягнути за волосся чи то вщипнути, обережно і повільно задкую в напрямку будинка, не зводячи очей з місця щойно минулих подій.
Тільки тоді, коли зачинила за собою двері, страх, який скував душу і тіло, поволі почав відпускати.. А коли відпускало, боялася, що мене після шоку кине в істерію. Та чомусь нічого подібного не сталося - аж самій було дивно. Лише залишилося враження, що все відбулося у важкім, страшнім сні, де не таким страшним було загинути в зубах цього страховиська, як набагато страшнішим було інше - відчуття якоїсь незрозумілої, ще, мабуть, неусвідомленої провини і глибокого жалю, що стискали серце стальним обручем..

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

Співдумаю,

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Юрій Кирик, 19-11-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анізія, 15-11-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Михайло Нечитайло, 15-11-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 15-11-2014

Читала і насолоджувалась

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Nina, 14-11-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Катерина Омельченко, 14-11-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.35646915435791 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Огляд автобіографії засновника італійського фашизму Беніто Муссоліні
Перша половина ХХ століття було щедра на диктаторів та диктатури. Більшість з них, як от Ленін, Сталін, …
Свято на вулиці книголюба: 10 найочікуваніших новинок весни
Українські видавці вже звично, і це прекрасно, не припиняють тішити книголюбів все новими й новими перекладами …
Матриця як вона є: Відгук на нон-фікшн книгу Манфреда Лютца
Скажіть чесно, хто за нинішніх обставин для країни важливіший — солдат чи митець? Певно, дехто одразу …
Білл Гейтс про “Коли подих стає повітрям”: Ця книга зворушила мене до сліз
Всі життя мають рівну цінність. Але деякі випадки смерті здаються особливо жорстокими. Полу Каланіті …