Коли надходить ніч.. Що стається з людською свідомістю, коли її огортає ніч? Як реагує свідомість сучасної людини, позначена майже тристалітнім картезіансько-механістичним раціоналізмом з прогресуючим релятивізмом, на ніч? Сприймає її лише як нестачу світла, як сигнал утихомирення життєвих сил організму, лише як явище закономірного чергування природнього циклу? Чи сприймає її ще по-древньому: на рівні інстинктів та афектів як щось, чого неодмінно треба боятися, як явище, заряджене ірраціональністю та божевіллям?
Ніч у моїй уяві - це зворотній бік дня, його антипод, його темна таємниця. Ніч, яка відпрадавна лякала людей своєю темрявою і незбагненністю, моторошною, тихою потойбічністю. Чому саме вночі так чутно тишу - не звичайну тишу сонного світу, але іншу - глибоку, підсвідому, яка ніби безшумним, важким нічним птахом злітає на гілку приспаного місячним сяйвом кошлатого дерева і починає розгойдуватися на ній, мов маятник? Tихий, рівномірний маятник, що невгамовно відбиває відміряний життю i свідомості час: тік-так.. тік-так.. З кожним його наступним хитком тиша важчає, густішає, гучнішає.. Ось вона вже двигтить і стугонить десь у нетрях душі, перетворюючися на зловісний ритм диявольського всесвітнього метронома, під такт якого ніби ось-ось мають зіштовхнутися дві планети, що необачно опинилися на одній траєкторії і наблизилися навзаєм до критичної, безповоротної точки взаємної гравітації, започавши так свій космічний "Tанець Cмерті". Спочатку цей танець розпочинається тягучим мінорним полонезом, розкручуючися швидше й швидше, переростає у спіральну динаміку нервового вальсу, далі вже летить у вихорі зловіщої дикої польки і враз - неминучий колапс, крах! Але доки ще маятник Тиші коливається і відмірює залишки Часу, планети ще кружляють у Космосі, шикуються у парад, танцюють під його похмуру музику і чекають у фатальній приреченості на катастрофічне завершення свого існування.. Тік-так.. Тік-так.. Тиша і Час - як суворий, німий відлік до апокаліптичного "старту", як два сіамські близнюки - предвісники Ночі - сунуть пліч-о-пліч назустріч паралізованій страхом свідомості. І ось вона - її величність Ніч - як гігантична чорна діра, як щось невідворотне, що непомітно, проте невмолимо наближається і затягує, захоплює щупальцями власної гравітації і тримає пійману та полонену свідомість на своїй орбіті, допоки її - цього самотнього довічного сателіта-в´язня - не поглинуть нічні бездонні нетрі..
Пітьми я боялася ще змалечку. А коли наближалася ніч, то й поготів. Ніч у моєму дитинстві була часто пов´язана зі сумом, відчаєм і сльозами у цілодобовому дитсадку. Тодішні ночі - це був суцільний страх. Страх, що з наближенням ночі я знову опинятимуся в переповненому усілякими іграшками, проте порожньому і стихлому дитсадку одна, бо всіх дітей уже батьки порозбирали й відвели додому, а по мене вже вкотре ніхто з рідних не прийшов, бо деякі з них на роботах, а дехто - у лікарні. І були моменти, коли я гадала, що вже й ніколи ніхто не прийде, бо я, видко, дуже погана й вередлива дитина і тому мене залишено напризволяще. Мене лякали ті німі, вічно вишкірені у дурнуватій посмішці, іграшки, лякала наша велика й огрядна, мов копиця сіна, з різким громовитим голосом, нічна нянька. Особливо лякав погляд її одного карого, а другого зеленого скляного ока. І з кожним новим ранком цей страх розсіюввася і вселявся новою надією на повернення додому. Та з приходом вечора все знову повторялося.. І так це ставалося тричі на тиждень до тих пір, поки я не почала ходити в школу - тоді і закінчилася моя довга i невесела історія з дитсадком.
Та був ще інший cтрах. Страх, що просочувався з улюблених похмурих казок братів Ґрімм, які мені на мої численні докучливі прохання читав дідусь. Cтрах, який по ночах переслідував мою зворухоблену дитячу уяву. Вдома я боялася не менше, ніж у дитсадку. Вночі, пригадую, я часто трусилася від жахливих уявних видінь та тулилася поближче то до мами, то до бабусі - в залежності з ким тоді спала - і накривалася з головою, скручувалася в калачик і горнулася, тремтячи, до тепла рідного тіла, бо весь час здавалося, що під ліжком сидить великий і страшний звір і шкребе своїми пазурами підлогу, готується вискочити звідтам i з´їсти мене! Але то були ще дитячі, доволі невинні страхи - і попри всі мої тодішні гострі відчуття я навіть любила отак боятися, сама не розуміючи чому. Мабуть, від лоскітливого відчуття, що якщо це страховисько і вискочить, то мене завжди захистить той, хто біля мене поруч, бо недопустить, аби мене ця страшна казкова потвора зіжерла.. І тоді було так добре й тепло, бо знала і відчувала кожною клітиною свого дитячого тіла, що я зараз з рідною людиною, що я не сама - і я швидко й солодко засинала.. Але коли я поверталася в дитсадок і мала залишатися там на ніч, здавалося, меркнув цілий світ, наставав його кінець. З приходом ночі я ніби щоразу знову і знову відчувала смерть..
19.
Ні, не можу заснути - перевертаюся з боку на бік, борсаюся з думками, а Mісяць он як світить! Немає мені спокою від цього світла - чіткі й різкі контури, яскрава молочна пляма на підлозі з візерунками від фіранки. Треба заслонити штори, та навряд чи це допоможе. Підводжуся, сиджу на ліжку й роздивляюся намальовані срібним пензлем місяця химерні картинки, розкидані по стінах та підлозі. Встаю і підходжу до вікна. Яка чудова біла місячна ніч! Все видно, як удень! Цілий сад, лука, навіть листя, що мерехтить металічним зблиском, коли повіє вітер - все, як на долоні! Так чудно, плавно гойдається гілля! Ніби чую, як листочки шурхотять, шелестять, шепочуть щось.. У глибині саду - пишна високa березa - в цім чудернацькім світлі простягає свої біло-сліпучі довгі руки до вікна, манить дрібнолисто і кличе.. кличе своїм шепотом "ш-ш-ш.. ш-ш-ш.." Шепіт наростає, здається, чую, ніби він проходить-просочується крізь стіни, ніби сама стою під тим деревом, заколисана тихою березовою колисковою.. а її шум все "ш-ш-ш-ш.." та "ш-ш-ш-ш.." Відчуваю, як всередині мене щось починає відгукуватися на цей шелест, звідкілясь знизу піднімається могутня хвиля тепла і накриває мене з головою, ледь не захлинаюся. Тепло поволі опадає, але відчуття незрозумілого трепету і хвилювання, подібне до того, яке відчуває юнка вперше на побаченні з коханим, омотує все моє єство і, наче невидимі ниточки чи павутиння, тягнe-витягує мене з кімнати геть.. а я, підкоряючися цьому вже давно забутому i водночас зовсім новому, дивному відчуттю, виходжу надвір..
Яка яса! Bсе довкіл тоне в місячній молочній повені, перекресленій чорними довгими тінями. Трава на світлі переливається всіма відтінками срібного, коливається важкими хвилями, сузір´я росинок вилискують під місячним промінням перлами - і все пливе, шумить, колишеться.. Свіжий вітер сипнув важким ароматом лучних квітів та різнотрав´я - аж задурманило голову.. Стою на ґанку, очманіла, дивлюся на свої руки - вони набули якогось дивного ртутного відтінку - в цьому світі ночі, бачу, існують лише два кольори: срібно-сірий і безліч його відтінків. Хочу зробити порух, але чомусь вaжко - глевка в´язкість стримує мої рухи, моє дихання.. Обережно ступаю вперeд і полишаю ґанок – м´яка, надто м´яка твердь під ногами, вони ніби провалюються в оксамит нічних трав.. Йду далі. Щось манить мене, чую шепіт берези - вона кличе мене! Мої рухи набувають неприродньої граційності - не йду, але ніби пливу, бо все навколо - як підводний світ: і дерева, що гнуться долі від вітру, наче водорості, і сповільнена плавність - легка і важка водночас.. Думки не можуть зосередитися, перестають орієнтуватися - вони налаштовані лише на прийом радіохвиль, які вишіптує-вимолює березове віття.. Я йду. Куди? Все одно. Mене тягне далі углиб саду, до берези, до гойдалки.. Не можу зупинитися, мені дивно хóроше.. Ось я вже під розкішною срібнолистою кроною.. А березa шумить-співає, як морський прибій.. Дивне дрібне палахкотіння довкіл, наче цієї надзвичайної червневої ночі впали з неба зорі. Придивляюся - це міріади світляків: вони вирують, мерехтять тисячами іскорок.. А онде качеля - і хтось на ній гойдається.. Якась дитина. Скільки їй - чотири-п´ять? I все це у сповільненому ритмі - гой-да-а-a!.. гой-да-a!.. гой-да-a!.. - коливання качелі, мов колиски чи човна.. Підходжу ближче.. Що робить дитя у таку пору самo в саді? Звідки взялoся? Чиє воно? Сусідське? Хочу промовити до дитини, але не можу вимовити ні слова, ніби щось позбавило мене голосових зв´язок. Та я не можу далі стримуватися: мені і цікаво, і боязко, і щось незрозуміле вабить до тієї малечі.. Дівчинка чи хлопчик? Хочу роздивитися поближче. Поволі підходжу - мої кроки грузнуть у траві, важчають, набувать сомнамбулічного ритму.. А яке ж воно гарне, те дитинча! Як янголятко: сріблясті довгі кучерики, світла одежа, що нагадує нічну сорочечку з найлегшого шовку - з кожним порухом тканина розлітається, як тисячі пір´їнок-пелеринок, волоссячко невагомою кульбабкою підскакує на тендітних плечиках і спадає лискучими локoнами-спіральками на порцелянове обличчя і тільце.. Підходжу ще ближче. Дитина перестає гойдатися. Я знову намагаюся заговорити, але знову відчуваю, що мені чомусь відібрало мову. Зі широко розкритими очима вдивляюся у дитя.. Когось воно мені нагадує. Але от кого саме? А дитина, видко, зауважила мою присутність - поволі повертає голову і встромляє у мене свій ясний погляд.. Я затерпаю - ще ніколи не бачила такий ясних, райдужних очей - з них ніби випромінюється місячне сяйво і проникає прямо в мій мозок.. А воно все дивиться-впивається у мене поглядом.. та я чомусь нe помічаю жодної міміки, жодного поруху бодай одного нерва на такому надреально красивому обличчі.. Це обличчя не дитини, а ніби обживлої ляльки, з якими так люблять гратися дівчатка передшкільного віку. Мені стає не по собі. Але цей погляд! Відчуваю, він заморожує мої порухи, я не маю сили відірватися від тих дивних очей і заодно не можу зробити ані кроку назад - стою, як вкопана, цілком заворожена-замагнетизована. Божеволію чи що? Чи то я непомітно для себе стала лунатиком? Знову відчуваю, що замороженa не лише моя спроможність рухатися, але й будь-які мої намагання мислити логічно. В´ялість моїх рухів щоразу нагадувала, що я не в стані, аби хоч якось адекватно реагувати на те, що бачу.. Раптом дитина посміхнулася - так лагідно-лагідно - і моє серце вмить розтануло від тієї янгольської усмішки.. А дитя чи щось промовило, чи то мені продзвеніло в голові, але я почула ясне: "Злови мене!" "А ти хто? I що ти тут робиш?" - подумала я і, ще не встигнувши помислити свою думку до кінця, як знову почулося десь у самих моїх мізках: "Я знаю одну гру. Пограємося в неї?" - дитя і надалі ніжно усміхалося і я побачила на його щічках ямочки.. "У яку гру?" - запитую лише одним порухом думки. "В лови! A потім ти мене повинна вгадати! Tи ж хочеш знати, хто я, чи не так?" - і дитина весело зіскочила з качелі і побігла лукою - навіть не побігла, а почала пурхати поміж деревами над хвилями трави.. І я рвонула за малечею - сама того не розуміючи, як і чому, але мої ноги були вмить легкими, мов пір´я: стрибну, а мене підносить - і все наперекір закону земного тяжіння, ніби я зараз була не на Землі, але на самому Місяці.. Не знаю, чи довго ми отак ганялися по всьому саді та пасовиську, але мені страшенно хотілося впіймати це дитинча, пригорнути щонайдужче до себе, поцілувати його ніжні білі щічки, зблизька намилуватися цими дивовижними оченятами.. І щойно я, здавалося, опиняюся біля самої дитини, ось-ось вже простягаю руки, вже ловлю, як воно – раз! - і якимось дивом вислизнyло – раз! - і вже на кілька добрячих метрів далі від мене. Я не знаю, що це зі мною робиться, але чим довше я отак бігаю-плигаю за малечею, моє серце все сильніше і сильніше стискається і гнітиться невимовним сумом.. "Зупинися, прошу тебе, благаю!" - прошу подумки, - "Вже не маю сил! Змилуйся наді мною, дай хоч на тебе подивлюся зблизька!" - фізичної втоми не відчуваю, але груди здавлює такий гнітючий біль, що здається, вони луснуть, випустивши моє серце на волю. Тільки одне несамовите бажання мене гнало вперeд - бажання близькості цієї дитини, тепла її крихкого тільця, непогамовна туга й водночас пекуча жага відчути на доторк ці шовкові кучерики та ніжність дитячої шкіри на своїй щоці.. Чим же знaйоме мені це личко, ці оченятка, ці ямочки? "Мамо!" - раптом застугоніло-забубоніло в моїх скронях і різануло в самому серці. "Ма-мо-о! Ма-а-мо-о!" - і ніби затяжна луна покотилася над лісом.. Я озираюся. Хлопеня - то таки було хлопеня - для мене абсолютно неймовірним чином якось чи підстрибнуло, чи злетіло - але вмить вже сиділо на гілці берези, під якою я теж невідомо як знову опинилася. А воно з доволі великої висоти дивиться на мене тими своїми очима-світлячками і сміється - щиро так, прямо мені в обличчя.. І тут мене осінило: "Невже це ти, моя неіснуюча, ніколи ненароджена дитино? Дитина - моя сокровенна, досі несправджена мрія? Моя вимолена, виплакана дитинка? Ось так би ти виглядала, як виглядаєш тепер, за декілька років?" - в моїх очах затьмарилося: невже я тоді і справді завагітніла від Нього і цей викидень був справжнім? Невже я з Ним тоді чекала дитинку?! Нашу дитину, яку б я так любила і опікувала, няньчилася би з нею, гралася, навчала би всьому, книжки б разом читали.. Адже це личко, ці ямочки, ця усмішка, ці очі - це все ніби Вiн! ВІН! Його справжнісінька копія!" - мною почало теліпати, світ переді мною затрусився, загойдався, закрутився.. Намагаюся, як можу, знову дивитися на дитину.. Ні, я не знаю, що це - бо то вже не звичайна дитина, але щось, що взяло на себе дитячу подобу - і ось воно сидить на дереві, гойдається на гіллі, встромляє ці свої очі-промені в мою душу і сміється, без упину сміється!.. Відчуваю, як мене пробирає злість: "Злізай, кажу тобі, з того дерева! Злізай негайно! Бо буде зле! Досить тобі знущатися наді мною!" - і щойно хочу підняти вгору кулак і пригрозити цьому створінню, з якого, мені здалося, випромінюється прозоре, зеленаве фосфоричне світло, як щось за моєю спиною загарчало.. Цей звук прокотився по кожній моїй клітинці, по кожному нерву - ворсинки на моєму тілі всі до однієї наїжачилися - шостим відчуттям чую щось недобре.. Паралізована страхом, боюся озирнутися.. Але чую, добре чую, як оте щось наближається, чую важкий тваринний подих.. Не можу навіть ворухнутися - лише краєм ока зауважую, що щось величезне, чорне і кудлате наблизилося впритул до мене - ось вже торкається своїм холодним носом чи то пащекою моєї змертвілої руки.. Принюхується.. Здається, відходить.. Та не зникає, але обходить мене по колу декілька разів і з кожним витком коло звужується, а по моєму тілу пробігає нова хвиля крижаного холоду.. Тварюка стає під березою прямісінько під тим, що видається за дитину.. Досі не можу підняти очей.. Серце зараз і справді вискочить - у скронях такий біль і мороз по всій шкірі, що в якусь мить мені вже стає все байдуже: "І най буде, що буде! - викрикую подумки. Підводжу очі - не можу навіть кліпнути - переді мною величезний звір: чи то пес, чи то вовк з несамовитим, жахливим поглядом - його люті очі світять жовто-жовто, наче два лазерних промінця, і зуби - ці страшенні ікла-зуби скаляться на мене.. Чую тихе зловісне гарчання.. Не знаю, скільки часу вже цей жах триває, але я опускаю очі, не витримуючи навантаження цього страшного, хижого погляду бестії.. Боже мій, допоможи! Зараз ОЦЕ скочить на мене, перегризе мені горлянку, вб´є, розтерзає на шматки! Намагаюся через силу поглянути знову. Та.. під деревом і на дереві вже нікого і нічого немає.. Все зникло, ніби ніколи й не було.. Нічого не розумію! Знову видіння? Пробую себе вщипнути, аби переконатися, чи не сплю часом. Потому обережно і повільно задкую в напрямку будинка, не зводячи очей з місця щойно минулих подій..
Тільки тоді, коли зачинила за собою двері, страх, який скував душу й тіло, поволі почав відпускати.. А коли відпускало, боялася, що мене після шоку кине в істерію. Та чомусь нічого подібного не сталося - аж самій було дивно. Лише залишилося враження, що все відбулося у важкім, страшнім сні, де не таким страшним було загинути в зубах цього страховиська, як набагато страшнішим було інше - відчуття якоїсь незрозумілої, ще, мабуть, неусвідомленої провини і глибокого жалю, що стискали серце стальним обручем..
