Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2443
Творів: 43786
Рецензій: 85313

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Повість

Утоплений рід ч.2 Хазяїн життя р. 6

© Михайло Нечитайло, 12-11-2014
Наступного дня Вітя не пив. Не знати чому, але не захотів.
- Роздивлюся свого хазяїна життя на тверезу голову, - сміявся, згадуючи Зінчині слова.
Але ще через день на роботі хлопці так гарно прикладалися до чарки, що Вітя плюнув і на Зінчині слова, і на розглядини хазяїна.
- Дурня якась, - пробубонів, - що я можу побачити там, де ще замолоду все роздивився?
І поплив знайомою річкою.
Ввечері, перечіплюючись об власні черевики, виплив біля клубу.
- Чому сьогодні немає танців? – вередував під дверима.
З-за дверей виповзла Валя Щука – новий завклубом, бита життям аж до синців під очима дівка.
- Чого ти клізму свою розкрив? – запитала.
- Нудно, - чесно зізнався Вітя.
- А у мене сьогодні вихідний, - розвела Валя руками. – На жаль.
- Жаль, що мені нудно, чи що в тебе вихідний, - не зрозумів Вітя.
- Жаль, що бухло на нулю, а вглибить ще хочеться, - втерлась долонею завклубом.
- Не питання, - зрадів Вітя. – Ось, - витяг з кишені пляшку з остатками рідини на денці.
- Мало, - скривилася завклубом, - як таке на двох ділити, то краще вже з імпотентом в ліжко стрибнути.
- А є бажання? – облизався Вітя.
- Відносно чого, - тупо не в’їжджала у  Вітині  натяки діваха.
- І пійло поділити, і ліжко, - популярно роз’яснив Вітя.
Валя взяла до рук пляшку, прискалила на неї око, а тоді притулила до губ та й вдула на однім подиху вміст.
- Крапля в морі, - плямкнула.
- А мені що пити? – витріщився Вітя на порожню посудину.
- Росу, - сякнулася дівка.
- Ні, так не піде, - не погодився Вітя, - я вимагаю компенсації!
- Хочеш нюхнути пороху? – запитала Валя.
- Якого ще пороху? – не зрозумів.
- Прілого, - підморгнула.
- А-а, - докумекав нарешті Вітя, - а де будемо нюхати?
- Не будемо, а будеш, - уточнила дівка. – Але не зразу, а як ще знайдеш десь пляшку. Тоскно на душі, розумієш, Вітьок, тоскно. Треба промити душу, бо… гаплик якийсь. Тобі, бач, прілого хочеться, а мені ні прілого, ні духмяного, випити б…
Вітя надибав, пощастило, Ватя, той зганяв по пляшку, натомість припер три – а що далі було, ні в пеклі, ні в раю ніхто не второпав, бо в раю на такі оргії бояться й глянути, а в пеклі на що вже до всього звичні, а й там ще не бачили подібних сюжетів-піруетів.
Проснулася трійця від чийогось гуку. Вітя продер очі, мати рідна, лежать вони всі втрьох голяка на сцені, а над ними дере пельку вся сільрадівська верхівка з головою сільради на чолі.
- Оце надбав керівника в культуру, - чухав потилицю голова сільради. – Люди добрі, стид, страм, позорисько яке!
- А я що, не закрила дверей? – лупала баньками Валька.
- Ти не подужала, - вніс ясність у питання тверезіший звечора Вать.
- І як це все називається? -  допитувався невідь-нащо невідь у кого голова.
- Я знаю, що тут трапилось і як це все називається, - гикнула, аж булькнуло, Щука. – Мене тут зґвалтовано.
- Ого! – аж присів голова. – І ким, дозвольте поцікавитись?
Трійця поволі, натужно зодягалася, визбируючи по всій сцені розкиданий одяг і насилу розрізняючи, де, що й чиє.
- Хто мене зґвалтував? – важко дихала Валька. – Ну, ви ж не повірите, що каліка Чурба? – глянула на голову.
- Не повірю, - зізнався голова.
- Чого, я можу, - гордо здійняв голову Вать.
- Заткнися, - перебила його завклубом. – Трюхань мене позбавив честі. Причому позбавляв по-всякому – природним і збоченим шляхом. Довго і проти моєї волі. Так і запишіть у протокол.
- Я?! – ледь не вдавився Вітя обуренням. – Та ти хоч пам’ятаєш, що ми робили?
- А ти сам пам’ятаєш, хлопче? – втрутився голова.
Вітя замовк – а дійсно, що він міг пам’ятати, про що міг розказати голові у своє оправдання. Про туман, який заховав усе? Дурня якась вийшла з того туману, але потягло від неї чомусь не сирістю, а смаленим.

Родина Щук була у Вівдюках дивною родиною, як казав Трюханів сусід  Овсій – «кінокомедійною». Батьки як батьки – сільські чорнороби, а от діти – всі чесноти і гидоти в одному флаконі. Одна з дочок була якоюсь знатною вченою, один із синів головою сусіднього району, а поміж них син-тюрмак зі стажем та дочка Валя – відірви та викинь. Були у Щук іще діти (дев’ятеро), але одні жили в селі і чорно робили, як і батьки, біля землі та худоби, а інші тільки підростали і мали намір показати себе в майбутньому.  
Валя взагалі зникла ще замолоду з дому, волочилася десь по світах, аж доки брат-начальник не виловив її з тих світів і не прилаштував у Києві на якусь фабрику. Балакали, Валя фабрику не вподобала, тож її звідти витурили вмить, тоді знатні діти сім’ї Щук примостили її на навчання в училище культури. Але й училища Валя не добула – не тою культурою, певно, цікавилась. Тоді батьки і їх знатні діти видерли дочечку-сестричку з міських пазурів і приперли в село – «хай хоч на виду буде, може, не так дурітиме». Дядько, голова села, приліпив племінничку до вакансії завідуючого клубом – відтоді Валя Щука і дбала ось уже майже два роки про цитадель культури у Вівдюках. Дбала по-всякому: трохи пила, трохи десь зникала, трохи колотилася з молодицями за їхніх чоловіків, трохи іноді бралася й за розум і тоді співала на сцені сільській і районній, аж наслухатися її не могли.
- А що я зроблю, - зітхала її зігнута мати, - такий вітрюган надворі був, як вона родилася, видко, навіяло трохи, от і вдалося вітряне.
Оте «вітряне» й звалилося на Вітину голову, як сніг серед літа, з видуманим своїм зґвалтуванням. Гвалтування видумане, а який шарварок зчинився – все Щуківське різнобарвне, пелехате сімейство злетілося, наче ворони на дохлятину, на обійстя Трюханів і заходилося сватати Вітю – так і так, мовляв, хлопче, не хочеш тюрми, бери Валю за жінку, раз осоромив, бо нам з таким соромом жити несила, Валі – негоже, а тобі – просто не в кайф.
- Що ви знаєте про мій кайф?... – спробував сіпатися Вітя.
- Знаємо, - похмуро мовив Валин брат-тюрмак (і цей, перебуваючи  на волі між відсидками, прийшов про совість і честь «побазарити»).
І почав Вітю бити. Прямо на материних очах, прямо серед подвір’я.
- За сестру придушу! – дихнув межи очі.
Мати кинулася боронити сина, але її відтиснули вбік.
- Хай мужики погомонять, - заспокоював Щука-начальник.
Гомоніли недовго. Тюрмак був кріпкий на руку, Вітя це відчув відразу, навіть супроти сіпнутися роздумав.
- Я зрозумів, - мовив і сів осторонь.
- Не буде він брати ваше стерво, - металася поміж Щуками мати.
- Чого ти, Катерино? – жебоніла стара Щучиха. – Вони обоє бідові – і твій, і моя – таким тільки й братися, як не повбивають одне одного, то житимуть душа в душу.
- Ми сорому не потерпимо, - знову обізвався Щука-начальник, - можете брикатися, берегти синочка від стерва, але ви повинні чітко усвідомити: збереженого синочка раніше, ніж через років вісім-десять, ви не побачите.
- Охо-хо, - гірко плакала мати.
- То що? – виснув скелею над Трюханями Щука-тюрмак.
- То що? – громадився Щука-начальник.
- То як воно буде? – булькала Щука-мати.
- Кажіть щось, - рипів Щука-батько.
- Сину, то як же його і що цим людям казати? – розводила в розпачі руками мати.
- Хочуть, аби женився, - підвівся з ослінчика Вітя, - то хай так і буде. Я вашу Валю силою не брав, та ви й самі це знаєте, по згоді ми сцену втрамбовували, але ж я  розумію, що вам своє горе треба десь прилаштувати, бо набридло з ним морочитися, а тут така нагода – п’яний Вітьок матню розставив, жуків ловить, ось йому й жук з нашого городу. Добре, я в тюрму за ніщо не хочу, відмию вашу честь до святої чистоти, візьму Вальку, але ви повинні хоча б здогадуватися – між нами ні любові, ні злагоди немає, є тільки привид моєї тюрми і Вальчина безпутність. Таке й життя, певно, буде – ні толку, ні волі, а про радість чи вище щось немає потреби й заїкатися.
Щуки до Вітиних слів не дослухалися – вони навантажували матір клопотами про весілля.
Вітя пішов до Валі.
- Ну ти й сука, - мовив.
- Вибач, - усміхнулася та невинно, - але що я можу зробити – з роботи вилетіти не хочеться, перед батьками-дядьками незручно, треба ж якось викручуватися.
- Ні хрена собі викрутаси, - Вітя обурився не на жарт, - мою долю закрутити, аби свою викрутити.
- Ой, про долю він забалакав, - сплюнула Валя. – Де ти її бачив, ту свою долю, що так про неї побиваєшся?
- Бачив, - не погодився Вітя.
- Що бачив – не спорю, - не заперечувала майбутня дружина, - але дієслово вжив чомусь у минулому часі.
- Ну… - та й не знайшовся Вітя на слово.
- Не журися, - махнула Валя рукою, - зійдемось, обнюхаємось, а там побачимо. Так треба – тут нічого не вдієш, вляпалися в халепу, потрібно випливати з багна на чисте з найменшими втратами.
- В гробу я бачив такі випливони і такі найменші втрати! - злом кидався по закладу культури Вітя.  – Ну, нічого, ти ще тридцять разів пошкодуєш про своє заміжжя, - пообіцяв.
- Вітьок, не розливай піну, нею немає чого тушити, - усміхалася суджена. – Мені, між іншим, це заміжжя потрібне, як зайцю стоп-сигнал. Ти втям, що не в заміжжі суть, а в натуралізації наших почуттів.
- Що ти верзеш? – аж очима кліпнув Вітя. – Либонь, у вченої сестрички нахапалася розумних словечок?
- При чому тут сестричка, - промовила Валя, - я й сама не з гори головою впала…
- То про які почуття ти тоді торочиш? – обуренням сипав Вітя. – Трах на сцені втрьох під море горілки, це що, почуття? Та ні, це просто трах!
- Ти думаєш, я його пам’ятаю, той трах на сцені, - закривала Валя клуб. – А почуття до тебе маю, - усміхнулася. – Ти ж на вісім років молодший, ото вже вгаруєш почуття підстаркуватої молодиці. Така буде натуралізація, що багатьом тільки снитиметься. Уявляєш, після своїх походеньок по Криму, Риму й мідних трубах я й не мріяла про щастя такого пиндика молоденького у чоловіки собі влигати. Це доля, Вітьок! А долю не проганяють, її бережуть і цінують. Навіть якщо немає за що, то за те лиш, що доля. Утямив? Ні? То слухайся старших жінок, як своя кебета ще не визріла.
І реготіла, наче з цепу зірвалася.
- Нічого, нічого, - похапцем тікав від долі Вітя, - я до тебе дослухаюсь, зажди. Не ти, стара відьмо, я хазяїн життя, я!
Вірив у це. Особливо зараз вірив. У переддень весілля. Клятого неочікуваного весілля, яке так нестерпно пекло душу хазяїну життя тим, що він виявився нижчим за звичайнісіньке простесеньке сільське весілля.
А ще хазяїн… Чого, певно? Життя? Чийого?
Ех, матері його ковінька, чим зарадити біді впокорення? Чим, га?
Непокірністю хіба. Не зараз, у конкретній безвиході, а по життю загалом.
На тому й став Віктор Трюхань на рушник, що звивався хомутом.

Вітя казав матері:
- Не справляймо весілля, розпишусь тихцем з тою кралею в сільраді, та й годі.
Але Щукам конче хотілося весілля – гучного, з музиками і повномасштабним гулянням.
Тож воно й відбулося. І запам’яталося Вівдюкам тим, що чи й не вперше в селі за столом дружно п’яно клювали носами і молодий, і молода, причому молода була п’янішою за молодого.
- Сьорбаймо чарочку, Вітьок, - гикала Валя, - либонь, кінець холостяцтву, далі ми, як запряжені волики, все туп та туп у парі.
- Тупай, тупай, заразо, - бубонів Вітьок, згоряючи з сорому перед селом за  своє поневолення старою дівулею, - гляди тільки, аби ратиці не позавертались, бо обрізатиму з кров’ю.
Валя Вітиного бубоніння не слухала, сьорбала собі чарочку за чарочкою, посилено готуючись до сімейного життя.
- Гірко! – волали за столами.
«Гірко, ой, гірко», - стогнала Вітина душа.
- То що, цьомкнемось? – питала Валя, витираючи долонею масні губи.
Вітя скрипів зубами і здіймався з-за столу для поцілунку.
- Слабак! – ревіло за столами після цілування.
- Звісно, що слабак, - погоджувався Вітя, винувато кліпаючи очима.
- Хіба ми колись так цілувалися?! – плигав за столом якийсь дідок, Щучий родич. – Еге, я як присмоктався до своєї баби, то геть і зуби їй повисмоктував…
- Тьху! – сердито сплюнув Вітя.
Зінка, лярва, її й не гукав ніхто на горе-весілля, а вона притарабанилась з величезним букетом.
- Вітаю! – єхидно так вручала квіточки. – То що, тонеш? – цікавилась, нахилившись до Віті.
- Ні, тільки пірнаю, - гордо випинав Вітя груди.
- Ну-ну, костюмчиків тільки на дно взяти не забудь, - шепнула Зінка на вухо, - бо не випливеш, засмокче мулом.
- Будь спок, Зінуля, все під контролем, - дер кирпу Вітя.
Контроль той мався тримати з першого ж по весіллі дня.
Поселились молоді в хаті Трюханів.
«Місяць поживу та й вижену, - міркував собі Вітя. – На дідька мені ці всесвітні сколотини, аби я в них довіку бовтався».
Тож, ледь розвіялись післявесільні дими, а медовий місяць доцідив свій календарний термін, Вітя гарно «взяв на груди» на роботі, прийшов додому і  розпочав балачку:
- Так, Валько, ти ж, певно, не думаєш, що я біля тебе заякорився назавжди? Збирай манатки та будемо розбігатися.
- Себто? – Валентина, у якої за два дні мався бути відповідальний концерт, у зв’язку з чим вона ходила твереза-тверезісінька, здивовано звела очі.
- Ну, - розжовував Вітя думку, - сором твій я вже змив, далі я йду сам, а ти теж сама.
- Хто це сказав? – поцікавилась Валентина.
- Я, - мовив Вітя.
- А ти хто такий? – допитувалась Валентина.
- Твій чоловік, - роз’яснив.
- Це нічого не значить, - відповіла.
- А що значить? – поцікавився.
- Життя, Вітьок, складна штука, по ньому сокирою рубати все одно, що собі по тім’ю – глупо і шкідливо.
- Я є хазяїн життя, мені видніше, чим, де і коли по ньому рубати, - розтлумачив.
- А я ж думаю, чого ти такий обрубаний у цім житті, - засміялась Валентина. – А воно он що, куди не рубнеш, то все собі в тім’я. Не будь дурним – пригорнись до життя, то й воно колись тебе приголубить.
- А ти вважаєш, що вже пригорнулась, - закипав Віктор. - І чим воно тебе приголубило? Мною?
- Боже, Вітю, не лови царя в голову, бо ти ним не є, - заперечила дружина. -  Ти така милість на моїм шляху, як і я на твоїм. Заспокойся.
- То розійдімось, не мучмо світу, - вдруге запропонував Віктор.
- А нащо? – вкотре не зрозуміла Валя. – Хіба щось краще нам світить?
- Хай і не світить, але я не хочу з тобою жити, - наполягав Віктор.
- Ти для мене – ніщо, порожнє місце, аби щось вирішувати за мене, - глянула жінка в очі. – Не звикла я коритися, не з того тіста ліплена. Я ж забула тобі сказати, як до шлюбу мене кликав – зверху ти будеш тільки в ліжку, а поза ним – знизу.
- Не діждеш! – зашипів. - Та я…
- Не значиш ні… - матючком сипонула по хаті жінка.
- Та я й не кликав тебе до шлюбу, - отетеріло заявив.
- Для мене це не важливо, - уточнила. – Назвався опеньком, поліз у борщ, то варися, а не виплигуєш назад. Ти запам’ятай, ноги витерти об себе я не дам, покинути мене тепер, як узяв до пари, не дам, не тому, що ти мені в очі чи між ноги впав, ні, це пусте, а тому, що зі мною, як зі сміттям, нікому повестись не дам, хай я навіть все життя тим сміттям буду.
- То це, виходить, мені потрібно заривати вік у сміття, бо ти не хочеш, аби тебе назвали тим, чим ти є?! - здивовано скрикнув Віктор.
- А куди ти дінешся, зариєш, - глузливо пообіцяла Валя.
- Ні! – оскаженів.
- Зариєш, - сміялася.
- Ніколи! – ціпив кулаки.
- Уже зарив, - нахабно дивилася в очі.
Не втерпів. Навіть не замахуючись, кулаком в торець їй – геп – і долі жінка.
Мати нагодилася в хату.
- За що ти її побив? – визвірилася до сина. – Глянь, два тижні вже не п’є, може, за розум взялася.
- Якщо їй щось не подобається, двері відкриті, - відповів Вітя, - а заяву на розлучення подати я чорнила принесу, аби написала.
- Ні, сину, так не можна, - не погодилась мати.
- Ах, так, - обурився Вітя, - то ви за сучищем, а не за сином, - та віддухопелив ще й матір.
Мати дарма страждала за «порозумнішалу» невістку. Через два дні, після концерту, Валя ледь вповзла в хату.
- О! – зрадів Вітя і взявся за виховання.
Мати  тримала нейтралітет. Але Валя, дарма що ледь в’язала лико, нападу вже очікувала і вчинила спротив.
- Та як ти смієш?! – обурився до глибини душі Вітя, витираючи кров з подряпаної пики. – Ти ж ніхто, сміття, а я хазяїн життя!
- Ти такий хазяїн життя, як я целка, - губила Валя юшку з-під розбитого носа, - коли то було і хто те пам’ятає.
- Ти запам’ятаєш, - пообіцяв Вітя.
Розпочалася затяжна, кровопролитна війна.
За Валю трохи заступався її брат-тюрмак, прочищав Вікторові мізки, б’ючи по нирках, але невдовзі він відбув згідно зі своїми традиціями «на зону», тож захисту у дружиноньки поменшало вкрай. Старі Щуки спробували рипнутися в оборону доні, але Вітя так приклався до тещі й тестя, що більше не наважувались і здалеку глянути на зятя.
Щука-начальник також наїжджав, пробував всовістити хазяїна життя, але Вітя відповів йому коротко:
- Покине пити, перестану бити. Мені потрібна матір майбутнім дітям, а не п’яндилига в хаті. Хай я п’ю, бо чоловік, а вона повинна ще родити, їй пити категорично ніззя.
Щука-начальник не знайшов, що сказати, більше не з’являвся.
- Хочеш діток, я чула, – якогось вечора ледь приповзла з клубу п’яна в зюзю жіночка. – То вилазь та роби, сьогодні я вже викинула спіраль, бачиш, прилила подію.
Вітя скипів:
- Нащо? Як посміла? Хто просив?
- Ти ж хочеш діток… - не зрозуміла Валя.
- Дебілів?! – ревів Віктор. – Та ми не просихаємо вдвох, які ще діти?! Дітей треба на тверезу голову клепати, а не зоп’яну вихлюпувати в градусі…
- Добре, давай витверезимось, - запропонувала Валя.
- Та ти… Ти!... – не знаходив Віктор слів. – Зійди, згинь, не хочу ні тебе, ні дітей від тебе, залоєної! Тьху! – плювався. – Гидота, потороча, гімно смердюче, п’янь засцяна, вік би тебе не бачити, не знати б, не чути б на тім віку – ти вкрала мене зі світу, а тепер що, хочеш ще й світ у мене вкрасти?!  І що ж мені тоді робити, порожньому і зовні, і зсередини?! Що?!
Таким звіром, як того вечора, Віктор по хаті ще не метався. Валю бив смертним боєм – розрихлив до невпізнанності гуняві губи, прорідив до максимуму щербаті пожовклі зуби – про ребра та інші внутрішні органи то й не згадував, товк, товк жінку. Валя спробувала було відбиватись, але цим лишень добавила чоловіку люті, тож  упала, звалена переважаючою силою, і тільки прикривалась руками.
Мати кинулась рятувати не знати й кого:
- Сину! – хапала Віктора за руки. – Зупинися! Вб’єш, посадять же з-за казна-чого! Воно тобі треба!
- Знову за цим непотребом руку тягнете?! – визвірився Віктор і всипав солі трохи й матері, цим маневром врешті-решт відволікши увагу від побиття дружини.
На цьому якось і заспокоївся трохи.
На ранок Валя навіть не підводилася, лежала лишень та стогнала.
- Треба в лікарню, - зробила висновок мати.
Повезли. Перевірили. Виявили ще два зламаних ребра, але більше нічого страшного.
- Хух, - з полегкістю зітхнув Віктор.
- Бичок так побив, - пояснила лікарям свої травми Валя, - відірвався, клятий, і потовк до нестями.
- Хух, - вдруге зітхнув з полегшенням Віктор.
- Знаєш тепер, хто хазяїн в житті й господі? – запитав опісля зверхньо у Валі.
- Починаю світлішати, - відповіла.
- Це добре, - зрадів.
На радощах запив. По-чорному.
Ледь-ледь почав виходити з трансу, як проснувся серед ночі зв’язаним по руках і ногах.
- Це що таке? – не зрозумів.
- Починаю світлішати, - повторила Валя колись сказане. – Розумієш, Вітьок, ти тут хазяїном життя влаштувався, а мені від цього незатишно. То й думаю собі – та невже тільки ти хазяїн свого життя, невже я над ним похазяйнувати не в силі. І знаєш, що надумала – в силі я, в силі. Ось візьму зараз подушку, накрию твої храпи, притисну – похарчиш хвилин зо дві та й кінець хазяйнуванню. Життя, Вітьок, дуже тонка матерія, аби трон з нього ліпити. Вуаль життя наше. Не втямиш цього, розпускатимеш руки зайве – задушу серед ночі, хрест мене Боже, задушу. Що скажеш?
- Ти, шлюха, помийниця всесвітня, пусти, кажу, бо вб’ю, розтаку твою…
І захлинувся під подушкою. За мить не стало чим дихати, ще за мить потемніло в очах, ось-ось мався відлетіти в небеса, як Валя відпустила подушку.
- Що скажеш? – запитала.
- Мамо! – заволав Вітя не своїм голосом.
З сусідньої кімнати прибігла Катерина.
- Що ж ти робиш? – взялася до невістки.
На що та вхопила рогача і потягла свекруху по плечах.
- Не лізьте! – громом гримнула. – Бо це не тільки ваш син, а й мій чоловік – хай терпить трохи й мого.
- Краще він був би тебе вбив, - скривилася мати. – Тебе б, суку, закопали, його,  дурня, посадили, а я б знайшла спокій.
Та й пішла, побита, геть.
- То що скажеш? – вкотре звернулася Валя до Віті.
А що він міг сказати? Жити хочеться завжди.
- Розв’яжи, - буркнув, - більше не битиму.
Розв’язала.
- Так сильно, як напередодні, не битиму, - уточнив.
Чогось порожньо зробилося Віті в житті. Безпросвітно зробилося. Мрія позбутися Валі кудись відлітала, а він, маленький приземлений чоловічок, не міг її впіймати. Хотів, ой як хотів – а не міг. Кровопролитна війна відходила в минуле, страх бути задушеним серед ночі зганяв її з обріїв, приходила війна потаємна, понурувата, принишкла – але годі було чекати перемоги з її фронтів, бо коли вона невидима, твоя війна, то чи є вона на світі, ніхто  не знає; навіть ти сам, і то плутаєшся в датах і перебігу бойових дій.
З тої туги понесло Вітю в Муринівку. Сів на автобус і поїхав.
- Простелюся Вірі в ноги, і хай або вб’є, або забере з собою – бо інакше мені край, - вирішив.
Віднайшов знайомий цегляний будинок, підкрався, затаївся.
Дочекався. З будинку вийшла Віра (Боже, царівна!), але не сама, а з дитям на руках у супроводі якогось жевжика.
«Заміжня», - похнюпився Вітя.
Бо сюди їхав, навіть у думці не припускав, що його довічна кохана може проміняти свого Вітю на будь-кого, тим паче на такого недозрілого жевжика, що стояв поряд неї на подвір’ї і ніжно сюсюкав до дитяти.
Посидів Вітя в кущах за тином, послухав воркування молодих батьків на подвір’ї та й почвалав геть.
«Сміялася б, певно, Віра, як Зінка свого часу, - роздумував невесело, - з мого одруження на старій помийниці. Бо не варт я в її очах щастя. Не варт навіть натяку на нього. З хазяїна життя зродилося нещастя, не здатне дати лад ні самому собі, ні життю. Чому? Чому так? Хто скаже?»
Зайшов до своєї хати, глянув на матір.
- Мамо, чому я такий нещасний? – запитав.
- Бо дурний і  вічно п’яний, - буркнула сердито мати.
- Ви завжди одне й те ж торочите, - махнув безнадійно рукою.
«Всі мене за ніщо мають, геть усі, - продовжив свої невеселі думи. – І я сам теж. Розкис, зовсім розкис. Не хазяїн життя, а купа мокрого мотлоху. Немов не в змозі доказати всім, що навіть з негожого матеріалу можна зліпити, як казав мій покійний батько,  чудо-піч. Валька, горе-доля моя, невже здамся під її подушкою, невже не виліплю з неї, як хазяїн життя, пригожий інструмент, аби копирсатись у тім житті, виловлюючи свого черв’ячка. Брехня, скорю ту халепу, постелю під себе, розтопчу, чобітьми моїми стане, онучами, костуром, об який обіпрусь, як закульгаю раптом. Не взяв війною, миром візьму – а скорю. Бо хазяїн життя, він не тільки воїн, він хлібосол, який заманює людність до столу і вгодовує, споює, аби голими руками взяти під владу свого окрайця, щоби потім помикати не згірш воїна, котрий нагріб полонених і весь вік мусить воювати з їхньою непокорою. А хлібосол, він добряк, до нього всі, як до Бога, з любов’ю та дякою, хоч, як подумати, то тиран він та володар, воїну ще повчитися треба. Отак, Віро, проміняла ти мене на жевжика негожого, то знай, що чи виліпиш ти щось із нього, це ще питання, може, оговтається ось коло тебе, обітреться, та й гайда по молодицях чухатися, а я зі своєї гультяй-баби возведу храм, куди ледь не кожен загляне, аби помилуватися хазяїном життя, що скорив нескорене і створив з непотребу лялю собі для користування, людям на показ. А що ж ви думали, людоньки, хазяїном життя бути, це просто так юшку хлебтати? Ні, це значить бути, перш за все бути щогодини, щодня, щосекунди хазяїном. Всього і вся у своїм житті. І, навіть тонучи, вхопитися за власний чуб, витягти себе на соломину і допливти на ній до берега, щоби доказати всім і собі – я є хазяїн свого життя, володар своєї долі, цар свого світу і всіх, хто мав щастя в мій світ увійти».

                                                          (Продовження буде).

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 14-11-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 12-11-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анізія, 12-11-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© , 12-11-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Катерина Омельченко, 12-11-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.47737288475037 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Класика до прочитання після двадцяти років
Ніхто не любить, коли говорять, що потрібно щось прочитати. Навіть коли вчителька радила почитати «Великі …
Поезія зміни краєвиду: Огляд книги Оксани Єфіменко
Нова книга в серії лауреатів літературної премії видавництва «Смолоскип» — книжка поезій «На нову ніч» …
Сторінками детективного трилера Поліни Кулакової «Корсо»
Книги у жанрі горор чи трилер ще не є достатньо популярними в українській літературі. Цей жанр, хоч …
Улюблені книги письменників: Маркес, Гемінґвей, Бредбері та Стейнбек
Всі ми не раз переконувались у тому, що книга може суттєво вплинути на життєвий шлях і світогляд. А як щодо …