Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2471
Творів: 44359
Рецензій: 86673

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Повість

Утоплений рід ч.2 Хазяїн життя р. 5

© Михайло Нечитайло, 09-11-2014
Суд, два роки примусової праці (дехто казав – легко ще відбувся), штемпель у документах, що судимий ти, чоловіче добрий, продана матір’ю корова з метою розплатитися з організацією за пошкоджений автокран і з Піщаними за сплюндроване подвір’я, позбавлення прав водія і смердючі вила слюсаря по видаленню гною на свинофермі, куди влаштували Вітю в рідному вівдюківському колгоспі відбувати «примпрацю» - так скінчилося Вітине кохання. Вірніше, воно не скінчилося, воно тиснуло, мучило, видавлювало по ночах сльози і здіймалося в горі своїм ненавистю до всього світу. Інколи навіть не хотілося жити, бо світ, здавалося, згубив свої фарби і таким зачуханим, чорно-білим, де біле-то тільки сонце, і збирався доживати віка, якого й лишалося лиш, аби витерти сопливого носа.
А якщо занидів світ, давить смердюча «примпраця», закритий шлях до Віри, а вона, як тінь, жадана тінь, приходить ночами і з вечора до ранку спить побіля твого серця – така прекрасна, ніжна, рідна, втрачена, мать його…, Господи прости, - то дорога у тебе одна: гостре лезо для бриття, закочений рукав сорочки, та тільки чик (в «дисбаті», Вітя бачив, один так зробив – недовго й мучився).
Лезо є, мати на роботі, сорочку закотити – справа якоїсь хвилини; нумо, кроком руш у кращі світи. Головне – гарно нащупати вени, щоб зразу наповал. Чи його рівно різнути, чи трошки навскоси? Жаль, що посібників по самогубству в нас не випускають, за кордоном, Вітя десь читав, такі є. Ну, давай, Вітьок! Прощай, Віро, може, хоч на похорон приїдеш, зрониш разом з матір’ю сльозу за любов’ю «убієнною». Ну, давай же, Вітьок, ріж! І на могилі цвістимуть тюльпани (треба б заповіт написати, в якому вказати, що садити на могилі), і твоє лице, Віро (а ти ж приїдеш через рік на могилу, правда?!), торкатиметься їх ніжних пелюсток, і будуть то не пелюстки, а мої руки, які я простягну до тебе з того світу, але ти не бійся привидів, привиди в тюльпанах такі безневинні, такі добрі, такі змарнілі в безтілесній ніжності своїй. Ну, Вітьок, ріж, що ти все лезо пальцями засмальцював та й сидиш, скоро вже мати з роботи повернеться. Хух, аж у піт кидає. Заповіт написати, чи що? Папір цупкий, ручка не пише, плюється купами чорнила (хоч би на смерть путню ручку було наготувати!). На папері: «Прощайте. Нікого не винуйте. Живіть щасливо та могилу обсадіть тюльпанами. Вітя.» А тепер – пора. Он у кутку аж згоряє щось з нетерплячки, мнучи торбу для перенесення душ - чи то воно ангел, чи сатана? Все, пора, ріжу! А руки тремтять, як у алкоголіка (чи й справді це вже спився?), хіба ж такими руками переріжеш вену? Такими руками крихти хліба не вломиш, а тут же вени! Ні, так діла не буде, треба для хоробрості вицмулити з півлітра. Сказано – зроблено, огірком закушено. А тепер – на той світ! Цікаво, чи там п’яних приймають зразу, чи дають у якомусь загашнику перш витверезитись?
А втім, хіба не однаково? Все, ріжу! Ні, ще з чарочку горілки вип’ю, бо більш, напевно, не доведеться. Ех, добра, до кісток пробирає! І будуть же люди смакувати таким щастям без мене! Аж жаль. А чому, власне, я маю покидати цей світ? Із-за чого? Із-за якоїсь Вірки? Та я, хазяїн життя, як захочу, десять Вірок знайду! В один день. Тьху, аж соромно – що б то хазяїн життя із-за «баби» вени зібрався різати. Геть це лезо, геть! Ліпше ще чарчину смикнути. О, ти диви, як світ покращав довкола, всіма кольорами райдуги заграв! Ні, не питимуть люди горілочки без мене, істинний хазяїн життя ще покаже, як треба її пити. А то надумав чортзна-що. Тьху!
А це що за книжки на лаві? А-а, це ж тієї курви муринівської. В піч їх, у піч! Хазяїн життя не повинен забивати голову всілякими нісенітницями. Отак, а записочкою дурною про тюльпани на могилі розпалити. Горить бісова наука, горить! Хай горить. Вип’ємо ж за вогонь, що нищить науку – ех, пішла вогненна водиця, як брехня по селу! А хто це у двері пнеться? Мати. Рота розкрила, кричить. Що вона ото кричить? Прислухаємось. Так, волає, що нещасна п’яниця хоче спалити хату. Та як вона сміє, будь вона хоч сто разів матір’ю, хазяїна життя п’яницею обзивати?! В морду її, сучку! Диви, за рогач хапається. Ще раз у морду! О, розляглася біля порога, рюмсає. Оце по-нашому, по-хазяйськи, а то й жити не хотів. Світ, він, як придивитися, «ніштяк» діло, треба жити. Хазяїн життя на те і родиться, щоб цей світ у нього в ногах валявся, а він, хазяїн, об нього валянки обтирав. І жив, доки живеться, бо на те він і хазяїн життя. Життя, а ніяк не смерті. То нащо ж пнутися звідти, де ти повновладний господар, туди, де ти ніхто? Хочеш хазяйнувати в житті, живи довго-довго, хоч би і в сто літ не ввібрати. На зло всім Віркам, всім коханням – живи, і квит. Просто живи! Отак, курво муринівська, отак! А ти що думала – витреш об мою душу свої чобітки, наче об віхоть соломи, а я й спалю себе, наче перепрілу скирту?! Ой, не вгадала, дівко, ой, не вгадала. Не на того натрапила, не туди сунулась. Облом, дівахо. Бо не віхоть я, навіть не скирта соломи. Я – Віктор Трюхань, я не згоряю навіть серед пекла, а ти хотіла мене благеньким вогником якогось недотлілого кохання спопелити. Не вийде! Ніколи не вийде! Ні в кого! Клянуся – не вийде! Від сьогодні не горю, не тону, не ріжусь і не вішаюсь – крапка! Живу, хазяйную в житті і більше нічим не переймаюсь. Надокучило перейматись. Та краще вирвати й викинути серце, ніж утопитися в ньому. Їй-бо, люди, їй-боженьки.

З великого перепою завжди важко до тями приходити. А ще коли бачиш у кутку кімнати лезо, яким учора ледь не позбавив себе життя, коли в печі повно попелу з книжок, котрі вчора були тобі безмірно дорогі, як подарунок найріднішої людини, коли не говорить побита мати, а вчора ж була суцільна ніжність, коли не знаєш, до кого прихилити душу, бо довкола суцільна пустка – похмілля важче вдвоє, втроє, вдесятеро. І не допомагає розсіл, від якого, здається, аж сіль позасихала в роті, і не допомагає друга-третя чарчина, яку випиваєш для зняття головного болю, і ти бредеш, не знаючи куди, шукаючи не чого іншого, як не знати чого. Та ще розради. Будь-якої. Від будь-кого. Розради.
«Зінка! – стугонить в голові у Віті. – Це не пихата Вірка. Ця зрозуміє.»
І плуганиться Вітя на Соснівку, і здибує там Зінку на городі, і підходить до неї, і мовить сам на сам навіть без традиційного «здрастуй»:
- Зінко, дай.
Зінка дивиться на Вітю довгим здивованим поглядом, щось помічає в його очах, мовчки розвертається на стежці і йде до хати. Вітя прямує слідом. У хаті прохолодно. Зінчині батьки, як вона каже, на роботі, в колисці лише пхикає якесь дитинча.
- Брат, племінник? – допитується Вітя.
- Син, - пояснює Зінка.
- Твій? – аж гикає Вітя.
- Мій, - мовить Зінка і знову дивиться на Вітю довго-довго.
- Це як я в армії був? – уточнює Вітя.
- А я що, чекати тебе обіцяла? – нахабніє Зінка.
- То ти замужем? – добивається Вітя істини.
- Ні, нагуляла, - не таїть Зінка правди.
- Від отого ревнивця, якому я рило чистив? – багатозначно мовить Вітя.
- Ой, Боже, - сміється Зінка, - від отої дитини? Та його батьки як дізнались, що за мною сохне, вивезли десь із села, щоб і не пахло. Нагуляла, та й усе. Є син, а тобі що, пече, чий він? Не твій, точно.
- Та ясно, що не мій, - розуміюче каже Вітя. – Як я тебе пудрив у клуні, він уже в колисці какав.
- Отож-то, - погоджується Зінка.
Вітя щось думає, потім махає рукою, Бог з ним, мовляв, з тим дитям, мені його годувати, чи що, і продовжує почате на городі:
      - То даси, бо так щось важко на душі?
      Зінка годує, заспокоює маля, ще раз довго дивиться на Вітю, своє щось, видно, міркуючи, і мовчки починає розстібати кофтину.
У Зінки Вітя прижився. Ледь не щовечора ганяв на Соснівку, де попід кущами та стіжками для нього завжди були наготовлені пара чарок, закусь і жіноче лоно. Отак попід кущами, стіжками, а потім познайомився із Зінчиними батьками та й прижився, мов приймак, на Зіниному ліжку. Зінин батько, Вікторів колега по вичищанню гною, тільки що з іншого колгоспу, приймака любив, бо тільки той на порозі, як на столі добра вечеря, гарна пляшка – а раз так, то не минуть же й старого. Стара, щоправда, бурчала – мало свого п’яниці, мовляв, то ще один притарганився на нашу голову. Зінка захищала – вам бурчати, мамо, та й по-всьому, а мені з кимось вік треба розділити.
Стара наполягала:
- Розпишися, як вік хочеш розділити.
Зінка шепотіла у відповідь (думала, Вітя зоп’яну заснув, а Вітя чув):
- Хай обвикнеться зовсім, до дитини прикипить – тоді розпишемось.
- Ось побачиш, дремене, аж курява стовпом стане, - не вірила стара.
- Не стане, не буде куди драпати, - шепотіла Зінка, - ось розговіємось на спільне дитя…
Серед ночі Вітя розколошкав Зінку.
- Ти що, бубнявієш? – тицьнув пальцем у живіт.
- З чого ти взяв? – Зінка спросоння.
- Наче надута якась, - викрутився.
- То я наїлася зайве, - позіхнула, аж вилиці затріщали. – Хоча, як на мене, пора б уже й набубнявіть – три місяці соваємось на цім ліжку.
- М-да, - промимрив Вітя, - щось до тебе не чіпляється приплід.
- Ото, таке скажеш, - розсердилася Зінка, - стереглася просто.
«І слава Богу», - аж зітхнув полегшено і піт з чола рясний витер Вітя.
- Хоча, - продовжила Зінка, - пора б уже й вигнати сторожа з роботи…
Вітя промовчав, тільки засопів. Бо не вистачало ще хазяїну життя чужих байстрюків ростити. Най би береглася Зінка, не приживала крик отой з колиски на стороні – може, й узяв би за жону. А так… Перебуде Вітьок, наче негоду в корчмі, у Зінки «примпрацівський гноєвичищальний» період, а як здійметься до справжньої волі хазяїна життя, на холери йому ця розтріпана Зінка разом з її куцорилим нагуляним синочком. Головне, вирішив Вітя, не розродитися біля Зінки власним потомством. Отож ніжився біля Зінчиного тіла й далі, але свого, хазяйського переляку, вже не забував – жодних, жодних слідів у вигляді потуг на дітонародження у його із Зінкою стосунках бути не повинно. За жодних обставин. Накупляв, як казав, «костюмчиків для свого шпінгалета», і без «парадної форми» з тих пір до Зінки – ні-ні.
Зінка щось запідозрила.
- Давай, Вітику, без шкурлаток скохаємось, навпрошки, - горнулася.
- На висмик?! – обурювався Вітя. – Ні, мені це не в кайф.
- А мені твоя гума не в кайф, - бурчала, - суходерня якась, а не любовний екстаз.
- Мій кайф – моя проблема, твій – твоя, - непереборним каменем ставав Вітя на шляху Зінчиних сподівань.
Зінка, певно, все-таки мала якийсь розрахунок на спільне потомство, аби влигати остаточно приймака-приблуду, бо по якімсь часі мовила:
- Сина б нам чи дочку. Невже не годен виліпити?
- Ще й як годен, - нахвалявся Вітя, - але ти втям, Зінко, що то за діти виплодяться від тюрмака-гнойовика? Ось відбуду примпрацю, - розпатякував, - покінчу з цим гноярством, піду у водії чи в іншу яку інтелігенцію, окультурюсь, отоді як загерголю тебе аж на шістьох спиногризів зразу, стогнатимеш, як корова перед отелом.
- Тьху! – плювалася Зінка. – Меле, наче зцапів. Який ти тюрмак? Людина як людина. Нумо, Вітику, гайда по діток.
- Угу, - гув Вітик непевно і пильності не втрачав, «костюмчики» зодягав справно, яким би п’яним не був.
- Не хочеш дітей, то так і скажи, - сердито відверталася Зінка. – Але нащо паскудити ночі?
- Бездітний секс – не паскудство, а шляхетність, - потягався Вітя.
- Безплідний мужик – не мужик, а човгалка стерта, - никла душею Зінка.
- То вижени, - позіхав Вітя, - цю човгалку, знайди собі якогось плідника – хай окропить твоє зсохле нутро.
- Вітику, то, може ж, тебе я люблю, а не зайшлих плідників якихось, - плакала Зінка. – Я ж з тобою хочу вікувати вік, не з кимось…
- Не виженеш, значить? – копилив губу Вітя.
Мовчала.
- То не торочи мені про човгалку, дітей і прочу хренотєнь, - бубнявів Вітя хазяїном життя на Зінчинім обійсті. – Кажи, що любиш і цим тішся.
- А ти що, мене не любиш? – несміливо так Зінка.
- Я ж від тебе не тікаю, що тут ще не ясно, - відвертався Вітя від запитання.
«Любить вона, - бубонів сам до себе подумки, - батька вона байстрюкові підбирає, а не любить. Але чорта ти, Зінко, вгадала. Та і яка любов може бути? Досить любові, наївся на своїм віку, дайте спочити від неї, дайте спочити.»
А тут ще й мати напосілася:
- Женися, не дури людині голову.
- То в неї ж дитина! – аж скрикнув Вітя.
- То й що? Ти ж дивився, як ішов туди в прийми.
- Ні, - похитав захмелілою головою Вітя. – Так діло не піде, хоч ви мені й мати.
- А я кажу – женися! – наполягала стара.
Вітя не стерпів:
- Ви як не смерті моєї хочете, коли нап’юся, то неволі, як до молодиці душу відвести заскочу! Та хіба ви мати, як на проститутці женитися велите?!
- То яка ж вона проститутка, як вона тільки з тобою живе? – чомусь обурилась мати.
- Та ви не знаєте, що таке справжня дівчина, як таке верзете! – схопився Вітя. – Справжня дівчина, вона…, вона…, ех, мамо, знали б ви, яка вона… була.
І чомусь у сльози вплив, що ні берега, ні дна.
- Сину, що з тобою? – стурбувалася мати.
- Та пішли ви к чорту! – вигукнув і подався геть.

Материні і Зінчині балачки-вмовляння про дітей і шлюб наштовхнули Вітю на думку, що пора щось робити, аби не влипнути з набридлою  обайстрюченою Зінкою в халепу. Думка та кружляла над хмільними Вікторовими днями і врешті-решт гепнулась на голову з Ватевих слів.
- Біда, - хлипав той якось, - віриш, ні одна зараза не йме віри, що як мужик я – ого-го. То що ж мені, до кінця днів безтямною Гараською вдовольнятися? А як здохне Гараська, що тоді?
«О, - подумав Вітя, - у тебе, Валеро, Гараська одна на весь світ, а в мене – Зінка. То ти ж каліка і зовні, і в штанах – тобі не дивувати. А я?»
«Негоже, негоже, - думав Вітя далі, - хазяїну життя прислинюватись до їдної молодиці. Та в нього, справжнього хазяїна життя,  жіночого мотлоху повинно бути у кожнім закутку по цілій табакерці. Так, тільки так, і не інакше. Хазяїн життя повинен у «бабах», як той турецький султан, купатися, наче риба в морі.»
Потрібно було шукати  для першого разу хоча б одну запасну «бабу». Вітя пішов до Льопи. А вона, стерва, вже найшла собі якогось інваліда, зібралася, відповідно, заміж, тож роль запасної «баби» виконувати відмовилась. Вітя образився. Відшукав того інваліда, так і так, мовляв, а чи знаєш ти, чоловіче, з ким злигався. Інвалід не повірив, зібрався виганяти Вітю з хати. Вітя, як істинний хазяїн життя, такого потерпіти, звісно, не міг, інваліда віддухопелив, за що і забрив свою голову на п’ятнадцять діб. І то мати впросила, бо малися згадати, що Вітя ж засуджений, що мало йому п’ятнадцяти діб, не завадило б і зо два роки тюрми чи «хімії». Але мати, одинока мати розлила море сліз, вблагала інваліда і Льопу, ті забрали позовну заяву, а серце ж у влади не камінь – немає заяви, немає й криміналу, помилували Вітю. Ще б пак, хазяїн життя завжди на особливому рахунку в долі. А інвалід, сучара, таки взяв Льопу за дружину. Звісно ж, інвалід, він і на голову інвалід.
Попідмітавши півмісяця райцентрівські вулиці, Вітя повернувся до пошуків запасної «баби». Згадав, що в селі є клуб – заходився трохи навідуватися в нього, як-не-як, парубок, двадцять третій рік всього. Взявся проводити дівчат, а вони як не жахаються Віті (та це ж жонатий дядько!), то йдуть поряд, як тіні – ти її в обійми, а вона у вереск та подалі тікає. Аж гидко. Ото й тільки, що до баби Тараконихи внучка з Києва заявилася – та у вереск не впадала, та запитала лиш: «Червінця хоч даси?», і, отримавши ствердну відповідь, здалася без бою в закапелку закиданого пляшками і сміттям парку. Вітя геть і Зінку забув з-за тої Тараконової внучки, аж передавали з Соснівки, де це, мовляв, приймак наш загубився, але у Віті скінчилися червінці, а внучка за так навіть чхати не хотіла.
- Прощай, злидото, - помахала рукою.
- Та я хазяїн! – гепнув Вітя  себе кулаком у груди.
- Порожніх кишень і в’ялої ширіньки, - розсміялася Тараконова внучка.
- Та життя я хазяїн! – кричав розкислий від горілки і образи Вітя серед порожнього засміченого парку.
Тільки хто його чув серед ночі між безлюдних чагарів.
І так одиноко зробилося Віті серед світу, аж заплакав. Не від випитого, від одинокості.
- Віро, - рюмсав, - нащо ти зійшла з долі? Що хазяїн життя, з дитинства знаю, але нащо мені цей хазяїн на безлюдді? Нащо, скажи?
Розумів – від Віри відповіді чекати годі, зі звіяного попелу міст не будують, тож побрів на Соснівку до Зінки.
Там уже спали, чорно зирячи на світ темними вікнами.
- Люди! – верещав Вітя серед подвір’я. – Де ви, щоб до серця, де?
Зінка таки вчула свого приймака.
- Чого верещиш? – вийшла з хати. – Слухай, Вікторе, давай начистоту – або ми разом, як подружжя, або йди пий деінде у своїх Вівдюках. Бо набридло. Був би законним чоловіком, я б з тобою давно не панькалась.
- А що б зробила? – обізвався Вітя зі своєї одинокості.
- У працю запрягла б, аби менше пив та про дітей і сім’ю думав, - відповіла.
- А нащо ж ти зі мною возишся, як я не такий, щоб до шмиги? – здивувався приймак.
- Не знаю, - почув, -  іноді начебто й подобаєшся, а інколи ні риба ні м’ясо. Чого ти хочеш – не втямлю. Дітей не хочеш, мені якісь небилиці плетеш про кінець гнойового періоду і подальше наше процвітання, пропадаєш на тижні, наче потопельник під льодом, п’єш, що ні спину, ні просвітку. Одним словом, не скажеш, що ти повний дурник, але й розумним назвати важко. Чим ми зв’язані – не втямлю.
- Казала – любиш, - згадав давню балачку Вітя.
- Казати казала, але чи правдою слова вкривала – навіть не знаю, - присіла поряд. – Ти мене точно навряд чи любиш, а я – пожаліла, певно, ти такий нещасний до мене прибився, наче вік звікував у своїх двадцять з хвостиком літ.
- То що робимо? – перепитав Вітя.
- Або женимось…
- Ось, - тицьнув Вітя Зінці дулю, - байстрюком обкласти хочеш?! Не вийде! Вільний я, розумієш, вільний, хазяїн я повний у цім житті, аби гнутись перед будь-ким.
- Ти перед собою спершу розігнись, - кинула Зінка.
- Як це? – не зрозумів.
- А так, - відповіла, - підніми свого хазяїна, постав перед очі, вихмелись і роздивися добре – хазяїн то перед тобою чи порожня пиха. Як не сліпий, як не втопив сліпи в оковитій навіки, то побачиш – немає ніякого хазяїна, є тільки Вітя Трюхань, сам, як перст, сам – порожній, щербатий, негожий – сам, сам, сам. І ніхто до тебе не прийде, ніхто не сяде біля тебе, як я оце, бо ти не людина – протяг, ти нічого, окрім довічної застуди, дати не годен. А хто схоче в соплях топитися до кінця днів своїх? Ніхто. І я не хочу.
- То що, рвемо наші линви? - дійшло до Віті Зінчине слово.
- Рвемо, - мовила твердо.
- Завела якогось хахаля? – підозрами сповнився наостанці.
- Та ще ні, але з часом, як тебе викашляю, заведу, звісно, - рушила до хати.
- А мені куди йти? – не зрозумів.
- Хазяйнувати далі в житті, - порадила. – Або кидати хазяйнування і спробувати просто пожити. Як усі живуть.
Та й зачинила за собою двері.
- Зінко, - припав до дверей, - може ще разок цього, як раніше, для пам’яті.
- А не страшно? – прочинила двері. – Гляди, дитинку встругнеш? Батьком станеш при живому байстрюкові? Воно тобі треба?
- У мене ось тут ще костюмчики маються, - зашпортався по кишенях.
- Почепиш їх собі під ніс, - дала пораду Зінка, - аби не обмазати соплями хазяїна життя. Він і так у тебе якийсь дрислявий, а засопливиш, не хазяїн буде, посміховисько. Таке ж, як і ти.
- Ну, добре, - надув Вітя губи.
Хотів, як зазвичай у таких випадках робить, влаштувати скандал, але стримався, не побажав нових пригод на свою голову.
- Хай, - рушив на Вівдюки.
Навіть не знав, чи радіти, чи сумувати. Давно вже остогидла ця Зінка, а тут таке щастя – сама відчепилася.
Тільки чомусь було до нестями одиноко. Поряд по нічному степу брів хазяїн життя, але він ніяк не втілювався в людську подобу – тож і було до нестями одиноко.
Тільки зорі з-за порваних хмар зирили на Вітю, зирили байдуже, без серця, без душі, без співчуття.
Мусив пожаліти себе сам.
- Віро, ой, Віро, Віро, - прошепотів, аби хоч трохи зігрітися серед безлюдних просторів.
Край села у чиїмсь вікні блякло блимала свічка. Блимала та й потухла.
- Все, - вимовив Вітя, - тільки тьма попереду. Все.

                                                            (Продовження буде).

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

Не людина – протяг...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 13-11-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анізія, 11-11-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 10-11-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Катерина Омельченко, 09-11-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 09-11-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 09-11-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.48178601264954 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Що це за дитячі книги з різними витребеньками?
На українському книжковому ринку досить багато якісної спеціалізованої літератури для дітей. Хочемо …
Вікторія Авеярд «Багряна королева»: зрадити може будь-хто [рецензія]
У жанрі фентезі регулярно з’являються новинки, варті уваги. Одна з них — серія «Багряна королева». Дебют …
«Глінтвейн дорогою на Говерлу» Василя Карп’юка [рецензія]
Нова книга прозаїка та поета Василя Карп’юка потішить спраглого до спокою та забуття, втомленого містом …
«Історія — готовий список сюжетів, сідай і пиши», — Роксана Тимків
Фото: Степан Поліщук. Роксана Тимків — молода українська письменниця. На цьогорічному Форумі видавців …