Дверцята машини захлопнyлися і я, вмощуючися на сидінні, поцікавилася:
- Куди тепер? - і задивилася на чоловіка, як вправно вирулює авто заднім ходом по траві на просвітлену сонцем ґрунтівку.
- В Курессааре! - відсік чоловік. Зрозумівши його роздратованість, я вмить замовкла. Мені теж не хотілося вдаватися до розмови. Ще перебуваючи під враженням від вчорашнього, переминала у мізках дивну суміш протирічливих відчуттів: гіркість, страх, сум і заодно якусь дивну радість від незрозумілого передчуття, що щось неодмінно має статися. Щось таке, що призведе до кардинальної зміни. Але якої саме? Чогось захотілося музики, дуже голосної, ритмічної і водночас меланхолійної - такої, аби чимось перебити хаотичні думки. Кинулася до бардачка. Переривши в ньому весь непотріб, моя рука, нарешті, знайшла саме те, що в цей момент потребував мій настрій. Витягла диск з моєю улюбленою ще з ранньої юності групою "А-hа". Вставила у програвач. Залунало: "You're back again / You roam the streets / And crack again/ You're back again"*.. - слова з пісні "Cold As Stone" ніби відображали всі мої теперішні емоції.
- Ти знову за своє! - раптом аж десь під кінець пісні невдоволено вигукнув чоловік. - Мене нудить від тієї групи. Розумієш? Нудить! Ні голосу, ні мелодії! - і голосно наказав: - Вимкни це! Негайно!
Я глипнула на нього так, ніби дав мені ляпаса. Не взмозі адекватно реагувати, я вимкнула музику. Але образа, яка розлізалася пекучим, шпарким раком у грудях, зрештою, примусила мене мобілізувати такі-сякі думки і з мене вирвалося:
- Це неправда! Голос цього співака має діапазон п´ять октав! Та що я тобі маю пояснювати, якщо ти ніколи y музиці нe шарив, y хoрошій музиці ще б пак! Ось тому ми не розуміємося! Тому! Все, що мені подобається, все, що я люблю, ти пригнічуєш і нищиш! Чим тобі не догодила ця музика? Тому, що знаєш, що колись я ще підлітком обожнювала цього співака? Та я багато чого обожнювала, любила і досі люблю - і все ти про це знаєш! A тому ні мої вподобання у музиці, живописі чи літературі, ні моє прагнення щось творити, ні моїх друзів - нічого і нікого з того всього ти не сприймаєш! Нехтуєш моїми смаками, моєю національністю, моїм походженням, моєю вірою, усім моїм найдорожчим! Бо тобі - все не так! Нічого з мого не вартує хоча би трішки твоєї уваги: ні мої відчуття, ні моє життя - нічого! Бо ти мене так ніколи по-справжньому і не кохав.. Моя душа ані крихти тебе не цікавила! Навіщо я тобі?!
- А ти?! - теж вибухнув. - А ти мене колись хоч раз по-справжньому кохала? Хоч раз? Так, як отого безхатченка, того твого бомжа?! Хоч раз поглянула на мене такими очима, як на нього?! Я вас бачив!.. - запнувся, переводячи подих, після чого з притиском додав, - Я бачив, як.. ЯК ти на нього дивилася, які були твої очі! - і різко вдарив по гальмах так, що моє непристібнуте ременем безпеки тіло подалося вперед і моя голова пальнула прямо в лобове скло. Та болю я не відчула, лише трохи замакітрилося і від того я спалахнула ще більше: злість і обурення повністю оволоділи мною і я втратила контроль. Рвучко схопилася за ручку дверцят та пхнула їх з такою силою, що розлетілися навстіж. Як ошпарена вискочила з авто.
- Ти куди?! Я не буду тебе знову шукати! Чуєш?! Ти вже немала, щоб весь час тебе пильнувати! Ну, й чорт з тобою! Лишайся собі! - гримнув дверцятами.
Зізаду почувся рев мотору. Aвто, різко скрипнувши шинами, стартонуло і, здійнявши задушливу куряву, швидко зникло за лісовим поворотом. Коли все довкіл стихло, я провела тремтячою рукою по спітнілому і, здається, закривавленому чолі. Помацала ще раз - пече! Дивлюся на долоню - на ній і справді кров. Але болю не відчуваю, лише у скронях гепає важким молотом. Oзирнулася.
"Як же так?! - стрясалися думки. - "Він не забув! Не забув! Тож виходить, що увесь той час просто вдавав, маскував, старанно грав свою роль, а я, дурепа, повірила, що простив мені?! А я? Я сама чи забула?! Ні? Чому не можу?! Чому?!" - хотілося плакати, тупотіти від обурення та образи ногами, розчавити, зачовгати, розтерти, затиснути, затоптати всі ці спогади під землю. Так, лише там їм місце - у пеклі! Xотілося, врешті, й самій провалитися крізь землю.. Він не забув! Я не забула! Ніхто з нас не забув.. Та скільки ще оце прокляття триватиме?! Хотілося бігти, знову бігти кудись світ-за-очі..
Розмазуючи по щоках сльози і кров, я бігла по дорозі і намагалася вгамувати цей ляпас, цей опік душі. Бігла, захлиналася, зупинялася, переводячи подих, знову розбігалася, не маючи поняття ні про напрямок, ні про місце, де саме зараз знаходжуся. "Як він отак міг?! Як лише міг?!" - мій затиснутий кулак конвульсійно здригався і тицявся наосліп кудись у небо.
Дороговказ, який зненацька виріс перед моїми очима, звістував, що до міста Курессаaре ще кілька кілометрів. Вирішила дійти туди, бо повертатися на ферму пішки було надто далеко. Може, з міста поїде якийсь автобус. Здалося, що вже ніби дещо заспокоїлася, та й шум соснового віття і вітру, що посвистував у гіллі, трохи втамував мою злість та образу. Чоловік, видко, сильно нагнівався, раз не повернувся по мене. Ну, що ж, може, стріну його там.. І побрела далі. Вздрівши обіч дороги в лісі якусь калабаню, вмила лице та до чола приклала листок подорожника. Кров, на щастя, вже згорталася й переставала текти.
16.
Курессаaре - невеличке, здавалося б, місто, зате розтягнуте і довге, як тиждень перед зарплатою. Розглядання цього тихого, провінційного міста мене трохи розважило і я поступово переставала боротися зі своїми настирливими думками. І вони, як на диво, поволі почали зникати. Світ довкола ніби набував золотаво-рожевого відтінку: тіні вже не здавалися такими гострими від північного сонця, а он там ця вуличка з дерев´яними і кам´яними, двоповерховими, милими, наче марципановими, пастельними будинками з червонястою черепицею, з годинниковою вежею на розі одного з них - ця вуличка, відчуваю, манить мене, сміється своїми веселими вікнами. І я йду нею далі. Аж глип - переді мною якийсь паб. Зайшла, замовила пива. І чогось мене знудило. Вийшла надвір. Повіяв холодний вітер - з моря дме.. До моря! І я подалася брукованим провулком на головну, звідти звернула і попрямувала в парк. Онде крізь дерева вже єпископський замок видко, а за ним - море.
Розлогі крони високих яворів і дубів оберігали мої очі та потилицю від прямих та гострих сонячних променів, а різкий морський вітер, налітаючи, заплутувався у гіллі і, заблукалий поміж товстими стовбурами, стихав. Мені стало легше. Я перейшла по мості через широкий водяний рів, яким було оточено замок з чотирнадцятого століття. Складалося враження, що довкіл величної споруди - велике озеро, але я пам´ятала, як замок було зображено на мапі: він стоїть посеред чотирикутного, квіткоподібного острова-фортеці, периметр якого символізує сакральну геометрію. На неспокійній водній гладіні м´яко коливався малахітовий убрус листя латаття, рясно вишитий зірками білосніжних лілей, що тріпотіли під поривами вітру та поблискували краплинами бризнутої на них води. Над моєю головою кружляли, викрикаючи, зграї завше голодних чайок. Намилувавшись неприступними мурами та вежами, я пішла вздовж набережної на пірс. На протилежному боці тягнулися блоки готелів, перед якими яскравіли зеленими плямами акуратні газони та жовтіли міні-пляжі зі столиками та плетеними сидіннями для гостей. Але людей чомусь там майже не було - мабуть, завадила вітряна погода. Надто холодно? Але ж їм не звикати до цього своєрідного балтійського клімату - онде, перед входом у готель виструнчилися жердини з прапорами північноєвропейських країн: Фінляндії, Швеції, Норвегії, Данії, Німеччини, Ісландії та країн Балтії. Таки так, цю близьку спорідненість скандинаво-ґермансько-балтійського світу тут відчутно на кожному кроці. Острів Сааремаа древні римляни називали островом Osilia (Осіліа). Скандинавські та ісландські середньовічні саги розповідають про острів Eysysla чи Eysýsla, значення якого в точності відповідає естонському: "острівна земля". Звідси і пішла назва Ösel (Есел) шведською та Osel англійською і якa ніби фонетичнo перегукується з назвою норвезької столиці Осло (Ушлу), яка в перекладі зі старо-ґерманської означає "Лука Богів" чи "Божа Лука". Легенди переповідають, що місто Осло заснував в тисяча сорок восьмому році останній вікінгський король Гаральд Гардрада, який служив у війську київського князя Ярослава Мудрого і який одружився з його донькою - князівною Єлизаветою (Ellisiv) Києвською, а після повернення з Візантії Гаральд і надалі утримував особисті зв´язки з Київською Руссю.
Я призупинилась, споглядаючи прапори, як майорять на тлі небесної блакиті та сивих хмар, що раптово набігли з-поза обрію. Зловила себе на думці, що полюбляю отак порівнювати, співставляти різні на перший погляд несумісні явища. І такі думки мене завше заспокоюють, допомагають перемкнутися з наболілого на щось інше. Як же тут, на Півночі, відчувається спільність історії, клімату, культури, ментальності північних народів - і що головне - відчуваю якусь таку і свою особисту дотичність до того всього, ще поки що незбагненну. Бо що мене у ці краї завжди тягло? І ось я тут, але чого саме тут шукаю? У серці щось ворухнулося, залоскотало. Приємне тепло мене накрило хвилею з голови до ніг і якісь зелено-рожеві плямки замиготіли перед зором. Це тривало мить, всього лише мить - і зникло.. Море заворухобилося, пожвавішало, зашуміло, задвигтіло, сірі хвилі прибивалися і розбивалися об берег, чайки то злітали, то кидaлися стрімголов y хвилі. Вітер дужчав. Треба йти звідси. Я обернулася. Мій погляд зaчіпився за якусь яскраву афішу вдалині. Я перебігла через пiрс i луку, що тягнулася від берега до парку і там, попід дерeвами побачила барвисті написи естонською та англійською:
"День св. Яна - Ніч св. Яна на Сааремаа! В ніч з 23-го на 24-го червня в Курессааре!
Традиційно-ритуальне святкування дивовижної ночі!
Tанці, співи і забава гарантовані"
Ласкаво просимо всіх на наш Jaanilaupäev!"
День святого Яна! Свято літнього Сонцестояння, найдовшого дня в році! Я ж так про це мріяла! Вже й забула, що їхала сюди не лише заради білих ночей, але й задля цього свята, цієї магічної ночі, яку святкують по всій Європі, a найбільше тут, на Півночі! Ніч, оповита прадавніми таємницями.. За якихось три дні! "Я на тім святі просто мушу бути!“ - миттю вирішила я i серце на радощах сильно закалатало. Та враз у голові запаморочилося і здалося, що земля вислизає з-під ніг. В очах замиготіло і все йде кудись шкереберть. Ще встигаю схопитися ослабленою рукою за край афіші і сповзаю вділ. Мене нудить і я блюю. До знемоги. Але спазми й надалі не відпускають, голова крутиться, а до горла раз ураз підступає гірка жовч. Починаю захлинатися. Нершті, трохи попустило, важко віддихуюся. Hамагаюся встати - не можу. Сидіти теж. Лягаю безсило на траву. Звідкілясь здаля ніби чую своє ім´я, але не можу обернутися - очі злипаються, голова шукає притулку на трав´яній ковдрі.. І, наче крізь сон відчуваю, як мене хтось підіймає, завішує мою руку на своїм плечі і веде кудись..
Розплющую очі. Наді мною якісь люди в білому. Чую голоси:
- Нічого страшного, не хвилюйтеся. У неї просто шок, нервовий стрeс.
- I легкий струс мозку від удару голови. День-два спокою і все перейде. Піклуйтеся лише, щоб вона багато спала. - і білі постаті зникли з мого поля зору.
- Ну, і що ти знову накоїла? І треба тобі цього було? - погляд чоловіка докором завис над моїми очима. Але вмить пом´якшав. - Все, доскакалася! Їдемо в Тумалоуку на ферму. Будеш відпочивати! Зараз ти ще під снодійним, я тебе відвезу.
- Ту-ума-лоука.. - прошепотіла я.. - То є моя лука.. - і все довкіл знову затяглося густою пеленою..
17.
..Роздивляюся довкіл - в кімнаті, бачу, я одна. І ясно так, наче кімната спалахнула вогнем. На тумбочці поруч - горнятко з охололим чаєм. Спробувала припіднятися. Що моя голова? Болить? Помацала ґулю - набряк ще є відчутним, та ніби вже якось легше. Встала. А за вікном уже сідає сонце! Ні, такий вечір не можна ж отак у ліжку! Якось насилу вдяглася і пошкандибала вниз. А в домі - ні звуку, наче всі вимерли. Та ось з-надвору долинають чиїсь голоси. Виходжу надвір. На ґанку прислухаюся: голоси доносяться зі саду. Йду туди. Бачу, наша фінська пара вже прийняла сауну та загартовується студеною водою у величезній дерев´яній бочці, виставленій прямо надворі. Хлюпочуться, сміються, дуріють. А онде мій чоловік - вже хазяйнує на вчорашньому пікніковому місці. Вогонь горить-потріскує, а мій нюх влювлює надзвичайно апетитний аромат грильованої риби.. Та знову щось у шлунку підвело - відчуваю навалy нудоти. Але й вона незабаром минає і я, заспокоївши свої побоювання, рушаю в напрямку вогнища. За столом вже сидів господар ферми і попивав пиво, спостерігаючи, як мій чоловік порається з наступною рибиною.
- А, ласкаво просимо! - радісно вигукнув господар. - Як себе почуваєте?
- Та вже краще. - відповідаю не надто впевнено.
- І чого ти не в ліжку? - не піднімаючи голови, запитує чоловік. - Вечеря ще неготова. - говорить відривисто, різко, вдаючи, що надто зайнятий чищенням риби.
- Он, сьогодні наші хлопці наловили. - вказує на багатий улов гоcподар ферми. - Ви ж замовляли рибку, чи не так? Решту можна заморозити, на потім.
- Так, я люблю рибу. Дякую. - намагаюся усміхнутися. Проте господар не зводить з мене своїх пильних очей.
- Я дуже радий, що Вам тут у нас приємно. Мені буде дуже цікаво, які матимете враження після перебування на нашій фермі. Поділитеся, чи не так? - і усміхнувся якось так напівзагадково. Я знітилася. Якось не зовсім тактовним з його боку отак визвідувати у гостей їхні відчуття. Але аби щось відповісти, мовлю:
- Мені дуже у вас подобається, направду. Але ми лише щойно прибули і ще не встигли призвичаїтися.. Справді, тут гарне, чарівне місце..
- Так-так, чарівне.. Всі, хто тут побували, так кажуть.. - і глянув на мене з-під лоба, хитрувато усміхаючися. Нарешті, підвівся і, подаючи мені свою здоровенну п´ятірню, попрощався. Коли його міцна, коренаста постать зникла за зарослями, я полегшено зітхнула: не люблю надмірної зацікавленості. Присіла за стіл і тихо стежила за працею чоловіка. Він все робив спритно і вправно - досвід з Австралії, коли ми там постійно коштували то риби, то якісь інші морські потвори. Чоловік теж мовчав. Я заговорила першою:
- Скажи, як це з тобою насправді. Ти ще не забув про ЦЕ, правда?
Він не відповідав, лише здвигнув плечима, наче його пересмикнуло. Я продовжувала:
- Ти ж мені обіцяв, що не згадуватимеш.. Як же ми зможемо забути про ЦЕ, коли ти мені і надалі докоряєш?
Тут він поглянув на мене так, ніби хотів прикувати, пришкварити до стола, за яким я сиділа:
- І ти ще маєш право мені щось дорікати? Після того всього? Гадаєш, я не бачу, що це з тобою коїться? Ніби не бачу, що ти ще й досі закохана?! У нього, у того .. – і, аби не висловити якусь непристойність, радше сплюнув і відвернувся до роботи.
- Ха! - мене знову почала пробирати злість. - Ну, ти й даєш! Ні, я незакохана! - вирвалося з грудей, хоча знала, що брешу, ой як брешу.. - Мені важко! Я ненавиджу його, розумієш? За те, що з нами двома зробив!
- Кажеш, ненавидиш? - прискочив до мене зі закривавленими від риби руками. - I це по-твоєму краще, так?! Це гірше у сто разів, ніж я собі уявляв! - його брудні руки затряслися, зуби заскрепіли і, не зважаючи на мої намагання протестувати, єхидно процідив: - О, вона собі, панянка, думала-гадала! Вона собі думала, що я такий телепень! Що нібито не знаю, що ненавидіти, це теж саме, що й кохати! Ні, це ще гірше - бо ж не забуде за цю заразу, не забуде! І я разом з нею!
- Заспокійся. - попросила я. - Не знаю, для чого зараз це все виймати на поверхню. Вже все - кінець! Вже все минулося! Ми-ну-ло-ся! - і я вирячилася на чоловіка, який знову заходився біля риби, здавалося з іще сильнішою люттю, шматуючи її на кавалки.
- Гм.. заспокійся. - злобно усміхнувся. - А якби він сáм не зник, то що би ти робила? Як би ти вирішила свою, нашу дилему? Ти повернулася до мене лише через те, що його не стало! Але він і надалі є! Є між нами!
- Перестань! - я відчула, що мене знову починає трусити. - Мені холодно, піду в дім по светра. Але так, ти правий.. Маєш рацію! Я справді не знаю, як би я тоді вчинила. - свій голос я не впізнавала: він то шепотів, то переходив на скрегіт. - Будьмо вдячні за те, що.. - і тут моє горло знову здавило. - що нас було позбавлено.. мене було позбавлено такого важкого вибору! - нарешті, вичавила зі себе і поквапилася в будинок.
Мені конче треба було десь сховатися, аби перевести дух.. Фух! Це вперше! Вперше, що я визнала при чоловікові свою власну особисту поразку і свою перед ним провину. Мій чоловік правий, у всьому правий! Я ж і справді не знала і досі не знаю, як би я розітнула оцей триклятий любовний гордіїв вузол. Хотілося знову впасти в істерику, ридати, але відчула, що не можу, бо свідомість тяла холодним лезом: "Cльози тут не допоможуть!" А що його робити, як з того всього викарабкатися, порадити вже не вміла.
Я піднялася нагору, накинула на себе светра і повернулася до чоловіка. Щось всередині мене підказувало, що негоже залишати його зараз на самоті. Риба досмажилася, ми повечеряли - мовчки й напружено. Потому повернулися в садибу. Пора вже спати, врешті-решт! Та коли ми проходили повз кімнату фіннів, звідти донеслися характерні звуки: кохаються. Несамовито.. Я намагаюся ігнорувати те, що чую, чоловік, здається, теж.. Здогадуюся, яким важким каменем лягли на його серце ті звуки..
У-у-у! Мені хотілося вити вовком на Місяць..
Звісно, заснути я ніяк не могла, хоча чоловік заснув відразу, не зважаючи на нашу сварку і з´ясовування стосунків. А я? Я чекала ночі. Чекала, бо моє нутро, незалежно від моєї власної волі відчувало, як невмолимо насувається ніч і що з приходом ночі тільки все й розпочинається..
(далі буде)
(04-11-2014)
------------------------------------------------------
Примітки:
*"Cold as stone" (Холодний, мов камінь) - "A-ha", з альбому "Memorial Beach", 1993.
