І пішла у Віті «вольготна жизнь», як любив він повторювати. Що в училищі, що в рідних Вівдюках. Запримітив якось Вітя, що дівки дуже вже закохано задивляються на учасників місцевого вокально-інструментального ансамблю. Запримітив і, згорівши на місці від заздрощів, прийшов до ансамблю.
- Хочу грати, - мовив нахабно і твердо.
Хлопці засмикались, закліпали очима, і хтозна, чи не довелося б Віті начистити декому мармизу, якби в кімнату на той час не зайшов завклубом – дядько вже в літах і солідний.
- Грати хочеш? – перепитав. – Пішли перевірю, що ти за соловейко.
Привів до піаніно, щось почав на ньому бренькати.
- Попробуй за мною співати, - мовив.
Вітя образився – що він, першокласник якийсь зачуханий?! Але дядько теж виявився не зі слабеньких.
- Або співай, або дми звідси, щоб аж кофта здулася, - відповів, як відрубав.
І Вітя, набравши повні груди повітря, видавив із себе оте злощасне «а-а-а…».
- Матер’яльчик сирий, шліфувати треба, - сказав завклубом, - але толк буде.
І попав Вітя в ансамбль. На свій подив, за якихось два місяці він бренькав на гітарі вже не згірш від інших хлопців. І ось перша «халтура» - весілля в Гані Гапчиної.
Грали всю ніч – аж пальці поніміли, аж голоси похрипли.
Ех, як дивилися на Вітю дівчата, коли врубав він «Сіній, сіній інєй!» Леліяли його поглядами, пестили. Думав – ось відіграюся, будь-яку під руку вхоплю, і моя, моя, після таких поглядів не моєю бути не може.
І ось остання пісня. Але ж, як на гріх, Толя Лизогуб біля мікрофона – «Лістья жьолтиє, скажітє, что вам снітса» лунає довкола. І дівочі погляди всі на Толі. А Віті це не до шмиги, тим паче градус у голові гуде (а як на весіллі без нього музиканту). І бере Вітя зовсім іншу ноту, і давиться Толя у своїх «лістьях», а Вітя, наплювавши на весь ансамбль, на одній своїй гітарі «врубає» зовсім іншу мелодію і, відштовхнувши Толю від мікрофона, «наярює» «Чоботи, чоботи ви мої» - Вітя не любить ділитися шаною, яка б то шана не була, хай навіть прості погляди танцюючих. Хлопці з ансамблю тим часом зашушукались і заграли щось своє, викликавши серед танцюючих суцільний регіт. Вітя не витримав такої наруги і пустив у хід лайку та погрози.
- Будете грати за мною! – кричав. – Я соліст, затямте! Інакше хана вам, пацани!
Хлопці, також під дебелим градусом, на ці слова тільки щирили зуби і нецензурними словами роз’яснювали Віті, на що схожий він у їхніх очах, як соліст.
- Ось бачиш мою соплю, - сякнувся Толя Лизогуб, - скільки вона летить до землі. То вона летить довше, чим ти в ансамблі. А ми в ньому ще з наполеонівських часів. Уяви часовий проміжок і вистав віхи.
Вітя у таку глибоку арифметику і філософію не поліз, він просто врізав Толі між баньки, аби випали з його очей недоречні нині наполеонівські часи і ніколи більше не висихала так швидко його сопля.
Ансамбль на тім весіллі вперше, мабуть, за всю свою історію закінчив музичну феєрію масовим побиттям інструментів об спини товаришів, а, побивши інструмент, розлізся замочувати розквашені носи по калюжах та ставках.
На цьому Вітина естрадна кар’єра і скінчилася.
- Аж Галамидника знайшов на свою голову, - бідкався, де б не ходив, завклубом.
За що Вітя порізав тихенько на його автомобілі всі шини – хазяїн життя образи своєї нікому не прощає.
І залишився Вітя у світі нот сам. Купив гітару і бренькав, де тільки міг, на свій смак і лад – тут йому вже ніхто не смів перечити, ніхто не заважав.
А тут ще й мати сказилася. То декілька разів віддухопелив її був і вона хоч би що – знітиться та й відійде; а це хотів було щось їй доказати, вже й руку підняв, а вона, дарма що стара та товста, як ухопить кочергу та по голові, аж іскри врізнобіч.
- Ти на кого руку піднімаєш?! – визвірилася. – Хто тебе на світ народив?
Ну, Вітя, як хазяїн життя, не поник, звісно, вступив у боротьбу, але керувати вдома у нього ніяк не виходило – мати давала відсіч. Вітя злився, крив матір матюками, вона, втративши терпіння, почала відповідати тим же, на що сусід Овсій, повиснувши на тину, гукав до своєї баби:
- Одарко, заведи до хати онуків, бачиш, у Трюханів виховна година!
Війна з матір’ю закінчилася для Віті армією. Ледь завесніло надворі першим листячком, побігла мати у військкомат.
- Заберіть дитину на службу, - благала, - бо розпилося, що пропаде.
Військкомат погодився. А Віті та служба була якраз, як корові сідло – куди не ступи, то заважає. Мало того, що екзамени в училищі довелося здавати екстерном (а була ж відстрочка від армії), то ще й дівку в Соснівці налапав, Зінку – Льопа добряче-таки приїлася, а це бренькав на гітарі в соснівському клубі та й приворожив, геть і додому провів, і обмацав, як слід, а «шелепнути» не встиг – дощ пішов, а схованки, укриття ніякого. Наступного дня пішов у Соснівку, Зінка ж у місто десь доучуватися поїхала, а тут повістка в армію, і Зінка «некуштована» залишилась дівувати.
- Ви хоч випроважання якесь справте, - наштовхнув Вітя матір на думку.
- За оці синяки? – перепитала мати, мацаючи рукою синець під оком.
- Ну й хрен з вами! – вилаявся Вітя, сплюнув не слиною, самою ненавистю, украв у матері грошей (п’яний-п’яний, а засік, куди поклала), накупив випивки, закуски, зібрав хлопців та дівчат у лісосмузі, нализався сам і напоїв інших, відтерся наостанку з Льопою і, не дійшовши додому, заснув під тином у лопухах.
На ранок мати Вітю відшукала, з труднощами, але розворушила, тицьнула в руки рюкзак і відправила у військкомат. Призив до армії відбувся.
Армія зустріла Вітю не так, як повинна була зустріти хазяїна життя. Вітя, звісно, не з неба впав, чув від хлопців, що значить бути «салабоном». Але цей статус Вітю не влаштовував. Тож, усе-таки пригнувшись на перші півроку служби (закон, хоч і неписаний, є закон, вище нього не плигнеш, якщо хочеш носити голову на плечах, а не потовчений баняк), далі Вітя розпочав активну боротьбу за отримання «вищого чину». Рвався до нього, як міг – через синці, бійки, через хитрість і лукавство, через осмислення армійських буднів у потрібному руслі, через тонкі ігри і грубу силу, через уся і всіх – рвався, бо який би з нього був хазяїн життя, якби стояв він нарівні з усіма і поганяли ним, наче коником в упряжі. Тож за якихось півроку здобув Вітя хай не яку, а вищість серед свого призову – з «дєдушками» був на ти, «чєво ізволітє» промовляв найпершим, але в тому й суть, що оте «ізволітє» виконував не сам, а передоручав іншим, як вважав, нижчим зі свого призову.
- У тобі, Трюхань, дрімає вроджений лідер, - мовив якось командир роти.
Та й підвищив рядового Трюханя до звання молодший сержант.
«А дійсно, негоже хазяїну життя серед рядового складу огинатися», - погодився з ротним молодший сержант.
І не було відтоді в ротного кращого сторожа порядку в роті, ніж молодший сержант Віктор Трюхань.
- Підйом! – реве Вітя на всю казарму, шуруючи по проходу зі скрученим паском у руці.
Кругом тупіт, біганина. Вітя придивляється до ліжок – ось «дєдушка» відпочивають, хай відпочивають, субординація; а ось «салабон» придрімав, мамині вареники, видно, приснилися.
- Що, сука, не виспався? – визвіряється Віктор і паском, паском, бляхою блискучою «салабона».
Той, як ошпарений, метається, а Вітя бляхою його, бляхою – хазяїн життя хазяйнує, як уміє.
Служив Вітя під Москвою в будівельному батальйоні автокранівником. Служба – мед, як любив повторювати. Зранку в автомобіль і гей «між гражданських людей». Чи зробив що за день, чи ні – прораби путівочки підписують. Лишку бензину «наліво» зіпхнув – є на пляшку й до пляшки. Ротному пляшку з «лінії» припреш (а любив випити), каністру бензину в «Москвич» його власний хлюпнеш (а любив на дурничку покататися) – і вже ліпший ти друг у роті, довірена особа, «свій в дошку». І на дівчат голоду не було – довкола частини завжди якісь «мандавошки», як називали їх солдати поміж собою, тинялися – двері до кабіни відкриєш з шиком, «Садісь!» вигукнеш радісно, пляшечку і «загризон» якийсь на видне місце поклавши, і вже є парочка в машині. В лісочок тихенько звернеш, по чарочці дівчатам тицьнеш, і вони з усім, що мають, твої – аби лишень моці хватило.
Отак і жив-служив Віктор Трюхань. Хазяїн життя – він всюди прихазяйнується. Мати листи з дому слала – Вітя не читав, спалював на місці. Вирядила з дому, розумієш, як злочинця, а тепер ще й пише – ні, немає таким прощення, хай вони тридцять п’ять разів будуть матір’ю. Мати з листом до командира частини: «Так і так, мовляв, не пише син». Комбат викликав: «Що таке, младший сержант Трюхань?» «Напишу!» - клацнув підборами «младший сержант». «Давай», - сказав напутнє слово комбат.
Вийшов Вітя від комбата, взяв аркуш паперу, взяв ручку, сів до столу. «Здрастуйте», - вивів на папері. І так чомусь раптом запахло рідними Вівдюками, так захотілося додому, так матір закортіло побачити, аж сльоза в очах блиснула. Але не може хазяїн життя плакати, тож згадав Вітя свої проводи в армію з лопухів на п’яну голову, згадав нанесену матір’ю образу, сплюнув, закинув у куток ручку і, викликавши «салабона», велів піти з папірцем, де красувалося одне-єдине «Здрастуйте», в туалет і «підтерти попу».
- Я не хочу в туалет, - заперечив «салабон».
За що негайно отримав у вухо і, захотівши в туалет, схопив папірця та й помчав-полетів «підтирати попу», лиш підбори стоптаних-перетоптаних чобіт заусміхалися до «младшого сержанта».
Служити б Віті, хазяйнувати отак у житті всю службу – так ні, трапилася халепа. Десь рік «з хвостиком» прослужив «младший сержант» Трюхань, як оголосили йому відпустку строком на десять діб.
А в роті неписана традиція – якщо ти з коліс (тобто, шофер) і йдеш на «гражданку» бодай на декілька днів, ідеш до «чистих баб», забезпеч ротну еліту на ніч «мандавошками», щоб тобі, сучому синові, ніхто не заздрив. Традиція є традиція, її й хазяїн життя шанувати повинен, інакше «дєдушки» швидко обріжуть тобі хазяйського шматка.
Забезпечення «мандавошками» - діло простецьке, хоча дещо й нервове. Дівчат наловити – нема проблем, в частину крізь дірки в паркані провести – також, тут головне – вгадати, щоб черговим по частині був «свій мужик», а якщо ж не «свій» - тоді максимум обережності. У Вітин день черговим по частині був лейтенант Нагаєв – такий собі «простак-пухтя з гражданського вузу». Ну що той «пухтя» Віті? І Вітя гульнув – назбирав дівчат, напоїв, сам відвів з ними душу і тіло, а потім, повантаживши отой живий скарб кого в кабіну автомобіля, а кого в кабіну автокрана, рвонув у частину прямо через контрольно-пропускний пункт. Була дванадцята година ночі і на душі у Віті було весело. Але на контрольно-пропускному пункті щасливого Вітю перестрів Нагаєв – зазвичай чергові по частині блукають де завгодно, але аж ніяк не на КПП.
- Чому так пізно, товаришу младший сержант? – перепитав.
- Робота, - багатозначно моргнув Вітя.
- А хто то у вас у кабіні? – глянув проз Вітю лейтенант.
- Слухай, лейтенант, - виліз Вітя з автомобіля, тримаючи в руках пляшку коньяку, - я ж завтра це…, у відпустку, хлопцям радість привезти треба.
Йому б, лейтенантові, сховати тихенько коньяк, як інші порядні офіцери роблять, зробити кам’яне обличчя, шепнути Віті: «Паняй, тільки щоб до четвертої ранку в казармі було пусто», та й іти на контрольно-пропускний пункт чи деінде додивлятися сни, а якщо у снах тих нічого путнього немає, то Вітя «відстібнув» би одну «мандавошку» (найкращу вибрав би), та й забавляйся, лейтенанте, не ти перший, не ти останній. Ні, вперлося, «цабе інститутське»:
- Висадіть дєвочок, товаришу младший сержант.
Вітя сплюнув.
- Вилазьте! – гукнув дівчатам з думкою провести їх потім до казарми через діру в паркані.
Але «пухтя» виявився трішки дебільним.
- Дєвочок в КПЗ! – дав команду, гукнувши на допомогу солдата – чергового по контрольно-пропускному пункту.
КПЗ – невеличка місцева «тюрма» в частині. «Дєвочки в КПЗ» - це завтра Вітя на прийомі у комбата і замість відпустки світить йому «губа» (гауптвахта). Ну, хто ж потерпить таку сваволю від якогось «дебільного пухті», якого солдати не те що «своїм мужиком» не вважали, а взагалі мали за пусте місце.
- Ех-х, – брязнув Вітя пляшкою об асфальт, аж скалки врізнобіч, - таку твою мать, товаришу лейтенант!
Та в автомобіль, та задню передачу.
Але лейтенант вчепився рукою в дверцята.
- Я наказую стояти! – горланить.
- Та пашол ти… - Вітя свою лінію гне.
- Ви п’яні, товаришу сержант! – докумекав нарешті своє «пухтя».
- Руку убери! – реве Вітя, аж «мандавошки» перелякано настовбурчились.
- Ви п’яні…
- Руку убери, чурбан! – не в силах більше стримувати гнів і гратися з «дебільним пухтею» в котики-мишки, ляскає Вітя дверцятами, б’ючи, обдираючи лейтенантську руку, і, забачивши, що лейтенант відскочив від автомобіля, як ошпарений, дає задній хід, і ревуча машина виривається за межі частини. А потім були діри в паркані і «мандавошки» в казармі, де «зголоднілі елітні дєдушки» робили з ними «кардібалєт», аж місця було в казармі мало, та ще рипіли у своїй одинокій самотині ліжка під «салабонами», котрим «не положено». І було серед цього «кардібалєту» невідь-звідки виросле лице комбата, якого, напевне, встиг викликати відправлений у госпіталь «дебільний пухтя».
- От і все, товаришу молодший сержант, - проказало те лице, - от ви і догралися.
І засвітив Віті дисциплінарний батальйон – два втрачених роки життя.
Ротний, «свій мужик», зумів шепнути Віті:
- Напиши матері, хай приїде, впаде Нагаєву в ноги, може, той пом’якшає, пожаліє, гляди, зріжуть строк.
- Не буду, - надув губи хазяїн життя.
Але ротний, роздобувши адресу, покликав матір сам. І мати примчала-прилетіла, чим дуже здивувала Вітю і викликала якийсь дивний щем у його грудях.
- Що ж ти наробив, сину? – допитувалась мати. – Нащо? Навіщо тобі та тюрма?
У Віті з душі рвалися сльози, але він їх стримував.
- Нічого, ма, - шепотів, - якось відбуду.
Хотів усміхнутися, а усмішка покотилася кудись по горлу, шубовснула в сльози, і ті сльози, розбризкані, розкидані, таки хлюпнули з очей.
- Не плач, сину, я, може, впрошу того лейтенанта й інших командирів, - заспокоювала мати.
- Та… - махав Вітя рукою і відвертав очі в куток.
А мати просила, а мати благала, а мати і серце, і душу свої на продаж готова була нести, аби лишень Віті «зрізали строк». І впросила, і вблагала-таки – замість двох років отримав Вітя шість місяців.
І воскрес духом, і весело кинув очима по залу, де відбувалося засідання трибуналу.
- Ти хоч пиши, - шепнула мати наостанку.
- Спокійно, мати, все ажур, - моргнув і Вітя у відповідь.
Але «ажур» виявився для хазяїна життя кованим обручем. Глибокий кар’єр у перемерзлій тайзі-тундрі, тисячолітній камінь, який так рве руки, важке кайло з обшмульганим, вичовганим держаком, автоматники-«козли» над головою і комірці, комірці, білі ненависні комірці, які оті озброєні «козли» чи то в насмішку, чи то знущаючись, примушують міняти-підшивати ледь не через кожну годину. Та ще до всього вічно побиті «козлами» пика і боки, вічно голодний шлунок, вічно невиспані очі – пекло не таке страшне, думалося, ніж «дисбат», пекло не таке страшне. І стало нестерпним для Віті життя, і кудись подівся того життя хазяїн. І щоночі снилися рідні Вівдюки, і мати, спершись грудьми на тин, виглядала-чекала в тих Вівдюках свого єдиного сина, і витав над селом в якомусь білому мареві покійний батько, і всі вівдюківські люди здавалися такими добрими, такими приємними – навіть єхидний до неможливості сусід Овсій. А «дисбатівський строк мотався» так довго, нудно, аж душа терпла від тої нудоти і шість місяців сходили за всі шістдесят.
«А що було б, якби два роки вліпили?» - задавався, бувало, Вітя думкою.
І, поміркувавши, робив висновок: «Повісився б. Як стій та дивись, повісився б».
Та й дякував матері, що «зрізала строк».
Але шість місяців – не вічність, якими б довгими вони не здавалися. Шість місяців - це, як не суди, а всього півроку: сонце по небу перебігло, втомилося, сходить ледь не опівдні – ось і минуло півроку. «Закінчився строк», як співається в пісні. І дослужує Вітя дійсну військову службу у звичайнісінькому будівельному батальйоні в приіркутських лісах.
І сідає писати матері листа. І виводить нерівним почерком: «Здрастуйте, мамо!»
Хотів було вставити слово «рідна», але чомусь посоромився.
«Тюрму відбув, - пише Вітя далі. – Дослужую звичайну армію.»
Та й задумався, що ще написати. Думав-думав, дописав: «Вишліть часнику. До побачення.» Та й закінчив на цьому листа.
«А що його писати?» - виправдався сам перед собою і заклеїв конверта.
Тим часом служба налагоджувалась, життя входило в колію, тож звідкись прибрів, підібгавши хвоста і ховаючи очі, мов шкідливий пес, того життя хазяїн. Прибрів, умостився в душі, і став Вітя Трюхань сам собою.
- Підйом! – лунає по казармі.
А «дєдушка» Трюхань ще досипають – «положено».
- Цей ліс сьогодні треба повантажити, - дає команду ротний.
- Салабони, задачу чули? – перепитує Вітя, розлігшись на одній з колод, ледь ротний зійшов десь з очей.
А вечірком, як вляжеться рота спати, збереться Вітя з іншими «дєдушками» в «каптьорці» і розказує-розповідає, які звірячі закони в «дисбаті» і яким, не дивлячись на те, був рядовий Трюхань там героєм. Розказує, розказує, а згадає наодинці, здригнеться – дивись, і «салабона» по загривку ввірве, то оглянеться, чи не бачить, не мотає на вус начальство, і перед тим же начальством не колишнім бундючним «младшим сержантом» прошпацірує, а тихеньким, шовковим рядовим, котрий вже дещо бачив і більше бачити не хоче. Кований обруч ніяк не міг злізти з хазяїна життя, гнітив його, давив, не давав розвернутися, тому Вітя аж марив «дембелем», де разом з шинеллю, знав напевне, спаде і той проклятий обруч.
