Незабаром Вітя якось поздавав-поспихав екзамени і його так же якось випхнули, від гріха подалі, зі школи – «у вільне життя», як казав Вася Чиж. «Вільне життя» привело до «бурси» - так учні називали проміж себе профтехучилище, де Вітя вирішив здобути професію автокранівника, а заодно і «щастя мати середню освіту», як казав у перший день навчання директор училища. Вітя зразу назвав про себе директора ненормальним придурком, бо тільки така людина може назвати середню освіту щастям. От в автокрані за кермо вхопитися, перед Людою з форсом майнути – оце щастя; а середня освіта – фізика, хімія, математика – на холери воно здалося.
В «бурсі» теж своя наука. Не встиг Вітя поселитися в гуртожитку, як із сусідньої кімнати його вже гукнули:
- Гей, шпінгалет, ану принеси води.
Вітя – один з перших парубків на селі, яким себе вважав – хотів образитися за таке відношення, але шість мордатих хлопців-третьокурсників своїми поглядами відбили те бажання.
І бреде Вітя із замурзанною квартою до умивальника по воду, і думу думає, зовсім не тяжку думу: - «Нічого, перший курс перетерплю, зате потім…»
Перший курс був важким. Третьокурсники панували, а між однокурсниками та другокурсниками треба було першість шукати. Вітя й шукав, кулаків не покладаючи, аж доки не став першим гусаком в «бурсацькім кодлі», як любив докладати до слівця їхній майстер. А вже що пили вволю в «бурсі», що крали все погано лежаче всмак, що жартували один з одного до справжніх сліз – то все було. Одним словом, хто не навчався в ті часи в профтехучилищі, той не знає, який це шик.
А вже як збігло красне літечко і другий рік навчання постукав у Вітине освітянське віконечко, то й зовсім розвиднилося довкола. І хто в «бурсі» не знав Вітю Трюханя, той мав великий клопіт. Якщо Вітя йде на танці і йому сподобалися твої черевики, дарма, що ти третьокурсник, а він другокурсник, краще позич, інакше бути твоїй пиці битою, або ж, якщо вона занадто велика, знайдеш якогось дня на місці своїх черевиків саму лишень підошву зі стримлячими гвіздками, а ще вірогідніше, взагалі нічого не знайдеш, і мовчи ліпше, бо Вітина команда – десять найвідчайдушніших у «бурсі» лобуряк – «посіче тебе на дрібну капусту», як люблять нашіптувати вони по темних закапелках невдоволеним існуючими порядками.
І здавалося Віті, що вхопив він Бога за бороду. І сміявся він нишком з матері, котра весь вік гнула спину як не вдома, то в колгоспі, щоб мати якусь копійку, якесь багатство, які батько однак пропиває (правильно робить, до речі). Бо нащо те багатство, який з нього толк, коли в тебе вічно зігнута спина? Жити треба, не тремтячи над копійкою, а душу розвернувши: схотілося випити – випий; схотілося баби – трахни; схотілося виспатись – виспись. А все інше знайдеться – що в когось з рук видереш, очі ромбом поставивши; що саме до рук припливе, як при весняному водопіллі; що й поцупиш, не такий це вже гріх, як з малолітства думалось. Одним словом, не в багатстві суть – головне, пожити. Як висловився колись директор профтехучилища: «Ви повинні, діти, бути хазяями життя».
«Хех, - усміхався Вітя, - я вже давно хазяїн того життя. Що я, над хатою своєю тремчу чи над яблунею тією, що посадив, а її засуха домучує? Ні, я вільний. На мені «куртяха-косоворотка»; на мені джинси, дарма, що Ватеві, він друг; у мене в кишені пляшка – сміливості вистачить; живи, Вітько!»
Заздрість інколи тільки душу точить – чому в декого все-таки дечого більше. Але заздрість річ не вічна – остограмишся і, щоби серце не мліло, кинеш усі сили, аби у того декого того дечого більше не було, або ж як і було, то щоб радості він з нього не мав. Нічого плигати вище хазяїна життя – всі ми рівні, на кожній стіні он написано, що рівність і братерство – одвічні прагнення людства, читайте, не ходіть сліпими.
Кричить, бувало, мати:
- Йди, паскудо, картоплю копати, хіба мені одній воно треба!
- Щас, - буркне Вітя, і руки в штани, і гей на волю.
Батько під одним хрестом на старому цвинтарі п’є, дідів поморщених довкола зібравши, а Вітя під другим у колі молоді культурно відпочиває – пляшка «чорнила», шмат ковбаси, хліб (вгощають хлопці ліпшого друга та й у матері не гріх якусь десятку зацупити – для кого ж вона робить, як не для сина).
Буває, батько до їхнього гурту підповзе:
- Що, синку, ге? – зморшками моргає.
- На, - тицьне Вітя батькові стакан, - і отвалі, не мішай.
Батько вино вицмулить, утреться.
- Ну, син - золото! – лізе цілуватися.
Вітя батька привселюдно цьомкне.
- Стариків уважать нада! – учить «пацанів».
Себе, звісно, на увазі має – раз королює, значить, старший, значить, «уважайте, пацани», і щоб без зайвого писку.
Мати тільки, стара товста мати псує щасливе хазяйнування в житті. Бо тільки перший раз вона набундючилась, пропустила Вітин «п’яний прихід додому». Далі ж лупцювала, мов якогось підсвинка, а не королюючого в селі «пацана» - віником, кочергою, руками, палицями, раз був прийшов, а вона сметану в ночвах відкладала, щоб стекла, то так тими ночвами і врізала – сила добра, - лише сметана і залишилась, як пам’ять, від маківки й аж до колін побіливши нещасного Вітю-хазяїна. Сто разів уже намірявся Вітя дати здачі, але ніяк рука не здійметься.
«Хай тільки троне цього разу!» - бурчить, бувало, хилитаючись у воротях.
І нібито і силу, і злість у собі відчуває, але тільки мати з віником з хати вискочить, де та сила й дівається – руки, ніби листки на спеці, в’ялими стають, що ними зробиш. Злість, звичайно, є, але що вона без сили. Тож зігнеться Вітя, віника потилицею поцілує і, бурмочучи щось собі під ніс, чимдуж спотикається до хати, шукаючи якогось захистку. Видно, в кожного хазяїна є якийсь гандж.
Був у Віті й ще один гандж. Він про нього мовчав, за сімома замками тримав, перед «пацанами» варнякав казна-що, себе у «продвинуті» висуваючи, але ж гандж від цього не зникав, випирав з усіх щілин, щодня ризикуючи вилізти на вселюдське посміховисько – і гаплик тоді королю, гаплик хазяїну життя, бо що ж ти за «першосортний пацан», як «баби не кушав».
Люда Цапенко, Вітина «баба», якась дуже манірна була – цілуватися цілувалася, а от руками себе помацати не дозволяла, ото й тільки, що по сідничці через спідничину погладиш.
А хлопці, особливо старші, в гурті як:
- У-у, я свою вчора як загерголив…
- Хех, свою, я їх уже…
Вітя й собі, під клубом стоячи:
- Тю, знайшли чим хвалитися, я свою Людку вже і в рот, і в уші…
Хто ж міг знати, що вона, Людка, неподалік стоїть – якась погань лампочку біля клубу розбила, темно.
Підскочила Люда до хлоп’ячого гурту, вся аж пашить.
- Гімно ти погане! – до Віті з криком. – Що ж ти брешеш, як у нас нічогісінько не було!
І по мармизі Вітю – лясь, лясь, і в сльози, і геть від гурту. А Вітя ні в сих, ні в тих, почервонів – добре, хоч темно та ніхто не бачить.
Хлопці на кпини беруть:
- Оце да, оце і в рот, і в уші…
- Та він ще й не нюхав баби.
- У нього, пацани, свій метод – очима трахнув, а носом спустив.
- Ляпавка.
Регочуться хлопці, а Вітя – шамуль-шамуль – та на вулицю, та додому. Такого сорому він ще не мав. Оце тобі хазяїн життя! Тьху!
До Люди більше не підходив, слова до неї не промовив ніде – осоромила, паскуда. Раз, щоправда, хотів кинути образливе: «Що, сучко, радієш, що вигидила привселюдно?»; а вона як глянула – очі аж горять, спопелити готові – Вітя ледь язика не ковтнув.
«Та хай ти провалишся,» - подумав і відійшов.
Від того часу дуже муляв Віті «бабський вопрос» - навіть сумніви брали, чи не ранувато він, Віктор Трюхань, назвав себе хазяїном життя.
Тож Вітя активно шукав шляхи негайного вирішення питання, котре в одночасність лягло колодою поперек шляху істинного хазяйнування в житті. Шукав, а знайти ніяк не міг. Мовби хто наворожив, мовби зурочив хто. Сердився, злився, а не міг. Ніби і язикатий, ніби й говіркий, і перед дівчатами сором’язливістю не пов’язаний, а кляте питання ліквідації ганджу хазяїна життя чомусь не йшло до рук. Не йшло – і крапка. На язиці героєм себе ніс, а в житті – пуп’янком недозрілим. Сором сказати, але що було, те було.
Якось сиділи з хлопцями над ставком, випивали, а неподалік дівчата хлюпались. Серед них – Олена Шкарівська, по-сільському, Льопа (мати її – перша сільська п’яничка, ледь не все село з нею переспало, ну, а яблуко від яблуні недалеко, як відомо, падає). Хлопці занурились у спогади – і той вже Льопу куштував, і той. Як же Вітя, хазяїн життя, міг ударити в такому питанні лицем у грязь?
Тож і почав. Не хотів, а воно само понеслось:
- Та я, хлопці, ту шльондру раз прямо у воді оформив.
- Не бреши, так не буває, - засумнівався котрийсь із хлопців.
- Ти коло клубу вже одну був оформив. Морда не болить? – зачепив за болюче інший.
- Он вона купається, біжи ще раз оформ, щоб ми бачили, - дав пропозицію третій.
- Тут не буду, людей багато, - заперечив Вітя, женучи з душі невідь-звідки взяті страх і холод.
- Секс-гігант без сексу, - реготом сповнився берег.
- Не вірите?! – схопився Вітя. – Та в мене тих баб було!... Та мені вже гидко з тою Льопою злигуватись, то ж помийниця, а не баба…
- Ну-ну, - не вщухав регіт, - нащо помийниця несміливому хлопчику…
- Я не хлопчик!... – бісився Вітя.
- А хто, дівчинка? – регіт розрісся до таких масштабів, аж дівчата зі ставка оглядатися почали.
- Я – мужик! – запевнив Вітя товариство.
Але йому не повірили. Жоден з присутніх. Навіть найнікчемніший з гурту – і той не вірив і сміявся.
- Зараз побачите, як Льопа за мною побіжить, - гнівом виповнений вщерть, кинув Вітя словами в товариство.
- Ха-ха-ха! – відбивало товариство ті слова, наче вправний воротар футбольного м’яча з воріт.
Треба було або забивати гол знахабнілому воротареві, або тікати від нього і від хазяйнування в житті чим подалі, бо ти нікого й нічого не вартий у цім світі.
Тікати – не у Вітиних правилах. Тож набундючився, відкоркував пляшку вина, видудлив для хоробрості до дна.
- Щоб не гидко було пхати у помийницю свій скарб, - пояснив товариству причину безмірної пиятики.
Зачекав, доки зашумить у голові, одночасно обмірковуючи план дій, і поліз у воду. Вичислив Льопині координати, пірнув, підплив і вхопився обома руками за дівочі плавки. Льопа заборсалась, засмикалась, однією ногою таки добре заїхала Віті в ніс, аж заболіло, але плавки лишилися у Вітиних руках.
- Здрастуй, Лєна! – випірнув володар плавок на поверхню.
Лєна перелякана, до неї дівчата підпливають – думають, що за шарварок, чи не тоне.
- Разойдісь! – Вітя команду подає. – Це я шуткую.
- Дурню, віддай труси!
- Для чого ж я їх знімав, аби так запросто віддати?! А плата де?
- Малютка, - Льопа, як стіна, неприступна, - у тебе ще женило не виросло, щоб плату брати.
Вітя образився:
- Не бачила, не кажи.
- А що ж там бачити?
- Пішли покажу.
- Ну, нахаба, - засміялася наразі Льопа, оглянувшись довкола. – Ну, добре, давай труси та пішли покажеш.
Вилізли на берег.
- Показуй, - сміється Льопа.
- Що я, дурень, перед усіма роздягатися догола?! – хоч і шумить у голові, але ще є тяма у Віті.
- Пішли туди, - махнула Льопа рукою на стару потрухлу хату покійного Данила Сосницького.
Вітя гордо махнув рукою посинілим від заздрощів хлопцям і, оглядаючись, чи не дуже звертають на нього увагу дівчата, яким це зовсім непотрібно, пошнуркував за Льопою.
На горищі потрухлої хати, зіпершись на бантину, Льопа втупила у Вітю нахабні очі.
- Ну, - сміялася, - показуй.
Вітя, хоч і п’яний, але раптом чомусь засоромився, навіть відвернувся від нахабних дівочих очей.
- Я ж казала, що там курдуплик, що нема чим хвалитися, - аж заливалася сміхом Льопа.
Вітя знову образився.
- Та на, подивися! – крикнув щосили і, спустивши до колін труси, повернувся до дівки.
Думав, вона від захоплення обімре, а вона ледь не покотилася зо сміху по побитій мишами соломі.
- Я ж казала – курдуплик!
Вітя глянув на свій «експонат», а той, дійсно, зі ставка, з води, зігнувся, посинів – не розбереш, чи є там що, натуральний «курдуплик».
- Бувай, дитино, - хлипаючи від сміху, зібралася Льопа геть.
На Вітю опустився густий сором – це ж розляпає, сучка з Льопою, обпаскудить з ніг до голови. Тож, рвучи той сором, згадуючи хлоп’ячі оповідки про подібні ситуації, ринувся Вітя до Льопи і, забувши про свій недолугий, невдалий «експонат», обхопив дівку за плечі, повалив на затверділий голубиний послід, і, цілуючи дівочі губи, тискаючи руками дівочий стан, відчув у собі чоловічу силу та й, розкидаючи у штовханині ногами подерті чоботи і валянки, що вже зітрухли на цім горищі, заголив дівоче лоно і убрів, увійшов туди. Льопа, що до цього брикалася, кудись рвалася, раптом заспокоїлася, обмерла, аби через хвильку заходити під Віктором ходором, застогнати, засопіти.
- Ох, не гицай тільки так сильно, - бурчала іноді поміж стогонів, - а то товчеш на цих гімняках, наче на камінцях.
Та ще в кінці просичала:
- Та хоч кінч десь на сторону, на холери мені твої діти.
Вітя в юнацькім запалі не звернув на цю фразу уваги і, коли вже ось-ось мав ощасливити Льопу «дітьми», був зіштовхнутий дівкою долі, де й ощасливлював ними твердий голуб’ячий послід.
- Я ж кажу, дитина, - незадоволено буркнула Льопа.
Хоча через хвильку поправилась:
- Але дитина нівроку, до дівчат тяму має.
Чим дуже піднесла Вітин дух.
- Віддер, як сидорову козу, - хвалився Вітя, повернувшись до хлоп’ячого гурту. – геть і дякувала.
На цьому осоружний «бабський вопрос» для Віті вичерпався і невдовзі та недолуга сценка біля клубу була всіма забута, так, як була забута Вітею Люда Цапенко.
«Любов, любов, переживання, - усміхався тільки Вітя, бувало, - натуральні це все дурниці. Для мене баба, що диня – виїв, а шкурлатки геть викинув. Якщо ж зелена, недозріла, ароматом не радує – викинув усю і жалю ніякого. Ні, я таки дійсно хазяїн життя.»
Льопа Вітю ароматом радувала. Треба – ласуй, хлопче; і головне – претензій ніяких. Вітя років зо два, до армії, вважай, так однією Льопою і перебивався – вистачало. Хоча ні, мав якусь дівку раз і в профтехучилищі, але таким п’яним її обштукарив, що й до цих пір згадати не може, що ж то за одна була.
Льопа, правда, не одного Вітю ароматом радувала. Юрко Гнипа на тиждень у відпустку з армії прийшов, і того Вітя в парку біля клубу на Льопі застав. Спершу психанув, у бійку хотів лізти.
- Чого ти розходився? – охолодив Вітю Юрко. – Хватить тут і тобі, й мені, ще й зогниє.
Вітя подумав і погодився. І в знак згоди обробили Льопу з Юрком на пару («кріпка баба» – витримала), ще й пляшчину втрьох опісля роздавили.
Отак хазяйнував Вітя в житті, вже й на третій курс профтехучилища перейшов, як раптом дома біда – загинула Тамара. Мати, ледь не при своїй пам’яті, батько в тузі великій, геть і пити покинув, Вітя, ніби жалко – сестра, а ніби й ні – з дитинства не любили одне одного, поїхали в Одесу на похорон. Похоронили з криком нелюдським материним, зі сльозами батьковими та Вітиними (хоч і хазяїн життя, а не було сили терпіти), Тамару і, взявши з собою записку її передсмертну (після аварії відчувала смерть, написала декілька слів рідним), повернулися додому.
Мати дуже побивалася – в записці для неї два слова було: «Простіть, мамо». Батько не пив два місяці – в записці для нього чотири слова було: «Прошу, не пийте, тату!»; а як зачепив горілочку знову, то все плакав і бубнів:
- Пробач, доню, не можу. Не можу.
Тільки Вітя тугою великою не переймався – в записці для нього жодного слова не знайшлося, що дуже його, до речі, образило. Геть і мовив, було, подумки сестрі: «Так тобі й треба, як мене забула»; хоча відразу злякався такої думки, схаменувся, ледь не перехрестився і, глянувши на небо, мовби звідти на нього вже летіла караюча блискавиця, промовив собі під ніс:
- Ні, це дурне, так не можна про покійну казати. Хазяїн життя не повинен чіпати мертвих, не його це сфера.
А Тамара, як виявилося, недарма батька попереджала – не пийте, мовляв, тату. Зимою, перед самою Орданею, добре десь відзначив старий різдвяні свята. І понесло його додому не селом, а через став, поміж зігнутими над лунками рибалками. Ішов-кутуляв він, моргаючи зморшками, через той ставок та й убрів на п’яне око в ополонку. Люди, що були на льоду, його, звісно, з ополонки вийняли, геть і додому швиденько затягли, але перед порогом, де він заходився тицяти ключем у замок, покинули – в хату, мовляв, якось уже влізе. А старий тицяв-тицяв зі чверть години тим ключем, поки замка відкрив, і чи то перемерз дуже в мокрому одязі (морозець нівроку стояв), чи то горілка, ні на який мороз не дивлячись, своє взяла, чи то так треба було, але зразу за порогом гепнувся в сінях прямісінько на цементну підлогу та й заснув, геть і двері надвір не закривши. Мати з гостей прибігла, на старому вже й одяг пришерх. Але втягла мати холонуче тіло в хату і з прокльонами та лайкою якось відволодала – старий навіть сто грам попросив похмелитися. Та похмілля виявилось гірким – мало того, що пальці старий на руці і нозі повідморожував і запалення легенів схопив, прикинувся до всього ще й менінгіт.
Зліг батько в лікарню. Вітя навідував його ледь не щодня.
- Що, синку, ге, - моргав старий і все прибавляв, - а ми ж з тобою так і не наговорилися ніколи.
- Наговоримося ще, - підморгував і Вітя батькові.
І ставало йому чомусь жалко старого до нестями. Вітя пручався, сердився на свої сльози в очах, на жаль, який так не личить хазяїнові життя, але жаль, мов черв’як, засів у грудях і смоктав, цмулив душу, давив, мов камінь, на серце і видавлював з нього росу, що сльозами збігала з очей.
- Ну чого я так того п’яницю жалію? – бурчав Вітя, йдучи з лікарні. – Вичухається. Проспиртовані – вони живучі.
Сказав таке та й задумався, та й сказився раптом і ножиком пальця собі різнув ледь не до кістки, щоб боліло, щоб не смів більше, сучий сину, п’яницею батька свого називати. Бо добре, що він, Вітя, змалку себе в хазяїни життя вписав, а батько, може, не додумався, то й шукав потім себе все життя в горілці. Попробував би ти, Вікторе, без ноги, без руки, з такою коброю, якою є твоя мати, людську честь і повагу заслужити, в житті цім себе знайти. Адже й сам без доброї чарки не дуже великим хазяїном життя почуваєшся, а як було батькові. Отож-то. І мовчи, хлопче, бо твій батько також хазяйнував у житті. Він належав сам собі, а пив, бо то найкраща огорожа від бридких буднів, де проклята робота, гидкі копійки, заревані діти, що не знають, чого вони й ревуть, та сердита баба, якій завжди всього мало. Батько був вільний, і не смій, Вікторе, паплюжити його волю своїми слинявими губами, що видавлюють з рота всілякий непотріб.
- Нічого, тату, викарабкаємось, - усміхався Вітя до батька.
- А що, допився? – буркнула раптом сидяча поряд мати.
- Ви хоч тут замовкніть! – гримнув на всю палату Вітя, аж хворі в його бік голови повернули.
Мати якось стрималась, але губи підвернула і вже дома, Вітя якраз насилу через поріг перебирався, виклала все, що думала.
- Аякже, - верещала, віником перед носом вимахуючи, - хіба ж одна п’янь за другу не стоятиме?! Пий, пий, доп’єшся, як батько твій допився! Гигнеш так, як він гигнути має!
- Він не гигне! – раптом щосили скрикнув Віктор і, який п’яний не був, а на ноги став рівно.
- Гигне! – аж трусилася від злості мати. – Всі ви, п’яниці, гигнете, погибелі на вас немає!
І віником Вітю по пиці, по пиці.
- Батькової смерті хочеш, ах ти ж сука?! – визвірився Віктор, і та рука, що завжди в’янула, наче листок, зірваний спекотної днини, раптом набубнявіла, піднялася і опустилася матері прямо на перенісся. – Я тобі дам смерті!
І друга рука опустилася на матір, а потім ще опустилися по разу і перша, й друга. Мати зразу якось зів’яла, покинула віника, її очі набрякли від сліз, але ненадовго, бо, відбігши до дверей, розійшлася мати знову лайкою, де син проклинався останніми словами, та й не син то вже був, як руку на матір підняв, а справжнісінький п’яниця й «ізверг», гигнути якому судилося разом зі старим перепитим батечком.
- Та пішла ти на…! – видавив Віктор і завалився на ліжко, бо якщо вицмулив ледь не літр горілки за день, то які вже ті ноги – сущий папір.
Вчувши матюка з синових уст, бита сином же мати замовкла і дуже розплакалась, але Вітя того вже не чув – глибокий сон поніс його десь по далеких вовкулацьких далях, поніс-поволік так, що тільки піниста слина виривалася з хроплячого рота і збігала на зачовгану наволоку.
На ранок мати, з величезним синцем під оком, сердита, мовчазна, все чомусь крутилася поблизу сина – пробачення, видно, чекала. Але Вітя, як сущий хазяїн життя, не збирався вибачатися за свої дії при захисті батькової честі. І заведись зараз мати так, як і вчора, він би й ще їй врізав – досвід уже є, руки не в’януть, а води з діжки сьорбнув, вчорашнє в шлунку розбавив, у голові шумить знову – які можуть бути перепони Віктору Трюханю.
- З сьогоднішнього дня, - заявив Віктор на відвідинах у батька, - ми з вами, тату, керуємо! Кобрам дорога перекрита.
- Ти, сину, - раптом чомусь заплакав батько пожовклими від температури очима, - ти це…, мати є мати. Я вже там, далеко, вважай, а її бережи…
- Та це ви, батьку, ще не вхазяйнувалися, - бовкнув Віктор, що батько й не второпав, до чого і що він оце бовкнув. – Ось викарабкаєтесь, вип’ємо за здоров’я, а тоді вже я вам покажу, як треба в цьому житті хазяйнувати.
Але батько не «викарабкався» - помер. Віктор припадав до батькового лиця, що сіріло на тлі білої подушечки в домовині.
- Тату! – кричав, як не кричав ще ніколи.
І не соромився сліз, і дуже тужив, і не знав, що й робити, бо жаль було батька, дуже жаль.
- О, ви не хоронили батька! – кричав чоловікам, що відтягували його від батькової труни перед опусканням у яму. – І не хороніть – це дуже боляче, - схлипував.
А мати стояла, як монумент, тільки синець тремтів під оком. Стояла – і ні сльози, ні рисочки не було в її очах.
- Ти б хоч про людське око сплакнула, Катерино, - шепотіли баби.
А вона мовчала, ото й того, що нахилилася над мертвим Семеном, холодно поцілувала його в чоло, а в руки, в ноги вже й не цілувала.
- Цілуйте тата, мамо, його вже не буде! – кричав крізь сльози Вітя.
- Плачте, мамо! – волав.
Але мати – жива статуя, ні сльози, ні рисочки в очах.
І блиснув звір у синовому погляді, блиснув крізь сльози, прогарчав:
- Нічого, ти ще в мене заплачеш.
Та й сховався назад у свою солону річку.
- Ти розумієш, сину, - сиділа якось мати з Вітею в хаті, виправдовувалась, - може й гріх таке казати, але мені без твого батька легше, ніж з ним. Допомоги в господарстві від нього однак ніякої не було, одно тільки нерви зривала коло тієї п’янюги. Від того й на цвинтарі, напевно, не плакала, що не було за ким жаліти – здавалося, що не чоловіка втратила, а камінь з плечей звалився.
І, хвильку помовчавши, добавила:
- Казна-що, сину, а не батько в тебе був.
Вітя аж мінився на лиці, терплячи таку наругу над покійним батьком, але був тверезий-тверезісінький і в нього не те, що руки, язик не повертався, аби матері заперечити. Вітя ненавидів себе за те, що мовчки сидів і слухав таку гидезну балачку, але нічого вдіяти не міг. Нарешті не витерпів, схопився і, непомітно витираючи сльози, кинувся в комору – там за мішком з борошном, бачив, стоїть сулія самогону, а на поличці в кутку справа припалий пилом стакан.
- Слинько, - вилаяв себе Вітя і одним духом перехилив гранчак.
Видихнув з себе вогненне повітря.
- Ні, - промовив, - щодень, щогодини треба бути під «мухою», тільки так буде вільним твій язик; і рука, як у справжнього хазяїна життя. Інакше слинько слиньком ти, Вітьок.
І налив ще одного стаканюру, і випив його, і здер кришечку з якоїсь баночки варення, закусив, а потім, давши вихід своїй ненависті до материних балачок і Вітька-слинька, що копошився десь у глибині тверезої душі, ввійшов Вітя в хату і чимало-таки синців наставив матері, примовляючи при тому:
- Ви ще згадаєте батька добрим словом! О, ви його ще не раз згадаєте!
Та й пішов спати з почуттям виконаного обов’язку справжнього хазяїна життя.
