У нашої Десни багато облич. Напровесні, під час льдоходу, коли навколо все стугонить і гримить, вона схожа на дику, необ’їжджену кобилицю, яка стає дибки, аби зірватися з припони та гайнути на волю. Весною, у повінь (ех, коли ж то вона була, остання повінь?...), вона вже немов цілий табун диких коней, що несуться лугом, не розбираючи дороги, а весняний холодний вітер полоще їхні гриви та хвости. Влітку вона нагадує юну красуню в українському вінку із живих квітів, у вишитій сорочці: веселу, безтурботну, пустотливу – будь-кого зведе з розуму своєю красою. Восени – на жінку в повнім розквіті сил, берегиню роду, всю в оточенні дітей та онуків. Ну, а взимку, – взимку, під білою сніговою ковдрою, – на сплячу красуню. Та рибалкам знана ще одна Десна – нічна. О цій порі вона – як загадкова, таємнича чарівниця...
Сонце, наближаючись до горизонту, збільшується в розмірах, змінюється в кольорі від сліпучо-солом’яної, з розмитими обрисами, кулі до помаранчевого, чітко окресленого диску. Вітер, що гуляв вдень на лугових просторах, стомившись, поступово стих; по траві, на котрій от-от має з’явитися роса, пролягли довгі густі тіні від верб; вода, темна у затінку і блискуча там, де на неї падають сонячні промені, здається непорушно застиглою і виглядає немов скло, що міниться різними барвами та відтінками.
Всі рибальські справи на сьогодні завершено, дрова в багатті вже перетворилися на покритий сизим попелом жар, в низенько підвішеному казанку стиха побулькує юшка, розповсюджуючи на всі боки звабливі запахи та наганяючи на присутніх рибалок вовчий апетит, через що і розмова не дуже клеїться: всі думки про те, аби швидше допастися до казанка.
Кілька оберемків сіна слугують і за ложе для вечері, і за майбутнє місце для сну. Запашне, духовите, воно враз умиротворяє кожного, хто лишень присяде на цю природну царську постіль. Вже і стіл накритий прямо поверх втоптаної трави, і хліб порізаний, і (як же без нього) – свіже сало з м’якесенькою духмяною, льоном просмаленою, шкуринкою, і зелена цибулька, і огірочки, і перші, з власного городу, помідорчики... Само собою, майже в центрі столу – пляшка з рідиною, прозорою, мов сльоза, з етикеткою не абиякою, а – „Деснянські зорі” називається. І три ложки дерев’яні, що, здається, підстрибують, як живі, об чарочки видзвонюючи.
Всьому приходить кінець і нестерпному цьому очікуванню також. Знятий нарешті з вогню казанок упокоюється в самісінькому центрі столу і вже якраз над юшкою дзенькнули, зведені до купи три чарочки:
– За зустріч!
Треба ж такому статися: одночасно під тим берегом скинулась чимала рибина, кола пішли по палаючій вогнем поверхні, всі на мить завмерли – добрий знак подає нам ріка.
Сидять поруч із тобою, над Десною, стародавні твої, ще шкільних років, друзі, яких тобі не довелося бачити цілі десятиліття, – і ніщо, здається, не змінилося: вони такі ж, як і були, і ти той самий... Тільки й того, що сивина, та не таке вже густе волосся, але душі, душі людські, коли вони споріднені, бачать одна одну такою ж, як і тоді, багато-багато років назад, в благословенні дні юності – молодими та красивими і буде так назавжди, до самого кінця.
Розмова то неспішно точиться, а то сміхом вибухне, або щемний сум за втраченим перерве її на якийсь час, і от вже поміж розмовою, непомітно коли і як, ложки шкребуть по дну казанка, та й решта вечері зникла безслідно – апетит на Десні ще той!
Густі серпневі сутінки м’яко, крадькома, опустились на луг, лише на заході ще догоряє невисока заграва, але скоро і вона потроху розчиняється у чорнильній темряві ночі, що насувається на неї зі сходу. Півгодини потому – і непроглядна темінь накриває все довкола, навіть води не видно – місяць ще не зійшов, лише яскраві зорі рясно висипали на небі.
Хіба мало художників присвятили художньому зображенню цієї загадкової пори доби безліч часу і творчих зусиль, взяти хоча б і Архипа Івановича Куїнджі, з його улюбленою темою української ночі, геніально відтвореною ілюзією живого місячного сяйва? Але якою б геніальною не була людина, їй ніколи не вдасться ані фарбою, ані словом, ані звуком передати хоча б частину краси оцієї серпневої ночі, яку ти зараз спостерігаєш, ліниво розлігшись на духмяному сіні.
Щиро жаль мені тих людей, котрі, проживши весь свій вік у великих містах, жодного разу не вдивлялись у нічне небо. Та навіть якби вони й захотіли, і зупинились посеред вулиці, чи вийшли на свій балкон, та, піднявши голову, подивились на небо, – що б вони там побачили, навіть за найкращої погоди? У великому місті з його випарами, димами, нічним освітленням, не замилуєшся синьо-чорною безоднею над головою; там зорі не сяють так ясно, а зоряного пилу і взагалі не побачиш в штучно підсвіченому небі, та й місяць, з його скупим світлом, при яскравому сяйві вуличних ліхтарів видається чимось недоречним між бетонними хмарочосами. Навіть у мене в ті часи, коли був я жителем мегаполіса, не виникало бажання підняти на нічній вулиці голову вище, аніж того вимагали повсякденні міські турботи.
Але, дякувати Богові, я милувався нічним небом за будь-якої пори року. Милувався в юності, січневими морозними ночами повертаючись додому, коли від тріскучого морозу злипаються вії, під ногами рипить білий пухнастий сніг і від білих засніжених дахів підіймаються вгору до чорного неба білі стовпи диму від печей та грубок. О цій порі нічне небо найглибше, найтемніше: по його чорно-синій безодні з кінця в кінець немов віхола пройшлась – припорошила стежку, що її здавна люди нарекли Волосожаром, а пізніше – Чумацьким шляхом, і далі вже сипонула на всі боки зорями-самоцвітами, що аж мерехтять від сильного морозу. Повний місяць сяє як ніколи: і дерева, і хати, і стовпи відкидають на засніжену вулицю напівпрозорі тіні. Зимове небо ясної ночі, строге та врочисте у своїй високості, – то єдино справжній, вічний, нерукотворний, найвеличніший Храм Божий. Зимове небо – саме втілення Віри в Істину.
Милувався в кінці березня, коли сходять з лиця землі останні сніги, вдень біжать ручаї талої води, а надвечір розмокла під весняним сонцем земля починає тужавіти від легенького морозцю, коли сині березневі сутінки переходять у ніч, а небо не поспішає змінювати колір із темно-синього на майже чорний; коли з того небесного кришталю раптом долине сюди, в нашу буденність, приглушено-дзвінкий поклик диких гусей, долине чимось забутим, втраченим назавжди, схвилює твоє серце і наповнить його по вінця і сумом, і радістю одночасно; коли місяць сходить лише під ранок і самотні на весняному небі зорі виглядають трохи сумними та замріяними, як та дівчина, що стомилась чекати милого; їх світло, не таке яскраве, як у січні, – воно немов погляд з-під повік тієї самотньої дівчини: в ньому і надія, і очікувана радість, і прихована жага кохання: це небо Сподівань.
Милувався пізньої весни, коли хлопці з дівчатами слухають під вербами біля Плавучого мосту солов’їв і закохані пари, обійнявшись, вдивляються в нічну безодню весняного неба, коли весь світ, здається, чує стукіт твого закоханого серця, а думка вільно лине до зірок, туди, за обрії часу, в майбутнє, яке видається звідси, поряд з домівкою, біля озера, під вербами, під солов’їний спів та ще й в обіймах коханої, таким щасливим і багатообіцяючим, що, здається, не існує у світі жодних перепон, які не будуть подолані тобою, і таких вершин, які не покоряться тобі, і ти переконаний, що весь світ – любов: небо оце весняне – небо Любові!
Але лише теплої літньої пори, лише на Десні, синьо-чорне нічне небо спонукає людину замислитись по-справжньому над речами, подумати над якими в повсякденному житті їй не вистачає ні часу, ні натхнення, ні урочистості моменту.
Лише на березі ріки свого народу, лежачи на сіні без будь-якого прихистку над головою, лише тут і тепер можна по-справжньому оцінити всю велич, все безмежжя і всю мудрість нічного неба, бо літнє деснянське небо – то небо Роздумів.
...Друзі вже поснули, ти ж, за звичкою, лежиш горілиць і знову нічний вигляд безмежного Всесвіту схиляє тебе до роздумів, а розчулена дружньою зустріччю душа радо відгукується на це заохочення.
Скільки разів доводилося тобі спостерігати цю картину і кожного разу вона не полишала тебе байдужим, спонукаючи до перевірки самого себе: чи, бува, не змінився ти за останній час на догоду світові, у якому живеш? Чи залишились незмінними твої погляди, чи поширшали твої обрії і чи попутні для тебе ті вітри, що дмуть на життєвих просторах?
Певно, щось таки змінилося. Інакше не могло і бути: на те воно, життя, і є. Відпущений тобі час летить вже з гори, а, здається, так недавно я вперше спостерігав ось цю картину і вона вперше у житті змусила мене замислитись над речами вічними, немарнотними. Нехай то були роздуми по-дитячому примітивні, але я пам’ятаю все так, ніби це було, ну, щонайбільше рік чи два назад...
Вперше тоді довелося мені замислитись над тим, як влаштований світ. З того часу моє розуміння цього чи то змінювалось, чи ширшало; хотілося б сподіватись, що дійсно, ширшало. Для людини характерно разом із віком, чогось навчившись, щось зрозумівши, змінювати і свої уявлення про життя. А можливо, все це просто суєта суєт?
Он, візьмемо вчений світ. За останні п’ять століть, з початком промислової революції, наука потихеньку, потихеньку, якось непомітно перебрала на себе ту роль, яку до неї раніше грала церква – роль керманича цивілізації. Ми звикли покладатися на неї, вважаючи, що вона знає все і вкаже нам єдино вірний шлях.
Але чи ж багато знає людство, звеличуючи сучасну науку? Десь промайнула така цифра: всі накопичені нашою цивілізацією знання, весь їх об’єм, становлять не більше одної сотої від об’єму інформації, закладеної у ДНК людини. От цікаво: невже об’єм знань мого сучасника більший від того, яким володів його пращур тисячу років назад? Навряд чи... Просто змінилися самі знання у відповідності до того, як змінювались умови проживання. На зміну знань про життя у лісі чи лузі прийшли знання правил дорожнього руху. І навіть якщо об’єм наших сучасних формальних знань більший, то, певно, все одно, їх нестача у пращурів компенсувалась чимось іншим, нами безповоротно вже втраченим, – чимось езотеричним, сакральним чи інтуїтивним.
Від Аристотеля до Ньютона і від Ньютона до Ейнштейна – понад дві тисячі років знадобилось західній науці, аби лише почасти дослідним шляхом, а в основному – схожими на здогадки міркуваннями, встановити основні положення квантової фізики, у той час, як в індійських ведах це було викладено ще п’ять тисяч років назад. Від теорії квантової фізики навіть у нинішніх корифеїв науки мізки час від часу закручуються в тугу спіраль, бо ніхто не наважиться назвати цю теорію стрункою та зрозумілою. Одна річ – усвідомлення вічних істин відкритою до Вчителя душею, що не знає меж і кордонів, і зовсім інша – осягнення цих істин затиснутим у рамки протиречивої людської логіки розумом.
І де, власне, гарантія, що новий Ейнштейн не скаже світові через кілька років:
– Квантову теорію забудьте. Ось вам нова!
Плідні вимарки... Наука – сходи: безперервно просуваючись у часі, вона тільки те й робить, що перекреслює свої ж попередні істини. Здається, так писав Віктор Гюґо... Правий був чоловік. Тому, якщо вже наука не вважає осудною зміну власних поглядів...
Та ні, конкретна людина, коли вона цілеспрямована і самодостатня, навряд чи матиме задоволення від їх постійної зміни.
А що ж там нам, простим людям, каже ця квантова фізика? Вона каже: світ безмежний. Він безмежний як у просторі, так і в часі, але насправді часу не існує, його лише для зручності вигадали люди. Світ безмежний, проте наука визначила його найдрібнішу частинку – невловимий поки що бозон Гіґґса. То світ безмежний, чи ні? Якщо він безмежний за визначенням, то тоді атом – це ціла Сонячна система в мініатюрі, а Всесвіт – всього-навсього хмарка диму з чийогось мотоцикла. Про яку ж тоді найдрібнішу частинку йде мова?
Кажуть, Всесвіт народився з Великого вибуху стільки-то мільярдів чи трильйонів років назад, а через стільки-то мільярдів у бозна-якому ступені років розлетиться на всі боки, щезне. Знову не клеїться: якщо він безмежний, він не може щезнути, інакше має бути кінець, а кінця не може бути. Ви ж самі все життя вдовбували мені це в голову.
Тож чи може бути авторитетною наука, яка постійно собі суперечить?
За квантовою фізикою все, що ми називаємо світом, є лише одна енергія, що перебуває у безлічі різних форм. Як уявити собі, що ядро атома може бути величиною з чималий гарбуз, котрий лежить де-небудь на коропському городі, то тоді його електрон має ширяти згустком енергії десь на новгород-сіверській трасі, за Сосницею, кілометрів за тридцять з гаком від свого ядра. А між ними – по-рож-не-ча... Нема нічого. Але це „нічого” має свій колір, запах, смак, твердість, міць, гостроту і таке інше. Всі ці якості, до яких ми звикли, за якими оцінюємо світ, утворює енергія у найрізноманітніших своїх проявах. Ця суцільна порожнеча заповнена коливаннями, хвилями безлічі енергетичних полів з неймовірною кількістю енергії. Час від часу енергія змінює стан, в якому перебуває: ось вона, давши силу зародку в насінині, матеріалізувалась у живе дерево, а ось дерево, згорівши, перетворилось у тепло – теж один із проявів енергії.
Приймається. Все навколо – одна лиш енергія. Енергія – це Життя. Життя – це рух. Рух коливань, рух вібрацій, рух під час переходу енергії з одного її прояву у інший. Рух маятника: потенційна – кінетична, кінетична – потенційна. Саме через те, що все у світі рухається, він і перебуває у рівновазі, саме через це він існує. Точнісінько, як їзда на велосипеді. Припиниш крутити педалі – зупинишся, впадеш. Нахилиш свій транспорт на один бік – станеться те ж саме. Кому, як не вченим це знати? Це – їхній хліб чи те повітря, котрим вони дихають. А в той же час ми, з їх подачі, споживаємо без обмежень енергію, закладену у природі, чотири п’ятих якої при цьому викидаємо просто на вітер, порушуючи таку хитку рівновагу, і дивуємося, що світ, задля її збереження, відповідає нам катаклізмами та руйнівними для цивілізації змінами клімату. А вчений люд, немовби нічого і не сталося, пропонує нові, ще нахабніші, ще безглуздіші, ще з гіршими наслідками прожекти добування та застосування енергії.
І знову щось не складається: закони фізики самі по собі, а новітні „ідеї” фізиків самі по собі. Встановили закон збереження енергії і що – вже про нього забули, якщо збираються управляти погодою на цілій планеті? То як після цього поважати сучасний світ науки?
Це добре, що навколо нас одна лиш енергія. Здавалось би, що використавши в процесі науково-технічної революції більшу частину приготованих для нас Природою первинних джерел енергії, людство мало б уже вміти добувати її, як то кажуть, з повітря, а ми ще не вміємо. Ми лише вміємо, навчившись розводити вогонь у багатті, десятки тисяч років палити все підряд: дрова, вугілля, нафту, газ. Але пнемось летіти у космос, з тим, щоб на Марсі посадити яблуні. І щоб вони неодмінно там зацвіли. Така у людства з мегаполісів Мрія. Знищити все живе на Землі задля того, аби скуштувати „марсіанських яблук”.
Від сучасного технічного рівня цивілізації до необхідного для втілення Мрії, відстань більша, ніж від видобування вогню тертям до термоядерного синтезу. Але тим науковцям, що попереду, добре платять саме за те, що вони „попереду”. Чим сміливіше і нахабніше вони мріятимуть, тим довше залишатимуться на своєму місці. А життя того науковця, на відміну від безмежного часу, таке коротке, тому добре було б йому мати віллу, обладнану за останнім словом науки та техніки, і не де-небудь, а неодмінно серед незайманої природи. Знову не в’яжеться, не поєднується, але хочеться.
Що ж це я так на науку накинувся? Бурчу, немов старий дідуган... А з іншого боку, надто вже багато вона на себе взяла, по суті новою релігією стає. Варто б уже спитати:
– Гей, Сусаніне, куди це ти нас завів?
Ось посеред Десни скинулась рибина і знову настає тиша, в якій чути лише басовите гудіння бугая, що встромивши десь під Лисою горою свого дзьоба у воду, видобуває такі дивні звуки: „Бгу-у-у! Бг-у-у!” та сюрчання цикад, спів яких, призвичаївшись, з часом просто перестаєш помічати.
Людина, використовуючи природну енергію для своїх потреб, нині зайшла так далеко, що навіть довготерпляча, свята мати-Природа почала спротив. Втрачену рівновагу світ намагається відновити через зміни клімату та природних, звичних на протязі тисячоліть, умов існування Життя.
А ми тиснемо собі далі! До чого ж воно дійде? Скільки часу залишилося нам? Чи в одну мить обірветься існування цивілізації, чи агонія стане для людства тривалою мукою?
Комусь прийшла в голову божевільна ідея: спасіння людства – у космосі. Мовляв, коли ресурси Землі буде вичерпано, а точніше, коли люди знищать довкола все живе і їх існування перетвориться на нестерпну муку, на той час цивілізація матиме в своєму користуванні принципово нові види енергії і засоби міжпланетних мандрівок, за допомогою яких зможе переселитись на інші планети і там створити для себе належні умови життя.
Їй-богу, Манілов Гоголя у порівнянні з ними був прагматиком і реалістом. І за цією „науковою” нісенітницею криються лише дві речі: намагання хоч якось виправдати варварство Людини по відношенню до своєї Матері і бажання на цій безглуздій ідеї з переселенням забезпечити себе прижиттєвим шматком хліба, та ще й з маслом.
Але ж! Наскільки сильно та безповоротно має відірватись Людина від довкілля, які нездоланні бар’єри мусить виставити між собою і навколишнім світом, яким сильним має бути її власний самообман та гордощі стосовно надуманої своєї незалежності від Природи, щоб такі ідеї могли прийти не в звичайну, а у вчену голову...
Всілякі дурниці про реальність побудови власного штучного світу десь там у космосі на сьогодні настільки безглузді, що вигадати їх могли або рафіновані вчені, котрі проживши ціле життя, жодного уявлення не мають про те, як вирощують рис, або кукурудзу чи розводять корів, не забили жодного цвяха і взагалі нічого не зробили власними руками, або ж, що набагато гірше, проте вірогідніше – звичайнісінькі пройдисвіти, шахраї.
Не відаючи любові до Природи, до Землі, вони, в той же час, не здатні і на тверезий розрахунок. Близька земна катастрофа сьогодні у сотні разів вірогідніша, ніж віддалена можливість міжпланетного переселення в майбутньому. І, по-друге, якщо на якомусь там новому місці вони збираються відтворити звичне для людини природне середовище, то навіть не обговорюючи саму можливість цього, який резон нищити це тут, де воно відтворюється само собою, щоб де-інде витрачати неймовірні зусилля на штучне відродження блідої копії.
У голові не вкладається ця логіка: все живе, готове, Богом тобі дане – бери, володій розумно, користуйся, примножуй, як справжній господар, – все це навколо себе знищити, а потім власними нікчемними силами якоїсь там кількості переселенців спробувати посадити десь, бозна-де, десяток пальмочок у горщиках і при цьому бути щасливими короткочасним „щастям” кількох себеликів, запроторених з їх власної дурної волі у пластиковий пакетик з водою.
Ну добре, якщо вже цим мрійникам так хочеться „сотворити” щось своїми руками та довести іншим, що ця „ідея” має право на життя, нехай зберуться всі гуртом та й спробують з нуля влаштувати своє життя де-небудь в Антарктиді. Нехай візьмуть із собою цілий корабель всього, що вважатимуть за потрібне та необхідне. Добре, нехай два кораблі напхають під зав’язку. І попливуть. І висадяться. Щось там збудують, як вони це нині бачать, і почнуть жити. Вирощувати на льоду просо та гречку, чи їх улюблені генно-модифіковані організми, суміш генів свині та картоплі, яку-небудь картопляну свиню. Влаштують цілі виробництва – від комп’ютерів до туалетного паперу...
Але за одної умови – жодного зв’язку з Великою землею, жодного контакту і жодної допомоги звідси. І щоб було у них право лише на один-єдиний телефонний дзвінок до людства: „Все, ми здаємось. Від нашої божевільної ідеї відмовляємося раз і назавжди. Тільки, заради Бога, заберіть залишки нас звідси!”
А взагалі, щоб їм було доступніше, можливо сказати так: хіба ж здатен нехлюй, котрий добив „до ручки” подарованого йому автомобіля, склепати натомість де-небудь у чужому сараї іншого, прихопивши із собою лише торбину з болтами?!
...Ти ба, місяць вже зійшов. Нині Повня. Ще кілька днів і почнуться „схудні дні”: місяць худнутиме, аж доки не настане новий. Сріблястий диск світить неначе лампа, зачаровує своїм м’яким, приглушеним сяйвом. Кілька зірочок, прокресливши по дузі короткий вогненний слід, згасли в чорному мороці. Серпень...
Щось шарудить у кущах, вовтузиться над чимось: для когось ніч – відпочинок, а для когось – пошук їжі, клопоти насущні. Не інакше, як водяний щур шукає поживу. Чорною стрімкою тінню промайнув у повітрі, полюючи за нічними комахами, кажан. Життя на Десні не припиняється ні вдень, ні вночі...
То що ж нам, людям, робити? Був час, мріяли про те, що ось-ось наступить ноосфера: такий, бачте, стан речей на Землі, коли люди, зрозумівши всю хибність своєї недалекоглядної поведінки, почнуть жити у гармонії з навколишнім середовищем, – біосферою, – та ще й будуть осмислено нею управляти всім на користь: не лише собі, але й оточуючому нас світові.
А мені здається, ноосферу цивілізація пройшла значно раніше, ніж знайшла її визначення. Пройшла – і не помітила. Та це й не дивно. Жаль, ніхто не скаже, коли саме була та мить перебування маятника земного життя у його найнижчій точці.
Цікава штука. З одного боку, яка здавалось би, гарна та приваблива формула – „Розвиток, рух уперед неможливий там, де є страх перед його наслідками”! Не виключено, що вона гарно пасує до царини людських відносин. Але коли застосувати її до всього того, що є земним життям, то у цій формулі якраз і закладена трагедія Цивілізації, котра не усвідомлюючи наслідків свого технічного „розвитку”, пре до прірви.
Саме так... Людство, немов велетенське стадо парнокопитних, розігнавшись на крутому схилі, мчить до прірви, не в змозі перед нею зупинитись. Передні, здається, вже й розгледіли, до чого воно йдеться, але ж задні напирають – їм теж хочеться якомога швидше вдосталь наїстись отієї соковитої травички, що красується перед безоднею: спробувати на смак, що воно таке „американська мрія” – а раптом не вистачить?!
„Передовики” на свій розвиток та на свої „високі стандарти” життя розтринькали абсолютну більшість невідновлюваних вже земних ресурсів і тепер із висоти свого досвіду повчають інших.
„Золотий мільярд”, – передові країни, – навіть проголосив про свій перехід до постіндустріального суспільства, ще й намагається вивести енерговитратну частину промисловості за свої межі. Наївні! Це неначе збудувати ленінський соціалізм в одній, окремо взятій, країні. Індустрія, що руйнує планету, вона ж нікуди не поділась, вона лише прибралась з-перед очей розумників.
Таке враження, що чи не у всіх вождів, як не перед добром, потьмарився розум, бо решта людства, шість мільярдів, прагне, щоб там не було, за будь-яку ціну повторити шлях першого, досягти омріяного високого стандарту споживання – отієї примарної соковитої травички перед прірвою.
Передні гадають, що зможуть відвести від себе біду, скинувши під копита основного стада разом зі своєю важкою індустрією і проблеми довкілля. Марні сподівання!
Надто вже близько до прірви. Надто малою виявилася планета Земля для нерозважливого людства, котре лише за останні шість десятиліть потроїло(!) свою кількість, але не стало при цьому втричі розумнішим. Надто малою, щоб не відчувати в Європі наслідки вирубки амазонських лісів, а в Америці – екологічних проблем Китаю, як розплати за його майбутнє світове економічне лідерство. Надто вразливою, щоб вистояти перед парниковим ефектом та озоновими дірками...
Життя у нашому двоїстому світі – як рух маятника: вправо – вліво, вліво – вправо, від Добра до Зла, від Зла до Добра. У цьому русі немає переможців. Яким би безмежним в даний момент не видавалось Зло, у ньому завжди сидить зародок Добра, котрий змусить маятник хитнутись в протилежну сторону, до безмежного Добра. І звідти назад – також. Рух по замкнутому колу? Безвихідь?
Чи, можливо, людство саме, свідомо додавши до породженого ним же Зла хоча б дещицю Добра, все ж змусить маятник хитнутись у зворотньому напрямку раніше встановленого часу? Чи наростаюче Зло таки дійде до свого логічного кінця, скинувши непідйомний для планети тягар цивілізації у прірву, аби вкотре почати все „ab ovo” – від яйця?
...Пів-на-третю ночі. Пора! Звечора було заплановано половити вночі ляща на перевагу. У серпні лящ полюбляє харчуватися вночі – відчуває наближення осені. Все, як вдень – і вудка та ж, і насадка – горох. Але через те, що поплавця у темряві не видно, вудка кладеться на одну лише сошку і таким чином, щоб опора приходилась якраз на центр ваги вудки, щоб вудлище балансувало на ній. Вночі лящ бере сміливо, тому тримаючи руку напоготові над вудкою, чекаєш моменту, коли комель вудлища, від потяжки ляща піднявшись угору, сам ляже тобі в долоню. Просто!
Я сідаю на підготовлене ще звечора місце – тихе, без течії, нижче Шпиля, підкидаю у воду горох, майже навмання закидаю вудку, прилаштовую її на сошці, а праву руку, поклавши для опори собі на коліно, тримаю над самим комелем, готовий до підсічки. Хлопці сплять, не добудишся. Нехай. Не всім же бути такими затятими. Зате вдень вже я буду, немов сонна муха.
Ніч на Десні... Пахне річковою прохолодою, сирістю – рибальським щастям. Птахів не чути. Співав би соловейко – звеселяв би зараз душу. Але висиділи батьки пташенят і тепер немає коли йому пісень співати, ледь встигає годувати, уму-розуму вчити, а вночі ще й зігрівати теплом власного тіла. Скоро вже й до вирію пора. Лише одні цикади сюрчать, не вгаваючи.
Прямо перед очима, варто лише звести їх до неба, висить ківш Великої Ведмедиці, що вже гойднувся, підвішений на невидимому мотузку до Полярної зірки, і завис тепер ручкою донизу. Всіяне зорями небо, по якому час від часу пролітає, гаснучи, метеорит. Чорною стіною височать над кручею за моєю спиною верби Бирина і ще чорніша непроглядна тінь від них, що накрила весь берег під вербами і здається мені такою ж густою, як осінній туман. По-особливому тихо, але важко хлюпнула неподалік від берега рибина і по звуку одразу зрозуміло, що то лінивий лящ, чи обережний в’язь вийшов уже на нічну годівлю. Якийсь нічний птах двічі пронизливо крикнув з того берега.
Круглий великий Місяць нарешті виглянув із-за дерев, освітивши ріку від її середини і до протилежного берега. Десна у місячному світлі виглядає майже містичною рікою. Темна важка вода, неначе і не вода зовсім, а рідкий метал, на ртуть схожий, розлився від берега і до берега на цілий кілометр видимого, серпом зігнутого, русла і місцями виблискує у сяйві місяця тьмяним металевим полиском. Якщо дивитися лише на неосвітлену місяцем воду та на береговий уріз, то очі потроху звикають до темряви і поволі починають відрізняти предмети на темному березі, поверхню води за кілька метрів від себе та навіть чорну напівзатонулу гілляку, що її повільно, в такт, розхитує течія за якийсь десяток метрів нижче мене. У ночі своя, особлива, непишна і втаємничена краса – загадкова, непояснювана, але манлива і притягуюча.
А тим часом пластиковий комель телескопічного вудлища м’яко торкається долоні – невже?! Так швидко? Р-раз! Є! І я, майже нічого до пуття не бачачи, наосліп веду змагання з вайлуватим суперником, котрий вночі поводить себе напрочуд сумирно і навіть, раніше ніж треба вийшовши на поверхню, не зчиняє шуму, а лише ліниво та тихо йде вглиб.
За кілька хвилин, мабуть від напруги очікування, мої очі зовсім призвичаюються до темряви і я вже досить добре бачу, що діється на поверхні води, проте, все одно мені важко зараз вловити той момент, коли можна буде тихо покласти здобич на бік. Через це я надто повільно піднімаю вудлище догори, не маючи змоги орієнуватись хоча б по грузилу, коли воно вигляне над поверхнею води.
Аж ось високий спиний плавець ляща виткнувся над водою і в скупому, відбитому світлі мені добре видно, як він ріже поверхню. Рибина прямує спочатку вправо, потім починає розвертатись і на повороті, не втримавши рівноваги, сама завалюється на бока. Ледь помітний порух вудлищем догори... А тепер потихеньку на себе...
Обійдусь без підсаки. Похиле, без урвища дно, мілина біля урізу води – візьму рукою. Тепер мені вже добре видно ляща, і коли він, підтягнений на волосіні, потихеньку лягає на прибережний пісочок мілини, я за кілька секунд без жодного звуку впоруюсь із ним. Гарний лящ – можливо, на всі півтора кілограми потягне. З почином!
...Життя триває.
