Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2451
Творів: 43893
Рецензій: 85495

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Жіноча проза

Одержимість (23). Частина ІІ - Вітер, що приносить дощ (відредаговано)

© Viktoria Jichova, 11-10-2014
                                                                                 7.

       Нам пощастило з вечерею, оскільки довкіл ферми не було жодного магазина і ми по дорозі на острів не встигли закупитися, тож господар ферми запропонував нам м´ясо зі своїх домашніх запасів, з якого можна було приготувати на вогні апетитні грильовані криваві стейки. А якщо захочемо поласувати рибою, також нема проблем: або можемо її самі наловити в морі, якщо погода дозволить, або він може придбати її для нас від місцевих рибалок. Домовлено, на днях поласуємо рибкою, печеною на вогнищі у саді. А вогнищ, себто місць для проведення пікніків, було у саді аж три: одне, щo поближче до садиби, було під відкритим небом з довгим столом для великого гурту людей, друге велике вогнище знаходилося трохи далі у просторій дерев´яній альтанці з дашком на випадок дощу, і останнє місце для вогню - в найменшій альтанці для маленького кола людей у найдальшому і найтихішому закутку садка. Там, окрім невеличкої галявини з гойдалкою, підвішеною на залізних ланцюгах, пишнолистих лип, кремезних вікових дубів, струнких берізок та декількох ялин, відгороджених низькою кам´яною огорожею, уже жодних ознак цивілізації не було - лише густий, темний ліс та лука, що простягалася праворуч від саду. Mи попрямували до вогнища у найглуxіший куток під лісом, аби щонайдалі від людських очей змогли насолодитися вимріяним спокоєм та чарами вечірньої північної природи. Альтанка була невеличка - саме для нас. На вогнищі можна було як варити юшкy, почепивши казанок на держак, так і грилювати м´ясо чи рибу. Поки чоловік колов дрова та розпалював вогонь, я за той час накрила наш святковий стіл. З валіз повитягала все, що в нас ще залишилося з дороги: трохи картоплі, цибулі, часнику, приправи-спеції, хліб та кілька бляшанок пива та ще дві чи три навіть плящини вина. Дещо з напоїв сховала в холодничці, на стіл принесла пиво та пляшку вина.
      - Ого, бачу, буде бал! – прицьмокуючи, вигукнув чоловік, коли вже впорався з дровами. - І вип´ємо це все?
      - Побачимо. Вечір ще довгий. - безтурботно відповіла я, і заходилася відкорковувати пляшку.

      Тим часом вогонь вже славно розгорявся, випускаючи зі своїх червоних утроб тендітний і приємний на запах білий димок. Я начистила часнику, взялася за краяння цибулі, від чого сльози нестримно випорскували з очей, та час від часу потайки від чоловіка цмулилa вино з пляшки, вважаючи, що на природі склянки зайві. Сама не знаю, чого так незвично жадно пригублювалася до тієї пляшки - мабуть, аби постійно підживлювати свій надзвичайно піднесений, дивно екзальтований настрій. Поки чоловік вовтузився біля м´яса, посипаючи його спеціями i натираючи маринадом з гірчиці, ворчестеру і часнику, аби все гарно всоталося у ніжні волокна, я, звісно, вже добряче захмеліла. Коли чоловік впорався зі своїм завданням i обернувся до мене - пляшка вина вже майже була порожньою.
      - Ну ти й даєш! - здивовано вирячив очі. - І що це тебе так потягло?
      - Так ти ж поглянь довкола - яка краса! Як тут так.. так, що слів не знаходжу, аби передати це все! Яка магія! - хутко перебила я його німе запитання i розвeла руками довкіл, вказуючи на густу зелень. - І ми одні! Уявляєш? Cамі-самiсiнькі на цілому білому світі! Як хороше! Аж грyди розпирає від чистого повітря та дурманного диму! На, попий пива трішки! Розслабишся! - і я подала йому бляшанку з пивом. Ще з хвилину дивився на мене дещо спантеличено, ніби не вірив своїм очам, та потім усміхнувся і ми pитуально стукнулися: я - пляшкою, чоловік бляшанкою - і присмокталися до своїх напитків так, ніби й ніколи не пили нічого смачнішого.
      - Ух! Але ж пішло! Клас! - видихнув чоловік, - Шкода, що це вже остання коробка чеського. Треба буде розвідати в господаря, де тут найближчий магазин.
      - Залиш це на завтра. От, щойно прокинемося, відразу про все і розпитаємо. А тепер я голодна, наче вовк! Давай же швидше його на вогонь! - не витримуючи голоду, я підскочила до миски, де "відпочивало" у маринаді м´ясо, i моя рука мимохіть потяглася до нього.
      - Не розумію вегетаріанців!
      -  З тебе стає кровожерлива бестія. - усміхнувся чоловік. - Ніколи ще такою тебе не бачив!
      - Сама не знаю, що це таке. Мабуть, надто свіже повітря так діє. - і знову зиркнула на м´ясо, принюхуючися до запаху спецій. Лише від погляду на темні, соковиті, товсті cтейки з телятини паморочилося в голові. Нарешті, рука чоловіка потягнулася до одного і кинула його на чавунну решітку - тільки й зашкварчало. Слідом за першим куснем задимілa і зашкварчалa рештa його побратимів по недолі.

      Що ж, поки м´яско грилюється, я он там погойдаюся на качелі. Онде стоїть собі там така самoтня посеред галявини, лише вітер її гойдає. Точно така, як колись у нас на селі, що під Брюховичами побіля Львова.. Ой, що це? Hаче защеміло в грудях зліва.. Ще якусь мить я стояла, витріщаючися на гойдалку, і, враз забувши про їжу та про все на світі, прожогом кинулася до качелі. Гойдалася, наче навіжена - аж дух захоплювало від вітру, що встромляв свої студені лапища в моє волосся, а від ритмічного коливання блакиті зі золотавими віялоподібними хмарками над верхів´ями дерев та трави, що щоразу то швидко приближалася, то віддалялася, голова йшла обертом..
      - A-a! Лечу, лечу! Я справді лечу! - запищала з радощів, ледь ковтаючи повітря, наче воду, та замалим не задихаючися від ударів вітру в обличчя та груди.    
"Як тоді, у дитинстві на нашій Буковині!" - гайнуло в голові і все ніби закрутилося-завертілося: я не знала зупину, ніби щось шалене вселилося в мене - качелю розгойдала так, що було чутно, як зловісно рипнули міцні дерев´яні стовпи, на яких вона трималася. А мені байдуже! Я ж бо лечу! Лечу так само, як на гойдалці біля прабабусиної хатини, що стояла осторонь на самому кінці хутора, чи як колись на прадідовій старій розлогій, з товстезним покрученим гіллям черешні, віття якої майже торкалося землі. Щойно ця стара черешня увібралася цвітом і розпустила пахощі у надвечірню пору, приваблюючи хрущів і нас, малих дітлахів, як я вже сиділа верхи на одній з найдовших гіляк і гойдалася на ній - летіла над полем і вершечками соснини туди, звідкіля сяє білизною з далини з-поза густих і нескінченних лісів стара каменоломня. Летіла кудись аж за той дивовижний праліс, що буйними смарагдовими хвилями котився по пагорбах Розточчя i мінився світло-зеленими відтінками буковин, грабин, вільшин i дубин та темною хвоєю соснин та ялинників, наче мінлива луска якоїсь гігантичної, допотопної рептилії-гадини чи фантастичного дракона. Праліс, який тягнувся від самого львівського Високого Замку через Раву-Руську аж за кордон. За кордон мого тодішнього дитячого світу - бо хто зна де кінець тому лісу, у яких Польщах!  I ця дивовижна назва Равa-Руськa - наче живе відлуння давньоруської княжої доби.. To там, у тій загадковій Раві, закінчувалася колія потягу, що йшов тоді зі Львова у північно-західному напрямку. Коли той потяг проїжджав попід каменоломнею, завжди на мить вигулькнув зі зарослів лісу та засигналив, а монотонно-ритмічний стукіт його коліс доносився понад лісом та долиною аж до нашої хатини на краю пагорба. Я лечу! Лечу вслід за далеким, довгим гадом потягу, що манить своїм ритмом і свистом аж кудись на самий край мого знаного світу! I не відомо, як довго би я ще отак лiтaла зi своїми мріями, коли би з висоти свого „польоту“ не вздріла маму, як зі сполотнілим від переляку обличчям та тонкою різкою в руці мчить до черешні. А це не віщувало нічого доброго. Tож треба було негайно зістрибнути зі свого "летючого Пегасa" і тікати, намотуючи кола, поза хату попри високу кусючу кропиву та старий гoріх - та гайда попід черешні, через город - і в кущі, і ховатися десь там у них, допоки не вщухне мамин праведний гнів..

      - Гей! - крізь вітер почула голос свого чоловіка. - Вгамуйся трохи, а то ще впадеш і покалічишся! Злізай! Ходімо їсти! М´ясо вже готове!
Я не чекала, допоки качеля достоту перестане гойдатися - зістрибнула з неї так, як завше це робила, коли була малою, і побігла до альтанки. Прибігши, відразу кинулася до пляшки і, відпивши трохи вина, схопила шматок м´яса, який з´їла похапцем.
      - Та що це з тобою? - дивувався чоловік. - Вважай, а то ще вдусишся!
      - У-у..мно-мну.. - намагалася вичавити зі себе слово з повним ротом, та поки не проковтнула останній шматок, нічого толкового не вийшло. Нарешті. Ще раз перехилила плящину догори дном і вискочила з-поза столу та розбіглася у напрямку садиби.
      - Ти куди?! - не йняв віри чоловік.
      - Зажди, я зараз! - не обертаючися, кинула на ходу, а сама погнала-полетіла до брами. А там - по ґрунтівці на асфальтівку. І лише на роздоріжжі зупинилася, як вкопана.

                                                                                 8.

      Ось! Ось воно! Он соснина, дорога.. Бачу, бачу це! Синє море, що праворуч від дороги, відступає, перетворюється на м´які жовто-зелені хвилі полів, помережані гайками. A дорога, на якій стою - це ж дорога з Ясниськ до Бірок! А за сосниною на зеленому пагорбі - там наша Буковина, хутірок лише у сім дворів, все - наша родина! I дерев´яна, глиною вимащена, побілена i посинена прадідова хата - аж там, на самому кінці. Невеличку хатину обступив розлогий садок та майже зі всіх сторін розпростерлося пшеничне поле - навіть не поле, а ціле море, що плавно коливаючися, опускається вниз у долину і перетікає на сході y ліс, а на півночі знову здіймається дев´ятим валом та переростає на гребені у "межу" з трьома соснами на краю та диким чагарником з малинником і здичавілими садом на схилі. Вистачить лише вийти за хату - і дивись-не надивись на розпечене, обважніле сонце, як літніми довгими вечорами заходить за багряний небокрай над тією "межею", дихай-нe надихайся насиченим хвоєю і сіном повітрям, і всотуй аж до потемніння в очах запахи стиглого, важкого колосся та медово-золотого, пишного цвіту пам´ятної, кількасотрічної липи, пахощі та гул бджіл котрої долітають з долини аж сюди..

       Бачу на дорозі маму, що повертається з міста. В Бірках зійшла з автобуса і йде чи не три кілометри пішки по щебневому шосе. В руках - важкі сумки, а під пахвою - ще щось велике, наче якийсь пакунок. Я вибігаю по піщаній дорозі з лісу їй назустріч, шалено радію, бо за ціле літо маму бачу лише чи не втретє. Кидаюся їй на шию, міцно притискаюся до її гарячої щоки, цілую. Мама, кинувши ношу, аби зловити дику мене, нарешті, обережно схиляється i опускає моє п´ятирічне тільце на землю. Її довге каштанове волосся розсипається з плечей і, накриваючи мою голову, лоскоче моє обличчя. Я беру в руки пакунок, уважно роздивляюся. Крізь прозорий целофан на кришці коробки на мене зирять ясні, скляні баньки великої ляльки зі золотистими кучерями. Радію і водночас кидаю на матір боязко-докірливий погляд:
      - То від того дяді, який з нами ходив у кіно? - насторожуюся i майже перестаю дихати.
      - Чому ж від дяді? Від мене. - yсміхнулася мама, але зауважую, що якось ніби зашарілася.
      - Гм.. Цей дядя мені не подобається! То за те, що забула за мене? - трохи скривившися, схлипую.
      - Це тому, що я тебе дуже люблю, моя доця! - усміхається мама і її блакитні очі випромінюють сонце. Мені важко зрозуміти, що мама мусить працювати у три зміни. І поки вона через роботу затримується в місті, я живу цього літа в селі у тітки. За той час я геть здичавіла-звовчіла. Але острах за маму, за нас двох, перемішаний з докором, миттєво змінюється шаленою радістю, і я, підстрибуючи, хапаю маму за руку і ми заглиблюємося по дорозі у гущавину соснини.
      Вже потім на узліссі мама зупиняється, ставить сумки на землю, полегшено зітхає, розглядається довкіл, набирає повні легені повітря і горлає на весь хутір:
      - Рижикy! Рижикy! - це вона так кличе нашого рудого коцура, мого найкращого друга, правда, не зовсім вірного, бо весь час десь вештається по селу за мишами. І глядь - кіт, якого я не виділа більше тижня, з´являється на дорозі, наче від помаху чарівної палички! Як він знає, що то кличе його моя мама, як він впізнає на такій відстані її голос? Котяра з високо піднятим рудо-білим смугастим, пухнастим хвостом підбігає, лащиться, мружить свої великі зелені очиська, м´явчить та муркоче так голосно, ніби всередині його ввімкнувся якийсь моторчик. I отак, плутаючися нам попід ногами та підскакуючи до сумок, добрідає з нами до нашої хатини..

      Картинка зміюється. Зима. Тріскучий мороз. Але напрочуд сонячна погода. Сніг рипить під ногами. Hа тлі глибокого синього неба - сліпучо-білі поля та пухнасті, наїжачені від снігу сосни, щo іскряться діамантами. Мама ще з автобуса вже кілька кілометрів несе мене, чотирирічну. Хоча на мені тепла цегейкова шубка, вовняні рукавиці, валянки, та закутана я шаликом так, що прозирають лише очі, не відчуваю від морозу ні рук, ні ніг. Мама вже втомилася. До нашої хатини, хоч ми і йшли навпростець, ще треба було перейти ліс, пройти побіля замерзлого озера та потім піднятися по глибокому снігу аж на пагорб. Але мама вже геть вибилася з сил, а я й ноги не можу перестaвити в цих глибоких заметах. Падаю, перекочуюся і борсаюся в снігу. Мама мене підіймає, струшує з мене грудочки снігу, наліпленого та вже встиглого примерзнути на ворсy шуби. Я плачу аж заходжуся. Мама стирає льодовою рукою з мого червоного обличчя сльози і шмарклі - не стирaє, а наче ріже по лиці. Реву ще більше. Раптом з-поза нас баситий голос:
      -  А хто це тут так реве, наче корова? - то був вуйко, мамин двоюрідний брат. Якраз збирався до лісу по ялинку на Різдво, почув нас і перестрів нас на узліссі. Підхопивши мене однією рукою під пахву, а другою взявши мамині сумки, поніс мене і все наше добро нагору. Мама за ним ледве встигала. Нарешті, добралися. У cпустiлій та на кість замерзлій хатині мама хутко заходилася розтоплювати піч дровами, які мій дужий, наче ведмідь, вуйко швидко нарубав. Потім вiн кудись зник. Мама мене садить на студене ліжко, вкрите високими, проте зимними і від того твердими, хрусткими перинами, починає вовтузитися біля печі, а я лізу до вікна, хухаю в нього і воджу пальцем по крижаних квітах - я ще тоді не знала, що це візерунки, розписані морозом, гадала, що це справжні срібні зимові квіти.. У хатині стає тепліше, на мене лагідно дивиться Матір Божа з овального образку, почепленoгo під балкою на стелі біля вікна. На порозі знову з´являється вуйко і в його руках - пишна срібляста ялиця. Мама звідкілясь видобула коробку зi старовинними, ще по прабабусі, ялинковими прикрасами. Скляні шишечки, кулі, подовгувастої форми цукерки, сніговики, янголята, зірочки, коники-білочки-зайчики, яблучка-грушки-черешеньки, хатинка, навіть паровоз - все це блищить і грає всіма кольорами. Від захвату мені перехоплює дух. Беру одну іграшку - найсяйливішу - вона тріскає в моєму кулачку і я ріжуся об надто тонкі та крихкі скалки. Видко, не на жарт перелякалася. Потім не пам´ятаю нічого. Коли ж прокинулася, в хаті вже було дуже тепло, у грубі потріскували дрова, на печі щось смачно булькотіло, у комині вило від сильної тяги, у вікно зазирала ніч, а по гобелені, що висів над ліжком, ковзали відблиски полум´я з печі та тіні мами з вуйком. Роздивляюся темні, драматичні зображення оленів на гобелені, що застигли у жорстокім смертнім бою: один встромив свої довгі та гострі роги у груди іншого - i той, задерши голову з душу роздираючим криком агонії, ось-ось впаде у потік, що в´ється між витканими зеленими берегами казкового осіннього лісу.. A під стелею у куті висить святкова ялиця, рясно всипана прикрасами. І все це мерехтить, блимає, спалахує м´яким сяйвом, що випромінюється зі свіч на столі та від печі.. Потім, пригадується, приходили колядники, мама мене годувала чимось солодким, здається, кутею.. а потім картинка ніби розмазується, її поглинає сіруватий туман..

       ..Відчуваю, що моя голова починає гудіти дзвоном - від вітру чи перепитого вина? Усвідомлюю, що стою край дороги, але не можу відірвати погляду від того, що бачу. Зимовий слайд миттєво змінюється іншим - знову літнім.

      Світанок. Над лісом з´являється багряний окраєць сонця. Понад полем та долиною - густа імла, на траві іскриться роса. Я визираю з вікна - до мене з-надвору усміхається всіма своїми рожевими пуп´янками кущ дикої ружі. Вибігаю босоніж у сіни. На холодній глиняній підлозі дзбанок зі вчорашнім вечірнім молоком від тітчиної корови. Молоко вже встоялося, товстий шар вершків вже підійшов нагору - і я акуратно збираю його і відразу облизую ложку, аби не виділа мама, і, поки вона ще солодко спить, даю дьору надвір. В шопі за дверима знаходжу свій сачок і гайда по метелики. Метелики - такі гарні, кольорові, ніжні створіння - це дюймовочки, а не метелики, так-так! Зараз я он через садок - i у поле, де, як казав мій двоюрідний, десь на п´ять років старший братик, є потаємна лука і тільки там ростуть дивовижні маки, скроплені золотою росою. А в тих чарівних маках живуть маленькі принцеси-метелики. І саме за сходу сонця мак розпускається - треба почигати на цей момент, бо саме тоді і можна побачити на макових пелюстках цих золотоволосих квіткових фей з крильцями метеликів.. Йду полем - пшениця сягає моїх плечей, довге волосся плутається з колосками, волошками, ромашками, маками та різною комашнею, йду довго - мої ноги грузнуть у м´якій, вологій землі, натикаються на слизькі та крихкі польові печериці.. Я вже майже спустилася в долину до липи, вже сильно відчуваю її запаморочливий аромат, але чарівної галявини - ніде! Знову з мене позбиткувався той мій насмішкуватий брат! Я плачу, рву з досади колоски і квітки - я ж так сподівалася на диво! Сонечко вже геть випірнуло над лісом - он яка заграва! Але весела пісня жайворонка, що вже випурхував у темній ранковій блакиті, мене втихомирює - і я, здається, пливу, пливу разом з його піснею, разом з колоссям і тону у заплаві волошок та вогнистих маків..

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Елен Тен , 13-10-2014

Перенедопили...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 13-10-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Володимир Ворона, 13-10-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Катерина Омельченко, 12-10-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 5 відгуків
© Михайло Нечитайло, 12-10-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.5462920665741 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Добірка книжок на літо для самовдосконалення
Літо — пора не тільки для відпочинку. Відпустка — це чудова нагода, щоб підготуватися до другої половини …
Іронічно і контркультурно – про сербські військові травми: “Три картини перемоги” Каранович
Не дивно, що нам тепер цікаво читати книжки, пов’язані з темою війни. І це посприяло інтересу до роману …
Огляд збірки оповідань «Земля загублених, або Маленькі страшні казки»
Андрій Любка здивувався високим рівнем попиту на власну збірку оповідань. На його думку, коротка проза …
8 книг, які можна прочитати за день
Якщо Ви обожнюєте читати книги з довгим сюжетом, безліччю подій та ще й неймовірною кількістю сторінок …