Розпрощавшись із злодійським ремеслом, прожив Вітько "хорошою дитиною", як назвала його Лідія Іванівна, щось чи й не два місяці. Жив би й далі - терпів би, але жив - якби не Васько Чиж... Прийшов якогось дня до школи в новесенькій синій куртці, став перед Вітьком, задер носа та:
- Щось наш Галамидник геть обносився, - реготнув перед школярами і тицьнув пальцем у велику латку на лівому рукаві Вітькового пальта.
Вітько засовався, почервонів, бо це ж і Люда Цапенко, гарна така дівчина, подобалася Вітькові, засміялася з Васькового жарту; якби міг, вліпив би Васька в носяру, але ж Васько сильніший, як його подужаєш - тож зняв Вітько мовчки пальто, повісив у роздягальні і пішов до класу.
- Ей, Галамиднику, - гукав і далі Васько, - а на штани що, латок не хватило?!
Вітько лапнув ззаду за штани - точно, є дірка - і ще швидше почимчикував до класу.
- Що, Галамиднику, знущаються? - глузувала, наздоганяючи Вітька, Люда.
Вітько не відповів нічого, але злість на Васька затаїв. І не так на Васька, як на його куртку - ні вкрасти собі, ні купити деінде, бо немає в матері за що. Не світить така куртка Вітькові, то чому Васько її носити має? Хай і він ходить у пальті, нічим він Вітька не кращий. Може, хоч не глузуватиме тоді. Тож, розжившись наступного дня на лезо від бритви і діждавшись перерви, забіг перед уроком в роздягальню і, доки баба Надя возилася біля дзвінка, шархнув тим лезом три рази по куртці від коміра й аж до самого низу.
- Хто це зробив? Хто це зробив? - плакав-кричав Васько, йдучи обірванець обірванцем додому.
- Ой, Боже, який збиток! - сплескувала руками Люда.
Тільки Вітько радів, аж світ йому розвиднявся, бо нікому вже не було діла до його залатаного пальта.
- Нічого тут страшного, - заспокоював Васька, - зашиєш.
- Та ходитиму з латками, як ти?! - аж кричав Васько.
- А що?
- Нічого, - сердито буркнув Васько.
Наступного дня Чиж прийшов до школи в старенькому пальто і Вітькова латка очей йому вже не муляла.
"Ага, - сміявся подумки Вітько, - не треба й красти, щоб з іншими зрівнятися. Робитиму тільки, щоб не мали того, чого я не маю - та й буду рівний серед рівних."
Незабаром до школи всі ходили у старому верхньому одязі - нове рідко хто ніс додому новим. А Вітько не вгавав. Ходить він пішки, а інші їздять на велосипедах - неподобство. І бере Вітько в руки шпичку, і проколює шини, і допомагає лиш потім постраждалим вести велосипеди додому. Пішки, то всі пішки. У Вітька підручники старенькі, пошарпані, а в декого нові, аж лиснять - у Вітька пляшечка з чорнилом у кишені, ляп на підручник непомітно - і він уже далеко не новий. З чорнилом, правда, Вітька Іван Захарович розкусив, матір до школи викликав, мати Вітька дуже била, і Вітько зробив висновок - замість чорнила почав наливати у пляшечку "зеленьки".
Попався був Вітько і біля велосипедів - вислідили хлопці. Дуже били, але за справедливість Вітько боротися не перестав. Тільки якщо раніше він допомагав хлопцям тягти безпомічні велосипеди додому, то тепер, увіпхнувши шпичку в колесо, першим вискакував з уроку і чимдуж попереду всіх мчав до хати - на другий день б'ють не так жорстоко.
Навіть Ватеві, другові своєму, не дозволяв Вітько вириватися вперед. Велосипед - це ясна справа, колов на рівні з усіма, навіть частіше, бо Вать Вітька бити не збирався, хіба що сердився та не балакав, але з часом це завжди в нього проходило. А якось похвалився Вать, що щепив він із батьком аж десять яблуньок і всі прийнялися - от наїсться через років п'ять яблук.
Вітько до свого батька:
- Та, давайте яблунь щепимо, он Валерин батько...
- Що, синку, ге?! Еге-ге, - батько після шостої чарки навряд чи міг щось щепити.
І взяла Вітька злість, і діждався він ночі, і пішов до Чурбів на город, і познаходив захвалені щепи, і повисмикував їх з клейончастої обв'язки, і поламав на друзки, як стій та дивись - коли вже не їсти яблук, то нікому не їсти.
А тут Васькові Чижеві батьки магнітофона купили - першого в селі касетного магнітофона - як Васько з ним носився!... Вийде на ставок купатися, кирпу задере, включить свою музичку і танці влаштовує. Вітько й сам частенько плигав під ту музичку, але магнітофон дуже муляв йому очі. Тож раз, танцюючи-плигаючи, зачепився, мовби ненароком, та буц лобом у магнітофон. Той тільки пошипів з прибережного каменя у воду.
- І-і-і!... - лише й зумів заверещати не своїм голосом Васько.
І до Вітька:
- Уб'ю!
Та й давай кулаками гамселити. Вітько звивався вужем, Вітько вирватися хотів, але міцно тримали хлопці попід руки.
- Ти мені дістанеш його! - кричав Васько, біснувато витріщивши очі і тицяючи пальцем на воду.
І не встиг Вітько опам'ятатися, як його вже вкинули в ставок.
- Шукай! - кричали з берега.
Легко сказати - шукай. Тут ставок під берегом зо два метри глибиною, ще й мулу на дні по коліна. Але що робити - пірнає Вітько.
- Є? - щораз перепитують там, на суходолі.
- Немає, - кривиться Вітько і знову лізе під воду.
Першим не витримав Васько.
- Та він його там тільки вдає, що шукає!... - зарепетував і, булькнувши у воду, потягся до дна.
За ним поспішили інші.
Вітько під цей шарварок хотів уже було вилазити на берег та давати драла, як раптом думка, мов оса, вжалила в саме серце: - "А раптом дістануть, а раптом відремонтують, а раптом знову заграє клятий магнітофон?"
За що ж тоді мучився, Вітьок? За що груди потовчені болять і синець іскри пускає під оком? За що у воді киснеш, на пуп посинівши? Ні, магнітофон не повинен більше побачити світу! Не повинен!
Рішення прийняте - гайда виконувати! Зуби цокотять, шкіра вся, як у гусака общипаного, пуп'янками взялася, але не лізе на берег Вітько. Не звертаючи уваги на пірнаючих товаришів, уважно вивчає місце падіння у воду магнітофона - бачив же на власні очі, куди він упав. І ось, здається, знайшов, вичислив. Нумо ж, більше повітря в груди - і на дно. Лап, лап рукою по мулу - очі ж однак нічого не бачать, таке муляччя збурували пірнаючі довкола - ще раз лап. О, а це що за твердь? Нумо, смикни її. Так і є - магнітофонна ручка. Гай-гай, а чого це ти тут стирчиш, чи не можеш глибше залізти? А ось я тебе ногою. Так, а тепер лапну рукою. Хе-ге, пусто, тільки мул довкола - як пух, як пір'я - глибокий, широкий, несходимий мул. Шукайте, тепер, хлопчики!
Виліз Вітько на берег, поцибав на одній нозі, витрушуючи з вуха воду, прикрився сорочкою, дрижаки виловлюючи - сидить. Не гріх було б і дременути - та вже деякі хлопці знову на березі, здоженуть.
Тут і Васько лізе зі ставка, сльози з водою вперемішку по морді розмазуючи.
- Немає! - стогне і падає на траву.
- У-у, Галамидник закозяний! - схоплюється раптом і приліплює кулаком Вітькові під вухо.
- Вась, я ж не хотів, - квилить Вітько.
- Я теж, - в'їжджає Васько ногою в ніс, видавлює звідтіль червону юшку і йде зодягатися.
У Вітька чешуться кулаки, він навіть схоплюється, але злі, нахабні Васькові очі мовби пронизують його долоні, і ті опадають безсило, так і не насмілившись хоча б подряпати рожеву Васькову пику.
- Купиш собі ще магнітофона, - протягує мляво Вітько замість дряпання ненависної пики, розмазуючи кров попід носом.
- За що я його куплю? - визвіряється Васько.
"Ага, - радіє подумки Вітько, - то ти вже назавжди залишився без магнітофона! Оце діло! Це по-нашому!"
- Ох і дасть жару мені сьогодні батько, - жаліється хлопцям Васько.
"Правильно зробить," - додумує Вітько свою думку, лягаючи горілиць на траву - треба ж якось зупинити цю кров, а то цебенить, як накупилася, з носа.
- Ой, Господи, а що це з тобою, а хто це тебе так?! - зустріла мати дома Вітька і давай заглядати та обмацувати його червоно-синє лице.
- Вася Чижевський, - видав, не роздумуючи, винуватця Вітько.
- Вставай, п'янице, подивись, що з твоєї дитини зробили, - штурхала мати п'яного батька.
Батько піднявся, тричі кліпнув очима.
- Молчі, Катя, - промуляв язиком, гикнув і впав назад на подушку.
- За що ж це він тебе так? - допитувалась мати у Вітька, ліплячи на лице якісь примочки.
- Бо я його магнітофона ненароком у ставок зіштовхнув, - пустив сльозу Вітько.
- І оце за шматок заліза так побити? - бідкалася мати. - Я зараз піду до його батька!
Зібралася, пішла. А Вітько, покинувши осоружні примочки, ховаючись поза кущами та тинами, назирці слідом.
- Та як так можна? Та що це воно робиться? - з криком влетіла мати на подвір'я Чижевських.
Васьків батько щось намагався матері розтлумачити, але вона не дуже слухала і так галасувала, що врешті і старий Чижевський перейшов на крик.
- А щоб ви провалилися! - виділялося із суцільної лайки материне. - Хіба ви люди - ладні з-за іржавого гвоздя людину вбити?!
Васьків батько, на Вітькову радість, раптом увірвав похнюпленого Васька по потилиці, Васько розревівся, Вітькова мати, лаючись та клянучи поріддя Чижевських, намірилася йти, грякнувши хвірткою, аж штахетина відпала, тож Вітько мусив щодуху мчати додому, аби вдавати хворого далі.
- Ну й люди! - влетіла в хату мати. - Хіба воно люди - куркульня!
Шмигнула навіщось проз піч, зачепилася за стримлячу з лежанки батькову ногу і знайшла нарешті, на кому зігнати злість.
- А він спить! - напосілася на безтямного батька. - Дитину вбивають, а він спить! А щоб ти залився тією горілкою! А щоб ти провалився, щоб ти сказився! Де ти на мою голову взялася, гидота замонькана, п'яниця гірка?!
Вітька також здолала ненависть до батька, який з-за пияцтва не зміг підтримати справедливої синової справи.
- Ух, - швиргонув по п'яному батькові, як мати вискочила в сіни, змилком, що лежав під рукою, - п'яниця гірка! - повторив материні слова, бо знав, чому мати так називала батька, сам пробував тієї горілки, як нікого дома не було - ох і гірка, зараза, аж верне.
