Нам, коропцям, є за що любити свій Ліс. По-перше, він сосновий – світлий, чистий і дуже мальовничий. По-друге, ось він, поряд із крайніми хатами – до нього не потрібно на транспорті якось там добиратись – просто взяв, та й пішов до лісу: від центральної площі щонайбільше п’ятнадцять хвилин ходу. По-третє, у ньому є гриби. Звісно, тоді, коли вони ростуть – після дощів, зазвичай. Бо я щось не чув про такі ліси, в котрих гриби ростуть навіть під час посухи.
Моя дружина Галя, сама вона не з Коропа, закохалась у наш ліс із першого погляду. Галя родом з півдня нашої області, де лісів мало і вони інші. Тож до нашого одруження грибами для неї були в основному опеньки. Ростуть вони здебільшого в листяних лісах та ще і в ярах, або в такій гущавині, що доки до них доберешся, то навіть бажання шукати відпадає. А ще опеньки народ страшенно товариський – хто перший місцину з ними в лісі надибав, той на одній галявині всі свої кошики, відра чи що там ще було з дому взято, ними наповнив, – і все, марш до хати чистити! А вони ж, як ґудзики – всі однакові: маленькі і один на одного як дві краплі води схожі. Чистять їх чистять, миють їх миють – вже й спати хочеться, очі злипаються, а кінця-краю тим опенькам не видно.
Ну скажіть мені по-чесному: яка в тім краса і де там взятись азарту грибника, отому азарту, котрий навіть серед багатьох чоловіків перемагає часом азарт риболовлі?
А тут наш ліс: чистенький, немов виметений, по ярах лазити не потрібно, ходиш по рівному, пташок слухаєш, суничками, малинкою ласуєш, цілющим повітрям, на живиці та лісових травах настояним, дихаєш та ще й під час такої чарівної прогулянки гриби збираєш: і лисички, і маслючки, і підберезовики, і польські, і білі!
Хто ж не закохається у такий ліс?
Спочатку Галя нічого не бачила у себе під ногами, тож мені довелось її вчити так само, як колись вчила мене мама.
...– Ось тут є гриб, – патичком я креслю на лісовій землі чималеньке коло: – Шукай!
Що то доросла людина! В коло не заступає, ходить по його межі – боїться гриба розчавити, але як не намагається, його не бачить.
– Мабуть ти мене піддурив... Нема тут нічого...
– Добре – я креслю інше, в середині першого і вполовину менше: –Шукай тут!
Вона дивиться, перш за все, в самий центр, вже всі очі видивилась, але я спеціально креслив так, щоб маленький польський опинився біля самого його краю.
– Ну навіщо ти мене обманюєш?!
Боже, ну як дитина, здається, ось-ось заплаче.
– Забудь про все, що ти раніше бачила. Не вір очам своїм. Листочок, шишка, паличка – все може насправді виявитись грибом. Дивися ще.
Опустившись на коліна, Галя нишпорить очима по всипаному колючками моху, вже і руки в хід пішли, – молодець! – аж доки здивовано і радісно не вигукує:
– Знайшла! Він?!
– Він.
– Це білий?
– Ні, польський.
– Красивий! Мені подобається. І такий твердий... Важко у вашому лісі гриби шукати. Мені здавалось, що то не шляпка гриба, а торішня мокра шишка... Я б десять разів поруч пройшла і нічого не помітила. Як ти їх бачиш?
Першого дня нам доводиться кілька разів повторювати цей урок. Я по собі знаю, як воно – подивитись на світ іншими очима. Приходиш у ліс після багаторічної з ним розлуки, думками весь іще десь там, в іншому світі, де нема місця соснам, березам, оцьому мохові – і не бачиш нічого, що нагадувало б тобі гриба, хіба що зустрінеться на твоєму шляху який-небудь чималенький, що прямо-таки з викликом дивиться на тебе: „Невже оце і мимо мене пройдеш, не помітиш?”.
І лише коли проженеш із голови недоречні нині думки, уповільниш свій рух, ступати почнеш м’яко, обережно, з п’яти на носок переставляючи ногу, обдивляючись спочатку те місце, куди збираєшся її поставити; коли з недовірою почнеш обмацувати поглядом кожну, здавалось би, давно вже і автоматично визначену твоїм зором дрібничку на встеленій мохом лісовій землі; коли навіть серцебиття твоє уповільниться – лише тоді, і то не одразу, немов другими очима подивишся на світ лісу, котрий почне приймати тебе за свого і поступово відкривати свої таємниці.
Ми йдемо поряд, я за звичкою, нишпорю очима по землі, Галя ж іще не звикла так довго зосереджуватись на чомусь одному, тому бігає очима не лише перед собою, але й розглядається довкола: ну, дійсно ж, дуже вже красиво у нашому лісі – товсті високі сосни ростуть не густо, освітлений сонцем ліс проглядається на добру сотню метрів, мальовничі картини змінюються щохвилини: у новачка, котрому не байдужа краса природи очі просто розбігаються.
Я раптом кладу їй праву руку на плече, вона реагує на це по-своєму – пригортається і, дивлячись мені у вічі, починає воркувати:
– Спасибі тобі, що не поїхав на Десну, а привів мене у ліс. Мені тут так подобається!
У відповідь я посміхаюсь:
– Лисичка.
– Ні, щира правда. Я такого красивого лісу зроду ще не бачила.
– Перед тобою лисичка. Гриб такий. Не розчави.
– Де?! Оцей жовтенький? Правда, це лисичка? Я такого тільки в Прилуках на базарі бачила. А он ще! І ще! Багато!
– Збирай. Я поряд буду.
Цікаво спостерігати, як доросла людина відкриває для себе навколишній світ, тим більше, коли вона хоче цього.
– Запам’ятовуй: лисички люблять рости в низинках, де дощова вода застоювалась, або серед моху – їм з-поміж усіх грибів сирість найбільше потрібна. Польським подобається біля самісінької сосни раптом вилізти. Проходиш мимо дерева – кинь оком, чи не сидить, бува.
– А білі де ростуть?
Важке питання. Хіба в двох словах відповіси? Є загальновідомі місця, які чомусь подобаються Білому роду, є втаємничені, про котрі лише одиниці знають, а так, щоб узагальнити...
– В найкрасивіших місцях. Ідеш і дивишся: де місцинка мальовнича, там і шукай. А загалом будь-де може зустрітись і, ти знаєш, – тоді те місце видасться тобі таким красивим, таким мальовничим! Пильнуй!
Очі на гриби у дружини розкрились досить швидко. Грибне полювання одразу ж захопило її у свій полон. І, чесно кажучи, не один раз, стоячи перед вибором: їхати по рибу на свою улюблену ріку, чи йти з дружиною до лісу, я віддаю перевагу лісові. Хочеться сподіватись, що наша матінка-Десна за це на мене не в образі, бо вони з Лісом, як сестра з братом – обоє частинка Природи, котра нас породила і виростила, от тільки люди про це починають все частіше забувати.
Ми намагаємось приїздити до Коропа щомісяця – провідуємо маму. А тут середина липня і задощило. Ми, звісна річ, – за кошики і в ліс.
Скоро вже сорок років буде, як ходжу я до цього лісу. Досить добре його знаю – пізнаю багато дерев, не кажучи вже про окремі мальовничі місцинки, галявини, розкидані серед соснового лісу березнячки, улюблені грибні місця. Ось цією стежкою, з лісового кутка лівіше дороги на Тарасівку, вперше ступив я до нього разом з мамою. Тоді отой шматок лісу, що стоїть справа від дороги, був недавно посадженим сосновим молоднячком, заввишки всього лише кілька метрів. Там я проходив на маслючках першу свою грибну науку, а тепер високі, в обхват дорослої людини, сосни змушують замислитись про швидкоплинність часу та й життя взагалі.
Вже з перших кроків по лісу стає зрозуміло – вчасно прийшли! Грибний дух – особливий запах лісової сирості і прілих рослинних залишків з легенькою домішкою аромату, притаманного лише грибам, лоскоче душу передчуттям удачі. Запах соснової хвої та живиці, такий рідний, омріяний, котрий часом навіть снився в чужих краях, по вінця наповнює легені, просочується в кров і душа від задоволення муркотить, наче киця: „Я вдома.., нарешті.., вдома.., у лісі...”. Дочекався!
Два роки назад серед літа пронісся над Коропом буревій. Поламав дерева, пошкодив електричні дроти, на багатьох хатах позривав дахи. Наробив клопоту і гайнув до лісу – бешкетувати далі: від лікарні і аж до Круглика пронісся вихором, з корінням повиривав із землі десятки товстих сосен, а деякі, неначе сухе бадилля, з легкістю поламав на чималій висоті – ото сила в повітря! Першими були повержені сосни за кілька метрів від краю лісу. Стовбури відрізали та й забрали лісники, а вивернуті пні он залишились, як ще один штрих до пейзажу. Ведмедів лише не вистачає.
Через два десятки метрів можна звертати зі стежки ліворуч, до лікарні. Ще рано, рештки сутінок причаїлись серед окремих кущів, але загалом у лісі вже видно. Мій обов’язок – це стратегія. Зараз потрібно визначитися з тим, як нам повестись: чи пробігти по відомим мені віддаленим грибним місцям, аби першими зібрати „врожай”, а потім вже, на зворотній дорозі, вдосталь насолодитись повільним вештанням, підбираючи все, що подарує Ліс, чи, навпаки, із самого початку, без поспіху проходячи ближні місця, де кожен день буває досить багато грибників, поволі просуватись вглиб лісу, спостерігаючи, як хтось повертається вже назад з переповненими кошиками – цей розумник не став чекати, почав з кінця, де ще ніхто не встиг побувати.
Але для початку потрібно переконатися, що гриби у лісі дійсно є. Зараз будемо змагатись – хто перший гриба знайде. Ну, це ось жаб’янки – цілий табунець на тонесеньких ніжках з блискучими шляпками. Мокро в лісі – що там тієї травички, і ріденька вся, а черевики, так само, як і шляпки грибів, вже блищать від роси.
– Я знайшла!
– Що там у тебе?
– Піддубничок.
– Покинь. Навіщо він тобі?
– А я візьму. Люблю смажені.
Цього добра у нас повен ліс – ніхто не бере. Як все підряд брати...
Ось! Перед самим пагорбом, з-під торішнього дубового листочка від молоденького хирлявого дубка, із невисокого смарагдового моху виткнулась темно-коричневою півкулею над кремезною білою ніжкою шляпка молодого грибка. Білий. Красунчик!
– Галю! Я білого знайшов.
– Де? Покажи!
– Іди дивись...
Я присідаю і починаю милуватись ним. Грибок ще не доріс навіть до середніх розмірів, але вигляд у нього гордовитий та самовпевнений. Він немовби промовляє: „Ви мені тільки час дайте – я велетнем стану!”. Та частинка шляпки, що була прикрита листочком, набагато світліша – не встигла засмагнути. Сама шляпка по-молодецькому зсунута набакир і в одному місці краєчок її опустився вниз, так, неначе він ось-ось краплиною стече на зелений мох. По майже білій ніжці, яка на півтора-два пальці висунулась над мохом, художник на ймення Природа наніс тоненьку, ледь помітну сіру сіточку. Красунчик!
– Ух ти! Кра-си-вий! – це Галя підійшла.
У моїй душі триває процес милування, тільки тепер я вже починаю поволі, розтягуючи насолоду, пальцями обох рук розгортати з боків від ніжки мох, в якому вона захована. Так, цей дійсно велетнем став би – бач, як глибоко заховалась ніжка, ще й кочережкою загнулась внизу.
– А ось ще один! Два!!
За якихось півтора метра від мого, за тим самим хирлявим дубком над двома білими вже присіла Галя.
– Можна мені зрізати?
Ех! Так справжні грибники не роблять, але Галі я пробачаю все:
– Не поспішай. Спочатку знайди, де ніжка закінчується, а тоді ріж при самій землі.
Перший у цьому році білий гриб. Тільки в ліс зайшли і вже є! Дасть Бог, ще й назбираємо сьогодні. Взагалі-то, нічого дивного. Ці місця, поряд із лікарнею, завжди славились білими грибами. Хоча і людей багато проходить тут за день, але гриби в цьому місці якось не переводяться. Пологовий будинок, чи що, тому сприяє. Як-не-як, що пуповина, що міцелій – вважай, одне і те ж саме. А тут наших пуповин ого-го скільки закопано!
Так, підвернемо зараз трішки вправо і триматимемо курс до Вишки. А дощ гарний пройшов – видно, що калюжі в лісі стояли. От і лисички тут як тут. Шляпки як двадцять п’ять копійок – не встигають виростати. Зате такі смачніші. Ох, і гарна ж картопля з лисичками, тушкована на молоці! Десятків зо два, але на почин вистачить.
І Галя присіла під купкою соснового молоднячку. Теж, мабуть, лисички.
– Я білого знайшла!
– Добре!
Вкатана велосипедами лісова стежина петляє поміж соснами, оминаючи горбочки та покручене соснове коріння, прямує навскіс до чернігівської дороги. Поряд із стежкою височить обгороджений лісниками мурашник. Хоча ще досить рано, але перші розвідники вже снують по своїй домівці. Ходів-виходів на ньому щось не видно, коли б чи не натягнуло і сьогодні дощу. Добре було б. Дощ нам на руку.
Будь ласка, – польські. Один, два..., шість. Ти ба, ще й діло буде! Один до самісінької сосни присусідився. Молоді. Вчорашні. Тугі, пузаті, бо виросли на чистому від моху місці – земля тут лише глицею притрушена. Де там моя Галя? Копирсається біля пагорба – нехай.
Ну нарешті! Білий! Як це тебе ніхто тут не побачив – стежка близько, лікарня поруч, а ти такий чималий вже. Ну давай я тебе роздивлюся. Ач, який! Шляпка вже розкрилась, ніжка товста. Гарний, нема чого й казати!
Я обходжу його зо всіх боків, ставлю на землю кошик, не поспішаючи дістаю ножа, кладу поки що поряд із грибом, ще раз роздивляюсь знахідку. Треба було фотоапарат взяти. Такі кадри пропадають...
... У чому насолода, весь смак грибного полювання? Знайдеш посеред осяяного сонцем соснового бору білого гриба, в чарівній по своїй красі місцині, під високими, медового кольору соснами, що своїми пласкими кронами підпирають синє небо, присядеш біля нього, оглянеш, милуючись витвором природи, з усих боків, кинеш оком навколо, чи немає поряд його родичів, потім без поспіху почнеш розгортати навколо гриба мох чи лісовий ґрунт, вивільниш ніжку, підріжеш її при самій землі і акуратно обскребеш ножиком від піску. Потім покрутиш у руці перед своїми очима – ну, хіба ж не красень? –і покладеш обережно, щоб не пошкодити, у кошик. Ще раз, тепер уже набагато уважніше, в передчутті можливого свята, оглянешся довкола: невже оце він один такий виріс? А в якомусь метрі-півтора від себе, там, куди ти вже дивився, раптом намалюється ще один, а он там далі ще і ще – виявляється, четверо їх було! І твоя перша насолода одразу множиться щонайменше на чотири, бо коли дійдеш до останнього, то, дивись, ще щось надивишся. А потім вже, підвівшись, ще не один і не два рази пройдеш вздовж і впоперек цю місцинку, перевіряючи себе, чи нічого не пропустив, і дивлячись на загорнуті ямки – майже непомітні сліди від знайдених тобою білих, знову переживеш щойно отримане задоволення.
... – Ти ще щось знайшов? Білий!!
Я саме мовчки обскрібаю ніжку, з гордістю тримаючи гриба так, щоб і Галя могла його роздивитись і одразу ж чую:
– Дивись, і я знайшла! Більший, ніж у тебе!
Зліва від мене, сховавшись за сосною, ріс ще один. Я ж насолоду розтягував, не поспішав нишпорити кругом, а тут на тобі... Та нехай вже – все ж в дім, все в дім!
Я ще ніяк не вирішу: чи спочатку йти нам далеко, куди-небудь до Круглика, чи не поспішаючи, збирати тут. Поки що переходжу від однієї перспективної на мою думку місцинки до іншої. І ось потроху-потроху грибів у наших кошиках додаєтся. Все було б просто чудово, якби не оці розбійницькі наскоки Галі: варто мені щось знайти – вона тут як тут, ще й забирає у мене з-під носа більшу частину того, що по праву мало б належати мені. Та і не в цьому навіть річ!
– Ти скільки вже білих знайшов?
– Вісім... – я зосереджено оглядаю схили неглибокого довгенького видолинка.
– А я сімнадцять!
О, горе мені...
– Молодець!
А що ще я можу сказати?
– То виходить, що я вже краще тебе вмію шукати!
Ні, ну ви чули?! Хіба можна пережити отаке знущання?
– Галю, ось послухай. Серед грибників існує такий закон: ближче десяти метрів один до одного не підходити.
– Оце ти такий жадібний?
– Я не жадібний. Не кажи, що ти більше мене знайшла. Половина твоїх грибів – мої. У мене до них просто черга не дійшла.
– Бо я вже їх краще бачу, ніж ти.
Всередині мене нуртує відчуття несправедливості і та душевна рівновага, що панувала ще півгодини тому, щезла, як вранішні сутінки.
– Ну, ось що! Будь ласка, ближче десяти метрів до мене не підходь. Хочеш, іди збоку, хочеш – позаду, підбиратимеш ті гриби, які я пропустив, – в моєму голосі повно іронії. – А ввечері порахуємо, хто більше знайшов.
Я, з твердими намірами дотриматись слова, намагаюсь одразу ж збільшити дистанцію.
– Ти білого пропустив!
Дідько! Я крутьком повертаюсь і навмисно байдужим голосом цікавлюсь:
– Де?..
– А одного ще й розчавив...
Від сорому у мене, як колись в дитинстві, аж вуха палають. Моя репутація досвідченого грибника заплямована так, що не відмиєшся. Мало того, що пропустив, не побачив білого, ну, знаєте, в житті все може бути, так іншого ж ще й розчавив! А це для грибника того рівня, на який я сам себе поставив, просто смертельний гріх...
„А не треба було так бігти. І де твоє самовладання?” – це вже внутрішній голос підлив у вогонь олії.
Ну все. Зосереджуюсь, розслабляюсь, шукаю. Я мушу, зобов’язаний реабілітуватись.
Все ж таки витримуючи певну дистанцію від дружини, я кружляю лісом, переходячи від одного місця до іншого, забувши навіть про плани щодо Круглика, але грибів неначе поменшало. Вже й інші грибники з’явились у лісі, їх постаті час від часу можна побачити між соснами. Я метушусь, кидаюсь туди-сюди, не випускаючи з поля свого зору Галю, аби та не загубилась, але грибів знаходжу дійсно мало. Кілька білих, зо два десятки польських, лисички – не густо...
А Галя частіше від мене нахиляється. Через недосвідченість, щоб рукою перевірити побачене очима, чи їй більше везе? Подивлюсь, просто з цікавості.
– Ну що там у тебе, покажи.
– Дивись! – із гордістю в голосі вона показує кошик.
І хоча порівнювати кількість грибів у різних за об’ємом кошиках важко, проте тут одразу ж видно: у дружини грибів суттєво більше, правда, якщо не брати до уваги півтора десятки піддубничків, то різниця не така вже й суттєва, вона, в основному, склалась за рахунок білих, але раніше завжди було навпаки...
Я мовчу. Невже через оте своє збудження я просто перестав їх помічати? Гасаєш, гасаєш, а їх нема... Ховаються, чи що, коли ти метушишся? Ні, можливо, „метушишся” – це перебільшення, звісно, але дійсно ж, поспішаю, та ще й як. А поспіх ніколи ще не йшов мені на користь: що на Десні, що в лісі. Кому тут пожалієшся на обставини чи причини? І що тут скажеш? Хіба що сакраментальне: „Ще не вечір”?
Галя, оберігаючи моє роз’ятрене самолюбство, делікатно мовчить, але мені від того не легше.
Ми якось і не помітили, що до нас підходить якийсь чоловік. Сумка з тканини, ніж – кого ще стрінеш у лісі, окрім грибника?
– Ви велосипеда ніде не бачили? – питає він так, як зазвичай запитують про дитину, чи цуцика, що загубились.
– Ні... – здивовано відповідаю я.
– До сосни десь притулив і не знайду... Оце сходив по гриби, – в його голосі мало не розпач: – Де ж мені його шукати? – роззирається на всі боки.
– Послухайте. Я ось що Вам пораджу: Ви зараз повертайтесь і йдіть назад, до Коропа, і весь час човником – вправо-вліво, вправо-вліво. Скільки тут того лісу?
Бо дійсно, та частина коропського лісу, в якій ми зараз знаходимось, затиснута між двома дорогами і відстань між ними значно менше кілометра. Не так вже далеко і відійшов він від свого транспорту, знайде, але побігати доведеться.
Дядько подався. а ми переглядаємось між собою: от дивак, загубити в лісі велосипеда! Кому розповісти – сміх та й годі! Трохи розвеселив нас чоловік, всередині мене навіть напруга почала спадати.
Вже пів-на-дев’яту, бажання кудись бігти зникло. Так подумати собі – куди і навіщо? Наше буде нам. Ми що, на заробітки сюди прийшли? Лише заради задоволення. А коли поспішаєш – задоволення не отримаєш. Принаймні, того, яке міг би отримати. О! Білий.
Так, де Галя? Нишпорить на галявинці. Якщо не помиляюсь, десь там сунички мають бути... Ну, а ми поки що подивимось, чи нема навколо інших. Я, поставивши біля гриба кошика, починаю розкручувати від цього місця спіраль пошуку. Ось ще, зовсім маленький, і ось, ледь виткнувся, а цей чи не найбільший з-поміж чотирьох. Здається, все.
Збираю, немов краду. Весь час зиркаю: де там Галя? У кошик поклав, а того задоволення, що було завжди, немає. Хай тобі грець! Що це сьогодні на мене найшло? Я розслаблено опускаюсь на купку м’якого моху, що вже просох від роси, сиджу, притулившись спиною до соснового стовбура і починаю відчувати, як всередині мене слабнуть якісь обручі, що стискали останнім часом моє єство.
Тут майже закінчується той довгий, ледь помітний лісовий видолинок, що тягнеться впоперек усього лісу від самої чернігівської дороги. Мені подобається це місце: ліс тут рідшає, сосни трапляються такі, що розмаху рук однієї людини не вистачить, аби обійняти дерево. За видолинком, прямо переді мною, починається гущавинка, біля якої і пасеться в суничках Галя. Гущавинка поросла змішаним худорлявим підліском, деревця якого давно колись програли у боротьбі за сонце і тепер животіють лише в надії на те, що хтось із величних сусідів в силу природних обставин поступиться їм своїм місцем. Правіше від суничок, теж через видолинок, починається березнячок – світлий, чепурний. По видолинку і на маленькому узвишші перед березнячком дерев майже немає і сонячні промені вільно заливають весь простір аж до того місця, на якому я нині сиджу. На краєчку березняка кілька сорок зчинили гамір: чи щось не поділили, чи котрась сенсацію на хвості принесла.
– Поглянь, що в мене є...
Задивившись на сорок, я навіть не помітив, коли підійшла Галя. На долоні у неї зо два десятки суничок.
– Це я тобі принесла. Хочеш? – вона протягує до мене руку і я, як колись у дитинстві, прямо губами з її теплої вузької долоньки за одним разом забираю до рота духмяні червоні ягідки.
– Сядь, посидь коло мене.
– Стомився? – притулившись до мого плеча, вона роззирається довкола: – Як тут красиво... Правда ж?
– Он там, – протягнувши руку, я показую на місцинку за кількадесят метрів від нас, де росте роздвоєна сосна, – я вперше у своєму житті сам білого гриба знайшов. Навіть кілька, – поряд росли. Тільки тоді цих колій від машин тут не було, – киваю на дві смуги прим’ятого лісового покриву. – Це вже значно пізніше виїздили.
– Як таке можна запам’ятати? Ліс такий великий...
– Запам’яталось... На тому місці, де ти щойно сунички збирала, тоді мама мене ними пригощала, так само як і ти – з долоньки. А ліс, який би великий не був, він весь різний. Ось такої місцинки, як тут, ніде більше немає, по всьому лісі. Ми тоді сюди дійшли і до Насипу звернули. Мама далі не любила ходити, боялась – там гущавина починається. Їй подобається у чистому лісі гриби збирати.
– А скільки тоді років тобі було?
– Десь сім, чи вісім... Ти знаєш, це ж уже скоро сорок років буде, як я тут вештаюсь. Бачиш – правіше від нас трохи малини росте? Раніше її тут ніхто не бачив, а коли я тільки з армії прийшов, вона розселилась була по всьому оцьому лісові. А потім так само, ні з того, ні з сього, звелась на ніщо. Отам, за дорогою, вона в одному місці споконвіку росте, скільки я ліс знаю. Мабуть тут для неї забагато сонця і мало вологи. Ну що, ходімо далі?
– Ходімо!
Ми йдемо в березнячок. Насаджені людськими руками масиви березових посадок тягнутимуться тепер майже аж до Вільного, кілометрів зо три, перериваючись час від часу, аби змінитись на сосновий ліс. Був час, коли в цих березняках білих росло видимо-невидимо. Та, певно, надто багато грибників про це взнали – перевелись грибниці. Кожного разу я прочісую їх більше за звичкою, ніж в надії знайти білі гриби. Хоча на два останні гайки у мене особливі сподівання.
Тут зовсім інший ліс. Якщо сосновий тебе заспокоює, то гайок із молоденьких беріз одразу ж піднімає настрій. Моху тут майже немає, а там, де є – він зовсім інший: дуже світлий, з бірюзовим відтінком. Трава тоненька, рідесенька – надто вже виснажують берези піщаний грунт, не залишають поживи решті рослин, а того тоненького шару минулорічного листя, котрий вкриває землю, не вистачає для утворення повноцінного шару гумусу. Зате білокорі стовбури звеселяють погляд своєю незайманою чистотою та охайністю, навіть чорні плями на них не псують цього відчуття. Галя одразу ж знаходить собі роботу – піддубнички. Я лишень спостерігаю, з яким задоволенням вона складає їх до кошика.
Ми заходили в березнячок із правого кута, там, де до беріз присусідилось півтора десятки осичин. Прочесавши ряд за рядом всю посадку, переконавшись, що білих тут немає, я все ж таки зазираю до осичок. Тут якраз трава висока і досить густа, і хоча виглядає вона в порівнянні з луговою мало не висохлою, крізь неї все проглядається, але ходити потрібно обережно – гриби можуть бути!
От, я так і знав: красноголовець, підосичник, тобто. Ач, стоїть стовпчиком; ніжка товста, височенька, вся в темних лусочках, а шляпка у нього – немов він з неї виріс: маленька, охристого, з червоним, кольору і краї щільно притиснуті до ніжки, немов шапочка у плавця. Привіт! Сам? Сам... Нехай буде в моєму кошику ще й такий гриб. Для розмаїття.
Я помалу, нога за ногою, іду березнячком, іду мимо невеличких улоговинок, інколи у формі деяких із них вгадується буква „Г” – ніхто з молодших нізащо не здогадається, що це сліди війни, залишки окопів. Коли ще я тільки починав ходити до лісу, вони були глибокими і по їх розташуванню такі досвідчені солдати, як батько, могли сказати, коли саме вони були викопані: у сорок першому році під час оборони, чи в сорок третьому, коли звільняли Короп. Тепер вони глибиною хіба що по коліно, проте здавна це гарні місця для грибних хованок: ось, будь ласка, підберезовичок, прямо в окопі. Здоров був! Гайда до компанії!
А це що за рослина? Перший раз проходячи мимо неї, я лише оком кинув: розлогий прямостоячий кущик з темно-зеленим, аж блискучим, листям; явно однорічний, бо стовбурець не здерев’янів, незважаючи на пристойну, в палець, товщину. Глянув, та й пішов далі: хіба мало чого росте в лісі? Але зробивши петлю і проходячи мимо кущика ще раз, все ж таки оглядаю його більш уважно. Щось знайоме мені в ньому, аж надто знайоме... Характерна форма листя – де ж я його бачив? А це що, на самому вершечку – неначе малесенькі зелені помідорчики?... Стій-стій-стій... Не може бути! Та ні, все правильно – що я, на своєму віку картоплі не бачив?!
– Галю, іди подивись, що я знайшов! – і я показую дружині на картопляний кущик.
Вона теж не одразу вірить своїм очам. Не картопля, а молоде деревце! Колір листя, його тьмяний блиск, стан стовбура та гілочок – все вказує на те, що картопля тут не просто живе – розкошує! Такий кущ був би гордістю будь-якого селекціонера, навіть цілого науково-дослідного закладу. І жодного колорадського жука! Та й звідки ж їм тут взятись, посеред лісу?
– Як він міг тут опинитися? – все ніяк не йме віри Галя.
– Важко сказати... Хтось або картоплю пік, або куліш варив, лушпайки викинув – бачиш, ось сліди від минулорічного багаття? – На піщаній лісовій землі видніються прибиті дощами дрібненькі вуглинки.
Якби ото такою була наша картопля – скільки б її у нас було! Нехай росте, ще не час перевіряти врожай. Хай вже хоч одна вдосталь порозкошує на волі, сповна пройде весь, Творцем закладений в неї, життєвий шлях – заслужила: силою духу, жагою життя, незламним своїм характером.
Отак ми проходимо через кілька березнячків, потроху додаючи в свої кошики різноманітні грибочки, я навіть на кілька молодесеньких білих, як сніг, сироїжок спокусився. Сироїжка грибок простенький, не аристократ лісу, ні, і хоча може бути досить смачною, але надто вже крихка, через що я й не люблю класти її рід до кошика – перетреться, перемнеться, доки донесеш, але зараз грибів щось не густо, тому нехай вже будуть і сироїжки.
Втрачена мною душевна рівновага відновилась, про поспіх забуто і до мене повернулась здатність бачити і усвідомлювати красу лісу. Тепер вона знову пестить мою душу, хоча годину-півтори назад я навіть уваги на це не звертав. Із чергового березнячка ми виходимо знову в сосновий ліс і вже через пару десятків метрів натрапляємо на польські гриби.
Польський гриб вартий поваги. Він, безперечно, не такий красивий, як білий, бо білий – то король серед грибів і за статурою, і за особливою своєю грибною красою, а вже про смак білого і говорити не треба: прикраса будь-якого столу. Варто лише пригадати той смак, як у роті одразу ж починається інтенсивне слиновиділення.
Вибачте, ну просто сил нема далі про це говорити...
Польський чимось схожий на білого. Така ж темна шляпка, тільки у боровика вона каштаново-коричневого кольору, а у польського – ще й з червонуватим відтінком. У боровика ніжка біла, із сіруватою сіточкою, а в польського коричневато-жовта і менша, ніж у білого і, частіше за все, неспіврозмірно мала по відношенню до шляпки, якщо за еталон грибної краси взяти, знову ж таки, грибного короля.
Було таке, що кілька років після школи гриби я збирав не надто часто, весь вільний час намагаючись проводити з вудкою. А коли потім, одразу ж після армії, завітав якось до лісу, то виявилося, що за цей час у нас нові гриби з’явились – польськими називаються. Раніше, коли ще до лісу ходив із мамою, вони нам не зустрічались, тому і не були мені відомими. І от, знову захворівши лісом, грибами, я прагнув перш за все знайти білого, боровичка, а мені траплялись одні лише польські. З яким завмиранням серця кидався я до гриба, загледівши темну оксамитову шляпку: білий! Потім роздивишся – ні, знову польський...
Грибник з натренованим оком з першого ж погляду відрізнить, навіть не беручи до рук, не нахиляючись, лише за кольором та формою шляпки: польський це гриб, чи білий. Хоча польський не може суперничати у розмірах з білим грибом, зате він бере кількістю.
Польські – гриби компанейські. Та ще й так вміють маскуватись, що просто диву даєшся! Натрапиш на грибницю, а вона, як колись під Зайцевим хутором було, по площі кілька сот метрів займає: метрів триста вздовж стежки і в ширину тридцять, чи сорок. Ти на тій місцині не один – ще кілька грибників: ходимо, часом перетинаємось, знову розходимось. І всі знаходять. Пройдеш в одному напрямку метрів п’ятдесят, покладеш до кошика два-три десятки невеличких грибків ( бо вирости великими вони тут просто не встигають), розвернешся, відступивши кілька метрів вбік, ідеш у зворотньому напрямку і там, де щойно пройшов, – ну хіба не диво! – знову бачиш оксамитові шляпки!
Як таке може бути? Я ж не новачок, я так придивлявся, пройшов нога за ногою, очей не відводячи, голови не підіймаючи, присідав раз по раз і стільки пропустив! Не один, не два, добрий десяток. От і снують грибники човником: взад-вперед, взад-вперед... Прочесавши свою ділянку вздовж, почнеш ходити по ній впоперек – ще щось знайдеш.
Мабуть саме за це грибники і полюбляють збирати польські: скільки б не знайшов, а вони є і є. Вони маскуються, ти знаходиш, вони маскуються, ти знаходиш... Гра у хованки. Та і взагалі, вони красиві грибки, ще й кожен зі своїм характером, зі своєю історією: у одного ніжка довга, немов у підберезовика – з моху пробивався до сонця; цей зігнувся колінцем, бо зустрів на своєму шляху соснову гілку; а ось, погляньте, вріс у сосну, насилу вдалося його відокремити від старої кори; ці ж двоє зрослись між собою, немов сіамські близнюки – ніжка одна, овальна в перетині, а шляпка вісімкою виглядає.
Словом, те, що ми тут надибали польські, нас немало порадувало. Збирати гриби – захопливе заняття, а коли ще і в такому красивому місці, то це вже справжня винагорода долі.
Хіба можна передати словами – десятком, сотнею чи навіть і тисячею слів ту красу Лісу, яку ти навіть зором своїм неспроможний повною мірою осягнути і лише душа твоя, коли відкрита буде на те, лише вона і вбере у себе, неначе губка, і величність сосен, і чистоту беріз, гру світла та тіні, смарагдову пишноту моху і вишуканість лісової трави, відтінену темно-зеленою хвоєю глибину синього неба і золоті потоки сонячного світла, пташиний спів і шум соснових крон під вітром, пахощі суниць і малини, хвої, живиці та грибів і ще хтозна чого, – хіба можна все це передати словами ?
Тут не лише слова безсилі. Жоден художник не передасть вам цієї краси у своїх полотнах, яким би майстром він не був – хоча б це і сам Іван Шишкін. Жоден композитор, нехай навіть Йожеф Гайдн, майстер музичних пейзажів. Жоден фотограф, хоч який би фотоапарат не був у його руках. Тим паче – жодна відеокамера. Диво Природи, – до розуміння якої, до поціновування, до шанування котрої ми, люди, так і не зуміли дорости, дотягнутись, – неможливо ані скопійювати, ані замінити відбитком, ані відтворити віртуально.
Лише душа, незачерствіла, небайдужа, відкрита до Істини, лише вона одна зможе зберегти у собі цю величну красу, час від часу живитися нею і ділитися з іншими, з такими ж небайдужими до Природи душами, коли раптом із твоїх душевних глибин спливають такі деталі і нюанси, запам’ятати котрі, здавалось би, просто неможливо, тим більше в таких подробицях: з кольорами, звуками і навіть ароматами. Хіба можна зрозуміти це, чи уявити людині, яка в лісі жодного разу не була, чи душа якої вкрита непроникним панцирем урбанізації?
...По товстому шару пружного моху, нога за ногою, з п’ятки на носок, від сосни до сосни я сную рідним лісом, уважно дивлячись собі під ноги, оцінююче проводячи очима на всі боки, аби оглянути кожен клаптик лісової поверхні, а потім ще раз, вже під іншим кутом, повернутись зором на те ж саме місце – чи не було обману, чи не перехитрив мене котрийсь із красунчиків.
Ось вони, поряд із сосною, – один, другий, третій... ого! мало не десяток! Розбіглись на всі боки, зайнявши площу у два чи три квадратних метри: більші он вже як піднялись над мохом, а меншенькі ледь тільки виглядають з-під зеленої ковдри. На тлі життєрадісно-зелених стебелець моху коричневі з червонуватим оксамитом шляпки польських мали б одразу ж виділятися і своїм кольором, і своєю матовістю, проте часто так буває, що побачити їх може лише натреноване око.
Ач, як красиво розташувались – цілий виводок! У кількох шляпки вже з половинку невеликого яблука і ніжки досить височенькі – саме таких я колись із завмиранням серця сприймав спочатку за боровиків. А ці дрібніші, мабуть, лише минулої теплої ночі виткнулись на світ Божий. Так би стояв і милувався ними: деякі освітлені яскравим вже сонцем, деякі в затінку від соснових стовбурів; на цьому ось кілька хвоїнок прилипли вночі до шляпки, коли вона була ще вологою від роси чи дощу, а над ось цим схилилося кілька травинок, утворивши собою неначе арку.
Поставивши на землю кошик, я без поспіху акуратно один за одним зрізаю грибки, додаючи до вже зібраних. Яка насолода! Поклавши останнього, найменшого, я піднімаю кошик і – ну не диво?! – бачу в кількох сантиметрах від прим’ятого кошиком сліду ще одного, до того ж і за розмірами не найменшого. Ну де ти взявся оце тут?! Я ж, перш, ніж кошик поставити, добре роздивився це місце і точно був упевненим, що воно чисте. Чародії, ці польські!
А тут ось, у кюветі покинутої лісової дороги, щось здалеку впало у вічі своїм характерним жовтим кольором з-під тоненького бурого шару торішніх хвоїнок – лише на одну мить, коли, зробивши два кроки вправо, аби заглянути за сосну, я зиркнув оком навколо, просто так, за звичкою... Ану-ану, що там таке?
Лисички... Чималенько їх тут і не вчора виткнулись, їм щонайменше днів три-чотири, бо лапаті вже – гарний врожай зберу! Та їх тут десятків три, якщо не чотири. Ех, і картопелька ж буде!
А на душі як гарно... Тихо-тихо, ясно-ясно. І думається так просвітлено, так пронизливо чисто, як ніколи і ніде в іншому місці. Пульс уповільнився, дихається напрочуд легко та невимушено, начебто і не дихається зовсім, начебто і потреби ти не маєш у кисні. Нині жодна клітинка тіла не турбує тебе, неначе ти вже безтілесне створіння, неначе ти – одна лиш свідомість, що плине лісовим осонням у повній гармонії з оцими соснами і мохом, і променями сонця.
І знову нога за ногою, з п’яти на носок, по пружному килиму зеленого моху... Я пригадую раптом, як літав колись малим уві сні і мені здається, що той стан уповільненого польоту, коли я не летів, мов птах, а пропливав під стелею, немов у невагомості, і моє нинішнє умиротворення – вони чимось схожі: чи тою легкістю душі, чи відчуттям безтілесності, а можливо, перш за все, гармонією душі і тіла.
Звідкись взялась і вселилась в душу упевненість, що нині я відчуваю і бачу все, що навколо мене діється: чую кожен пташиний переспів і відчуваю найменший дотик західного вітерцю, бачу кожного гриба, як би він не заховався, – варто мені лише оком кинути, і розрізняю тонкі вже, просохлі на сонці, не те, що вранці, – лісові запахи, – всі до одного.
Але ж ще якихось півтори чи дві години назад, коли я був сам не свій і ледь не бігав по лісу, щоб, як мені тоді здавалося, швидше зібрати „вершки” – випередити Галю по кількості знайдених білих, – тоді нічого подібного я не відчував. Уражене самолюбство, збуджений стан і одна лиш думка: „Зараз, ось зараз я побачу білого! Якщо не тут, то он там, на схилі! Ні, треба заглянути ще отуди!” – я метушився і одному Богові відомо, скільки пропустив тоді і білих, і польських.
Певно, природа якраз оцієї метушні і не терпить, тому коли ти приходиш до неї, заражений повсякденним ритмом сучасного життя, то просто виявляєшся тут чужим і незрозумілим: вона не сприймає тебе такого, ти дисонуєш з нею і починаєш робити дурниці, інколи навіть такі, за які потім колись буває соромно перед самим собою.
Коли я навчався в інституті, то серед студентів модно було роздруковувати побудовані на допотопних ще, радянських, комп’ютерах біоритми свого організму, котрі видавала машина, виходячи з дати твого народження. Можна було навіть накладати біоритми двох людей з тим, аби порівняти їх сумісність якогось певного дня, спрогнозувати можливість конфліктів. Вважалося, що в ті дні, коли вони повністю не співпадали, тобто, дисонували, були в антифазі, відносини мали бути напруженими.
Життя – це перш за все рух, а найпоширеніший рух у природі – це коливання, вібрація: від комариного писку до помаху пташиних крил, від коливань у атомній решітці металу до серцебиття людини. Все, що нас оточує і ми самі – все живе за законами гармонії, все між собою припасоване і урівноважене і працює воно чітко, немов механізм ідеального годинника, котрий розмірено відклацує час життя. Варто втрутитись у роботу цього механізму, як злагоджена взаємодія летить шкереберть, деталь жодного годинника не переносить подібної наруги.
Чи ж не в цьому криється розгадка тієї давньої заковики, котру я сам собі років з двадцять назад намислив на Десні: від чого залежить те, прийме людину Десна чи ні, поділиться з нею своїм скарбом чи ні, станеш ти для неї своїм чи ні? Чи не від того це залежить, у якому ритмі ти будеш з нею спілкуватись?
Кажуть, що колись ніхто з людей і гадки не мав кудись поспішати без крайньої на те нужди, аж доки чоловік на ймення Генрі Форд візьми та й бовкни: „Час – це гроші”. Відтоді бацила цієї зарази чи не назавжди змінила людство. Здавалось би, що тут такого: один спритник вигадав як обміняти час на гроші. Але після нього всі раптом почали кудись поспішати, зробивши поспіх суттю свого життя. Причому одні поспішають з тим, аби встигнути зробити більше, інші ж поспішають лише задля того, щоб швидше, абияк, впоратися з роботою і почати байдикувати. Для перших поспіх є сумнівною формулою життєвого успіху, для других – прихованою формою лінощів.
Час – це гроші? Але, якщо добре подумати, дивна річ виходить: зароблені таким чином грошові знаки мало чого варті – вони знецінені, бо тут, як не дивно, вступає в дію закон збереження енергії. Зате поспіх як стиль життя, як ознака сучасності, назавжди змінив Людину: прискоривши життєві ритми, він відірвав її від рідної матері – Природи, зробив чужою, бездушною, несправжньою. Виходить так, що тепер не можна жити не поспішаючи. Таких не розуміють. Буває, що над ними насміхаються, а деколи і зневажають - "за несучасність".
Але приходить отакий успішний в людському середовищі Поспішака на ріку чи в ліс і виглядає там чимось чужорідним, неначе цвях, котрий незрозуміло як потрапив у годинниковий механізм.
А дійсно ж, я ось із власного досвіду можу сказати, що почуваюсь своїм на Десні чи, як от зараз, серед лісу, лише тоді, коли вгамую пристрасті, уповільню рухи свої і серцебиття, і думки навіть; коли мої життєві ритми співпадуть із ритмами навколишньої Природи, знайдуть ту свою, Творцем визначену для них, „шестерінку” і самі собою увіллються в злагоджену роботу всього оцього, що мене оточує і що насправді є Життям.
Але ж, з іншого боку, у кожного свій ритм: є меланхоліки, є холерики – як серед людей, так і серед тварин. Пригадати хоча б ту ласку, що колись полювала у мене на очах в Журавльовому. Вона була швидша за блискавку! А який-небудь черв’як повзе собі поволеньки...
Ну то й що. Цивілізація не робить з меланхоліка холерика, вони обидва, потрапивши в круговерть сучасного життя, прискорять власні ритми. Хоча Той, Хто все сотворив, він і життєвий ритм кожному з нас ще при народженні визначив і до інших ритмів припасував, підігнав так, щоб Годинник Життя відраховував час як годиться, без збоїв. Щоб ніхто не був чужим на Землі, а всяк мав своє призначення. Головне, щоб ти сам не збивався із визначеного особисто для тебе життєвого ритму.
Якщо будеш на Десні, чи в Бору смикатись, бігати і хапатись за все підряд, якщо не налаштуєшся на ту хвилю, на якій по суті свого єства мав би бути, ніколи не побачиш ти, не почуєш і не відчуєш на дотик того, що насправді є Природою, ніколи не встановиш зв’язку з нею і назавжди залишишся там чимось чужим, незрозумілим та відторгненим.
... Якось несподівано, за кілька хвилин, сама собою прийшла відповідь на запитання, що час від часу спливало на поверхню і мучило мене відсутністю очевидного, наперед визначеного і логічного пояснення: що потрібно робити людині, аби бути своїм серед Природи?
Насправді ж, все виглядає досить просто: сучасній людині потрібно самого себе налаштувати, як налаштовують свої інструменти музиканти, як співаки підбирають тональність, висоту свого голосу з тим, аби твої власні коливання – життєві ритми – зазвучали в унісон із життєвими ритмами того довкілля, в якому ти перебуваєш. Тобі відкриється стільки нового, незвіданого! Ти допущений будеш до найпотаємніших секретів і тоді самі собою відчиняться двері природних скарбниць – не для грабунку, ні, – раз тобі довіряють, хіба можеш ти знехтувати довірою?
Ти почнеш розуміти своїх далеких пращурів: чим вони жили і що цінували і, чи не головне, – суть свого людського єства, бо ж саме тоді ми були справжніми, не зіпсованими, не підміненими...
Якби ж то ще вистачило сил і надалі залишатись самими собою у своєму повсякденному житті – скільки надуманих проблем відпало б, скільки сил додалось би!
А де ж це Галя? Знову щось знайшла – он як завзято працює, навіть навколішки довелося стати. От і добре. Доки мене заполонили були оці роздуми, я мимохідь теж додав до свого кошика кілька десятків польських, заповнивши його на добру половину.
Ось відкривається перед очима знайома місцина: кілька велетенських сосен, що неначе розбіглись на всі боки, густо всіяний шишками, майже голий, піщанистий лісовий ґрунт без моху, лише з ріденькою травичкою де-не-де, бо ж осоння, – тут мають бути білі, от нюхом чую – мають бути!
Ну, я ж казав – ось учора хтось зрізав двох красенів, навіть не надто заморочуючись з тим, аби до ладу звільнити їхні ніжки. Треба пошукати: не таке це місце і не такий нині час, щоб обійшлося лише двома білими.
...Шишки, шишки, шишки. Не такі, як ті, що зазвичай падають, збиті вітром з молодих сосен – зелені, із щільно притисненими лусочками. Ці навпаки, сіро-бурі, розчепірені настіж, готові віддати своє сім’я для продовження соснового роду. Дерево така ж жива істота, як і ми, як звірі, птахи, як будь-що в природі, навіть камені. Коли поживи досить – дерево росте, аби захопити якнайбільше життєвого простору, стати сильнішим. Коли ж відчуває, що ріст припиняється – чи то через нестачу поживних речовин, чи з якихось інших причин, тоді воно рештки своїх сил віддає на те, щоб дати якомога більше своїх плодів, аби вже через них забезпечити продовження свого роду в нових життях.
Туди-сюди між соснами і очима на всі боки – таки є! Виткнувся один, певно цієї ночі, – не надто ще й капелюшок засмаг. Кріпенький із себе, пузатенький, і виглядає через це трохи пихатим. Ще б пак – королівського ж роду! Дали б йому люди час, хіба таким велетнем виріс би! Нічого, що невеличкий, зате тугий, важкий, як камінець і жодного сліду від черв’яків. Невже один? І я починаю, як завжди, розкручувати спіраль пошуку. Важко тут вирости боровичку великим – на відкритій місцині він весь, як на долоні – здалеку буде помітним.
Мені вже починає здаватись, що більше нічого тут не знайду, коли це щось потрапляє в поле мого зору зправа, на самому його краєчку, – щось не таке, як звичні вже для ока сірі шишки і я інтуїтивно завмираю в передчутті успіху, але перш, ніж перевести погляд у той бік, все ж таки закінчую рух голови вліво, до кінця, і лише потім повертаюсь вправо, переводячи погляд трохи далі, ніж зупинив його минулого разу.
Ось вона, насолода від почуття свого єднання з Лісом, коли твоє серце б’ється в унісон із його ритмами: в затінку від маленького лісового кущика вовчої ягоди над тонесеньким шаром пригніченого сонцем моху здіймається чималенька темно-коричнева шляпка боровика на товстій і досить високій сірувато-білій ніжці!
Хіба ж не правий я в своїх міркуваннях, що головне у лісі чи на лузі – це налашуватись на природні ритми? Коли я ото метушився – та нізащо б не побачив оцього здорованя, бо нині я навіть не стільки угледів його, скільки якось майже інтуїтивно відчув присутність того, кого шукав.
Нічого не скажеш: красень! Таких мені хоча б з десяток... Я присідаю поряд із своєю довгоочікуваною знахідкою, якийсь час милуюсь довершеним витвором природи: темною, несиметричної форми півкулею шляпки із білим тугим сподом, міцною, дебелою ніжкою, що розсунула собою низесенький мох, – ех, яка ж то сила вчувається у цьому тілі, – і починаю видобувати боровика.
Ніжка туга-тугісінька, але обчистивши її знизу, я одразу ж помічаю тоненькі темні дірочки. Черв’яки, хай їм грець! І добра половина ніжки, порізана кружальцями, залишається лежати біля вовчої ягоди, доки я не пересвідчуюсь, що дірочок більше немає. Ще кілька годин – пропав би гриб. Добре, хоч так...
Я ще кілька разів проводжу очима по землі, обмацуючи поглядом кожну підозрілу місцинку, але, здається, все. Ні, таки все.
Ну що, доки не пізно, потрібно перевірити два оті березнячки. Мені доводиться повертатись назад на кілька десятків метрів та забирати Галю, що ніяк не може відірватись від польських, бо саме натрапила на таку місцинку, де грибниця розродилась молодесенькими, цієї ночі, грибками – добрих три десятки, якщо не всі чотири, лежать, щойно зібрані, зверху у її кошику, прикривши собою навіть всі білі.
– Ходімо в отой березнячок, – запрошую я. – Ми ще сьогодні справжніх білих не бачили.
Галя явно незадоволена тим, що я відриваю її від такої насолоди, проте, не перечачи, плентається за мною: боїться загубитись. Ми перетинаємо лісову дорогу, по якій невідомо хто й коли їздить, проходимо чи то невеличкою галявиною, чи узліссям із густою та високою, мало не до колін, травою і потрапляємо в березнячок. Цей проти попередніх, в яких нам вже довелось сьогодні бути, виглядає не таким чистим та охайним: тут не так явно простежуються ряди беріз, поміж ними то тут, то там зустрічаються інші дерева і самі берези різного віку – є зовсім молоденькі, а є й набагато старші.
Не встигаємо ми заглибитись хоча б метрів на двадцять, як Галя натрапляє на піддубнички. Знаючи, що відривати її ще й від піддубничків означатиме геть зіпсувати дружині настрій, я мовчки проходжу далі. Висока трава закінчилась разом із узліссям, тепер серед беріз лише торішнє листя покриває землю та вряди-годи крізь нього пробивається рідесенька тоненька травичка.
Переді мною відкривається раптом кущувата розлога липка, досить несподівана сусідка для струнких беріз; я здалеку помічаю правіше від неї кілька здоровенних червоних мухоморів, а пройшовши вперед ще кілька кроків, завмираю на місці.
По сусідству з мухоморами, не ховаючись, стоїть гриб-велетень: світло-коричнева шляпка, висока, товщиною з мій зап’ясток, нога, – стоїть, як господар, прямо на плямі майже голого, ще сирого від дощів, піску. Ху-у-у! Оце так! За звичкою я поводжу очима на всі боки – онде ще один, не набагато і менший. Це вже повезло! Чи можливо, так і мало все бути, адже я не випадково прийшов сюди – сподівався, вірив, майже знав.
Білий гриб, той, що зростає серед беріз, відрізняється від боровика: він не опецькуватий богатир Котигорошко, а стрункий високий велетень, капелюх у нього набагато пласкіший, лише у молодому віці може нагадувати півкулю, і колір його головного убору не темний, а світло-коричневий. Нога під капелюхом висока, як у підберезовика, тільки, зазвичай, товща, але так само, як і в боровика, покрита світло-сірою сіточкою. Ох і гриб!
Я кладу обох до кошика – важких, на диво не ушкоджених черв’яками, і місця там відразу ж меншає наполовину. Десь збоку пискнула Галя – теж, певно знайшла щось пристойне. Хіба ж багато потрібно людині для щастя: ходиш, не поспішаючи, разом із коханою людиною красивим лісом, дихаєш настояним на хвої та сонці повітрям, завмираєш у захваті над знайденим білим грибом – а тихе щастя, поселившись у душі, спить собі, згорнувшись пухнастим клубочком, і у тебе лише одне-єдине бажання – аби ж тільки його не потривожити, аби ж воно спало там якомога довше...
Березнячок доволі густий, наскрізь, так, як попередні, не проглядається, тому мені постійно доводиться слідкувати за дружиною, аби потім не гукати на весь ліс, бо вона слухняно витримує належну дистанцію – ну справжній грибник! Хоча велетні нам більше не трапляються, проте молоденькі білі, цілком пристойних розмірів, все ж таки час від часу лягають у кошики.
Хтось іще, окрім нас, шелестить у березнячку, продираючись через гущавину – таки повезло нам, що ми опинилися тут першими. Приблизно наших років чоловік, наближаючись до Галі, з цікавістю запитує:
– Що-небудь знайшли?
Не на ту натрапив! Хитра Галя, миттєво зорієнтувавшись, вигукує:
– Ви знаєте, стільки тут піддубників! – і непідробний захват звучить у її голосі.
Це ж іще треба зуміти – однією фразою зупинити на місці допитливого чоловіка. Тепер у його голосі я чую здивування:
– А ви ж звідки?
Мені ця інтонація зрозуміла – ну хто серед коропців стане отак радіти із якихось там піддубників. Їх інколи стільки буває – хоч косою коси, а ніхто не бере.
– Та я не тутешня, – скромно відказує Галя, – за Прилуками народилась, може чули?
– А-а-а... – протягує чоловік, – тоді зрозуміло. Я чув, – тепер у його голосі звучить неприхована іронія, – що у вас там і мухомори їдять.
„Ага, – розумію я його іронію, – це він на гриби-зонтики натякає...”
Галя, скориставшись його сум’яттям, повертає одразу ж до мене і чоловік вже не робить спроби наблизитись, аби кинути оком на її кошик.
Але нам все одно більше не вдається з насолодою попастись у березнячку: за чоловіком скоро з’явились дві підліткові постаті і я розумію, що краще нам не витрачати тут час.
– Ти бачиш, скільки вже в лісі людей? – звертаюсь я до Галі. – Ходімо швидше, зазирнемо ще до Круглика, доки не пізно.
Біля Круглика Галі подобається; хоча дороги туди вона сама і не знайде, проте з тими місцями у нас пов’язано стільки спогадів, що жодна агітація тут не потрібна – ми досить швидкою ходою долаємо майже кілометрову відстань і, перейшовши через чернігівську дорогу, опиняємось лівіше лісового круглого озерця, того самого, в якому колись, ще школярем, я разом із друзями ловив червоних карасиків.
Рельєф тут, на північ, у напрямку Зайцевого хутора, дуже повільно, майже непомітно, іде на підйом і ми слідом за ним поволі піднімаємось, рухаючись до давно нами облюбованого соснового молоднячка, раз по раз натикаючись то на боровичка, то на зграйку польських.
У лісі вже жарко і трохи парить; вдягнені вранці джемпери нам довелось познімати та зав’язати рукавами на поясі, аби не заважали. Роса висохла, майже просохло і набрьохане у ній взуття. Ноги притомились, –тепер якби й потрібно було, то не дуже побігли б – звичайний стан грибника, проте, більш, як на три чверті наповнені кошики, хоча і відтягують руки, але ж і додають натхнення та завзяття: треба бути божевільним, щоб покинути оцю розкіш тихого полювання.
Не за горами полудень, високе вже сонце час від часу ховається за білі подушкуваті хмари, що все більшими зграями повзуть по небу, нагріті сосни пахнуть живицею, тіні від них темними смугами вказують нам дорогу до заповітного місця, а ми ніяк не можемо прискорити ходу – не будеш же переступати через гриби!
Тим часом місцеві співаки насолоджують наш слух своїми неперевершеними шедеврами. На відміну від лугу, осередку Волі, де через повноту Життя незліченне лугове птаство наввипередки хором славить Творця, не звертаючи при цьому жодної уваги на сусідів, де лише дзвінкий соловейків голос і може домінувати над всіма іншими, у тутешньому храмі панують вишукані аристократичні манери. Поодинокий пташиний спів, котрий будь-яким місцевим солістом виконується строго в перерві між співами інших, набуває у лісі особливого, камерного звучання: поціновувач кожну нотку тут почує, кожен перехід; аж завмре, здивований чемністю і благородством виконавців і ще довго потому згадуватиме цей лісовий концерт.
Ось зяблик, старанно виводячи кожну ноту, аж дзвенить своєю радісною пісенькою: „ Ф’ю-ф’ю-ф’ю-ля-ля-ла-ті-ті – ві-чіу-у!”
А це, ледь дочекавшись закінчення попереднього виступу, з нетерплячки скоромовкою, починає чиж: „ Цьві-цьві-цьві-цьві-ке-е-е!” Від хвилювання горека аж хрипне в кінці своєї пісеньки.
Зате мухоловка, знаючи ціну своєму шедеврові, перечекає усіх і лише потім, сидячи десь аж на вершині сосни, заведе на чотири колінця:
„ Ф’ють-ф’ють-ф’ють! Ф’єть-ф’єть-ф’єть! Ф’ю-ф’ю-ф’ю! Фі-ті-ті-і!”
Слухаєш і дивуєшся: ну все як у людей, у кожного свій характер.
Великий старий вуж, що грів на сонці свої кістки, лежачи у траві, немов чорна мотузка, загледів нас, підвів голову і звиваючись, із почуттям власної гідності подався геть.
Строкатий дятел, обіпершись хвостом на голий стовбур сухої сосни, пустив одна за одною кілька дзвінких черг і луна одразу ж рознесла їх по лісу. Із сосни, котра смерть свою прийняла з гідністю, стоячи, кора обсипалась від землі і до самої верхівки. Гола, сіра від негоди деревина геть чисто вся вкрита круглими дірками – певно, не один місяць харчується тут цей трудяга.
З-під самої ноги відскакує вбік лісова жабка – малесенька, із себе якась, неначе висохла, – навряд чи й помітив би її непорушною. Надто вже вона не схожа на зелену лугову: що то значить жити серед суші соснового бору, де й затінку певного не знайдеш.
Буденне, розмірене життя лісу все як на долоні, якщо людина приходить сюди ввічливим гостем, а не безцеремонним нахабою-загарбником. Будь чемним із лісом і він поділиться з тобою всім, що має, підлікує твою душу і тіло, і нічого не втратить, бо „не оскудне рука, що подає” – саме такий закон усім нам дав Творець.
Ми все ж таки дістаємося свого улюбленого молоднячка, котрого із трьох боків оперезує піщана дорога. Пісок тут якийсь по-особливому сипучий, колія глибока і проїзд по ній під силу лише всюдиходам-лісовозам. По обидва боки від дороги і навіть сама дорога – перевірені роками грибні місця: боровики облюбували їх і поки що не переводяться, незважаючи на популярність молоднячка серед наших грибників.
Не розчаровує нас ліс і цього разу. То тут, то там, ми дивись, та й знаходимо жаданих кремезних хлопців у темно-каштанових капелюшках над міцними ніжками. На одній, давно відомій нам місцині, ми навіть підбираємо кілька рижиків, які давненько стали вже рідкістю в коропському лісі, хоча в дитинстві я зустрічав їх набагато частіше. Виходить так, що ми сьогодні тут чи не перші, незважаючи на передобідню пору – все ж таки будній день дається взнаки. Ми швендяємо туди-сюди, переходячи з однієї обочини на іншу, добряче вже потомившись, і в моїй голові починає вже роїтись думка про повернення додому, коли це раптом я чую здивований вигук дружини і бачу, що вона, зупинившись прямо посеред дороги, нахилилась і гребеться в піску.
– Подивись, що я знайшла! – у голосі Галі і подив, і радість, і захват одночасно.
Розігнувшись, вона вже тримає у руці щось біле, велике, схоже на уламок дерева. Я підходжу і завмираю – те, що на відстані видавалось мені шматком товстої гілки, зблизька виявляється здоровенним білим грибом, білим-білісіньким: довга, товста нога його вся в якихось борознах, неначе жилами обплетена, шляпка ще не бачила сонця, тому одного відтінку з ногою і неспіврозмірно мала проти неї, йому ще рости та рости, проте видно, що гриб вже зараз більший від найбільшого мого, з березняка, білого – за кілограм вагою, тут і гадати нічого. Він весь-весь у піску, з ніг до голови.
– Я об нього перечепилась, як дорогу переходила, – з подивом розповідає Галя. – Пісок такий сипучий, що ноги грузли вище кісточок. Коли перечепилась, то здивувалась – думаю, що б це таке могло бути серед піску? Якби хтось мені розповів про таке – навряд чи повірила б!
Я по-доброму, чесне слово, по-доброму заздрю Галі. Беру гриба до рук і відчуваю, який він твердий та важкий, важчий, ніж якби був зроблений із сирого дуба. Ох і гриб!
– Я тебе вітаю! Щиро! Молодець ти в мене!
Галя на сьомому небі від щастя: такий красень на завершення, бо кошик у неї повний-повнісінький, хтозна куди і знахідку класти. Та все ж місце велетню знаходиться – тримаючи плетеного кошика за ручку, дружина ще якось примудряється і підтримувати свого гіганта пальцями, аби той не згубився.
Ясна річ, що нам пора додому – хоча мій кошик трохи більший, але і він повен майже по самі вінця, а дорога ще неблизька і мимо грибів, що будуть траплятись, проходити ніхто не збирається.
Ми вирушаємо в зворотну путь.
Що за день сьогодні! Не пройшовши і ста метрів від молоднячка, на килимі зеленого моху між трьома старими товстими соснами, в кількох метрах лівіше від лісової стежки я натикаюсь на темно-коричневу півкулю, що більша ніж мій кулак і міцно сидить на товстелезній дебелій нозі. Спочатку піднявши собою, а потім розсунувши на всі боки мох, височіє над смарагдовою зеленню здоровенний боровик, такий, яких мені в своєму житті доводилось бачити хіба що один чи два рази.
Я вкотре жалкую, що не взяв із собою фотоапарат, бо нечасто можна стріти ось таку довершеність: аж занадто темно-каштанова шляпка не гладенька, як у польського гриба, а з ледь помітними бугорками та впадинами, не симетрична, не ідеальної форми, але саме цим і красива особливою своєю, грибною красою, місцями з нерівними краями, матова, неначе вкрита ледь помітним пушком – скульптор на ймення Природа створив бездоганний шедевр, перевершити який не вдасться ніколи і нікому із смертних, хоч яким би генієм він не був. Оця півкуля, що тільки-но почала розправляти краї і перебуває у наймальовничишій стадії свого розвитку, впевнено тримається на міцній, завтовшки з моє передпліччя, нозі, котра, в кращому разі, хіба що наполовину виткнулась із моху і окрім звичної світло-сірої сіточки має ще й легенький оливковий відтінок, який свідчить про те, що гриб перебуває якраз саме у розквіті своїх життєвих сил. Рівний килимок моху навколо ноги гриба трохи піднятий і навіть розвернутий на всі боки нестримною силою його життєвої енергії росту, котра одразу ж, із першого погляду, відчувається у всій його богатирській статурі.
Ми удвох якийсь час милуємось витвором природи, а потім, ставши навколішки на м’який мох, я починаю знайомий кожному грибникові солодкий ритуал: поволі, пальцями обох рук розгортаю мох навколо ноги, потім ще й ножем обережно, неначе археолог, розгрібаю пісок під мохом, бо, виявляється, грибниця залягає глибоченько в піску і нарешті, докопавшись до самого низу, підрізаю гриба на самому кінчику його ноги. Обскрібаю пісок із твердої, неначе вона вистругана з дерева, ноги і підтримуючи пальцями за її низ, кілька разів на рівні своїх очей обертаю гриба – милуємось разом з дружиною його красою.
Вагою він аж ніяк не поступиться тому велетневі, що трапився мені у березнячку, проте до знайденого Галею посеред піщаної дороги і він не дотягує. Але мене це аж ніяким чином не засмучує: та прикрість, що трапилась зі мною вранці і ледь не зіпсувала нам обом цей чудовий день, давно забулась, гармонія і щастя неподільно панують у моїй душі, котра за ті п’ять чи шість годин, які ми провели у лісі, по самі вінця наповнилась його красою та назавжди закарбувала у собі і мальовничі картини соснового бору, і незабутні почуття тихої радості від його подарунків, і оте, таке важливе, що домислилось саме собою лише сьогодні, хоча не давало спокою мало не два десятиліття.
Ледь переставляючи стомлені ноги, ми плентаємось обабіч лісової стежки, що веде до самого Коропа, не в змозі відірватись від цих білих, польських, лисичок, котрих вже й класти, здається нікуди, а мої думки весь час крутяться навколо одного й того ж самого.
Сучасній людині, аби відчути своє єднання з Природою, знову, хоча б на короткий час, стати серед неї своєю, визнаною істотою, налагодити тим самим перерваний колись зв’язок і, повернувшись до свого природнього єства, набратись життєвих сил, насправді потрібно не так вже й багато – лише уповільнити свої штучно прискорені біоритми з тим, щоб її серце забилось в унісон із навколишнім справжнім світом.
Хтось посміється над цим? Нехай навіть так. Що мені до тих, коріння яких всохло давно і, певно, назавжди? Це лише мої особисті думки і стосовно мене самого тут все вірно. Тим більше, що я не збираюсь ділитися цим із людьми, котрі мене не зрозуміють, бо душі наші не споріднені і між ними ніколи не виникне того резонансу взаєморозуміння, котрий здатен породити істину.
Головне, що я знайшов відповідь і пояснення для себе і вони лягли в незаповнений вже стільки років пробіл так чітко, неначе хтось довго та копітко припасовував їх до моєї свідомості, немов прозріння зійшло на мене. Раптом в одну мить мені стали зрозумілими справжні причини моїх колишніх, дитячих та юнацьких, рибальських невдач. І нарешті я знаю чим пояснити відчуття, що ти у Лісі, чи на Лузі не чужий, а свій.
Від цих неспішних, але, в той же час, таких важливих для тебе думок, від лісового п’янкого повітря, від важкого кошика, один погляд на який скоро викликатиме заздрість зустрічних перехожих на вулицях Коропа і, звісно, від присутності в цю мить дружини, по-справжньому близької та рідної тобі людини, – від усього цього в душі панує дійсно святковий настрій.
До чого ж гарний день сьогодні!
Ось ти і на омріяній вершині – здавалось би, отримав відповіді на усі питання, що хвилювали тебе стільки років. Ну і що ж врешті-решт ти зрозумів? За великим рахунком – лише те, що Людина всупереч всіляким новітнім віянням, пов’язана з матір’ю-Природою нерозривною пуповиною; без цього зв’язку вона остаточно втратить свою сутність і буде приречена на небуття.
Проте, хіба ж цього розуміння так вже й мало?!
От тільки доки ти видряпувався на цю вершину – гадав, що вищої і не буває, а тепер дивишся – та це лише пагорб!, а ген-ген на видноколі синіють, впираючись у Небо Істини, справжні неприступні вершини, закриті від тебе імлою незбагненного...
Та чи ж вистачить тобі сил підкорити хоча б одну із них?
З іншого ж боку, ти все життя звик шукати відповіді на запитання і ця звичка нині знову спонукає тебе: давай, не бійся, думай!
