Поїзд ніби пробирався мінним полем – то стояв, то поволі повз.
Через немиті вікна сонце золотило нутро вагону. У косому передзахідному промінні було видно густий пил, що плавав у потоках повітря.
Нарешті за вікном з’явилася станція. З вагону вийшло з десяток люду і приблизно стільки ж зайшло. Серед них повнувата жінка і така ж дівчинка. Малій було років з тринадцять.
Вони сіли одна навпроти одної, жінка дістала з сумки пакет з булками і деякий час вони мовчки їли, дивлячись у вікно. Трохи згодом жінка запитала:
- Доню, ти сьогодні на хор ходила?
- Угу! – жувала дівчинка.
- І що казав Давид Борисович?
Дівчинка дожувала і ковтнула:
- Казав, що я – вогонь його чересел.
- Що, так і сказав? – жінка опустила руку з булкою назад у пакет.
- Угу! – знову жувало дівча; згодом – Сказав, що дівчата – молодці, хлопцям ще є над чим працювати. «А ти, – сказав. – Шпаченко, – помовчав і каже – ти, Шпаченко, вогонь моїх чересел!» – мала відкусила від булки і, жуючи, втупилася у вікно, за яким минали дерева лісосмуги.
Мама втерла губи серветкою і обережно запитала:
- І що це, по-твоєму, значить?
Донька перевела з вікна на маму невинний погляд:
- Не знаю. Похвалив, мабуть.
- То й добре, доцю. То й добре.
Вони взяли ще по булці і далі жували мовчки. Видно, кожна думала щось своє.
Поїзд ніби пробирався мінним полем – то стояв, то поволі повз.
