Микита Дзятківський у своєму незмінному синьому береті, який слугує йому прихистком, як від сонця, так і від холоду, пише старий храм в стилі необароко із монастирського саду костелу Сакраменток, що при вулиці Тершаківців у Львові. Зрештою, це вже не монастирський сад, бо у колишніх монастирських приміщеннях давно гуртожиток Ветеринарної академії, та й не костел це тепер, а церква святої Трійці. Усе йде, все минає. Хоча в його серці нові назви вже з певністю не приживуться. Не один десяток літ живе в цьому районі, та стоячи незрушно зо дві години на одному місці, той своєрідний пульс, характерний кожної місцини зосібна, відкривається йому по-новому. Найбільше тут шастає дуже молоденьких студентів (гуртожитки біля Академії заселяють першокурсниками), й похилого віку людей, які всенькими днями вигулюють, своїх чотириногих друзів, яких з гордістю величають "дворяни". З ними ведуть свої безконечні бесіди. Знову промайнула грайлива групка студенток. Поважного віку пан, що вигулює старезну собацюру, припинився й задивився на них ніби щось вишукуючи чи розпізнаючи. В його погляді виразно прочитує сформований висновок: "ось і минуло життя". Уже не один раз у літніх людей спостеріг погляд, яким проводжають минуле життя. Ні, краще промигнуле життя. Ніхто ж бо насправді не може сказати, що воно "пройшло" бо поняття це передбачає неквапливу, розмірену ходу, якою зачасти прогулюються вечірнім парком. Швидше "гайнуло" щось мерехтливе, яке не встиг до ладу розгледіти, та в жодному разі не п р о й ш л о. Спогадав майстер: може би написати той промовистий погляд старого?..
Дай собі спокій чоловіче, ти не Антон Ґрафф*, після нього так нікому із живописців й не вдалось відтворити магію погляду, того дивовижного вікна у внутрішній світ людини. Десятки разів бачив його полотна, та збагнути за рахунок чого він досягав цього ефекту так і не зміг...
Спробував уявити "свою мить" коли до нього причалапає усвідомлення, що життя вже вичерпано, аж раптом думка спинилась, гейби зашпорталась за щось: а може вона, ця мить, вже була, лише він її не розпізнав? Що його більше хвилює? Те, що пропустив "свою мить", чи те, що не зможе написати нічого навіть схожого на портрети Ґраффа, чи навіть Серджента**? Тепер уже може з певністю це констатувати. Ґрафф навіть не дожив до його нинішнього віку. Та й Серджент не довго тішив світ своєю присутністю. Куди йому до них?.. Він так собі - маляр середньої руки. Зате у нього школа! Гидує тими майстрами, що працюють будь-якими фарбами на казна чим заґрунтованому полотні. Гордився тим, що чи не єдиний у Львові сам готував ґрунт для своїх майбутніх картин. Усе згідно старих рецептів - додаючи порошок власноручно товченої слонової кістки, подекуди й фарби розтирав сам (не визнавав, що робив це почасти через те, що стали вони надто дорогими в спеціалізованих магазинах), і були йому не по кишені, а лишень тому, що так чинили старі майстри... Процес підготовки до малювання картини займав чимало часу. Часто використовував темперу - техніку примхливу й копітку. Та навіть коли писав олійними фарбами, передавав своє враження від матеріальних особливостей речей. Саме в тому й полягала майстерність художника, що використовуючи одні й ті самі фарби, інколи той самий колір, глядач все ж відчував різницю між поверхнею дерева і мармуру, оксамиту і шовку. Це його фішка - передача фактури зображуваних предметів. Тому до нього зрідка заходили колекціонери, аби прикупити для своїх колекцій довершене з технічного боку полотно. Його ж бо полотна переживуть усе нині написане. Їхні барви й через двісті років збережуть свою свіжість. Полотно натягнуте на підрамник із висушеного матеріалу рівномірно розтягнуте клинцями ніколи не провисне! Чи виплачувались самому майстрові ці заняття? Далеко не завше. Та був трудоголіком. Окрім усього негативного, що несе трудоголізм, це іще й найпопулярніший метод втечі від реальності. За своєю роботою забував за все на світі.
Це дилетант може мислити, що пензлем лише малюють. Він же знав, пензлем можна й ліпити, ковзати, вібрувати, штампувати, роз'єднувати і пов'язувати, вдаряти, глазурувати, чмокати і згладжувати. Використовував усі ці техніки. Всеньке життя був прибічником філігранного, багатошарового письма. З безкінечними підмальовками, де художник визначає основне співвідношення світла й тіні, прописками й врешті лесуванням твору. Звісно ж це вимагало часу, бо треба дати просохнути, раніше накладеним фарбам. Тому на те, що інші творили за пару годин, він тратив декілька днів. Чому б йому бодай в цьому етюді не використати alla prima - популярну нині техніку? Він почав накидати швидкі мазки опісля відклавши пензлі взагалі взявся за мастихін. Маленька лопаточка вправно літала по полотні, ніби він всеньке життя тільки так і писав.
Через якийсь час відступив пару кроків від свого етюду, окинув оком зроблене й інстинктивно оглянувся - чи бува хто не бачив, що оце він витворив? Швиденько склав етюдник й засоромлений ніс злощасний етюд лицем до себе, аби ніхто його й краєм ока не догледів. Чвалав додому швидко, аби не вздріти нікого знайомого, хто міг би побачити той його злощасний alla prima... Не личить в його літах робити того, до чого не лежить душа.
Каже додому, хоча, де в нього той дім? Без жінки немає відчуття "дому", бо ж це не лише стіни, а й ті, хто тебе чекають і люблять... Іще вчора Розалія, жінка з якою він прокинувся, власне з якою прокидався останніх п'ять років сказала, що більше його не хоче. У них одразу була така домовленість: говорити правду. "Набридло жити життям равлика"! - відпарирувала, коли намагався її затримати. Жінок по-справжньому починаєш розуміти, тільки коли вони тебе залишають. Саме тоді нарешті вилущують із себе яку-небудь не відому досі для тебе істину і вбивають нею наповал. Можеш із жінкою прожити хоч із тридцять років, але, як тільки настає хвиля, коли вона каже, що йде від тебе, дізнаєшся, про себе щось таке, чого ніколи й на гадку не спадало, і це між іншим, може бути якась абсолютна дурниця, повне ніщо, пшик. Це він колись прочитав, та тільки зараз на собі збагнув справедливість мовленого.
Тепер він шкодував, про умову "безкомпромісної правди", що сам її запропонував. Краще б вона збрехала. Сказала б, що просто втомилася, що має відпочити від нього, подумати, чи ще щось подібне. Хіба мало більш-менш делікатних підстав аби розійтись? А ось так... Дієз-один-бемоль-п'ять! - вилаявся в серцях - так називався один з її віршиків, яких він, до речі, терпіти не міг, тепер повторював ці слова, як прокляття, хоча в їх прямому значенні нічого лайливого й не було. Оті її "поетичні образи" добряче вже сиділи йому в печінках. Можливо, він так само вже не хотів Розалії. Добряче його втомлювала останнім часом, але він ніколи не наважився би сказати про це вголос. Це не його стиль. Навіть коли б прийняв подумки рішення, воно б мало "вилежатися" мусив би з ним звикнутися.
Зіпсований етюд, як господарна людина звісно ж не викинув - зішкрібав на нього залишки фарби, що завжди зоставались на палітрі по закінченні роботи. Остаточно його паплюжачи отримував від цього якусь насолоду. Тим якби закреслював ненависне йому сучасне малярство.
***
Аполінарій Петрович, колекціонер зі столиці не оминав майстерні Дзятківського. Купував за сущу копійчину одну-дві роботи, бо в Микити, що не кажи, була школа, якою небагацько художників нині можуть похвалитися. Уже двічі обійшов майстерню, прицінюючись, та все зупинявся в кутку, приглядаючись одороблові в яке майстер витирав мастихін, і лише на третьому колі таки взяв у руки нещасний етюд чи не усуціль забрьоханий фарбами.
- Скільки правите за це полотно? - запитав.
Микита відвернувся, уважаючи, що Аполінарій вирішив собі з нього піджартувати.
- Ніскільки, - кинув, - цей "шедевр" не продається.
- Усе продається, мій друже, - виспівував Аполінарій, - і ціну усе свою має, - хитрувато зиркав на добряче вже злосного майстра.
- Нічого не сподобалось, то й не бери, - пощо з чоловіка ще й лаха дерти? - подумки дорікав колекціонеру. Той іще раз перебіг поглядом майстерню, і вже прощаючись.
- Може все ж передумаєте? Я добрі гроші дам.
- Невже так важко тобі зрозуміти, що немає в людини настрою для дурних жартів? - подумки лютував Микита зло споглядаючи на Аполінарія, - якби той не був його постійним покупцем, з певністю приперчив би його гострим слівцем, яке так і крутилось в нього на язиці...
- Не трачу надії, іще до вас навідаюсь, - мовив усміхнений Аполінарій уже в дверях.
***
Яким же було здивування Дзятківського, коли на наступний день до нього знову заявився колекціонер. Той своєю звичкою не накручував кіл по майстерні, а відразу вхопив у руки злощасне полотно.
- Тому вчора й не хотіли говорити про ціну... - виспівував солодко Аполінарій, - як, до речі, назвали свій шедевр?
- Дієз-один-бемоль-п'ять! - Микита зловтішно випалив лайку знану лише йому.
- Звісно, музика! Музика, що звучить у дивних барвах. Неперевершено! - захоплено вигукував колекціонер, навіть не помітивши інтонації, з якою була мовлена фраза.
- Нині ви врешті готові назвати ціну?
Дзятківський підійшов і шепнув колекціонеру на вухо захмарну цифру.
- Ну знаєте! Я не готовий... - сторопіло видушив колекціонер.
- Коли полотно потрапить у Крістіс чи Сотбі вам з певністю потроять цю суму, - мовив зловтішно Микита, усе ж намагаючись зберегти серйозну міну.
- Я усе ж мушу порадитися. Така сума... Принаймні обіцяйте мені, що до купівлі у мене перша рука?
- Обіцяю! - Дзятківський посміхнувся, - більше покупців на подібний шедевр не маю, - промовив подумки. В душі все ще уважав це звичайною гецою .
На наступний день Аполінарій заявився з відомим мистецтвознавцем і той на превеликий подив майстра теж уголос почав захоплюватися цією несосвітенною базграниною. Довго тискав сторопілому Микиті руку, запевняючи, що той вчинив революційний прорив в малярстві. Не дуже вірив майстер у реальність того, що відбувається, навіть коли колекціонер сплатив йому суму, яку той нашептав тоді, звісно ж для жарту. Лише за декілька місяців, коли полотно опинилось у музеї модерного мистецтва у Філадельфії, повірив у реальність того, що відбулось.
***
Несосвітенні поєднання кольорів зішкрябаних з палітри, тепер уже свідомо появлялися на картинах Дзятківського. Збірник віршів, що його збираючись у поспіху залишила Розалія, нині став йому в пригоді. "У складках дощу" - назвав свою наступну картину майстер.
"Як свіжо, як оригінально: "складки дощу" - вигукнули захоплено критики... З того часу він усе відважніше давав наголовки своїм картинам: "Злотаві бджілки", "Режим непроглядності", "Недоваги печалі". Згодом перестав добирати окремі словосполучення, а відважно використовував цілі рядки з ненависних колись віршів: "Завертлява гладь посріблена вітром", "Ранок навмання в непорушші", а "Блискіт приспаних ножів" - було визнано найвдалішим визначенням сучасної політичної ситуації в державі. Полотно перекочувало в кабінет президента країни.
Про Дзятківського багато писали. Його роботи увійшли в усі поважні енциклопедії і підручники живопису. Сьогодні він незаперечний класик модерну. В нього армія епігонів і послідовників. Його біограф написав, що він пройшов довгий і копіткий шлях до всезагального визнання. Звісно, він мав рацію, ніхто зі знаних мені художників не працював над своїми полотнами скільки я працював, погоджувався подумки майстер, підписуючи на звороті назву наступної картини: "Задзеркалля затаєно слухає сиву ноктюрну"...
---------------------------
*Ґрафф народився 1736 року у північній Швейцарії. Малювати почав у 17 років, швидко домігся визнання. Йому доручали писати портрети королів, королев та знаменитих людей епохи. У 30 років він став викладачем портретного живопису Дрезденської академії мистецтв і обіймав цю пораду до кінця життя (він помер 1813 року). Його визнано найкращим портретистом свого часу.
**Американський портретист, якого сам Роден, назвав Ван Дейком свого часу.
