Степан був жадним до випивки, а тому пив все, що горіло. Ось і сьогодні, він, напившись як зюзя, як останній посіпака, йшов додому варнякаючи про себе всяку нісенітницю. На півдорозі, ноги, будучи розумніші за голову, зупинилися, а руки вперлися в залізобетонний стовп – далі ходу було зась. І тут його підхопила під руки якась нечиста сила, підняла вгору та й понесла аж до рідної багатоповерхівки, занесла в кімнату, положила на ліжко, та ще й заспівала колискову. Степан хропів, у сні розкручуючи клубок з хитрощами, підступно підкинутий йому в забігайлівці повновидою Манікою з обличчям продавчині пива, Оксани. Але в голові була така каша, що він лише дриґав ногами, ніби звільняючись від пут накинутих на нього з нівідкіль явленого Кріса, котрий під вбивчий рамштайн потрясав повітря вибрикуючи в запальному танці такі піруети, що нудота підступала до горла. Степан загрозливо став гикати, відчуваючи дію чорної магії. Йому стало страшно. Та коли до нього підійшли енергети в білих халатах і почали одягати усмиряючу сорочку, в голові Степана одразу все пішло шкереберть; як в чортовому колесі закружляли і Джордж, і Скетч, і Марло з Монро, і міс Денвер з Лахуром. Він пручався, благав не відправляти його на бійню співвітчизників – «краще до інопланетян» - несамовито волав Степан, не даючи дивитися футбол сусідам. Нарешті енергети зрозуміли, що мати справу з такими, як цей п’яниця – марна справа, позаяк із ними не було про що говорити. Вони, як фантоми білої гарячки, зникли так же несподівано, як і з’явилися з вирви мовчазного всесвіту.
