Надломилося, та не зломилося. Не так то й легко вигнати зі серця кохання, якe туди вторглося і домагається прав єдиного власника. І не так легко витравити зі засідок душі зачаєні образи та непорозуміння. Бо хіба одним гарним, ностальгійним днем та квіткою троянди можливо викреслити з подружнього життя всі прикрощі і збайдужіння? Добре, що після цього дня ми з чоловіком хоча би почали розмовляти. Та як минали дні і тижні, вивертатися зі взаємного замовчування та удавання, що нічого не сталося, вже було ніяк. І от одного разу ніби проломився лід: відбулася суттєва розмова. Хоч і не театрально-драматична, проте важка і, мені здалося, вперше настільки відверта. І несподівано для мене - надто цивілізована й мирна. Чоловік мені розказав про наболіле своє, я йому про своє. З тієї розмови я зробила висновок, що ще не хоче "ставити хреста" на нашому подружжі і просить дати йому ще шанс. Я ж натомість не змогла пообіцяти, що зможу порвати стосунки з хлопцем.
- Так, я закохана в нього. - зізналася я чоловікові. - Знаю, що тобі дуже боляче таке чути.. Але мені ще потрібен час. Бо цього часу, що ти мені дав на роздуми, є надто мало. - говорила я і з гіркістю відчувала, що кожним своїм словом зранюю його. Але я мусила це сказати - досить вже було фальшивих, нікому непотрібних ігор "в піжмурки". - Знаю, що ти мені не простиш. А якби й простив, між нами все одно ще залишається багато чого нез´ясованого. Бо насправді не знаю, хто кому має простити першим. Чи ти мені мою зраду, чи я тобі твою багаторічну черствість. Тому не знаю, чи зможу залишитися з тобою. І не знаю, чи спроможна піти і жити з ним. Якщо чесно, я не можу отак: або ти, або він.. Наразі не можу! Бо помилок в житті я вже наробила стільки, що тепер дуже боюся.. Розумієш? Коротше, я вже змучилася від всіх тих ультиматумів! Хочу просто відпочити. Мабуть, найкраще би було, коли б я якийсь час пожила десь собі одна. Зовсім одна. Думаю, що винайму якусь невеличку квартиру і переселюся туди. Може, з часом буря в серці вляжеться і я зможу думати адекватно тa перестану вагатися.
- Нікуди не йди. - казав чоловік. - Живи собі поки-що тут, зі мною під одним дахом. Я не буду втручатися в твоє життя. Ти ж не моя приватна власність. Розумію, що нелегко буде нам обом. Багато ми одне перед одним завинили. Нам треба почекати, аби не зробити у поспіху щось таке, про що потім шкодуватимемо. На невідворотні кроки ще маємо час. Треба чекати. Я до цього готовий.
- І я не буду втручатися у твоє життя. Якщо знайдеш за цей час іншу жінку, яку покохаєш, я це зрозумію. Зараз же можу сказати лише те, що не буду зволікати зі своїм рішенням, як щойно дійду до висновку. - пообіцяла я. - Дякую тобі. За розуміння. За те, що я тобі ще небайдужа і що попри те ти можеш відпустити мене. Знаю, що вже ніколи не буде так, як перед тим..
На цім наразі і домовилися. Настало крихке перемир´я.
40.
Першого листопада - День всіх святих, поминальний день. Поминальний - в моєму сприйнятті - як щось, що "по-минає" і що "поминається", "пам´ятається". Memento mori!
Отже, цей поминальний, рубіжний для мене день запам´ятався таким, якими запам´ятовуються старовинні картини, написані яскравими і теплими барвами: глибоке, синє небо з ледь видимими сяйливими сонячними струменями, що переливаються через сріблистy канвy хмарин, розкішний феєрверк червонного золота, що опадає з дерев на землю, та всюдисущий гіркуватий запах диму вогнищ, у яких згоряє вся ця швидкоплинна краса. Від тієї прозорості і ясності аж сліпило зір - наче й не було ще кілька днів тому жодної сльоти і ще ніщо не віщувало приходу пори, знаної як тління. Цей день видався надзвичайно теплим, наче справжнім останнім поцілунком на мить поверненого літа..
З хлопцем ми зустрілися у трамваї - він підсів до мене на домовленій зупинці і ми попрямували у північно-західний куток Праги - у мальовничий історичний лісопарк "Дівока Шарка"*. Ми вийшли на декілька зупинок раніше, ніж планувалося. Хлопець вважав, що дорога в обхід парку хоч і буде довшою, проте цікавішою. Тож ми подалися тихими вуличками з рошкішними віллами та садами у напрямку руїн фортеці Баба, що розташована на високій кручі влтавського лівобережжя і відкіля видно тихоплинну, затиснуту між пагорбами ріку та майже всю північну і центральну частину Праги на протилежному березі.
- Звідти і розпочнемо наш похід по слідах славної Шарки. - промовив хлопець.
- Он ти як! Любиш небезпеку? Гаразд, тож підемо по слідах перших чеських "амазонок"! - сплеснула в долоні я, заінтригована пропозицією хлопця. - І будемо уявляти, що ми - герої цієї легенди, так? Як же я люблю такі ігри! - і, захоплена тією раптовою ідеєю, розвеселилася. - Власне, ця драматична історія сама напрошується на її відтворення у цім таємничім середовищі. Але чи не боїшся, що я тебе обману, як Шарка молодого владику Цтірада**? - все сміялася я, але хлопець чомусь призупинився і уважно на мене задивився. Його зіниці звузилися.
- Ні. - сказав після недовгої паузи, - Не боюся. Бо панна повинна усвідомити, яка потім надійде розплата. - додав - і я не зрозуміла, чи він жартує, чи говорить всерйоз.
- Ага. Маю це розуміти так, що обмани не прощаються? - посерйознішала i я.
- А ти як гадаєш? - запитанням на запитання парирував, підморгнувши, хлопець. І це мене спантеличило: що він цим слідкує? Знову якісь натяки. Або, може, вже здогадується, що я намагаюся йому сказати про останню з моїм чоловіком розмову, про мою з ним угоду? Але ж... повім йому про це пізніше. Коли? Ще не знаю. Принаймні, не зараз, не сьогодні - навіщо псувати такий гарний день? Хіба ж можна засмутити ці барвінкові очі, що так пильно вдивляються у мої? Я хочу, аби вони сяяли так завжди!
- Ну, так.. Є речі, які простити не можна. Можна багато чого пробачити людині на цім світі, лише не лицемірність і підступність. Бо підступність - зі всього найжорстoкіша. - відповіла нарешті я.
- І прихований обман. Або зачаєна правда, яка є рівнозначна обману. - мовив повільно хлопець і зміряв мене холодним, проникливим поглядом, від чого мені стало не по собі.
- А якщо.. - задумалася я. - А якщо дівчина стала жертвою чужої маніпуляції? Адже Шаркy вмовилa її начальниця Властa, аби отак "обкрутила" молодика.
- Але злочин було скоєно! Це суть. Чи ти гадаєш, що можна скинyти відповідальність за власну провину на когось іншого, навіть якщо і був підведений до злочину чужою рукою? - і його очі зіщулилися, а кутик уст підвівся і застиг в іронічній напівусмішці.
- Ой, і нелегка ж тема проклюнулася з простого, невинного жарту.. - вже знічено промовила я.
- Невинного? Невже? - зиркнув з-під лоба і його чорні брови вигнулися дугою.
- Я не знаю.. Але.. все-таки вважаю, що якщо людину було зманіпульовано, то вона не несе за це відповідальності.
- А ти так впевнена? - в його голосі знову пробринів чи то подив, чи то іронія. - Г-м.. Цікаво-цікаво.. А навіщо тоді людині дано розум, серце, душу? Невже не для того, аби людина була спроможна поставити на шальки справедливості свою душу і свої діяння та зважити їх? Аби перестала розрізняти між Добром і Злом? Стала сліпою і глухою? Без відповідальності? - і в його очах спалахнули сині іскорки.
- Це питання людської совісті, її усвідомлення. - промовила я.
- О, так! Cовість - наш найвищий категоричний імператив, наш суддя, наш цензор, наш моральний закон у душі! Совість або є в людини, або її немає! - говорив хлопець, не спускаючи з мене своїх пильних очей-голочок. Мені було ніяково від того погляду, що ніби зирив у саму мою душу. І я, присоромлена, не знала, як з того тупика викрутитися.
- Ти хочеш зараз, у такий чудовий, безтурботний осінній день вести такі важкі філософські дебати про Добро і Зло? Про людське сумління? Може, ще й про Останній Божий Суд подискутувати? - відчула, що його прихований докір мене неабияк зачепив - ніби насправді був спрямований не на загал, не на людство як таке, а на мене, на моє серце.. Задивилася вверх у верховіття - через них текло медове сонячне сяйво і листочки здавалися бути прозорими і водночас налитими життєдайним соком світла - затремтіли чи то просто мені забриніло в очах? Відчула легкий доторк на плечі.
- Бачу, зараз ми про це не поговоримо.. - зрезиґновано зітхнув хлопець. - Ну, що ж, не будемо вже про це, згода?
Я поглянула на нього - а він усміхався - знову щиро і по-дитячому невинно. І моя образа розтала..
Незабаром ми з хлопцем опиняємося на високому та розлогому лисому пагорбі, з якого стирчать одинокі руїни фортеці Баба. В долині під нами торує між круч свій звивистий шлях на північ сіро-синя стрічка Влтави та залізничні колії, які, притиснені до скелі, копіюють, лівий берег ріки та біжать через міст і губляться десь у дебрях міста. А вдалині над рікою простягається весь обшир строкатої та залитої сонцем Праги. Відразу навпроти, на протилежному березі видніються лісисті пагорби кварталу Троя та чудернацькі павільйони празького зоопарку, відкіля долинає дивна суміш звуків різних екзотичних тварин. На вилинялій від сонця траві бігає довкола нас галаслива дітвора та запускає у височінь паперових зміїв. Ці різнокольорові дракони то пурхають і дрижать високо на вітрі, завмерши на одному місці, то ширяють плавними зигзагами в повітряній течії, моргають своїми величезними розмальованими очиськами та усміхаються щербатими зубами. Веселі змії танцюють, вирують попід хмарами разом з вітром, але щойно вітер втихомириться, як оті казкові створіння падають стрімголов, мов коршуни, додолу, аби через мить знову здійнялися, наче фенікси, на напнутих "крилах-вітрилах" у небо. Ось і мій хлопець, бачу, не втримується від спокуси того видовища, підбігає до якогось дітваха і просить у нього змія. Он уже вони його запустили - дракон знявся і шугнув у блакить - і обидва - великий і малий - біжать поспіль, кричать щось і радісно підскакують, як тільки-но змієві вдається щонайдовше протриматися у повітрі. А я стою осторонь і спостерігаю за ними - знову милуюся хлопцевою веселою, стихійною вдачею, його спортивною, підтягнутою постаттю та легкими, спритними рухами. І як отак дивлюся на юнака, раптом усвідомлюю, що спрагло впиваюся очима в його обличчя, тіло, всотую його голос.. і.. навіть потайки припускаю думку, що він би міг бути чудовим батьком.. І чогось оце все, що бачу навкруги: хлопець, дітлахи, змії, ріка, близькі і далекі барвисті празькі краєвиди, всі ті віддалені, приглушені звуки міського шуму та дитячі голоси та сміх поблизу разом з дикими викриками слонів, мавп, птахів, що долинають з іншого берега зі зоопарку, все впереміш з гудками прожджаючого під нашою скелею потягу та пароплавів з ріки - все це наче тоне, розчиняється напівпрозорою, мерехтливою фата-морґаною в густому медовинні листопадового сонця.. І моє серце раптом охоплює якийсь вкрадливий, невимовний сум і щем - начебто оце все, весь той дивовижний, акварельний день прагну підсвідомо зафіксувати, сфотографувати, відзняти його як відеоролик у душі, який пізніше повсякчас прокручуватиму в пам´яті..
41.
Листя явора в глибині лісопарку падає тихо, майже нечутно - стелиться нам під ноги і вкриває чорну землю, мов дно нічного неба, жовтими, рожевими і шарлаховими п´ятикутними зорями.. І по тих м´яких зорях навіть боязко ступати - не хочеться їх, ще напівживих, нищити, вминати у землю, у небуття, на відміну від зір, які вже давно вигасли і зібгалися у сухі, змертвілі безколірні карлики, що з тріскучим шурхотом розпадаються під нашими ногами на всесвітній порох-прах.. І ми з хлопцем все йдемо і йдемо, тримаємося за руки і сміємося, бо знаємо, що оце повільне осіннє згасання-вмирання діється лише зараз, цієї миті, і хоч є до щему в серці сумним, проте не трагічно безповоротним. Адже все знову повториться колись у майбутньому - у наступній ері зродження нових зір-листочків. Бо і смерть є тимчасовою. Але до того нового життя, до нової весни ще так далеко. І це вже - я знаю - буде зовсім інша епоха.. Я йду поряд з хлопцем, дивлюся на нього як на втілення своєї життєвої мрії, вдивляюся широко вдкритими очима у довколишній почасти напівпрозорий, але ще золотий осінній ліс - і якесь дивне передчуття огортає мене. Не знаю, що це. Може, то лише сама думка про осінь, про те, щó після неї завше і невідворотно настає.. адже до нової весни ще і справді цілий океан часу! Але зараз я п´ю і впиваюся кожною миттю цього скороминущого буття, кожним тремом цього охмеленого теплим листопадним сонцем надвечір´я. Напуваюся своїм всепоглинаючим коханням, мов пізній метелик нектаром з останньої осінньої квітки, аби ніщо - ні один фрагмент, ні один кадр із цього "кіна" пам´яті не було втрачено..
Нарешті ми зійшли у глибоке провалля, що розділяє парк на дві частини, і перетнули асфальтівку, що вилася вздовж долини. Перед нами по протилежному пагорбі знову піднімається ліс - хлопець каже, що нам треба нагору. Ось і деремося по вузькій стежині ввись - він попереду, я - за ним, не маючи найменшого поняття, куди мене веде. Та мені все одно. Головне, що зараз я з ним, що він може торкатися мене, заглядати мені у вічі, жартувати, сміятися, трішки мене попідстьобувати-подіставати, коли ховається між дерев, залишаючи мене серед лісу на самоті, або вдає, що ми заблукали.. Вільхи, дуби, явори - все це простягає свої покручені руки до нас, хапається золото-пістрявими долоньками-листочками, вітає і прощається з нами розгойданим, щедрим розсипом листя.. А в небі.. А в небі ніби не сонце сяє над хлопцевою головою, а золотий німб.. Живий сон чи сонна ява? Хоч і усвідомлюю, що природа вже поволі вмирає, проте все тут, у тім чарівнім осіннім лісі є настільки живим, що здається реальнішим за саму реальність - все є таким чітким і розпливчастим водночас - як імла, що онде вже повзе долиною..
Нагорі лісова дорога звернула і повела нас рівно на захід. Велика помаранчева сонячна куля, що висла над лісом і світила нам прямо у вічі, поволі вже приземлялася і бризкала довгим, косим промінням, від чого наші тіні на дорозі видовжилися і перетворилися на чудернацькі довготелесі химери. Коли ми дісталися на широку просіку, відкоркували пляшку вина і присіли під кущем трохи перепочити. Підкріпившися хорошим, міцним вином та канапками, ми продовжили нашу веселу подорож. Перескакуючи навперейми одне одному через тіні та бігаючи наввипередки, ми й не зчулися, як ліс праворуч від нас порідшав, а трохи далі, за декількома рядочками букiв, вже й зовсім закінчувався. Через стрункі, мов античні колони, букові стовбури просвічувалися вже поскошувані та повизбирувані лани стерні, що тяглися плавною хвилею аж до виднокола. Це означало, що ми - вже на самому краю Праги. Багряна заграва, що розлилася по всій небесній сфері, палала і крізь дерева, відсвічувала червоним полиском по темних стовбурах, перетворюючи їх на мідні стовпи, і золотила стежину.
Раптом ми натрапили на галявину, серед якої ховалася у зграйці старих, скоцюрблених вишень якась хатина. Дерева обступили обійстя так щільно, що всуціль затулили його своїм гіллям зі жовтими, тремтливими листочками, які скидалися на величезну колонію метеликів-лимонниць. А над дахом та вишнями маєстатно височів крислатий горіх. Ми зупинилися - хатина нам здалася необжитою, принаймні, не зараз. І вікна, здається, зачинені ставнями. І тихо так навколо. Але он поміж деревами в саду пасеться двійко коней - вороний та гнідий.
- То що, ризикнемо? - підморгнув мені хлопець. - Любиш горіхи?
- А якщо там хтось є? - насторожилася я, але водночас відчула отой вже знайомий адреналіновий лоскіт у "ямці".
- Ходімо, назбираємо трохи. Он як нівроку вродило! Шкода добру пропадати! Не бійся. Он, бачиш - ставні зачинені і діра в паркані. - і хлопець потягнув мене, як завше, за собою.
Ми пролізли дірою. Який же чарівний цей, здавалося би, покинутий сад - ніби випірнув зі самого мого дитинства! Трава хоч вже i пожовкла, проте висока - тут вже давно некошено, лише коні фиркають і сумирно собі пасуться. Навіть на нас не звернули уваги - тільки повели настовбурченими вухами заради годиться. Хлопець кілька разів труснув гілля - і посипався на наші голови горіховий град! Ми почали збирати горіхи. І які ж великі - ото будемо лускати ввечері! Ось вже назбирали цілий подолок, вже понапихували повні кишені штанів і курток, що й не було куди пхати, вже хотіли було покинути цей щедрий сад, як раптом щось не приженеться велике і чорне зі злющими, скаженими очима і не почне гавкати, загородивши нам дорогу! Відступати нікуди: за нами - стіна хатини, а попереду - псисько з виряченими очиськами та здоровенними іклами. Я остовпіла - і всі горіхи з мого подолку посипалися на землю.
- Тихо! Будь тихенько! - прошепотів хлопець і взяв мене за руку, аби не боялася. - Зараз я цю звірюку спацифікую.
- Ага, лиш би не так! - прошипіла я з ляку, не вірячи.
Та юнак, не зважаючи на мій страх і недовіру, почав обережно просуватися ближче до пса. А звірисько з осатанілими очима гарчало, гавкало, як скажене, бризкало слюною, смикало собою, весь час поривалося до стрибка. Але кинутися на хлопця, який вже стояв майже впритул до нього, чомусь так і не наважилося. Хлопець поволі витягнув руку вперед, схрестив середній та вказівний пальці, зробивши з кулака щось на зразок "дулі", і простягнув свою руку з цим "знаком" прямо під собачу морду і - круть-круть кулаком згори вниз. І щось чи ще промовив, чи навіть по-собачому прогарчав - я здаля не вчула, але враз дивлюся - псисько скавульнуло, крутнуло більмами і, ніби пригамселене чимось важким, впало, знепритомніле, до ніг хлопця.
- А тепер тікаймо! Бо через декілька хвилин оговтається! А тоді начуваймося! - і ми щодуху дременули до огорожі. Не знайшовши діри, хлопець миттєво висадив мене на стовп паркана і, почекавши на мій стрибок, спритно перескочив паркан.
- Побігли! - скомандував.
І ми тікали, скільки сили стачило. Коли зупинилися, захекані і зіпрілі, але раді, що непокусані-нерозірвані цією Баскервільською потворою, напилися на радощах вина.
- А що ти зробив зі собакою? - запитала я, бо кортіло дізнатися, що це за трюк такий дивний.
- Та нічого особливого. Це на них діє стовідсотково - в армії навчився.
- Такий собі собачий гіпноз?
- Щось типу того.. - відповів, відпиваючи трохи вина. - Вже меркне, а ми ще досі в лісі.
- Тож хoдім? А куди тепер? - і я теж зробила ковточок.
42.
У лісі вже істотно потемніло - сутінки на землю спустилися надто швидко, проте ще десь високо в небі догоряли яскраві рештки заграви. Стежина поволі скочувалася вниз. Незабаром нас вже огортала непроглядна темрява. Ліс довкола шурхотів загадково й моторошно, наче нашіптував лише йому відомі прадавні страшні казки. Мені було лячно, хлопець це відчував і весь час пригортaв мене до себе, а я тулилася до нього, втискалася під його охоронне плече - і отак ми йшли, раз у раз прислухаючися до шелесту листя та раптового хрускоту, що доносився зі споночілої гущі.
Звідкілясь з долини з-поза дерев щось замерехтіло. Згодом ми побачили, що те дивне блимання заполонило чи не весь ліс у долівці, начебто прокинулися світлячки і всі нараз спалахнули.
- Що це? Потерчата? - перелякано запитала я.
- Наближаємося до селища Небушіце, а це - місцевий цвинтар в кінці лісу і свічі запалені на гробах.
- Ах так! - полегшено зітхнула я. - Адже нині перший листопад - День всіх святих! - пригадала.
- Для християн - так. А для язичників, наприклад, для кельтів - це Самайн - початок нового року. Кельти це свято святкували ще три тисячі років тому - на честь бога мертвих Аннвіна. Вони вірили, що померлі на початку листопада на деякий час повертаються до живих. І щоби вони не заблукали на зворотній дорозі у потойбіччя, люди підсвічували їм дорогу ліхтариками, зробленими з гарбуза або дині. Кельти вірили, що в день Самайну перетинаються світи: потойбічний і цей. Подібно до Самайну цей день святкувалa колись більшість язичеських племен - і слов´яни, і ґермани. Бо так люди вшановували пам´ять про своїх померлих пращурів. Після цього дня має настати влада Мороку. Дні дуже швидко скорочуватимуться і це триватиме аж до Зимового Сонцестояння.
Наближаючися до цвинтаря, ми бачимо, як сяйво свічок стає дедалі яснішим і магічнішим. Біля цвинтарної огорожі стежина, по якій йдемо, переходить в асфальтову дорогу. Хлопець запрошує мене на цвинтар. Але я боюся. Проте оте дивовижне сяйво мене мимоволі вражає і зачаровує, тож я, вагаючися, погоджуюся. Входимо через браму, а там - безліч свіч! I яке велике та розлоге це місце останнього, вічного відпочинку! Повінь вогників здіймається знизу вверх між деревами по всьому схилі - і на кожному гробі - по декілька свічок! Все світиться, мерехтить, блимає у пітьмі, а могутнє гілля дерев, хрести та скульптури янголів то виринають на світло, то ховаються химерами в мороку.. Така моторошна, похмура, проте дух захоплююча краса! Здавалося, що свічами запалав увесь довколишній світ. Роззираюся, приголомшена, довкруж - онде трохи далі - капличка, а в ній палахкотить якесь червоняве сяйво, набагато ясніше за свічі на нагробках та гробницях - начебто всередині зайнялася пожежа. Підходимо ближче, зазираємо у віконце. А всередині - вівтар, а під ним - електричний плазмовий камін зі спеціальними світло-ефектами - і усе те палахкотить, переливається кармінно-рожево-фіолетовими світловими язиками по стелі, стінах і підлозі.. Незвичайне видовище.
- Нагадує північне сяйво. - шепоче мені на вухо хлопець. - Уяви собі, що саме зараз, на зламі жовтня і листопада десь там, на Півночі, розпочинаються на небесах неймовірні сяйливі сценерії. Це справжні дивовижні атмосферичні феєрії! Вікінги вірили, що це душі загинулих у бою воїнів, які мчать по небі в супроводі Валькірій на окриленах конях у Вальгаллу..
- Як чарівно! Побачити б таке колись на власні очі! - замріяно видихую я.
- Колись-колись.. - мовить хлопець і з його слів, я чую, наче війнуло легким холодом..
43.
..Глибока ніч. Ми лежимо з хлопцем на постелі назнак, обіймаємося і вдивляємося у ясну Повню за вікном. Місячне проміння ковзає по фіранках і просочується крізь їхнє мереживо, відтінюючись у чудернацьких візерунках нa стіні та наших посріблених сяйвом тілах. Довкола нас - блимання від свічечок, що у горіхових шкарлупках плавають у мисочках з водою, розістaвлених по кімнаті. Не знаю, як дового ми вже отак лежимо і мовчимо.. Я притуляюся до грудей юнака і вслухаюся у розмірений стукіт його серця. Хлопець гладить моє волосся.. Мені гарно і затишно - я, наче та Офелія, що вже навіки-віків заспокоєна і вмиротворена і яку заколисує спокійна течія тихоплинної ріки. Але заснути ніяк не можу. Враз відчуваю, що по моїй щоці мимохіть повзе тонесенька гаряча цівочка - ось ще і ще! Не наважуюся ці сльози витирати, аби не сполохати хлопця і його блаженний спокій. Але ось він поглянув на мене, затим припіднімається і зазирає мені у вічі своїми широко розкритими від подиву зіницями:
- Ти плачеш? Щось сталося? - питає стурбовано.
Мені стає соромно і я відвертаю обличчя, не в змозі витримати того погляду.
- Ні.. - схлипую.
- Та чого ти, не плач! - і починає легесенько витирати мої очі своїми м´якими гарячими пальцями. - Все буде добре, от побачш!
- То.. то.. - і я, вже не годна вимовити й слова, горнуся до хлопця і даю волю нестримному плачу, що допіру зчавлював моє горло.
То були сльози щастя і ще чогось біьшого, набагато більшого, гігантичного - воно не вміщалося в моїй свідомості, розпирало моє серце і, здавалося, ось-ось вибухне - того, чого я ще досі не ладна назвати..
- Я завжди буду з тобою! Пам´ятай собі - завжди! - шепоче мені на вухо і його теплий, хвилюючий шепіт відносить мене у надчасся.. - Я буду тебе стерегти.. Я врятую тебе..
Ми не спали цілу ніч. І це була ніч - тепер я вже знаю - одна із тих, яких не забути до смерті. Це була ніч, ніби створена для ангелів..
І це було востаннє, коли я хлопця бачила.. Після цієї ночі він зник.. З мого життя, з міста – i ніхто не знав, що з ним трапилося - ніби й ніколи не існував..
Після цієї поминальної ночі мій світ поглинув спочатку чорний, непроглядний, як пізньолистопадна ніч, а потім вже білий, весь поскладуваний із кристаликів льоду, великий, стерильний морок..
Кінець першої частини.
(далі будe)
---------------------------------------------------
Пояснення:
* "Дівока Шарка" - у перекладі - "Дика Шарка" - парк названo y честь міфологічної постаті з давніх чеських легенд - дівчини Шарки з часів "дівочих війн" на світанку становлення слов´янського племені чехів. За легендою Шаpка, як і решта дівчат, повстала проти чоловічої зверхності і почалa проти них воювати. Жіночий військовий табір було засновано у скелястій долині, через яку протікає однойменний потік Шарка і де тепер розташовано мальовничий і романтичний лісопарк "Дівока Шарка".
** В давній чеській легенді розповідається, що після смерті вельмишанованої княгині і заoдно ясновидиці Лібуші дівчата з її дружини з´ясували, що вже не користуються таким респектом, як раніше, і тому почали готуватися до озбpоєного конфлікту проти чоловікiв. Цю дівочу дружину очолила Власта. Бойова жіноча група утаборилася у фортеці Дєвін (по-нашому Дівин, від слова "дівочий"). Руїни фортеці і досі знаходяться на скелястій кручі на лівому березі Влтави навпроти княжого палацу Вишеград. Чоловіки ж і попри застороги князя Пржемисла над жіночими військовими приготуваннями лише сміялися. Власта тоді послала найвродливіших дівчат, щоби ті знадили чоловіків, а сама пішла в атаку супроти чоловіків, що підступили до фортеці Дєвін. Жінки тоді перемогли. Одного літа під час цієї війни вирушив молодий владика Цтірад зі своїм військовим супроводом до Празького граду, дорога до якого пролягала через глибокі лісисті й скелясті яри, знані нині під назвою парк "Дика Шарка". Цтірад, проїжджаючи тими непривітними місцинами, почув, як хтось кличе на допомогу. Kоли прийшов туди, побачив молоду дівчину, прив´язану до дерева. Вона просила, аби юнак її звільнив. Дівчина назвалася Шаркою, дочкою владики з Окоржіна, і розказала, як її жінки з Дєвіна ув´язнили біля дерева. Але це був підступний обман - Шарка так діяла зa наказoм її начальниці Власти. Після звільнення з пут, Шарка приспала молодика і його супровід отруєною сонним зіллям медовиною. Необережного Цтірада і всіх його дружинників жінки захопили і замучили у фортеці. Місце, де захопили Цтірада, нині називається "Дика Шарка". Коли про цю трагічну почули чоловіки у Вишеградi, розлютилися і почали захоплювати дівчат на всіх дорогах. Власта у відповідь рушила зі своїм жіночим військом на Вишеград, де її було вбито, а жінки отримали поразку. Дєвін було спалено, а чоловіки залишилися володарювати й надалі.
